Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Внутрішні поділи у Київській Церкві в період Руїни.






Після смерті митрополита Київський православний митрополит Сильвестр (Косів) був одним із тих церковних осіб, які негативно поставилися до Переяславської угоди. Москва поступово почала чинити обмеження в автономії не лише Гетьманщини, але й Православної Церкви.. Митрополит мав резиденцію на Правобережжі – у Чигирині. Натомість з 1659 р. і аж до ліквідації автономії Київської православної митрополії у 1685-1686 рр. архіпастирські функції на Лівобережжі виконували «місцеблюстителі мирополичого престолу». У Переяславськіих статтях, підписаних Юрасем Хмельницьким у 1659 р., було вперше постановлено, щоб «...митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малый России, быть под благословением св. патриарха Московскаго и всея Великий и Малыя и Белыя России; а в права духовные св. патриарх не будет вступати». Слід відзначити, що на цій Раді не було представників вищого духовенства. Єдиною церковною особою був відомий своєю промосковською налаштованістю ніжинський протопом Максим Филимонович.

Сильвеста (Косова) Б. Хмельницький встиг ще призначити місцеблюстителем Київського митрополичого престолу Лазаря (Барановича), чернігівського єпископа. У грудні 1657 р., після смерті гетьмана, митрополитом було обрано луцького єпископа Діонісія (Балабана), 6 ставленика нового гетьмана Івана Виговського. Обидва достойники виражали антимосковські настрої в середовищі частини козацької старшини і вищого духовенства. Спробою повернутися у звичний світ була Гадяцька угода 1658 р. між козаками та представниками Речі Посполитої. Згідно цих домовленностей козацька держава мала повернутися під скіпетр польського короля. Річ Посполита перетворювалася на федерацію трьох держав – Польської Корони, Литви і Великого Князівства Руського. Спільним для Речі Посполитої був спільний сейм та особа короля. В Руському князівстві мав існувати свій парламент – Національні Збори. Виконавча влада належала гетьманові, довічно обраному і затвердженому королем. Заторкалися також і релігійні питання: урівняння в правах Православної та Римо-Католицької Церков; православний митрополит та п’ятеро владик отримували місце в сенаті Речі Посполитої. На території Руського князівства унія скасовувалася. Однак ця умова так і не увійшла в життя, оскільки сейм її не ратифікував в такому вигояді, як було пропоновано. В 1659 р. її ініціатор гетьман Виговський зрікся булави на користь Юрія Хмельницького. Митрополит Балабан був змушений перебратися на Правобережжя і оселився спочатку в Чигирині, а згодом у Корсуні. Його владу визнавали лише правобережні гетьмани. Натомість на території Гетьманщини, під московським протекторатом, знову був поставлений Лазар (Баранович) (1659-1661, 1670-1685), а згодом – ніжинський протопоп Мефодій Филимонович (1661-1668). У 1659 р. місцеблюстителем було призначено чернігівського єпископа Лазаря (Барановича). Він першим із українських ієрархів подався до Москви, бажаючи одержати звідси «багатиї й великиї милості». У 1660 р. він просив царя видати йому підтвердну грамоту на його єпархію. Однак Баранович більше був пов’язаний зі старим шляхетським сарматським світом. Більш вигідною для Москви фігурою став згаданий Максим (в чернецтві Мефодій) Филимонович. Весною 1661 р. за бажанням царя та благословенням Собору, заступник патріаршого престолу митрополит Питирим висвятив його на єпископа Мстиславського. Протопоп Максим (з цього часу єпископ Мефодій) Филимонович був призначений місцеблюстителем Київської митрополії. Ця хіротонія була грубим порушенням церковних канонів.

