Індоєвропейська спільнота як джерело слов'янського етногенезу.

Значний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробило мовознавство. Пошуки витоків слов’янства і розвитку праслов’янської мови були розпочаті лінґвістами у XIX ст. Узагалі, мова — надійна ознака всякої етнічної спільності, однак лінґвістика вивчає глоттогенез, а він далеко не тотожний етногенезові. Мовознавству бракує просторової й хронологічної визначеності Слов’яни перших етапів своєї історії не відображені в письмових джерелах, за ними можна вивчати історію лише з середньовічної доби.

Безумовно, найважливішими у вивченні найдавнішої історії слов’ян є дані археології. У сучасних археологічних дослідженнях досить широко застосовуються природничо-наукові методи: радіокарбонне датування, дендрохронологія, палинологічні, флористичні та фауністичні аналізи, металографія тощоПерш ніж розпочати виклад проблеми походження і початкової історії слов’ян, вважаю за необхідне зробити три зауваження.

По-перше, у інтердисциплінарному дослідженні висновки кожної з наук повинні цілком обґрунтовуватися власними матеріалами, але ніяк не навіяними даними суміжних наук.По-друге, етногенез слов’ян має розглядатися у взаємозв’язку з вивченням етноісторії сусідніх народів.По-третє, треба мати на увазі, що на питання про співвідношення археологічних культур з етносами не може бути прямолінійної відповіді.

У давнину етнічна історія була досить складною і мозаїчною, що обумовлено різними міґраціями, процесами метисації, асиміляції й інтеґрації етносів. Археологія знає культури і моноетнічні, і поліетнічні, і характерні для складніших ситуацій, і ті, що не відповідають етносам, і такі, що їх зовсім неможливо визначити в етнічному відношенні. Хоча, звичайно, сучасна археологія спроможна розібратися у всьому цьому розмаїтті.

В археології основним у вивченні культурогенезу є ретроспективний метод. Він полягає в поетапному простежуванні витоків тієї чи тієї археологічної культури, найважливіших етнографічних маркерів — від ранньосередньовічного періоду, коли етнічна приналежність старожитностей надійно визначається історичними матеріалами, у глиб сторіч, до тих культурних утвореннь, з якими виявляються генетичні зв’язки, а від них — на щабель нижче і т.д.

У наш час очевидно, що розпад індоєвропейської мови був багатоактовим процесом, що розтягся на тисячоліття. На першому етапі виокремилися і стали розвиватися як самобутні етномовні утворення анатолійці, потім індоарії, іранці, вірмени, греки, фракійці і тохари [1]. Мови ж індоєвропейських племен, що заселили землі Центральної Європи, оформилися в самостійні відносно пізно. У результаті багаторічних лінґвістичних досліджень німецький учений Г. Крае дійшов такого висновку: у той час як анатолійські, індоіранські, вірменська та грецька мови уже відокремилися від інших індоєвропейських і розвивалися як самостійні, італийської, кельтської, німецької, іллірійської, слов’янської і балтської мов ще не існувало. Діалекти, на основі яких розвинулися ці мови, становили тоді досить однорідну спільність і різною мірою були зв’язані один з одним [2].

Ця етномовна спільність існувала в Центральній Європі в II тис. до н.е. і була названа Г. Крае давньоєвропейською. З неї згодом вийшли кельти, італіки, іллірійці, венети, ґерманці, балти й слов’яни. Давньоєвропейці виробили спільну термінологію в галузі сільського господарства, соціальних відносин і релігії. Слідами їхнього розселення стали специфічні гідроніми, охарактеризовані тим самим дослідником. Він визначив, що області Середньої Європи північніше Альп були найбільш раннім реґіоном розселення давньоєвропейців.