Принципи, що стосуються підтримання . міжнародного миру і безпеки

У заключному розділі " Загальні положення" Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24 жовтня 1970 р. зазначається, що " при тлумаченні і застосуванні викладені вище принципи є взаємозалежними і кожний принцип має розглядатися в контексті всіх інших принципів".

Отже, розгляд принципів у взаємозв'язку, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки, дещо умовний. Хоч ця умовність грунтується на цілях, які ставить перед собою Організація Об'єднаних Націй і які закріплені у ст. 1 Статуту ООН. Як відомо, першою з них є: " Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру й усунення її та придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, улагодження або розв'язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру".

Зміст ст. 1 Статуту ООН свідчить не тільки про системний характер, взаємозалежність основних принципів, а й про наявність елементів ієрархії системи принципів. Хоч ця ієрархія " не має формально-юридичного характеру жорсткого підпорядкування".

До принципів підтримання міжнародного миру і безпеки умовно можна віднести також такі принципи з урахуванням ступеня їх узагальненості:

• незастосування сили або погрози силою у міжнародних

відносинах;

• мирного врегулювання спорів;

• непорушності державних кордонів;

• територіальної цілісності держав;
¹ • невтручання.

Зупинимося докладніше на кожному з них.

1. Принцип незастосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах має свою історію становлення, яка пройшла шлях від морального осуду застосування

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА________________ 235

сили у працях передових мислителів різних епох до правових актів внутрішньодержавного рівня і до часткового правового обмеження застосування сили в Статуті Ліги Націй, до перших багатосторонніх договорів, що забороняють агресивну війну, і, нарешті, до повної заборони в Статуті ООН. До перших внутрішньодержавних актів, які оголосили агресивну війну поза законом, належить Декрет про мир, прийнятий II Всеросійським з'їздом рад 8 листопада 1917 р. У ньому загарбницька війна оголошувалася найбільшим злочином проти людства і пропонувався мир без анексій і контрибуцій [5].

У Статуті Ліги Націй містилися правові обмеження застосування сили і зобов'язання не вдаватися до війни:

• до звернення до арбітражу або посередництва Ради чи

Асамблеї Ліги і до закінчення 3-місячного строку після рішення третейського суду або доповіді Ради чи Асамблеї (ст. 12);

• за наявності третейського рішення — проти члена Ліга

Націй, що виконуватиме це рішення (ст. 13);

• за наявності одноголосної доповіді Ради або доповіді,

прийнятої Радою чи більшістю Асамблеї, проти будь-якої сторони, що узгоджується з висновками доповіді (ст. 15) [6].

Першим багатостороннім міжнародним договором, що забороняє агресивну війну, став Паризький договір (відомий також як Пакт Бріана—Келлога) від 27 серпня 1928 р. про відмову від війни як знаряддя національної політики. Як відомо, у квітні 1927 р. міністр закордонних справ Франції Бріан звернувся до уряду США з пропозицією укласти спеціальний договір " вічної дружби" між Францією і США. У відповідь на це державний секретар США Келлог 28 грудня 1927 р. запропонував укласти не двосторонній, а багатосторонній договір, що забороняє вдаватися до війни як засобу національної політики. США звернулися з цією пропозицією також до урядів Великобританії, Німеччини, Італії і Японії. Державами, що підписали 27 серпня 1928 р. цей договір, стали Бельгія, Великобританія, Німеччина, Італія, Польща, США, Франція, Чехословаччина і Японія.

У ст. 1 цього договору сказано: " Високі Договірні Сторони урочисто заявляють від імені своїх народів за належніс-