Унія під час Козацької революції

У 20-х рр. XVII столітті до релігійної боротьби долучилася козач­чина. Вона перетворювалася в цей час на все більш помітну не тільки військову, але й політичну силу, і хотіла отримання рівних прав із шляхтою. Не зважаючи на те, що права козацької верстви, на відміну від прав шляхти, не були гарантовані королівською присягою, козацька старшина була свято переконана в легітимності повстання задля захисту своїх «давніх прав і свобод».

Коли на рубежі 1648-1649 рр. козаччина, не без впливу православної шляхти та духовенства, висунула релігійні вимоги на передній план, вона пішла в цьому відношенні значно далі своїх попередників. Адже православна шляхта обмежувала свою боротьбу майже виключно сеймовою діяльністю. Так само далеко від ідеї повстання на захист релігійних свобод були в першій половині XVII ст. представники православного духовенства, яких пізніші історики вважали головними натхненниками козацького повстання.

Гетьманська адміністрація вповні перебрала від шляхетського і міщанського руху першої третини XVII ст. погляд на унію не як на окрему Церкву чи релігійний рух, а як на королівську інтригу, спрямовану на порушення «давніх прав» «релігії грецької» та «народу руського». Таким чином, головний наголос переносився зі спроб «поєднати Русь із Руссю», що було характерним для православ­ної думки доби могилянства, на трактування унії як засобу нищення Православної Церкви, що відповідало традиціям православного думання кінця XVI - перших десятиліть XVII ст. Для Хмель­ницького проблеми роз'єднання Русі, судячи з усього, просто не існувало. Його Русь-Україна була практично єдиною – православною [31, с. 13].

Десятиліття напередодні вибуху Хмельниччини, що отримало в старій польській історіографії назву періоду «золотого спокою», було позначене відсутністю серйозних релігійних конфліктів. Двадцяті роки XVII ст., які принесли відродження православної ієрархії, загострення православно-уніатських відносин відійшли в минуле. Православна ієрархія на чолі з митрополитом Петром Могилою здобула офіційне визнання з боку королівської влади, а відносини між православними та уніатами в цілому стабілізувалися.

З іншого боку, на час початку повстання відносини між козацькою старшиною та православною ієрархією були далекі від ідеальних. На зміну тісному союзові за Конашевича-Сагайдачного прийшла прохолода у відносинах та взаємна упередженість часів митрополита Петра Могили. Православний митрополит мав за собою короля і не тільки не потребував захисту з боку козацтва, а й підтримував урядову політику щодо останнього. Його соціальною опорою було не Запоріжжя, а православна шляхта Волині та Центральної України [31, с.15].

Перші кроки Хмельниччини проти Унійної церкви відбулися не під релігійними, а під світськими гаслами. Якщо звернутися до кореспонденції Богдана Хмельницького від весни – літа 1648 р., то стане очевидним, що в його спробах надати законності повстанню на перший план виступали саме світські мотиви. Умовно тут можна виділити три головні рівні легітимації повстання. До першого належали спроби довести правомірність захисту Хмельницьким свого майна, родини і життя від незаконних зазіхань королівського урядовця. Аргументація тут, як правило, зводилася до права шляхтича, як члена свого стану, захищати власне життя, свободу та майнові права. Другий рівень – захист «давніх прав і свобод» козацького стану, зокрема реєстрового козацтва. І тільки до третього, останнього, рівня можуть бути віднесені гасла та аргу­менти релігійного характеру. З часом саме вони набувають все більшої ваги і заступають аргументи особисті та станові.

Успіхи повстання вже в перший рік перевершили найсміливіші задуми організаторів, і вимога відновлення «давніх свобод» означала б у найкращому випадку відновлення 8-тисячного реєстру. Під Зборовом козаки домоглися збільшення реєстру до 40 тисяч, Переяслав приніс затвердження 60-тисячного реєстру, але і перша, і друга цифра була значно нижчою реальної кількості козаків.

За цих умов тільки релігійні гасла та аргументи легітимності повстання продовжували відігравати визначену їм роль і, природно, зростало їх значення. Релігійна аргументація давала змогу подолати станову обмеженість ідеї захисту особистих (шляхетських) або станових (козацьких) привілеїв і дозволяла надати повстанню спільну ідеологію, яка б поділялася не тільки шляхтою чи козацтвом, але також селянством, міщанством і, звичайно, духовенством. Крім того, ідея захисту релігійної свободи надавала повстанню бажану легітимність в очах не тільки самих повсталих, але також їхніх ближчих і дальших сусідів. Вона дозволяла пояс­нити світові причину повстання проти законного монарха, яким був польський король [32, с. 134].

