Друга половина 1919 р.

У липні 1919 р.Українська Галицька армія (УГА), створена у західноукраїнських землях і витіснена з власної території поляками, перейшла Збруч і поєдналася з армією УНР під керівництвом Головного отамана С. Петлюри. У підписаній між ними угоді зазначалося, що це єднання має на меті спільну боротьбу за незалежність України. Загальна кількість об’єднаної армії – 80 тис. вояків, з них близько 50 тис. – галичани.

Згодом з’ясувалося, що обидві сторони мають розбіжності щодо планів спільної боротьби. Так, західні українці, на чолі з командувачем УГА генералом М. Тарнавським, вважали за доцільне розпочати звільнення України з походу на Одесу. На їхню думку, вихід до чорноморського узбережжя відкрив би можливості встановити зв’ язки з Антантою і, заручившись її підтримкою, потім рухатися на Київ, аби звільнити його від радянських військ. Керівництво УНР на чолі з С. Петлюрою наполягало здійснити наступ на Київ, що мав стратегічне значення у боротьбі за Україну. Окрім того, С. Петлюра зневірився у співпраці з Антантою, оскільки вона підтримувала білогвардійців.

Зрештою, сторони досягли компромісу: наступати одночасно на Одесу і на Київ. Це було найгірше, що можна було зробити у тій ситуації, бо сили українських армій розпорошувалися. Невдалим було і перегрупування об’єднаних збройних сил України. С. Петлюра доручив галичанам брати Київ, а військам УНР йти на Одесу. Тобто кожна із сторін мала діяти за планом своїх опонентів.

Спільний похід українських військ розпочався наприкінці липня 1919 р. Спочатку він був успішним. Об’єднані українські армії силами вибили російську Червону армію з Правобережжя. У серпні від радянських військ було звільнено Вінницю, Житомир, Бердичів, Попельню. Червона армія не могла активно діяти в Україні, оскільки одночасно тримала фронт проти денікінців.

30-31 серпня 1919 р. об’єднані українські частини на чолі з генералом Кравсом вступили до Києва. Але наступного дня до міста підійшла кавалерія білогвардійців і захопила значну його частину. Командування УГА намагалося порозумітися з денікінцями, маючи на меті створити з ними спільний фронт проти більшовиків. Зрештою, галичани підписали угоду, за якою українські війська залишили столицю і відійшли на лінію Ігнатівка - Васильків.

Більш вдало розпочалися події на одеському напрямку, де діяли війська УНР під командуванням О. Удовиченка. Наприкінці серпня вони розгромили радянські частини і успішно просувалися на Одесу. Але згодом їх наступ почав згасати через нестачу зброї і військового спорядження. Просувалися на Одесу і денікінці.

Для С. Петлюри стало очевидним, що уникнути воєнних дій проти білогвардійців не вдається. Проте воювати одночасно з більшовиками і денікінцями для армії УНР було вкрай небезпечно. Тому С. Петлюра у вересні 1919 р. уклав договір з Н. Махно про спільну боротьбу проти армії А. Денікіна. Зроблено це було вчасно, оскільки А. Денікін того ж місяця наказав своїм військам захопити територію, контрольовану УНР і знищити її збройні сили. Коли денікінці почали виконувати цей наказ, махновці здійснили рейд тилами білогвардійців і зруйнували їхні плани.

24 вересня 1919 р. У відповідь на наказ Денікіна уряд УНР своєю декларацією закликав народ на боротьбу проти денікінців. Становище українських сил трагічне: вони опинилися в «чотирикутнику смерті» - між радянською Росією, армією Денікіна, Польщею та Румунією.

Середина жовтня 1919 р. Червона армія, маючи кількісну перевагу над військами Денікіна, перейшла в контрнаступ. Головний удар більшовицьке керівництво спрямувало на Харків - Донбас - Ростов-на-Дону. Через деякий час радянські війська перейшли в наступ по всьому фронту. 6 листопада 1919 р. радянські війська зайняли Чернігів, 12 грудня оволоділи Харковом. 16 грудня 1919 р. більшовики увійшли до Києва. Цього самого дня в Москві було створено надзвичайний орган влади — Всеукраїнський революційний комітет, який у міру звільнення території призначав ревкоми в губернії, повіти, міста.

Наступ Червоної армії здійснювався у кількох напрямках - Правобережна Україна, Донбас і Крим, Катеринослав. Продовжуючи наступ на Правобережну Україну, Червона армія в районі Вінниці оточила групу військ Денікіна.

6 листопада 1919 р. Галицький генерал М. Тарнавський підписав угоду з денікінцями про перехід УГА в розпорядження Денікіна.

4 грудня 1919 р. На нараді уряду УНР та командирів армій УНР було вирішено перейти до партизанських форм боротьби. В той час частина УГА відмовилася воювати за Денікіна і перейшла на бік Радянської влади, а С. Петлюра 5 грудня 1919 р. з кількома міністрами Директорії виїхав до Польщі, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР та про спільні дії у боротьбі проти радянської Росії.

Початок січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. На початку лютого 1920 р. денікінців було повністю вибито з території України.

Лише Крим усе ще залишався під контролем білогвардійців. На території України було знову встановлено радянську владу. Більшовики втретє повернулися в Україну,

Перший зимовий похід військ Директорії УНР (грудень 1919 р. - травень 1920 р.)

Зимові походи військ УНР - героїчна сторінка завершального етапу національно-визвольної боротьби українського народу.

Перший зимовий похід почався після рішення С. Петлюри відмовитися від боротьби на регулярних фронтах і перейти до партизанської боротьби. У грудні 1919 р. 5-тисячний загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Дєнікіна та Червоної армії. Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівий берег Дніпра. Після цього вони знову відійшли на правий берег Дніпра і почали пробиватися в захоплені поляками райони. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців.

Війська УНР, які брали участь у рейді, підтримувало місцеве населення, і це давало їм змогу тривалий час вести боротьбу в тилу ворога без допомоги із-за лінії фронту. Після виходу учасників рейду в райони, контрольовані поляками, вони у травні 1920 р. злилися з регулярними військам армій УНР і взяли участь у радянсько-польській війні на боці Польщі.

Згодом було встановлено відзнаку для учасників походу - Залізний хрест.

Помилки Директорії, причини її поразки:

1. Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика Директорії, протистояння політичних лідерів (С. Петлюри і В. Винниченка). Як результат - неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як у центрі, так і на місцях

2. Директорія не змогла створити на своїй території дійового адміністративного апарату. Реальна влада зосереджувалася із руках виборних органів, які запроваджували цензуру, забороняли збори, нерідко здійснювали репресивні дії щодо робітників і селян, придушували страйки, навіть розганяли профспілки, процвітала отаманщина, єврейські погроми. Це викликало масове невдоволення, підривало авторитет української влади, позбавляло її істотної підтримки.

3. Непослідовною була соціально-економічна політика. Проголосивши закон про скасування приватної власності на землю. Директорці мало що зробила для його здійснення. Результатом стало невдоволення селян.

4. Не зуміли зберегти армії, яка на час гетьманського режиму налічувала 100 тис. вояків. Внаслідок розладу й дезертирства армія скоротилася до 21 тис. душ, розпорошених по окремих партизанських загонах на чолі з отаманами, які намагалися уникнути контролю з боку головнокомандувача С. Петлюри. Розвал армії, недостатнє її фінансування, матеріальне забезпечення та постачання зброї.

5. Втрата контролю над розвитком подій. Склалася атмосфера анархії та сваволі, яку називали отаманщиною. Значних масштабів набули єврейські погроми.

6. Проголосивши злуку УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську державу, уряди обох частин так і не змогли втілити її вжиття.

7. Міжнародна ізоляція. Орієнтація на країни Антанти не виправдалася. Країни Антанти прагнули допомогти «білому рухові» в Росії, відродити «єдину і неподільну Росію», прагнення українців до визволення їх мало цікавило.

8. Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах, сил не вистачало. Зокрема, втручання радянської Росії, яка готувала на своїй території військові частини та направляла їх в Україну.

9. Директорія недооцінювала більшовицьку агітацію і пропаганду, які впливали на зубожіле українське населення.

10. Народні маси, перебуваючи у кризовому економічному стані, не усвідомлювали загальнонаціональних інтересів, необхідності створення і зміцнення Української держави.

Становище населення. У 1918-1921 рр. Україну охопила громадянська війна, соціальні конфлікти. Тривала хвиля арештів і репресій без суду і слідств за гетьманщини. У 1919 р. почастішали випадки інфекційних захворювань, голодних смертей. В Україні лютували голод і тиф і серед мирного населення, і в українських арміях. Тільки в Жмеринці та її околицях з голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан.

Населення відчувало невпевненість у завтрашньому дні. За період з 1917 р. по 1920 р. більшість українського населення зубожіла і стала втрачати інтерес до національної ідеї та розбудови незалежної держави, віддаючи перевагу соціальним проблемам.

За роки громадянської війни господарство опинилося у стані глибокої кризи. Більшість промислових підприємств не працювало, транспорт був розорений, на одну третину порівняно з довоєнним періодом скоротилися посівні площі, знизилася врожайність.

Переважна більшість населення опинилася в жебрацькому стані. Українські землі стали ареною жорстокої громадянської війни та іноземної інтервенції, яка зруйнувала економіку і виснажила суспільство. По всій Україні діяли сотні різноманітних банд, партизанських формувань.