Основні напрями кодифікації міжнародного права

Як випливає з визначення, кодифікація міжнародного права — це правотвірний процес, один із видів нормотворчої діяльності держав у міжнародних відносинах. Процес же творення норм міжнародного права складається, як нам уже відомо, з двох основних стадій: узгодження позицій держав щодо змісту міжнародного правила поведінки і визнання державами цього правила нормою міжнародного права.

Завдяки такому процесу нормотворення проекти кодифікаційних актів стають міжнародними документами, що мають офіційну юридичну чинність для міждержавних відносин. На практиці кодифікація міжнародного права являє собою дуже важливу міждержавну діяльність, складний полі-тико-правовий процес нормотворення у міжнародних відносинах. Ще в період діяльності Ліги Націй кодифікаційний процес визначався темами, " дозрілими для кодифікації" і " придатними для кодифікації". За цими процесами була довга і копітка робота з аналізу ступеня розвитку певних принципів і норм міжнародного права, що за згодою держав можуть бути змінені і потребують зміни.

У наш час Комісія міжнародного права відповідно до ст. 15 її Статуту керується такими критеріями актуальності кодифікаційного процесу, як:

• наявність певних положень, встановлених великою

державною практикою, прецедентами і доктриною;

• актуальність певних положень для міжнародного спів-

робітництва;

• існування політико-правових розбіжностей між дер-

жавами;

2< M> _____________________ «**qrren «ууч«глава 10

• розбіжності в підходах до тлумачення й оцінки сутнос-

ті сформованих норм міжнародного права. На основі зазначених критеріїв кодифікація здійснюється, по-перше, у напрямі встановлення точного змісту і чіткого формулювання вже здавна чинних принципів і норм міжнародного права, а також зміни і перегляду застарілих норм; по-друге, у напрямі розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу та актуальних потреб міжнародних відносин. Як у першому, так і в другому випадках процес нормотворення завершується закріпленням у погодженому вигляді всіх принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті. Прикладом першого напряму кодифікації міжнародного права може слугувати питання про ранга дипломатичних представників. Як уже згадувалося, ці ранги вперше були закріплені у Віденському регламенті 1815 р. Протягом майже півтора століття світове співтовариство керувалося закріпленими цим регламентом нормами. Проте згодом, виходячи з розвитку міжнародних відносин і реальної дипломатичної практики, одні дипломатичні ранги застаріли, інші зароджувалися. Все це зумовило необхідність підготовки нової Конвенції про дипломатичні зносини, що була підписана 18 квітня 1961 р. у Відні і дістала назву Віденської. У статтях 14 і 15 цієї конвенції містяться норми, згідно з якими глав дипломатичних представництв поділяють на три класи, а саме:

• клас послів і нунціїв, акредитованих при главах дер-

жав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;

• клас посланників та інтернунціїв, акредитованих при

главах держав;

• клас повірених у справах, акредитованих при міністрах

закордонних справ.

Клас, до якого мають належати глави представництв, визначається за згодою між державами. При цьому в зазначених статтях міститься і важлива морально-етична норма, яка підкреслює, що " інакше ніж щодо старшинства й етикету не повинно бути ніяких відмінностей між главами представництв через їх належність до того чи іншого класу".

Яскравим прикладом другого напряму кодифікації, що зумовлений науково-технічним прогресом та актуальними по-

КОДИФІКАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА__________________________ 207

требами міжнародних відносин, слід визнати створення норм і вироблення принципів, що регулюють космічну діяльність.

Як відомо, Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією 1962 (XVIII) від 10 грудня 1963 р. прийняла Декларацію правових принципів діяльності держав з дослідження і використання космічного простору. Вони стали основою галузевих принципів цієї наднової галузі міжнародного космічного права, а також використовувалися при розробці численних універсальних конвенцій і двосторонніх договорів. Положення декларації набули статусу загальновизнаних звичаєвих норм міжнародного права. За цим було прийнято ряд міжнародних угод: про порятунок космонавтів; про відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами; про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір; про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах і т. п.

У кінцевому підсумку кодифікація як " створення зведеного закону" має набути вигляду завершального письмового акта, міжнародного договору. Як відомо, Віденська конвенція з права міжнародних договорів 1969 р. ст. 2 визначає міжнародний договір як " міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох чи кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування". Останнє може бути також різним — конвенція, пакт, угода і т. д.

Широка кодифікаційна робота у межах ООН підтвердила на практиці, що міжнародний договір нині став основним засобом кодифікації міжнародного права. Це дає змогу договірне оформляти і розвивати галузі й інститути міжнародного права. Кодифікаційні (універсальні) конвенції таким чином підтверджують чинні норми загального міжнародного права, змінюють застарілі норми з урахуванням актуальних вимог сучасних міжнародних відносин, а також містять і цілком нові норми. При цьому звичаєві норми, що включаються до текстів конвенцій, трансформуються в норми позитивного письмового права.

Сучасна практика міжнародних відносин підтверджує, що міжнародне право може бути ефективним лише у разі, коли воно активно, швидко і правильно відображає потреби