Міграційна

Використовуючи перераховані вище джерела, вчені будують гіпотези про витоки слов'янства. Проте різні вчені не сходяться не тільки у визначенні місця слов'янської прабатьківщини, а й у часі виділення слов'ян з індоєвропейської групи. Існує цілий ряд гіпотез, згідно з якими про слов'ян і їх прабатьківщині з упевненістю можна говорити, починаючи з кінця III тисячоліття до н.е. (О. Н. Трубачов), з кінця II тисячоліття до н.е. (Польські вчені Т. Лер-Сплавінський, К. Яжджевскій, Ю. Костшевский та ін), з середини II тисячоліття до н.е. (Польський учений Ф. Славський), з IV ст. до н.е. (М. Фасмер, Л. Нідерле, С. Б. Бернштейн, П. Й. Шафарик).

Першим, хто спробував відповісти на питання: звідки, як і коли з'явилися слов'яни на історичній території, був найдавніший літописець Нестор - автор «Повісті временних літ». Він визначив територію слов'ян, включаючи землі по нижній течії Дунаю і Паннонію. Саме з Дунаю розпочався процес розселення слов'ян, тобто слов'яни не були споконвічними мешканцями своєї землі, мова йде про їх міграції. Отже, київський літописець з'явився родоначальником так званої міграційної теорії походження слов'ян, відомої як «дунайська» або «балканська». Популярною вона була в творах середньовічних авторів: польських і чеських хроністів ХШ-XIV ст. Цю думку довгий час розділяли історики XVIII - поч. XX ст. Дунайську «прабатьківщину» слов'ян визнавали, зокрема, такі історики, як С.М. Соловйов, В.О. Ключевський та ін

До епохи середньовіччя сходить зародження і поширення ще однієї міграційної теорії походження слов'ян, що отримала найменування «скіфо-сарматської». Вперше вона зафіксована Баварської хронікою XIII ст., А пізніше сприйнята багатьма західноєвропейськими авторами XIV - ХVШ ст. Згідно з їхніми уявленнями, предки слов'ян просунулися з Передньої Азії вздовж Чорноморського узбережжя на північ і осіли під етнонімами «скіфи», «сармати», «алани» і «роксолани». Поступово слов'яни з Північного Причорномор'я розселилися на захід і південний захід.

На початку XX ст. варіант, близький до скіфо-сарматської теорії, запропонував академік А.І. Соболевський. На його думку, назви річок, озер, гір у межах розташування стародавніх поселень російського народу нібито показують, що росіяни отримали ці назви від іншого народу, який був тут раніше. Такий попередницею слов'ян, за припущенням Соболевського, була група племен іранського походження (скіфського кореня). Пізніше ця група асимілювалася (розчинилася) з жили далі на північ предками слов'яно-балтійців і дала початок слов'янам десь на берегах Балтійського моря, звідки слов'яни і розселилися.

Один з великих істориків-славістів чеський учений П.І. Шафарик вважав, що прабатьківщину слов'ян слід шукати в Європі, по сусідству зі спорідненими їм племенами кельтів, германців, балтів і фракійців. Він вважає, що слов'яни вже у давнину займали великі простори Середньої і Східної Європи, а в IV ст. до н.е. під натиском кельтів переселилися за Карпати..

У кінці XIX - початку ХХ ст. акад. А.А. Шахматов розвинув ідею двох слов'янських прабатьківщини: району, в межах якого склався праслов'янська мова (перша прабатьківщина), та району, який праслов'янські племена займали напередодні розселення по Центральній і Східній Європі (друга прабатьківщина). Він виходить з того, що спочатку з індоєвропейської групи виділилася балто-слов'янська спільність, що була автохтонною на території Прибалтики. Після розпаду цієї спільності слов'яни зайняли територію між нижньою течією Німану і Західної Двіни (перша прабатьківщина). Автохтонна

Друга теорія — автохтонна, або аборигенна, стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. По історичній вертикалі зміцнювались культури, але етнос залишався той самий. Численні дослідження О.Шахматова, О.Преснякова, В.Хвойки, В.Грекова, П.Третьякова, Б.Рибакова, В.Петрова дають підстави вважати автохтонну теорію максимально наближеною до істини.

Те, що народ на цій території жив і займався матеріальним виробництвом, засвідчують численні писемні, лінгвістичні, археологічні, культурні пам'ятки, а також прямо й опосередковано історичні хроніки стародавніх авторів — Йордана, Прокопія Ке-сарійського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімоката, Мав-рикія Стратега, Нестора.

Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Зазначимо, що " Повість временних літ" виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про " дунайську епоху" в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М.Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М.Грушевський називає добу українського розвитку (IV —IX ст.н.е.) " чорноморсько-дунайською".

Висувалася також як компромісна гіпотеза про прабатьківщину слов'ян між Дніпром і Віслою. Ю.Кухаренко, І.Русанова вважали, що вона — на західному Поліссі; І.Ляпушкін — на Прикарпатті; І.Вернер — у верхів'ях Дніпра, Десни й Угри; А.Попов — у нижній течії Дунаю; М.Рудницький — на південному узбережжі Балтійського моря.

Отже, на підставі аналізу пам'яток, джерел, історичних хронік і наукових розвідок можна визначити спільні ознаки на користь автохтонного походження українців. Головні з них такі: спільний фізично-етнічний тип; мовний фактор, ґрунтовно досліджений і вивчений мовознавцями, зокрема топоніми і гідроніми; археологічні пам'ятки, які мають спільні риси, характерні тільки для однієї території; основні види господарської діяльності — землеробство і скотарство, що спостерігаються по всій історичній вертикалі; мистецькі твори, зокрема кераміка, які мають характерні ознаки лише певного географічного ареалу; світоглядно-обрядова система, що сформувалась і функціонувала впродовж тривалого часу в праслов'янських і слов'янських народів.