Концепція права підданих на повстання з релігійних причин була досить добре розроблена в середньовічній та ранньомодерній Європі. Середньовічні політичні теорії поєднували в собі вимогу підпоряд­кування владі монарха з декларацією права на спротив монархові з релігійних мотивів. Це право вступало в силу тільки за умови, якщо володар виявлявся тираном. За Фріцем Керном, відомим дослідником середньовічних легалістичних ідей, існувало дві підстави для оголошення володаря тираном. Перша - якщо він протизаконно вступав на престол. Друга – якщо він своїми діями порушував закон. Тоді монарх правив уже не волею Божою, а тільки толерувався Богом, який карав таким чином підданих монарха за їхні гріхи. В першу чергу це стосувалося тих випадків, коли монарх порушував права Церкви або прерогативи самого папи. Саме тоді в силу мало вступати «священне право повстання проти тирана.

З приходом Нових часів і вибухом Контрреформації концепція «священного права повстання» широко використовувалася як католиками, так і протестантами. Перші застосовували її для ширших рухів проти володарів-протестантів, другі – для оправдання подібних дій проти монархів-католиків.

Релігійні війни у Франції викликали появу небаченої до того часу кількості полемічної літератури, в якій обговорювалися питання легітимності повстання гугенотів. Останні виправдовували своє повстання проти королівської влади перш за все аргументами династичного характеру - захист «законних» прав Бурбонів на французьку корону від «незаконних» зазіхань Гізів, але також розвивали ідею справедливості повстання на захист релігійної свободи. Їхні памфлетисти твердили, що король, який переслідує правдиву Церкву, є тираном, а повстання проти нього є легі­тимним, оскільки він сам повстав проти Бога [1, с. 546].

В атмосфері цих ідей та правових уявлень формувався світогляд української еліти доби Богдана Хмельницького. Оскільки в другій половині XVI ст. відносини між королем і шляхетським станом Речі Посполитої набули контрактового характеру, західно­європейська ідея тирана і тираноборства практично не набула тут поширення. Релігійна толеранція стала в Польщі умовою контракту, а його порушення теоретично вело за собою припинення контракту і розрив відносин за схемою: король - піддані. Головним засобом православних в їхній боротьбі за релігійні права були сейми. У сеймових дебатах, в судах і трибуналах, які розглядали позови щодо порушення релігійних свобод шляхетського стану [31, с. 17].

Як свідчать документи, ідея захисту «релігії грецької» вперше потрапляє в поле зору Хмельницького після Жовтоводської та Корсунської перемог і приєднання до повстання української православної шляхти. В інструкції козацьким послам у Варшаву, датованій червнем 1648 р., було записано: «Щодо нашого духо­венства стародавньої грецької віри, то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та в інших містах силою були унією поневолені, при давніх вольностях залишити». Це прохання явно перебувало в тіні інших козацьких вимог і стосувалося скоріше полагодження локальних міжконфесійних конфліктів, ніж атакувало унію в цілому. Характерним, однак, було посилання на «давні вольності» грецької віри, які унія порушила, а козаки відстоювали.

Зборівський договір 1649 р. приніс нові мотиви в козацьке трактування унії. З одного боку, козацька дипломатія продовжувала наголошувати на порушенні прав «народу руського» (третій пункт козацьких вимог під Зборовом говорив: «Унія, як постійна причина пригноблення руського народу... повинна бути скасована...»), а з іншого, міркування військово-політичного характеру вимагали визнати, що принцип толерантності так само мав розповсю­джуватися на уніатів, як і на православних [31, с. 19].

Під Зборовом Хмельницькому вдалося домогтися задоволення королем головної частини своїх вимог, тобто тих пунктів, які стосувалися військово-політичної програми, а рішення щодо релігіних вимог було відкладене до наступного сейму. Хмель­ницький, звичайно, був зацікавлений у затвердженні козацького реєстру та території і не хотів, щоб розгляд сеймом релігійного питання призвів до труднощів. Тому вже в інструкції козацькому посольству на сейм він відмовився від вимоги розірання унії. Натомість вимагалося повернення колишніх православних церков і фундацій.

До початку 1654 року гетьманська дипломатія намагалася кілька разів висунути на передній план вимоги релігійного характеру, але ці кроки не мали серйозних наслідків, оскільки переговори були лише відносно короткими перепочинками в запеклій військовій боротьбі і мали на меті перш за все виграти час, і краще підготуватися до наступної компанії.

Вступ в козацьку-шляхетську війну Московської держави вніс нові мотиви в трактування унійного питання. Тоді, коли релігійні гасла відійшли на другорядне місце в козацькій легітимації війни (важливими стали аргументи щодо того, хто порушив не старі, а нові контрактні відносини козацтва з королем – умови Зборівського та Білоцерківського мирних договорів), ті самі релігійні аспекти стали актуальними в російсько-польських стосунках. Як і у випадку з козацькими мотивами релігійного характеру, московські аргументи концентрувалися навколо питання унії. Вона трактувалася як головний приклад порушення королівською владою прав «релігії грецької» і відповідно – умов контракту козацтва з королем [31, с. 20].

Вперше питання про порушення королівською владою релігійних прав козацтва набуло значної ваги в російсько-польських стосунках навесні 1651 року. Тоді московські політики вперше розглядали питання про вступ у війну з Річчю Посполитою як реальну перспективу і шукали легальних приводів для початку конфлікту. У квітні 1651 р., під час перебування в Москві польської делегації на чолі з сандомирським каштеляном Станіславом Вітовським, російські дипломати запропонували полякам посередництво царя в їхньому конфлікті з козаками. Вони заявили, що король не має переслідувати козаків за віру, оскільки Владислав IV присягав, що в християнській державі не повинно бути релігійних утисків, і від імені царя порадили польському королеві налагодити конфлікт з козаками мирним шляхом. Польська сторона намагалася заперечити будь-які переслідування за віру, посилаючись на права, гарантовані православним сеймовою конституцією 1635 року [27, с. 48].

Релігійне питання було підняте знову в липні 1651 р. під час переговорів у Варшаві російського посольства Б. Рєпніна. Російська делегація, наполягала на тому, що церкви були переведені на унію силоміць, а король все ще переслідує православних. Аргументи на підтримку цієї тези були зібрані послами вже під час їхньої місії. Як приклад переслідування православ'я вони навели випадок у Мінську, де шляхта пускала стріли в будівлі Петровського монастиря. Ті стріли, що засіли в церковній стіні, посли бачили на власні очі. Король звинувачувався також у порушенні умов Зборівського миру: обіцяв передати уніатські церкви православним і не передав, а ті, що й передав, після Берестечка знову почав відбирати [27, с. 52].

Унійний фактор, як головний аргумент щодо релігійних переслідувань православних у речі Политій, відіграв надзвичайно важливу роль для легітимації повстання з боку Богдана Хмельницького. Однак, рівень антиуніатських настроїв серед керівників повстання та його рядових учасників навряд чи був високим. Дії козаків та селян свідчать, що головним противником в їх очах були католики та юдеї. Останні дві конфесійні категорії цілком природно трансформувалися в категорії національні та соціальні за схемою: католик – поляк – шляхтич (пан); юдей – єврей – орендар. Щодо уніатів, то подібної трансформації, мабуть, не відбувалося. [26, с. 43].

На буденному рівні боротьба козацтва з унією зводилась до захоплення козаками уніатських церков та маєтностей. Вже під Зборовом практично визначилася реальна політика гетьманської адміністрації щодо унії: вимога її ліквідації використовувалася час від часу як тактична зброя в переговорах з королівською владою, насправді ж гетьман добивався передачі якнайбільшої кількості єпархій та церковних маєтностей православній ієрархії.

З плином часу, а особливо після Переяславської угоди 1654 р., спостерігачі та учасники подій ретроспективно надавали все більшого значення релігійному факторові в повстанні Хмельницького. Релігійні аргументи були єдиними, що не втратили, а навпаки, набули нової актуальності в справі легітимації повстання, і автор «Літопису Самовидця», який закінчив свій твір десь на поч. XVII століття, свідомо або несвідомо, висунув релігійний фактор на перше місце в переліку причин боротьби Хмельниччини [26, с. 44].

Після закінчення польсько-московської війни, результатом якої був Андрусівський договір 1667 року, питання унії вперше, в усій повноті, стало міжнародною проблемою. Під час візиту польської делегації до Москви патріархи Антіохії та Александрії, які тоді також там перебували, представили польським послам унійну пропозицію. Ця акція була тісно пов’язана зі спробами царя Олексія Михайловича здобути, після зречення Яна Казимира, польську корону. Відлуння цієї події, дало знати про себе вдруге в 1674 році, коли прихильники московського кандидата на польський престол наголошували на тому, що російський обранець допоможе здійснити унію обох Церков. Втручання Московського патріархату в справи православної Церкви в Речі Посполитій ставало дійсністю. Поділ України між Польщею та Росією і розбиття Київської митрополії призвело всього через кілька десятків років до фатальних наслідків для самої Речі Посполитої.

Після закінчення польсько-московської війни, результатом якої був Андрусівський договір 1667 року, питання унії вперше, в усій повноті, стало міжнародною проблемою. Під час візиту польської делегації до Москви патріархи Антіохії та Александрії, які тоді також там перебували, представили польським послам унійну пропозицію. Ця акція була тісно пов’язана зі спробами царя Олексія Михайловича здобути, після зречення Яна Казимира, польську корону. Відлуння цієї події, дало знати про себе вдруге в 1674 році, коли прихильники московського кандидата на польський престол наголошували на тому, що російський обранець допоможе здійснити унію обох Церков. Втручання Московського патріархату в справи православної Церкви в Речі Посполитій ставало дійсністю. Поділ України між Польщею та Росією і розбиття Київської митрополії призвело всього через кілька десятків років до фатальних наслідків для самої Речі Посполитої [12, с. 25].