УГКЦ в умовах радянської (1939-1941) та німецької (1941-1944) окупацій.

9 травня 2012 р. «відгреміло» черговими салютами, промовами та вуличними зіткненнями, оголивши собою взаємно ворожі історичні міфи. Десь поміж міфами (у негативному сенсі цього слова), поміж системою «чорне-біле», залишилася багатата гама кольорів минулого. На жаль, історична наука бачить минуле переважно «собачим зором» — чорним, білим, різними відтінками сірого. І подолати таке конструювання історії досить важко. Ба більше, нерідко історія змальовується не як чорно-біла картинка, а як схема: віднаходячи точки-факти минулого, історик сполучає їх низкою ліній власних (або ж чужих) теорій, гіпотез, концепцій.Можливо, такий підхід до створення історичних наративів та метанаративів навіть не потрібно відкидати повністю. Зрештою, дивлячись на зоряне небо, ми досить часто малюємо в уяві лінії, котрі сполучають зірки і креслять чіткі схеми-сузір’я... Людині рідко вдається осягнути суще в його повноті, і тому схема в деяких випадках виявляється чимось кращим, ніж різноморфний хаос розкиданих фактів. І дана стаття ставить собі за мету накреслити одну із історичних схем, а саму схему, що показує характерні риси взаємовідносин духовенства УГКЦ та німецької окупаційної влади в 1941-1944 роках.Отже, якими були ці взаємовідносини? Наскільки інтенсивними вони були? Які цілі переслідували? Які чинники детермінували відносини греко-католицького духовенства з німецькими окупантами? Спроба знайти відповіді на ці питання і є метою даної статті.Українська греко-католицька Церква дійсно мала доволі інтенсивні контакти з німцями. Про це яскраво свідчить той факт, що протягом 1941-1944 років в митрополита Шептицького побували шеф Абверу Вільгельм Канаріс, губернатори дистрикту Галичина Карл Ляш та Отто Вехтер, полковник Абверу Альфред Бізанц [2, с.17].Певні симпатії до німців були викликані державотворчими сподіваннями українського духовенства, а також тим, що страхіття майже двохрічної радянської окупації Галичини змусили українців на початковому етапі війни дивитись на німців як на визволителів.Розуміючи логіку геополітичних процесів, священослужителі УГКЦ, та й все свідоме українське громадянство, розраховувало на якнайшвидший початок німецько-російського протистояння. Єпископ Йосафат Коциловський навіть просив дати йому відстрочку на виплату податків, керуючись при цьому тим розрахунком, що найближчим часом прийдуть німці, тож борги перед радянською владою платити не доведеться [5, с. 149] «Побідоносну німецьку армію … вітаємо з радістю і вдячністю Щоб уявити, в яких умовах ієрархія та рядове духовенство УГКЦ зустріло прихід німців, вважаємо за необхідне коротко відобразити характер радянізації західних областей України у 1939-1941 роках, що в даному випадку може послугувати чи не найкращим тлом, яке пояснює відносно позитивне ставлення до німців на початковому етапі окупації.Радянське панування на західно-українських землях позначилось насамперед масовим терором, репресіями та депортаціями. З осені 1939 до кінця 1940 р. з Галичини було депортовано близько 10 % населення — понад 312 тис. родин [18, с.139]. Репресії не оминули й українське духовенство. Газетна публікація від 5 липня 1941 р. говорить про 30 греко-католицьких священиків, які були заарештовані радянською владою, а їхня подальша доля залишалася невідомою, та про 6 душпастирів, які загинули [19, с.172]. Шестеро жертв більшовицького терору — п'ятеро священиків і один диякон — були беатифіковані Папою Іваном Павлом ІІ в 2001 р. з поміж інших 26 українських мучеників за віру [11, с.573-380]. Показовою є історія отця-редемпториста Зеновія Ковалика: накиваючи п'ятами влітку 1941 р., більшовики розіп'яли його на тюремній стіні, розрізали йому живіт і запхнули туди мертву недоношену дитину [20, с.8-9]. Іншого священика — протоігумена василіанського монастиря у Дрогобичі о. Якима Сеньківського — комуністи зварили в казані [11, с.578]Після цього страхіття цілком зрозумілою видається щирість слів одного з греко-католицьких священиків, о. Василя Костюка, який під час проповіді дякував німцям за звільнення з червоного пекла: «Дякуємо німцям, що вони нас звільнили від більшовицької зарази, від червоних московських банд. Серед нас ще залишились більшовицькі недобитки, котрих необхідно негайно знищити, їх не повинно бути на нашій українській землі» [6, с. 263 Повторимось, що греко-католицька ієрархія пов'язувала прихід німців із надіями на відродження української державності. Не дивно, що з проголошенням Акту 