Внутрішнє життя Церкви в поунійний період ХVII столітті

Важливим елементом церкви в поунійний період було світське духовенство. Одним з головних завдань унійної Церкви після Берестейського соборустало підняття її освіти. У творах польських полемістів другої половини XVI століття, спрямованих проти Руської Церкви, одним із головних закидів був брак освіти руського духовенства. Так, наприклад, Петро Скарга пише про низький освітній рівень православного клиру. Однією з причин занепаду Руської Церкви він вважав незнання душпастирями латинської мови.

Скарга не розумів Східної Церкви і не добачав її стародавньої традиції, рівноцінної з латинською. Йому здавалося, що єдиним порятунком для Київської митрополії було б повне прийняття нею вчення та звичаїв Латинської Церкви – свого роду її самознищення. Все ж таки в описі Скаргою занепаду Руської Церкви містилися і крихти правди. Хоч він не мав рації у визначенні церковнослов’янської мови як однієї із трьох головних причин цього занепаду, безперечним було те, що у його часах без знання латини вища освіта була немислима.

Ієрархія Київської митрополії також усвідомлювала, що занепад Церкви та чимраз частіші випадки «відступництва» від «руської віри» у вищих, освічених верствах руського суспільства спричинені низьким культурним та освітнім рівнем духовенства. Саме це усвідомлення привело владик до переконання у необхідності пошуку тісніших зв’язків із Заходом, тобто з’єднання з Римською Церквою, бо тільки звідти можна було очікувати на допомогу у піднесенні рівня богословської освіти. Листування єпископів та інші документи перед та на перших порах по Берестейській унії подають багато доказів цього.

Коли єпископи Кирило Терлецький та Іпатій Потій прибули наприкінці 1595 року до Риму укласти з’єднання своєї Церкви з Римською, вони мали підстави думати, що ті надії про піднесення освіти, які вони покладали на унію, швидко здійсняться. В Римі вони познайомилися із вченим греком-богословом Петром Аркудієм і зуміли домовитися, щоби його було звільнено від виконання обов’язків у Римі і призначено на Русь. Коли Терлецький та Потій поверталися додому, разом із ними виїхав також і Аркудій, щоби викладати грецьку мову у семінарії, що її владики мали намір відкрити [4, с. 26].

Першу семінарію унійної Церкви відкрито у Вільні, очевидно 1601 р. Це була дуже скромна, розташована у дерев’яному будинку школа, де могло навчатись лише 12 учнів. Однак чим могла зарадити така школа з гімназійним, у найкращому випадку, рівнем освіти цілій розлогій Київській митрополії? Аркудій знеохотився у тій справі й виїхав 1605 року. Ймовірно, після його від’їзду семінарія припинила свою діяльність.

Митрополита Іпатія, так само, як і його наступника Йосифа Велямина Рутського, не знеохотила перша невдача, обидва вони намагалися відновити діяльність семінарії. Особливо ж Рутський мріяв про заклад, який задовольняв би потреби Церкви, маючи хоча б сто учнів і кваліфікованих учителів. Рутський докладав багато зусиль, щоби відкрити семінарію. Він мріяв вивести не тільки свою Церкву, але і цілий Схід із застою, і для таких далекосяжних задумів потребував співробітників – освічених священиків. У своїх листах до Риму він часто, писав, що постання семінарії принесло б велику користь для цілої Церкви і просить матеріальної допомоги.

Хоч семінарія не виникла – її було відкрито щойно у 1650 році, але війна з козаками знову привела до її закриття, – однак було засновано кілька менших шкіл. Останні, хоч і не могли замінити семінарію, давали змогу кандидатам на священство набути бодай якусь богословську освіту руською мовою та деякі елементи латини. Найважливішою серед таких шкіл була у Новгородку при митрополичому соборі. Її заснував Рутський, щоб не марнувати часу і давати тим, які готувалися до священичого стану, хоч основи знань, поки не відкриється семінарія. Рутський із задоволенням писав про ту школу. Адже, незважаючи на те, що навчання в ній ведеться по руськи, вона не поступалася латинським закладам, бо учні тут діставали добру богословську освіту [6, с. 89].

Тридцять років після Берестейськї унії, у 1626 році, митрополит Йосиф Рутський скликав синод до Кобрина. Крім ієрархії участь у ньому взяли настоятелі монастирів і протопопи. Порівняння постанов цього синоду, що стосувалися світських священиків, із тим, що було у часах укладення унії, демонструє, чи унія покращила становище духовенства, його моральний стан і дисципліну.

У своїх передумовах до з’єднання ієрархія скаржилася на те, що часто священики чинили непослух єпископам і в тому мають підтримку своїх панів та урядовців маєтків. Такі священики часто порушували церковні приписи, наприклад, давали протизаконно розлучення. На Кобринському синоді не було подібних нарікань на духовенство. Це вказує на те, що в міжчасі було усунено деякі непорядки всередині Церкви. Поза сумнівом, що авторитет єпископів після унії зріс. Певною мірою це можна пояснити тим, що священики, які не хотіли підкоритися єпископам, залишилися поза унією, але таке пояснення буде неповним. Якщо порівняти пастирську діяльність владик у перших десятиліттях по унії з тим, що було перед її укладенням, чітко видно покращення. Сумлінніша пастирська опіка єпископів, у свою чергу, вплинула на поліпшення відносин між ієрархією та священиками і кращу діяльність останніх. Треба визнати що такі зміни відбувалися повільно, і лише з перебігом певного часу можна зауважити деякі зрушення, наприклад, меншу кількість неканонічних розлучень, частіше проповідування та навчання народу догматам віри та молитвам. Ці позитивні зміни вказують на краще усвідомлення священиками своїх обов’язків [15, с. 92].

Економічні умови життя духовенства також вимагають окремого вивчення. Одною з найбільших проблем була симонія. Одним із видів симонії була плата, яку в багатьох випадках власник маєтку вимагав від кандидата на священство за те, щоб представити його єпископові на рукоположення. Без такого подання, чи презенти, як це називають акти, священик не мав доступу до парафії. Часом плата за презенту сягала значної суми. Цей вид симонії вів до дальших зловживань. Кандидат на священство рідко коли мав готову суму, щоби сплатити за презенту, тому зобов’язувався повертати свій борг вже будучи на парафії. Це закономірно доводило до здирств.

Постанова Кобринського синоду ніяк не вплинула на дійсне подолання симонії. Пани й далі домагалися плати за презенту, а ієрархія була не в силі цьому протистояти.

У своїх «Артикулах» перед Берестейською унією єпископат Київської митрополії домагався, щоб Руська Церква у Речі Посполитій мала ті самі права, що й Латинська. Ієрархія домагалася, щоб руське духовенство та церковні маєтки були вільні від усяких податків та поборів на рівні з римо-католиками. Тридцять років потому Конгрегація пропаганди віри писала нунцієві в Польщі, що податки, які королівські урядовці накладають на руських священиків – це нестерпний та несправедливий тягар, який треба скасувати. Але навіть втручання нунція не вплинуло на вже твердо укорінений устрій [7, с. 98].

В «Артикулах» до Берестейського з’єднання ієрархія також домагалася, щоб руське духовенство, як і латинське, підлягало тільки церковному судові. Це справа, яка стосувалася державного порядку, тому Кобринський синод її не згадував. В 1628 року Рутський звернувся до Риму у цій справі. Конґреґація, покликуючись на відповідний артикул унії про звільнення Руської Церкви від державних податків, який король обіцяв впровадити в життя й додержувати, доручила нунцієві обороняти імунітет Церкви й старатися, аби було усунене все, що суперечить тій умові. Всі ці старання митрополита й нунція не призвели, однак, до якихось помітних змін.

Митрополит Рутський звертався до Папи й з проханням, щоб ясно засудив як фальшиву поширену в Речі Посполитій думку, що руські священики є нижчими за статусом від латинських. Від таких поглядів виникала зневага й приниження уніатського кліру. Він писав, що Руських священиків, можна було побити без ніяких церковних кар за це. Пани тягнули їх до суду, судили, засуджували, садили до в’язниці та обтяжували іншими карами. Багато шляхтичів дозволяють собі примушувати священиків працювати нарівні з іншими селянами. Це призводило до того, що парохи не виконують належно свої пастирські обов’язки [27, с.43 ].

Так проблеми проіснували весь польсько-литовський період. Щойно коли одна частина Уніатської Церкви перейшла під Габсбурзьку монархію, яка радикально інакше поставилася до руського духовенства, здійснилося забезпечене державною владою повне зрівняння руського духовенства з латинським, і належна освіта для всіх священиків.