Українсько-польська війна.

У січні - лютому 1919 р. українські збройні формування розпочали активні бої за визволення Львова від поляків, які утримували його ще з осені минулого року. Для цього була спланована Вовчухівська операція, що почалася 16 лютого 1919 р. Через три дні українські формування взяли місто в облогу. Для поляків склалася критична ситуація. Але у справу втрутилася Антанта. Вона відправила до Львова місію для переговорів з українським урядом. Делегація вимагала від українців припинити наступ і укласти перемир’я на фронті.

Керівництво ЗУНР, виступаючи за мирне розв’язання польсько-українського конфлікту, погодилося на це. Однак у подальшому місія в ультимативній формі стала наполягати на розмежуванні західноукраїнських земель так, щоб до Польщі відійшло 40 % території Східної Галичини, зокрема Львів і Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн.

Українська сторона відкинула загарбницькі пропозиції і відновила наступ на фронті. У кривавих боях українські підрозділи розгромили поляків у районі Вовчухова. Однак на цьому їх успіх закінчився. Поляки вдало скористалися перемир’ям, перегрупували свої війська і зробили контрнаступ. Виснажені тривалими боями українські частини відступили. Звільнити Львів вони так і не змогли.

У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна армія генерала Ю. Галлера, що мала 100 тис. вояків. Вона призначалася для боротьби з більшовиками, але польський уряд використав її проти Галицької армії. 15 травня Польща розпочала наступ по всьому фронту. Українська Галицька армія поступалася полякам і відступила на схід. 24 травня в тил українським воякам ударили румунські війська. Вони окупували Покуття разом із Коломиєю і Снятином. УГА опинилася затиснутою біля Чорткова (Чортківська офензива) на південному сході Галичини. У цей критичний момент президентові Є. Петрушевичу були надані надзвичайні права диктатора. Він зумів навести порядок у військах і припинив анархію. Галицька армія здійснила Чортківську наступальну операцію і заволоділа Тернополем, а згодом Ожидовом і Белзцем. Але наступальні бої вичерпали останні сили галичан, до того ж вони постійно відчували дефіцит зброї. УГА перейшла до оборони. Поляки перекинули на цю ділянку фронту кілька нових, добре озброєних дивізій і прорвали український фронт. Українська Галицька армія змушена була переправитися па лівий берег річки Збруч, де згодом об’єдналася з Армією У HP. Уся територія ЗУНР була окупована Польщею.

Позиція держав щодо ЗУНР на Паризькій мирній конференції. У січні 1919 р. на Паризьку мирну конференцію прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, але посли обох держав діяли окремо. Жодна з делегацій не заручилася підтримкою країн Антанти. Особливо ворожою щодо ЗУНР стала позиція Франції, яка була зацікавлена у зміцненні Польщі як противаги Німеччині на Сході.

25 червня 1919 р. Представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини з наданням їй автономії до вирішення її долі в майбутньому. Фактично долю Східної Галичини визначили на Паризькій мирній конференції країни Антанти і США.

Після поразки Австро-Угорщини влада в Буковині перейшла до новоствореного Українського крайового комітету. З листопада 1918 р. за його ініціативою відбулося Народне віче, на якому депутати прийняли рішення приєднати землі краю до Західноукраїнської Народної Республіки. Президентом краю став О. Полович. Проте Румунія відразу відреагувала на ці події і ввела свої війська у Північну Буковину. Згодом командування окупаційних військ ініціювало проведення Генерального конгресу, що складався з румунів. Конгрес проголосив об’єднання Буковини з Румунією.

Остання узгодила з Антантою свою позицію і заручилася її повною підтримкою. 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменська конференція визнала всю Північну Буковину румунською. За період румунської окупації були скасовані всі автономні права Буковини.

У січні 1918 р. об’єктом румунської експансії стала Бессарабія. А в листопаді того ж року під тиском окупантів бессарабський парламент проголосував за приєднання до Румунії. Деякі українські депутати виступили проти цього рішення, за що були заарештовані румунською владою, а згодом розстріляні. Жорстокість окупантів викликала серед українського населення активний протест. У січні 1919 р. у Північній Бессарабії (на Хотинщині) почалося повстання проти окупантів. Повстанці, спираючись на підтримку УНР, за кілька днів повністю звільнили свій край від румунських військ і встановили владу Хотинської Директорії. Але згодом Румунія, підтягнувши значні сили, розбила українські загони. Майже 4 тис. повстанців разом із 50 тис. біженців під натиском ворога перейшли за Дністер на Поділля.

Після розвалу Австро-Угорщини більшість українців Закарпаття висловилися за об’єднання з УНР. Таке рішення не було випадковим, оскільки багато українських громадських діячів були тісно пов’язані з політичним життям не тільки ЗУНР, а й Наддніпряннцини. Делегати від Закарпаття брали участь у роботі Української Національної Ради і Трудового конгресу в Києві. У травні 1919 р. українська громадськість Закарпаття створила Центральну Руську (Українську) Народну Раду. Але вона не змогла витримати тиску представництва США, що вимагало об’єднати Закарпаття з Чехословаччиною.

10 вересня 1919 р. Згідно з Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття перейшло до складу Чехо-Словаччини на правах автономії

Таким чином, усі спроби відстояти самостійність західноукраїнських земель у межах єдиної української держави завершилися поразкою. Скориставшись тим, шо у Східній Україні точилася тяжка і кровопролитна громадянська війна, західноукраїнські землі захопили Польща (Галичину), Чехо-Словаччина (Закарпаття), Румунія (Північну Буковину і Північну Бессарабію).