Затвердження унії в Римі

Після деякого вагання, спричиненого сильним опором князя Острозького, делегати собору, Іпатій Потій та Кирило Терлецький, за підтримки короля і нунція в Речі Посполитій, у вересні 1595 р. виїхали до Риму.

Там після докладного перегляду «Артикулів» і визнання віри, 23 грудня 1595 р. папа Климент VIII прийняв двох руських владик «у лоно» Католицької Церкви. Римська сто­лиця доклала значних зусиль, щоб забезпечити успіх унії. З Риму було написано близько 30 листів провідним цивільним та церковним постатям у Речі Посполитій.

Після повернення Потія і Терлецького з Риму наприкінці березня 1596 р., почалася підготовка до чергового собору. Термін собору в Бересті був визначений на жовтень. На ньому єпископи мали затвердити унійний акт двох руських представників у Римі з грудня мину­лого року, складаючи визнання віри і визнаючу зверхність римсь­кого архієрея. Для урочистого проголошення акту злуки митрополит Рогоза скликав собор в Бересті на 6 жовтня 1596 р. [5, с. 87].

Одночасно опозиція унійній ініціативі ієрархії організувалася під проводом князя Острозького та екзарха Царгородського патріарха Никифора і двох українських владик, які, будучи в 1590 р. ініціаторами унійних заходів, протягом останнього року передумали надавати свою підтримку унії: Гедеон Балабан, єпископ львівський, та Михайло Копистенський, єпископ перемишльський. На собор у Бересті, таким чином, приїхало дві партії.

Синодальні засідання Української церковної ієрархії, представників клиру, монашества і вірних проходили у берестейській церкві Св. Миколая. 8 жовтня митрополит Михайло Рогоза та кожний з єпископів зложили визнання віри і присягли на послух Римському архієреєві. Визнання віри та присягу послуху Папі єпископи підписали та закріпили печатками і власноручно перед усіма присутніми передали для Папи через його представників. Наступного дня відбулася прилюдна урочиста синодальна сесія проголошення акту з’єднання. Полоцький єпископ відчитав заяву приступлення до єдності з Папою Римським.

З українськими владиками, з яких не прибуло лише двоє, з'явились католицькі єпископи: Львівський - Осніковський, Луцький - Мацейовський та Холмський - Гомолицький, четверо видніших єзуїтських проповідників: крім того воєводи: Троцький - Микола Радзівілл-Сирітка. канцлер Сапіга, Берестейський староста Халецький.

Урочисто проголошену унію православна опозиція відкинула, і два собори себе взаємно викляли. 9-го жовтня 1596 року Никифор з хрестом і Євангелією в руках проголосив, як екзарх патріарха, декрет, яким позбавляв митрополита Михаїла Рогозу та п'ять єпископів - Володимирського, Луцького, Полоцького, Холмського та Пинського - їх сану за самовільне піддання папі. Цей декрет підписали духовні члени Собору і надіслали митрополитові Рогозі. Світська частина Собору звернулася до короля з проханням позбавити владик-уніатів церковних дібр, якими володіти могли тільки православні. Король затвердив ухвали Уніатського Собору, а ухвали Православного визнав неправильними.

Не дійшовши до жодного порозуміння, два табори пішли окремими шляхами, якими їх нащадки йдуть донині. У наступні роки спроби сконсолідувати Церкву, з’єднану з Римом, при більшому чи меншому сприянні державних чи католицьких чинників, не були вповні успішними. [6; с. 30].

Щоб усвідомити, чому більшість архиєреїв Київської Церкви підписали унію з Римом наприкінці XVI ст., треба зрозуміти контекст їх дій, які самі по собі історикам давно відомі. В умовах занепаду церковного життя тієї доби, радикальних змін у релі­гійному становищі між чужими і своїми та суперечливих настанов з боку Царгородського патріархату, можна припускати, що українсько-білоруські єпископи, або хоч переважна більшість з них, вбачала в унії з Римом логічне продовження реформ, які були розпочаті в 1590 р. Під проводом деяких рішучих і сміливих владик, цього шляху трималася більшість відновленого собору. Свідомо чи підсвідомо єпископат приєднувався до загальної реформістської течії епохи, яка раніше в діях пооди­ноких руських магнатів і зорганізованого міщанства набрала кон­кретних форм. Проте, ієрархи старалися спрямувати рух реформи згідно зі своїм розумінням потреб Церкви.