30 червня дві провідні на той час постаті УГКЦ — митрополит Андрей Шептицький та єпископ Григорій Хомишин — своїми посланнями підтримали державотворчий чин ОУН (р). Та все ж, церковні ієрархи значною мірою залишалися «реалістами» і розуміли, що фактична влада знаходилась у німецьких руках. В посланні «Про організацію парохії і громади» митрополит Шептицький закликав духовенство до показової лояльності німецькій владі: «Душпастир мусить мати на поготові прапор німецької армії..., який можна би виставляти на парохіяльному домі, ніколи на церкві ані дзвіниці» [17, с. 177]. У своєму зверненні від 5 липня 1941 р., опублікованому у львівській газеті «Українські щоденні вісти» митрополит так відреагував на швидке захоплення західно-українських земель німцями: «Побідоносну німецьку армію, що зайняла вже майже цілий край, витаємо з радістю і вдячністю за освободження від ворога. (...) Щоби Всевишньому подякувати за все, що дав, і упросити потрібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить в найближчу неділю по отриманні цього заклику благодарственну Богослужбу та по пісні " Тебе Бога Хвалим..." внесе многолітствія побідоносній німецькій Армії та Українському Народові». Водночас головною інтенцією цього звернення ми можемо вважати надію митрополита про те, що «... повстане Соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних та муравельною працею, залізними зусиллями і трудами других» [9, с. 170]. Очевидно, що Шептицький розглядав вияви лояльності до німецької влади насамперед як необхідність, як вимогу часу.Як християнин Шептицький чудово розумів небезпеку комунізму й на початковому етапі війни вбачав у німцях насамперед величезну політичну й військову силу, здатну знищити більшовизм. Це виразно видно в одному з листів до Папи Римського: «... ми чекали всякої помочі від Німеччини. Тягарі війни є дуже великі, і ми заставлені допомагати німецькій армії, яка нас визволила від більшовицького режиму, щоб вона успішно завершила війну, яка, дай Боже, зліквідує раз і назавжди атеїстичний і войовничий комунізм» [16, с.819].Проблематику взаємовідносин УГКЦ і німецької влади неможливо дослідити відкинувши загальнокатолицький контекст. Попри застарілі радянські та ліберальні міфи про Пія ХІІ як про відвертого сторонника нацизму, даний понтифік насправді таким не був. Католицька Церква засуджувала тоталітарні режими як такі, що характеризувалися ідолопоклонством щодо різноманітних цінностей — істинних і благих, як нація та батьківщина, чи хибних, як раса або класова боротьба. Зокрема в 1931 р. був засуджений фашизм (енцикліка " Non abbiamo bisogno"), а в 1937 р. з проміжком у кілька днів — нацизм та комунізм (відповідно енцикліками " Mit brennender Sorge" та " Divini Redemptoris") [1, с.170].Греко-католицька Церква в особі її архиєрея Андрея Шептицького завжди докладала максимум зусиль для боротьби з відверто антихристиянськими лівими рухами. Ще на початку ХХ ст. Андрей Шептицький спрямовував зусилля духовенства на нейтралізацію деструктивних впливів соціалістів та радикалів. Боротьба з комунізмом посилилась у міжвоєнний період, коли в Галичині почали проявлятися радянофільські тенденції. Яскравим проявом цього є активна діяльність національно-клерикальних організацій, чи навіть знамените послання митрополита «Пересторога перед комунізмом» [7]. Така позиція української ієрархії цілком і повністю відповідала духові Католицької Церкви. Тодішній Папа Пій ХІІ, якого по праву можна вважати одним із найбільших антикомуністів минулого століття, зі зрозумілих причин не маючи симпатій до нацизму чи фашизму, все ж ворогом №1 вважав саме комунізм, бастіоном якої був Радянський Союз. Спілкуючись із західними союзниками, Папа з упевненістю заявляв: «Звичайно, Гітлер і націонал-соціалізм є тим, чим вони є, та це скоро минеться. Не можна випускати з уваги, що попереду більш серйозне і небезпечне завдання, а саме зіткнення з комунізмом» [3, с. 209-210]. На фоні цього стають зрозумілими симпатії до німців на початку війни, адже українські душпастирі, розуміючи свою приналежність до Церкви Воюючої, жили ідеєю Хрестового походу проти більшовизму, ідеєю, в якій тісно переплелося бажання боротьби проти ворогів Божих і любов до ближнього, до власного народу. «Як невпізнанно змінилися німці… Однак дуже скоро греко-католицьке духовентво переконалося в тому, що гітлеризм за своєю суттю є не тільки антихристиянським, але й антинаціоналістичним та ворожим до української справи явищем. Як зазначав В. Марчук, «лояльні стосунки між УГКЦ і окупаційною владою переросли у протистояння восени 1941 р., коли Берлін відверто виявив загарбницькі наміри щодо України і розгорнув на її окупованих землях терор проти національних сил, зокрема ОУН» [12, с.115]. Справжня сутність німецького націонал-соціалізму надзвичайно розчарувала митрополита Шептицького: «Як невпізнанно змінилися німці… — говорив він і при цьому чудово розумів псевдотрадиціоналістичну природу гітлерівської ідеології. — Всьому причиною нинішня революція в Німеччині. Вона підняла на верх низи, всілякий непотріб німецького народу» [4, с.217]. У листі до Папи він писав: «Я не берусь до критики самої системи, яку Ваша Святість краще знає від нас усіх. Ця система брехні, обману, несправедливості, грабунків, карикатури всіх ідей цивілізації і порядку. Ця система надмірного егоїзму до абсурдного рівня, зовсім божевільного національного шовінізму, ненависті до всього, що є чесним і гарним... Куди ця система заведе нещасну німецьку націю? Хіба тільки до такої дегенерації, якої історія ще не бачила» [18, с.141]Та попри це, митрополит все ж не міг не рахуватися з такою силою, як Німеччина. У вересні 1941 р. у зв'язку зі вступом німецьких військ до Києва Шептицький пише до Гітлера листа, в якому лунають заклики до дружби у боротьбі зі спільним ворогом — більшовизмом як загрозою для всієї європейської християнської культури [15, с.179-180].Дізнавшись про плани приєднання Галичини до Генеральної губернії, Шептицький написав міністру закордонних справ Ріббентропу листа: «Занепокоєний вістками про намірене прилучення Східної Галичини до генеральної губернії... Український народ від 1918 року кроваво боровся проти Польщі та більшовиків за самостійну, Соборну Україну, що в нинішніх часах націоналізму є самозрозуміле. Перекреслення того його державницького ідеалу захитає його щирими симпатіями й повним довір'ям до німецького уряду та повпливає крайньо шкідливо на інтереси українського народу та загалом на справедливе упорядкування відносин на Сході Європи» [18, с.140]. Коли ж включення території Галичини до Генерального губернаторства та Одещини до Трансністрії стало доконаним фактом, Шептицький як Голова Національної ради у Львові надіслав Гітлеру ще одного листа. В ньому Шептицький переконував Гітлера, що розгром Росії повинен був дати можливість Україні включитися в політичну систему Європи [8, с.185]. Водночас митрополит нагадував про ті симпатії, які проявляли українці до Німеччини на початку війни (від прихильності вищих політичних кіл до факту масової здачі в полон українців-червоноармійців), й наголошував, що Німеччина та інші країни Осі багато втратять, коли не рахуватимуться з українцями як союзниками. Також Шептицький розкритикував німецьку адміністрацію за перешкоди у діяльності культурних та науково-освітніх установ (від шкіл до науково-дослідних центрів) й виступив за ліквідацію колективних господарств, засудив ліквідацію у Києві Української національної ради, ствердив, що проблеми у налагодженні українсько-німецьких відносин породжують зміцнення позицій польських та російських сил, наростанню більшовицьких впливів [8, с.186-187].У даній статті ми свідомо не зачепили питання погіршення відносин УГКЦ і німецької влади у зв’язку з переховуванням греко-католицьким духовенством євреїв або з перешкодами, які чинили нацисти поширенню греко-католицизму насхід, оскільки наявного матеріалу вже досить, щоб зробити висновки про природу відносин УГКЦ з німецькою окупаційною владою. Як бачимо, ставлення УГКЦ до німецьких окупантів не було однозначним й визначалося багатьма чинниками. Переживши страхіття більшовицької окупації, греко-католицьке духовенство, як і чимало інших українців, покладало на Німеччину великі надії, вважало, що вона допоможе у справі відродження української державності, а також раз і на завжди знищить антихристиянський більшовизм. Такий підхід значною мірою відповідав загальній лінії Ватикану, який хоч і піддавав фашизм і націонал-соціалізм справедливій критиці з морально-богословської точки зору, однак в політичній площині вважав головним ворогом більшовицьку Москву. Однак згодом, коли на практиці вдалось переконатися в антихристиянській і антинаціоналістичній природі німецького нацизму, симпатії до Третього Рейху звелися нанівець. Та все ж, УГКЦ не могла відверто виступити проти німців. Водночас греко-католицька ієрархія (насамперед, митрополит Шептицький) намагалася використати свій авторитет для того, щоб зробити національну політику нацистів максимально вигідною для українців.