Основні тенденції культурного розвитку в 1920-і роки

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної

партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури

загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 1920-і роки -

один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу

війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила

багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає

справжній культурний злет, як висловився історик О.Субтельний, “багатогранний

спалах творчої енергії”. Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і

критиками радянської влади.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну

еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка,

Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-

емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно

зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних.

Політика “українізації”. Радянська влада в галузі ідеології, культури

проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.

Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної

національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво

газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації

враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов

для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет

українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація

неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес

науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системи

освіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.

Зокрема, накреслюється:

- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженням

навчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;

- демократизація й українізація системи освіти;

- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів,

організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.

Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народний

університет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?),

позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,

Харкові, Одесі. Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами:

- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття

паралельних курсів українською мовою;

- заснування нових українських вищих закладів освіти.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського

народного університету в Києві.

7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві.

22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищу Художню школу в Україні.

21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого Українського

Національного університету.

Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культури

були 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційного

десятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Це

відродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики

“коренізаціі” (“українізація”), яка була спрямована на підготовку й висування

кадрів корінної національності, врахування національних факторів при

формуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури,

видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродження

охопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.

Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати.

Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали з

українською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і за

кількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.

Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3

млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українські

книжки.

У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі

до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для

покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися

робітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київському

політехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківці

забезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.

Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися від

оплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.

Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури

в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У

розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний

природознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміолог

Д.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієніст

та епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов,

О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон,

який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших

вчених широко відомі за межами України.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво.

Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса “Березіль”. Режисер

виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів

виразності. Не випадково макети театрального об'єднання “Березіль” отримали

золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були

вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша “Народний малахій",

“Мина Мазайло". Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського

кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами “Звенигора", “Арсенал", “Земля".

Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як

“український поетичний кінематограф".