Утворення Директорії. Відновлення УНР.

Опозиційні сили, які виступали проти гетьманату, об’єдналися навколо Українського національного союзу (УНС), що виник на початку серпня 1918 р. До його складу увійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. Голова УНС – В.Винниченко.

Початок жовтня 1918 р. переговори гетьмана П. Скоропадського з УНС. П. Скоропадський погодився на входження до складу Ради міністрів Української держави представників УНС.

Втративши підтримку держав Четверного союзу внаслідок їх поразки у Першій світовій війні, 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський заявив про федерацію з небільшовицькою Росією і про «відновлення Великої Росії». Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. Це викликало незадоволення і створення потужної опозиції проти гетьманату.

На таємних зборах УНС вирішено розпочати боротьбу проти гетьмана. Для керівництва повстанням створено Директорію УНР з п’яти осіб: B. Винниченко (голова), C. Петлюра (головний отаман військ УНР), Ф. Швець (професор геології Київського університету), О. Андрієвський (адвокат), А. Макаренко (голова профспілки залізничників).

15 листопада 1918 р. Директорія звернулася до населення України з закликом до збройної боротьби проти Гетьманату. Директорія обіцяла: демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам.

Центром повстання стала Біла Церква. Ядро військ Директорії – полк Євгена Коновальця, командира Січових стрільців.

16 листопада 1918 р.: початок збройного повстання, виступ Січових стрільців у Білій Церкві. На бік повстанців переходили військові частини гетьмана. Збройні сили Директорії поповнювалися селянськими загонами. Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет у подіях.

18 листопада 1918 р. Розгром гетьманських військ під Мотовилівкою, перехід значної Частини гетьманських військ на бік повстанців. Гетьман втратив усі військові сили.

14 грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. З допомогою німців він виїхав за кордон. Влада в Україні перейшла до Директорії.,

Причини падіння Гетьманату:

1. Вузька соціальна база

2. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу необхідної підтримки.

3. Відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії, бо не завершено формування повноцінних збройних сил.

18 грудня 1918 р. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва.

Було встановлено, що вища влада належить Директорії з п’яти членів. Директорія - тимчасова верховна влада до скликання Конгресу трудового народу України. Голова Директорії - В. Винниченко (член УСДРП).

Виконавча влада – Раді народних міністрів. Голова В. Чеховський.

Заходи:

• Відновлено попередню назву держави – УНР. Відмінено всі закони і постанови гетьманського уряду. Відновлено чинність законів УНР.

• Проголошено, що влада в УНР належить трудовому народу. Розпущено обрані на основі майнового цензу органи місцевого самоврядування. В організації влади покладено ідею «трудового принципу», призначено нові вибори, за якими влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам без участі експлуататорів.

· Усіх призначених за гетьмана чиновників звільняли з роботи.

• Проголошено, що нетрудові, експлуататорські класи позбавляються права голосу.

• До «ненадійних капіталістичних елементів«влада зарахувала адвокатів, учителів, лікарів тощо і це вело до поглиблення дестабілізації в суспільстві.

Політичні лідери, враховуючи популярність серед зубожілого українського населення більшовицьких ідей, планували встановити в Україні національний варіант радянської влади. З цією метою уряд оприлюднив кілька відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії.

· Вирішення земельного питання: декларовано вилучення землі у поміщиків, земля передавалася селянам без викупу. Щоб заспокоїти поміщиків, їм було обіцяно компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, проведені раніше у, маєтках, за землевласниками залишалися будинки, де вони досі жили, породиста худоба, виноградники тощо, оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам. У заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі.

Така політика Директорії була зумовлена бажанням хоча б частково зберегти в умовах руїни товарне господарство. Але, більшість селян розцінили ці заходи як недостатньо революційні, поміщицькі та прокуркульські. Поміщики й буржуазія теж були невдоволені політикою Директорії, яка ігнорувала їхні інтереси.

· Зовнішня політика Директорії:

1. Директорія змогла розширити міжнародні зв’язки з УНР. Україну визнали Угорщина, Чехо-Словаччина, Голландія, Ватикан, Італія.

2. Директорія не домовилася про мир із радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися від кінця грудня 1918 р.

Загалом, становище нової влади було складним:

1. Армія повстанців складалася переважно з селян, які, поваливши Гетьманат, розійшлися по домівках, де ділили землю відповідно до закону про передачу селянам поміщицької землі без викупу.

2. УНР відновлено у складній міжнародній обстановці. Країни Антанти домагалися відновлення єдиної і неподільної Росії і робили ставку на Денікіна.

3. Україна була оточена ворогами:

• на заході зосереджувалися польські війська;

• після краху німецько-австрійської окупації України посилився рух російських військ на Україну;

• з південного сходу активізувався натиск військ Денікіна;

• на півдні висадилися французькі й англійські інтервенти.

4. Серед членів Директорії не було єдності поглядів і дій: одна частина її членів виступала за союз із більшовиками (В. Винниченко, В. Чеховський,. М. Шаповал); інша — за союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С. Петлюра).

5. Точилося особисте суперництво між В. Винниченком і С. Петлюрою.

6. Часто змінювалися уряди. Почергово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович.

7. Соціалістичні гасла були негативно сприйняті заможною частиною суспільства.,

8. Жодного із соціально-економічних заходів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.

Отже, політичний курс Директорії мав суперечливий непослідовний характер, що посилювало дестабілізацію українського суспільства в умовах військової агресії радянської Росії. Директорія робила декларативні заяви про свою відданість інтересам робітників, її лідери захоплювалися демагогією щодо піклування про «трудовий народ», вважали «ненадійними капіталістичними елементами» адвокатів, лікарів, вчителів. Це не сприяло стабілізації українського суспільства, а лише посилювало напругу. Швидко виявилося, що від нової влади почала відвертатися переважна більшість спеціалістів, промисловців, чиновників, У державі наростали безладдя й анархія.

Для легітимізації нової влади і визначення форм державного правління Директорія ініціювала проведення Трудового конгресу України, що розпочався у Києві 23 січня 1919 р. Для участі в конгресі прибули 400 делегатів, 36 із них — посланці західноукраїнського регіону. Конгрес відбувався під час з наступу на Київ радянських військ. Під час роботи конгресу, обговорюючи перспективи розбудови української державності, депутати висловилися проти встановлення в Україні радянської форми правління і визнали Трудовий конгрес України вищим органом законодавчої влади. Вища виконавча влада мала належати Раді народних міністрів. Владу на місцях було доручено здійснювати урядовим уповноваженим, які діяли під контролем місцевих трудових рад, обраних пропорційно з представників селянства і робітництва. Окрім того, конгрес затвердив ноту протесту щодо агресії радянської Росії, що здійснювалася при підтримці більшовицьких організацій України. Враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації, конгрес передав усю владу Директорії, а функції голови держави доручив виконувати В. Винниченк у.