Інден - техніка лакування шкіри оленя

Будь-який прихильник традиційних японських ремесел знає про Інден - техніку лакування шкіри оленя. Молоді і дорослі японці буквально обожнюють чудові аксесуари, виготовлені з використанням техніки, традиція якої налічує багато століть, починаючи з ХVІ століття: м'які, легкі, міцні сумочки, гаманці, портмоне. Розповідають, що техніка инден була запозичена з Індії вже в період Хейан (794-1193). Із-за громадянської війни в ХVІ столітті це ремесло визначили як «те, що працює» для військового класу. Різні аксесуари, виготовлені з оленячої шкіри і дуже приємні для людського тіла, були схвалені самураями і входили в комплекс броні.

Виробництво зосередилося в галузі міста Косю (префектура Яманасі), оскільки в тутешніх місцях, оточених горами, завжди водилось багато оленів, і існувала можливість отримувати в достатній кількості лак уруси. Типово техніку називають «Уруситуке». Трафарет (з прекрасного японського паперу з вирізаними на ній вручну візерунками) накладають на оленячу шкіру і покривають поверхню за трафаретом лаком спеціальною лопаткою. Коли трафарет видаляють на поверхні шкіри залишаються блискучі рельєфні візерунки. Самий перший магазин, Инден, був заснований в 1582 році Юсити Уехара. З тих самих часів техніка створення виняткових по красі предметів довгий час суворо трималася в секреті і передавалася тільки в межах сім'ї.

Ляльки

Культурна традиція Японії зберегла унікальний театральний жанр - ляльковий (Дзьорурі). Театр оформився в ХVІ столітті, а розквіт припадає на ХVІІІ століття. Традиції театру існують і до цього дня.

Історія виникнення ляльок у Японії пов'язана з національною релігією - синтоїзмом, що з'єднав в собі культ предків, підкорених силам природи, первісні обряди, ця історія сягає корінням в глибоку старовину. Можливо, від страху перед стихією, такою суворою, посередниками до богів і були «міко» - ляльки, що грали роль жриць-віщунок. Ляльки у Японії, як ми бачимо, мали і культове походження. Але не обов'язково, тому що, багато лялькових вистав були присвячені міфам, історичним драмам, життю простих японців, про що згадувалося вище.

Ляльковий театр Японії відрізнявся від європейського тим, що за ляльок говорив не ляльковод, а оповідач, який сидить в стороні і співуче читає текст за всіх діючих героїв під акомпанемент сямісена (старовинний японський музичний інструмент з трьома струнами, що нагадує віддалено балалайку). Водіння ляльок здійснювалося за системою «відкритого актора». Японський театр генетично пов'язаний з батьківщиною лялькових вистав Азії - Індією, але вплив цей йшов опосередковано через Китай.

Народження ляльки поєднував в собі і живопис, і скульптуру, і декоративні мистецтва (повний ансамбль костюма, зброї, зачіски) і технологію. Найважливішим елементом ляльки було її обличчя. Кукла Мусуме - ідеал жіночої краси. Обличчя овальне, вузькі очі, брови і рот. Кейсай - гетера - палка в яскравих шатах або Фукеояма зовсім інша - м'яка, жіночна з поголеними бровами - знаком заміжжя. Носи в ляльок найрізноманітніші: точені, з аристократичними вирізаними крилами, рідше з горбинкою або широкі з ледь наміченим переніссям. З ХVІІ століття голови ляльок робляться з легких і міцних порід дерева - павлоніі і хінокі. Важливою деталлю лялькової голови є зйомна перука з натурального волосся.

До костюму театральної ляльки відносяться так само уважно, як і до одягу живого актора. Враховуються історичні особливості костюма. Він точно відповідає становому положенню і відрізняється високими художніми якостями.

Театральний костюм продуманий ткачами, кравцями, вишивальниками. Нагадаємо, що ляльки в Японії великі, деякі з них в 3 \ 4 росту людини. Кожну ляльку водять три ляльководи. Саме лялька в головній ролі, ляльководи одухотворяють і пожвавлюють ляльку.

Японська театральна лялька представляє справжній витвір мистецтва, який увібрав в себе багаті традиції національного мистецтва Японії.

Кокесі - японська лялька надзвичайно спрощеної форми. Складається вона з голови і корпусу, але при цьому наділена чарівною красою. А все завдяки творцям - чесним і наївним людям, що працюють в оточенні природних красот в гірських селах префектури Міягі.

В Японії, де походження самої країни легендарно, міфів про кокесі існує в достатку. Деякі навіть впевнені, що предок кокесі кибоко (дерев'яна дитина)- вербові прути зі стружкою, прикладеною до вершини, що нагадує гриву, і розколоті на дві частини, як кінцівки ляльки. Кибоко (у множині - нуса, в однині інау) те, що айну, традиційні анімісти розміщують на вівтарі, щоб душі вбитих ними тварин вирушили назад до лісу і дякують богів перш, ніж почати їсти.

Звичайно, все можливо, але відома історія кокесі почалася в гористих областях Тохоку в період Едо. Згідно указам в правлінні сьогунату використання лісових ресурсів обмежувалося виключно потребами для будівництва будинків і в якості палива. Випадково монкутаре кидзиясан (чесні теслярі) зрозуміли, що дерев'яні відходи заслуговують набагато кращої долі, ніж кухонне вогнище й стали виготовляти іграшки для дітей, таким чином, розвиваючи традиційне художнє ремесло (денто когеї) - кокесі.
Відточування ножем займало багато часу, і кидзи-сі, можливо в спробі поліпшити якість ляльок, влаштував примітивний токарний верстат. Як вважається, перші кидзи-сі (або рокуро-сі) були іммігрантами з королівства Силла (Корея), які переїхали до Японії в ІV-V столітті.

Поступово майстри навчилися вибирати найкращу деревину для нового мистецтва (вишня, кипарис, кизил, хурма, груша, бамбук), обзаводилися учнями (минараї). Ремісники розвивали кращі способи вироблення та полірування кожної частини майбутньої кокесі, за чим спостерігали і учні, хоча майстер завжди зберігав для себе привілей моделювання ляльок. Інші майстри, захоплюючись майстерністю одного творця, у процесі конкуренції самі ставали засновниками нових стилів.

Назва японської дерев'яної ляльки змінюється в залежності від місця. В Фукусіма - кидеко» (кі=дерев'яний, деко=тип ляльки). У Міягі - «кібоко» (кі=дерев'яний, боко (хоко)= повзаюча лялька. Кокесі - назва ляльки в Сендай (ко=маленький, можливо і дерев'яний), кесі від кесі-нінге, маленької ляльки з теракоти, яку робили в околицях Сендай. Кокесі як репрезентативне ім'я було прийнято в 1940 році токійським клубом колекціонерів кокесі, загальне значення - дерев'яна маленька лялька.

З кокесі пов'язано чимало цікавих легенд.

Можливо, що вони використовувалися в якості амулетів достатку. Кажуть, що кокесі були талісманами від пожеж та іншого зла, виходячи з того, що багато ляльок виготовлялися з мидзуки (водне дерево) або кизилу дуже твердої деревини.

Власники онсенов використовували кокесі як омияги/сувенірів, щоб таким чином винагородити постійних клієнтів.

Маленьких дівчаток з дитинства привчали до материнських турбот, кокесі використовувалися для навчання омбу (перенесення дитини на спині).

Для жінок, які втратили ненароджених дітей, кокесі представлялися певною втіхою.

У будь-якому випадку існує одна сумна реальність, коли кожен рік багато красивих кокесі закінчують своє життя у священному багатті в одному з відомих японських храмів. Таким чином дякують ками ляльок за те, що вони радували своїх власників, і в той же час звільняють (при спалюванні ляльки) людей від марних бажань.

Татібана - японська лялька, що стоїть - відома, принаймні, з кінця ХV століття. Ляльки представляють фігуру чоловіка з витягнутими по сторонах руками. Чоловік-татібана одягнений в кімоно з короткими рукавами і хакама. Але це ще не все. Є і менша фігурка - жіноча - в косоде, перев'язаному обі.
Ляльки спочатку робили з паперу, з тканини. Хороші спеціалісти по виготовленню ляльок татібана жили в Кіото.

Татібана були пов'язані з дуже давніми захисними амулетами-ляльками (амагацу, хоко). Під час Хіна мацурі вони представляли імператора й імператрицю. Пізніше ляльки стали робити з міцних матеріалів (деревина, глина) і пара стала символом щасливого подружжя. У Японії всі парні ляльки уособлюють гармонійний шлюбний союз. Ляльки, зроблені з паперу, підходили для церемонії очищення: спочатку ляльками потирали тіло людини для поглинання всіх накопичених гріхів, а потім ляльок викидали в річки. На фестивалях татібана розміщували на підносах з підношеннями для залучення уваги ками.