У 1663 р. стався ще один поділ в середині Православної Церкви. Гетьман Яким Сомко рішуче виступив проти Мефодія, а за ним пішла й вища козацька старшина. Митрополит Діонисій (Балабан) скинув Мефодія з уряду, а єпископом мстиславським призначив Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). А в лютому 1662 р. навіть патріарх московський Никон виголосив прокляття на митрополита Питирима за те, що той відважився поставити єпископа Мефодія, не обраного відповідно, в чужу єпархію, і тим порушив права константинопольського патріарха. Врешті і константинопольський патріарх наклав анафему на Мефодія (Филимоновича) за те, що той за допомогою світської влади посів Київської митрополичий престіл. Однак після смерті владики Балабана і відкликання анатеми місцеблюстителем таки було затверджено Филимоновича.

Після смерті митрополита Балабана духовенство і миряни обрали його наступником мстиславського владику – Йосифа (Нелюбовича-Тукальського) (1663-1675), прибічника гетьмана Петра Дорошенка. Владика так і не побував у Києві, а постійно резидував у Чигирині. Тим часом митрополитом був також обраний перемишльський владика Антоній (Винницький) (1663-1679), ставленик правобережного гетьмана Павла Тетері. З їх обранням львівська, перемишльська і луцька єпархії опинилися під контролем Винницького, а решта єпархій – Нелюбовича-Тукальського. Між обома сторонами існувало виразне непорозуміння. Владика Нелюбович-Тукальський був навіть тимчасово арештований королівською владою. Після переходу на зламі XVII і XVIII ст. на унію трьох православних єпархій православні парафії на Правобережній Україні опинилися у складі створеної у 1701 р. Переяславської єпархії.У 1666-1667 рр. в Москві відбувся Патріарший Собор, на який запросили східних патріархів Паїсія Александрійського і Макарія Антіохійського. З українців прибули владики Мефодій (Филимонович) та Лазар (Баранович), а також ігумен Феодосій (Углицький). Собор розглядав справу патріарха Никона. Московською патріархією було здійснено невдалу спробу перебрати опіку над Київською митрополією. Однак тверда позиція патріархів не сприяла цьому. На соборі Чернігівська єпархія була піднесена до гідності архиєпархії, а першим архиєпископом з правом служити в сакосі став Лазар (Баранович). Крім цього на колонізованих українцями землях Слобожанщини була заснована митрополія з центром у Білгороді.

Важливою подією в історії України стало Андрусівське перемир’я 1667 р., за яким Лівобережна Україна відходила до складу Московської держави, а Правобережжя залишалося у складі Речі Посполитої. Таким чином Київська православна митрополія фактично розділилася на дві частини. Однак в 1668 р. гетьманом обох боків Дніпра на короткий час став Петро Дорошенко. Митрополичий київський престол посів Йосиф (Нелюбович-Тукальський), що мав благословення патріарха константинопольського. Він почав рішуче виступати проти всього, що було зв'язане із Москвою. Він наказав по церквах не поминати московського царя Олексія, а гетьмана Петра Дорошенка. Він також зняв з єпископа Мефодія (Филимоновича) панагію і мантію та заслав в Уманський монастир. Невдовзі Филимонович був арештований і закінчив своє життя під чернечим арештом в Москві. В 1670 р. місцеблюстителем знову став Лазар (Баранович).

 

Підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархатові.

Протягом другої половини XVII ст. відбувається поступове обмеження автономії Київської православної митрополії. Однак підпорядкувати її Московському патріархові вдалося лише у вісімдесятих роках цього століття. Це подія була пов’язана із особою гетьмана Івана Самойловича, який був в доволі добрих стосунках із московським патріахом Йоакимом, колишнім ченцем Межигірського монастиря. Для гетьмана неприйнятливою була незалежна позиція київських православних митрополитів, тому він чинив кроки на поставлення митрополита патріархом московським. Перші спроби переорієнтації на Москву мали місце вже в 1683 р. Після смерті архимандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія (Гізеля) гетьман повідомив про вибори нового достойника і попросив патріарха про його рукоположнення. Однак всупереч сподіванням гетьмана архимандритом вільними голосами було обрано Варлаама (Ясинського). Новообраний архимандрит за посвятою не вдався до Москви і поспішив прийняти архимандритську посвяту від чернігівського архиєпископа Барановича. Однак через майнові претензії до архимандрії з боку адміністратора Київської митрополії Йосифа (Шумлянського) Ясинський поспішив вислати посольство до патріарха Йоакима з проханням благословення та грамоти на архимандрію.

