Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






УГКЦ у підпіллі (1953-1989).






 

В Україні в цей цас активно діяли незареєстровані громади, які послідовно зазнавали жорстоких переслідувань. Найбільшу питому вагу з-поміж них мали греко-католики, які протягом усього періоду після Львівського псевдособору 1946 p. зберігали церковну структуру, єпископат і клір, власну релігійну традицію. Ядро підпільної церкви складали невозз’єднані із православ’ям архиєреї, священики, ченці й черниці; молоді священики, висвячені вже в «катакомбний» період; парафії, що категорично відмовлялися переходити на православ’я. Приблизно в період між 1964-1968 pp. відбувається певна стабілізація церкви, вона знаходить більш-менш адекватні форми служіння за умов підпілля й ресурси для саморозвитку. Поруч з неминучими елементами інституційної кризи, постійними репресіями, жорстким пресингом з боку Московської патріархії на закордонні релігійні центри та її демарші з приводу будь-яких виявів міжнародної солідарності з українськими католиками, отримують розвиток і чинники, об’єктивно сприятливі для катакомбної церкви. З-поміж них слід вказати на загальне піднесення політичного дисидентства в Україні, рух української інтелігенції на захист рідної культури й мови, людської гідності та природних прав особи, поступове розгортання у світі процесу, який пізніше отримає назву «гельсинського», а також легалізація греко-католицької церкви в сусідній Чехословаччині (точніше — у Східній Словаччині) після Празької весни 1968 р. Дедалі частіше віруючі відкрито ставлять під сумнів законність заборони своєї церкви, надсилають численні скарги до Москви та Києва й навіть займають відібрані в них культові будівлі.

Разом з тим у Галичині й на Закарпатті існував надзвичайно великий прошарок т. зв. «криптоуніатів» (тобто таємних, прихованих прибічників греко-католицизму), які відвідували православні храми, але зберігали специфічну католицьку ментальність і наполягали на традиційних богослужбових та обрядових формах. Все це дозволило російському православному дисидентові А. Левітіну-Краснову стверджувати, що «унія в Західній Україні є масовим народним рухом. Її переслідування означає не лише релігійне пригноблення, а й обмеження національних прав західних українців.»

9 вересня 1982 р. три підпільних священики та два мирянина створюють «Ініціативну групу захисту прав віруючих і Церкви». Її голова Й. Тереля у спеціальній заяві в ЦК компартії України писав, що це — відповідь українських католиків на репресії проти їхньої церкви: «Відтепер вся інформація УКЦ передаватиметься на розгляд світової громадськості, — католики світу повинні знати й пам’ятати, в яких умовах ми існуємо.»

Після арешту Й. Терелі й засудження його до одного року позбавлення волі за «паразитизм» групу очолив мирянин В. Кобрин. Останнього також було заарештовано наприкінці 1984 р., а в лютому 1985 р. знов заарештували Й. Терелю, засудивши цього разу до семи років ув’язнення.

 

 

Становище Церкви та релігії в роки правління М. Горбачова та відновлення української державності (1980 – 1990 ті рр.)

Початок горбачовських реформ не приніс помітних змін у партійно-державній політиці. Нова редакція програми КПРС, ухвалена на XXVII партійному з’їзді (1986 p.), містила установку на «подолання релігії». Водночас було розгорнуто потужну кампанію у зв’язку із майбутнім ювілеєм хрещення Русі. Її організатори в Україні переслідували такі цілі: мінімізація впливу ювілею на населення та недопущення істотного пожвавлення релігійного життя; блокування можливостей національного піднесення та посилення руху за легалізацію й реабілітацію Української греко-католицької церкви; нейтралізація впливу західних та емігрантських релігійних інституцій і вкорінення офіційного витлумачення проблем, так чи інакше пов’язаних з ювілеєм; використання урочистостей для покращання іміджу СРСР та УРСР у закордонній громадській думці. Паралельно з метою унеможливити спроби релігійних громад клопотатися напередодні ювілею про повернення їм відібраних у них сакральних споруд, ЦК КП України ще 1981 р. ухвалив таємну постанову, яка вимагала від місцевих властей зайняти невикористовувані культові будівлі під різноманітні суспільні потреби, а аварійні — зруйнувати. До кінця 1986 р. так було вчинено із 893 храмами.

Руська православна церква на той час залишається в полі беззастережної лояльності владі й навіть не намагається в перші 2, 5 роки «перебудови» публічно переглянути накинуту їй офіційну версію відносин між церквою й радянською державою.

У міру розвитку горбачовських реформ і розширення свободи слова (політика гласності) характер партійно-державної церковної політики від 1987 р. стає об’єктом обережної критики в ліберальній московській пресі. На цьому етапі мова, однак, ведеться лише про «окремі» конкретні випадки ущемлення законних прав віруючих.

На тлі прогресуючої критики сталінізму та брежнєвської стагнації визнання нецивілізованості моделі державно-церковних відносин, що склалася, з огляду на проголошений курс «демократизації всіх сторін життя радянського суспільства» стає неминучим. Під час візиту М. Горбачова до Польщі (1988 р.) проблеми державно-церковних відносин і ставлення до релігії були цілком недвозначно поставлені перед радянським лідером польськими інтелектуалами. Зустрічаючись із традиційно чутливою до релігійної проблематики публікою, М. Горбачов чи не вперше визнав, що у царині державно-церковних відносин «мы наломали немало дров».

Серйозним кроком у зміні радянської церковної політики стала зустріч М. Горбачова з патріархом Пименом і членами Священного Синоду РПЦ напередодні 1000-річного ювілею запровадження християнства на Русі. Було підкреслено суспільно-політичний характер ювілею, і це стало перемогою над ідеологічним апаратом, що у своїй пропаганді до кінця наполягав на виключно вузькоцерковному його значенні. Запросивши церкву взяти участь у роботі над поліпшенням суспільної моралі, Горбачов завдав ще одного удару по ортодоксах і відкрив, по суті справи, шлях для повернення церкви в суспільство як повноправної соціальної інституції. Було також продемонстровано готовність подальших позитивних змін у галузі державно-церковних відносин. Згадані «ленінські принципи» й, особливо, «глибина наших світоглядних відмінностей» мали заспокоїти консервативну частину комуністів.

Кроки, здійснені Горбачовим та його однодумцями, змусили центральний ідеологічний апарат скоригувати курс. У кінцевому підсумку ювілей 1000-річчя хрещення Русі пройшов під знаком російського націоналізму, апології російського православ’я і встановлення «особливих стосунків» між Кремлем і РПЦ.

 


 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал