Церква в ХVІІ столітті та ставлення неї польської сторони та різних станів українського суспільства

Недоліки Берестейської унії далися взнаки від самого початку. Ідея унії не мала підтримки ширшого кола вірних Православної Церкви на Україні. Натомість результатом ліквідації православної ієрархії в Речі Посполитій внаслідок унії була ситуація, в якій, з одного боку, маємо ієрархію без вірних (уніатський єпископат), з другого – вірних (православних) без ієрархії. Треба, однак, підкреслити, що, хоч держава формально не визнавала ієрархію православної Церкви, вона фактично толерувала її, як і інші некатолицькі віросповідання. Львівський і перемишльський православні владики зберегли свої катедральні храми і маєтки та продовжували виконувати єпископські функції.

Унія розділила цільну дотепер православну людність Речі Посполитої на два супротивні табори. Цей поділ не відбувся за географічними, становими чи суспільними критеріями. Він заторкнув усіх: церковну ієрархію, нижчий клір, монашество, шляхту, міщанство і селян. На конфлікти, що мали віросповідний характер, наклалися й іншім фактори: культурні, суспільні, політичні й національні. Можна узагальнити, що унія розпалила затаєні, невидимі до того часу суперечності, які існували в Речі Посполитій. Розгорілася боротьба за права для православних. Вона проявлялася в різноманітних формах: у полемічній літературі, у посольських інструкціях на сейм, у вимогах козаччини, яка повністю підтримала православ’я і стала його «збройним плечем».

Православна шляхта – громадяни Речі Посполитої – введення унії розцінювала як замах на свої привілеї, гарантовані сеймовими конституціями. Річ Посполита погоджувалася на деякі поступки, найчастіше тоді, коли змушена, була брати до уваги політичні реалії [30, с. 37].

Від 1620 року Річ Посполита стала перед новою дилемою. В напруженій атмосфері, у період битви під Цецорою, єрусалимський патріарх Теофан, який перебував тоді в Україні, відновив православну ієрархію на чолі з Йовом Борецьким. Річ Посполита до смерті Жиґимонта ІІІ не визнавала цього акту. Це був перший серйозний сигнал, який свідчив, що проблема православних громадян Речі Посполитої вийшла за межі її внутрішньої політики і опинилася в сфері впливів Москви і Царгороду. Саме в двадцятих роках появилися заклики до переходу під московську опіку. Перемиський православний владика Ісая Копинський однозначно ствердив, що через утиски від поляків православні разом із запорізькими козаками готові піддатися владі Москви [30, с. 41].

Маючи багато доказів того, що козацтво, виступаючи на стороні православ’я, поборювало унію словом, пером, а перш за все мечем, Річ Посполита надто пізно почала думати про далекосяжні рішення. Владислав IV, перед яким постали козацька проблема, вимоги православних та ймовірна війна з Москвою, відновив православну церковну ієрархію з Петром Могилою на чолі. Хоч це було зроблено всупереч волі Апостольської столиці, але відповідало тодішнім державним інтересам Речі Посполитої. Проте цей акт, а також прийнята сеймом у 1635 р. конституція «Грецька релігія» так і не розв’язали багатьох проблем, що хвилювали Річ Посполиту.

Держава визнала православ’я і унію рівноправними віросповіданнями. Православній Церкві повернуто колишні її храми і бенефіції. Проте конфлікт не вичерпався. Руське суспільство і далі залишалося розколотим. Східна Церква у Речі. Посполитій поділилася на дві законні й рівноправні Київські митрополії: уніатську і православну. Рішення Владислава IV викликало протести уніатського і латинського єпископатів та Риму. Боротьба уніатів з православними надалі займала увагу судів, сеймиків і сеймів, перешкоджаючи функціонуванню державного механізму.

У 40-х роках ХVII століття виникли проекти нової унії. Її найбільшими натхненниками і прихильниками були: волинський воєвода Олександр Санґушко, київський митрополит Петро Могила, луцький єпископ Атаназій Пузина, чернігівський каштелян Адам Кисіль, король Владислав IV, а також папа Урбан VIII. Однак проект створити православний патріархат у Києві, який опосередковано мав підлягати Римові, і який мав би очолити Могила був Римом відкинутий [39, с. 35].

Ситуація в Речі Посполитій внаслідок багатьох помилок, вчинених щодо козацтва, а також частково православ’я і унії, недооцінювання наростаючих десятиліттями проблем, призвели до спалаху повстання під проводом Богдана Хмельницького. Козаччина рішуче виступила проти унії, навіть іноземні спостерігачі не мали жодних сумнівів, що козаки борються за волю та за релігію.

Вимогу повністю ліквідувати Берестейську унію на території всієї держави було поставлено під час угоди в Гадячі у 1658 році. Було прийнято компроміс, що унія не може поширюватися на нові території [39, с. 40].

Мета, яку поставили собі ініціатори унії в кінці XVI столітті, не була досягнена, а навпаки – протягом цілого XVII ст. вона давала результати відмінні від бажаних. До загального об’єднання обох Церков (Православної та Римо-Католицької) не дійшло, не було ліквідовано впливів чужих держав на Річ Посполиту. Взаємна ворожнеча православних, уніатів і римо-католиків великою мірою позначилась на боротьбі України з Польщею, в якій перепліталися релігійні елементи з соціальним і національними.

Суперечки навколо унії, що тривали від її початку протягом цілого XVII століття, проходили, як уже сказано, по-різному. У міжконфесійну полеміку заанґажувалися найзнаменитіші представники обох таборів, прихильники римо-католицької та православної Церков, які по-різному розуміли унію Петро Скарга, Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Сильвестр Косів. Автори цих полемічних праць створили першорядний, постійно недооцінюваний комплекс джерел, який дозволяє краще зрозуміти суть унії в дуже широкому контексті: від мовних і культурних питань до богословських, історичних, юридичних, суспільних і національних [27, с. 35].

Доля віросповідань, правду кажучи, не дуже то й залежала від релігійної полеміки, але вона, безсумнівно, мала вилив на формулювання вимог сторін на сеймиках і в сеймі. Дуже цікаво виглядає зміна ставлення деяких сеймиків, що спершу вимагали ліквідації унії, а в 30-і рр. XVII рішуче підтримували уніатів. На такий хід подій, безперечно, впливала зміна політики Речі Посполитої щодо православ’я і водночас зростання числа прихильників унії після смерті Йосафата Кунцевича, вбитого православними міщанами у Вітебську в 1623 році [39, с. 41].

Видаються вельми обґрунтованими припущення М. Грушевського, що вже наприкінці 20-х років XVII століття прихильники і противники Берестейської унії (1956р.) серед духовенства досягли б взаємовигідної угоди між собою, коли б не вороже ставлення до цієї ідеї з боку широких кіл населення. Особливо великого розмаху рух, ворожий до унії, набув на землях Наддніпрянської України, де противники унії могли спиратися на збройну підтримку Війська Запорізького. Початок Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького та утворення Гетьманщини поклали край існуванню Уніатської Церкви на цій території.

Численність відомих сьогодні відгуків та оцінок не викликає сумнівів у тому, що ворожість стосовно унії та її прихильників була стійкою у настроях мешканців східних теренів тогочасної України протягом 20-40-х рр. XVII століття. Перед тим як з’ясувати причини цієї ворожості, належить зробити одну попередню заувагу. Як відомо, українські й білоруські єпископи – організатори Берестейської унії докладали великих зусиль, щоб під егідою Риму зберегти особливу «Руську» Церкву зі своїми обрядами і звичаями. По укладенню унії вони знову ж усілякими способами підкреслювали особливе місце «своєї» Церкви в латинському світі. Проте звернення до матеріалів, які відображають масову свідомість, показує, що для неї подібне розрізнення аж ніяк не було властиве. Прихильники унії розглядалися як представники католицького духовенства, а їх спроби розповсюдження унії – як намагання поширити «римську» (чи «латинську») віру.

З цих висловлювань зрозуміло, що треба говорити про вороже ставлення не стільки до унії, скільки до католицької релігії загалом.

Видається, що ключем до відповіді на це питання є аналіз термінології, яку використовували оповідачі, говорячи про православну чи католицьку релігії. Самозрозуміло, «православна» віра неодноразово позначається саме цим терміном, а іноді цілком офіційно «православною вірою грецького закону», але найчастіше йдеться про «руську» чи «білоруську» віру. Так само й католицьке віровизнання називається «латинською» (чи «римською»), проте значно частіше «лядською» – польською вірою.

Ці особливості термінології дозволяють припускати, що в основі ставлення «простих людей» до релігійних конфліктів своєї епохи лежало чітко не сформульоване, стихійне, але дуже стійке уявлення про те, що світ складається з багатьох народів, у кожного з яких є своя віра. Такий стан справ видавався природним. Тому й католицька віра як віра іншого – «польського» народу не викликала якогось осуду чи ворожого ставлення. Інша річ – спроби змінити такий стан справ, примусити замінити свою віру на «лядську», при цьому за допомогою не лише переконання, а й адміністративних заходів – закриття церков і насильств над православним духовенством. Усе це сприймалося як насилля одного народу над іншим, його бажання підпорядкувати іншу сторону своїй владі та своїм інтересам [1, с.45].

Отже, в свідомості простого населення релігійний конфлікт, що його спричинила Берестейська унія, сприймався насамперед як конфлікт міжнаціональний, породжений бажанням «польського» народу підпорядкувати собі «руський» народ у Польсько-Литовській державі.

В свідомості простих людей вже на початку 20-х рр. XVII століття запорозьке козацтво виступало як головна сила, яка єдина була спроможна захистити покривджені поляками права «руського» народу.

Усталення в масовій свідомості уявлення, що козацтво є головним захисником «руської» віри і єдиною вагомою перешкодою на шляху до встановлення на території України іншої, «латинської», віри великою мірою впливало на ставлення простого населення до різних прошарків українського суспільства. Якщо козацтво бореться з «ляхами» за православ’я, то ті соціальні групи, які не підтримують козацтва в його боротьбі, є підстави трактувати як прибічників «латинської» віри.

Саме так можна пояснити появу в розповідях початку 30-х рр закидів на адресу реєстрових козаків, що ті «ополячилися». Ці звинувачення з ще більшою силою відновилися тоді, коли реєстрова старшина не підтримала козацького повстання 1637-1638 рр. Втікачі, які після поразки повстання шукали порятунку на російській території, оскаржували реєстрових козаків у тому, що ті воліли бути з поляками в латинській вірі спільно [2, с.67]. Отже, виступ реєстрових козаків на боці уряду проти своїх товаришів оцінювався як акт зради своєї віри і свого народу.

Все це дозволяє зробити висновок, що слідом за усталенням уявлення про козацтво як головного захисника «руської віри» від зазіхань «ляхів» упродовж 20-30-х рр. XVII століття йшла дискредитація в масовій народній свідомості тих соціальних груп українського суспільства, які не хотіли підтримувати боротьбу головно нереєстрового козацтва проти влади Речі Посполитої. Є підстави припускати, що напередодні повстання для широких верств населення Східної України справжніми борцями за «віру» були тільки загони “неписьменних” козаків, які знайшли собі притулок на Запоріжжі.

Про настрої в цьому середовищі збереглося свідчення «полоняника» Єфима Михайлова, який зустрів навесні 1646 р. на Запоріжжі один з таких загонів. За його словами, козаки збиралися йти війною до Польщі на ляхів за те, що, ляхи їх, литовських людей, поневолюють, не дозволяють їм бути в християнській вірі, а щоб, мовляв, вони були з ними, «ляхами», в «лютерській» вірі. Це свідчення важливе тим, що проливає нове світло на ставлення простих людей до релігійних конфліктів своєї епохи. Вони, очевидно, не надто добре уявляли, якої саме віри дотримувалися «ляхи», але рішуче заперечували її, оскільки це була віра «іншого» народу, яку накидали їм силою [2, с. 70].

Отже, унійна Церква все-таки не була визнана рівноцінною римо-католицькій. Наголошувалася перевага латинської культури і церкви над руською культурою і руською уніатською церквою. Також уніатські єпископи ніколи не засідали в сенаті Речі Посполитої, хоча їм це ще до підписання унії обіцяв король і рекомендував папа римський Климент VIII. В дійсності уніатську Церкву, набагато біднішу і менш впливову від латинської, сприймали як проміжну сходинку між православ’ям та латинською церквою. Скарги і жалі уніатів про переслідування їх православними, а також про брак підтримки з боку Речі Посполитої добре відбивав атмосферу того періоду

.