Невдовзі знайшовся також і кандидат на київського мирополита, який був зручний як для Москви, так і для козацької верхівки. Ним став сват гетьмана, луцький єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). Владика походив із давного князівського роду і був палким прихильником православ’я. Він був чи не єдиним православним ієрархом, який чітко стояв на своїй позиції під час Люблінського собору 1680 р. Владика мав доволі непрості відносини із вірними Унійної Церкви на Волині. В певних колах був знаний як мученик за православну віру. У 1684 р. Четвертинський був змушений емігрувати на територію Гетьманщини і прибув до гетьманської столиці – Батурина. В листопаді 1684 р. єпископ Гедеон написав смиренні листи до царя та патріарха, оповідаючи про причини своєї втечі із Речі Посполитої й заявляючи про повну покору.

На подання Самойловича у липні 1685 р. в Києві був скликаний собор для обрання митрополита. Противники підпорядкування митрополії Московському патріарху фактично бойкотували собор. Натомість присутнім було численне нижче духовенство та миряни. Собор обрав митрополитом Гедеона (Святополка-Четвертинського). Стурбоване проукраїнське духовенство незабаром зібралося на другий собор і різко опротестувало обрання Гедеона; особливо виступав Печерський архимандрит Варлаам (Ясинський). Духовенство оголосило, що перший Собор був незаконний і не мав права вирішувати такої великої справи, як передача Київської митрополії Москві.

8 листопада 1685 р. в Москві в Успенському соборі Кремля, в присутності царів патріарх Йоаким посвятив Гедеона на митрополичий київський престол. Стоячи перед патріархом Московським серед церкви, Гедеон присягав: гОбещаюся повиноватися всегда отцу моему, великому господину, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому,. Аще же отцу моему, святейшему кир Иоакиму, патриарху московскому, и по нем будущим патриархам и всему святейшему собору явлюся непослушен или противен или от него в особность восхощу отступити и епархию, мне врученную, каковым либо образом ему, отцу моему, в чем непослушну сотворю, и тогда абие лишен буду всего сана своего и власти... Во известную же крепость и вечное утверждение, сие мое обещание, подписав моею рукою, вручаю отцу моему великому господину, святейшему патриарху московскому...”. Невдовзі царі Петро і Софія, а також патріарх Йоаким, виставили грамоти для київського митрополита, у яких були гарантовані основні права Київської митрополії. Однак в грамоті патріарха були вже певні обмеження. Патріарх наказав митрополитові носити білого клобука, чого не було в практиці Київської митрополії.

У травні 1686 р. царські дипломати заручившись згодою султанського двору за хабар 200 золотих і 120 соболиних шкурок домоглися від царгородського патріарха Діонісія згоди на передачу Київської митрополії під зверхність патріарха московського. Діонисій видав московському послові Микиті Олексієву розписку, що брав у нього грамоти на Київську митрополію.

Поступовово відбувається обмеження прав мирополита. Давній титул Київського митрополита – гмитрополит Киевский и всея Руси” – був модифікований на гмитрополит Киевский, и Галицкий, и всея России. Спочатку на митрі митрополита Гедеона, яку йому видали в Москві, ще було написано: гмитрополит Киевский, и Галицкий, и всея России”, але вже в 1688 р. Гедеонові наказано підписуватися гмитрополит Киевский, и Галицкий, и Малыя России”. В 1721 р. Петро І наказав Київському митрополитові титулуватися архиєпископом, що тривало до 1743 р., коли було повернено титула митрополита. В 1767 р. мтрополитові було наказано надалі зватися лише гмитрополит Киевский и Галицкий”.

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал