Вірменія

Для однієї з гараздуючих радянських республік 1988 р. виявився дуже складним. 7 грудня в ній сталося страшне стихійне лихо – небачений за своєю руйнівною силою землетрус. В епіцентрі – у місті Спітак – 10 балів за шкалою Ріхтера. За мить 20 тис. людей загинули, 700 тис. залишилися без даху над головою, у руїни перетворилися міста Ленінакан, Спітак, Кіровакан, Степанаван, десятки селищ. Не тільки радянські республіки, а й більшість країн світу прийшли на допомогу постраждалим. Це було вперше, коли Радянський Союз прийняв іноземну допомогу, від якої відмовилися після вибуху Чорнобильської атомної електростанції у 1986 р. Тобто вперше визнали, що в СРСР " щось трапилося", і він неспроможний подолати це сам.

Землетрус трапився на тлі загострення конфлікту з Азербайджаном через Нагірний Карабах. Люди сподівалися, що при такій біді про нього забудуть, але сподівання не виправдалися. У Вірменії масово підтримали вимоги вірменського населення Карабаху про вихід зі складу Азербайджану і приєднання до Вірменії. У республіці спалахували масові демонстрації, мітинги і страйки. Ситуація погіршилася після погромів вірменів у азербайджанському місті Сумгаїт у лютому 1988 р. До 1990 р. з Азербайджану втекли до Вірменії 250 тис. вірменів, а з Вірменії – 150 тис. азербайджанців.

У червні 1990 р. Верховна Рада Вірменії висловила згоду на входження Нагірного Карабаху до складу Вірменії, проте це рішення скасували керівництво СРСР. Дії Москви викликали нові масові протести. їх очолив комітет " Карабах", на основі якого у 1989 р. було створено Вірменський загальнонаціональний рух.

Перші демократичні вибори до Верховної Ради

В обстановці нерозв'язаної карабахської проблеми у Вірменії у 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради. В основному передвиборча боротьба проходила між Комуністичною партією і головною опозиційною силою – Вірменським загальнонаціональним рухом. Це був опозиційний радянському режимові рух, який виступав проти колишніх номенклатурних представників К. Демірчяна та С. Аратюняна. Симпатії народу були на боці опозиції, під чиїм керівництвом він піднявся на визвольну боротьбу. Незважаючи на це, більшість депутатів обрали від комуністів. Проте у серпні 1990 р. головою Верховної Ради став голова Вірменського загальнонаціонального руху Левон Тер-Петросян. Йому також вдалося виграти президентські вибори. Частково позитивні результати перших виборів для Вірменського загальнонаціонального руху були зумовлені членством у комітеті " Карабах" і активною участю у розв'язанні цього конфлікту. У листопаді 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову " Про деполітизацію державних підприємств, навчальних закладів", згідно з якою фактично ліквідовувалася однопартійна система і відкривалося широке поле діяльності для громадсько-політичних організацій. У лютому 1991 р. прийнято Закон " Про громадсько-політичні організації", що створив необхідні умови для формування багатопартійної системи. Протягом нетривалого терміну у Вірменії почали діяти десятки партій і громадських організацій.

21 серпня 1990 р. перша сесія Верховної Ради Вірменії прийняла Декларацію про незалежність Вірменії, яка скасувала Вірменську Радянську Соціалістичну Республіку і проголосила повноправну незалежну Республіку Вірменію. Це стало початком незалежної державності, яка пізніше була закріплена новими законами і постановами. 21 вересня 1991 р. відбувся референдум про вихід зі складу СРСР і встановлення незалежної державності. 94, 99 % громадян, які мали виборче право у республіці, відповіли на це запитання схвально. Два дні по тому Верховна Рада Вірменії оголосила Республіку незалежною, самостійною державою.

Становище у районі карабаського конфлікту в 1993 р. остаточно змінилося на користь вірменської сторони, якій вдалося зайняти значну частину азербайджанської території, у тому числі Лачинський коридор, що пов'язує території Вірменії та Нагірного Карабаху. У травні 1994 р. було укладено угоду про припинення вогню. Єреван, підписавши цей договір, зафіксував вигідне для себе становище. Однак статус-кво не може зберігатися вічно. Вірменія, перемігши у війні, нині значно слабша, ніж її суперник.

Конфлікт з Азербайджаном спонукав владу оголосити надзвичайний стан в економіці. Наприкінці 1992 р. – на початку 1993 р. Вірменія підписала з Росією угоди про економічне співробітництво, про дружбу і співпрацю, які передбачали надання російської допомоги сировиною, енергією і продовольством. Багаторазове підвищення цін на хліб, газ та електроенергію у лютому 1993 р. зумовило урядову кризу. Прем'єр-міністр Хосров Арутюнян, який заперечував прискорену лібералізацію економіки, подав у відставку, його замінив Грант Багратян, прибічник радикальних ринкових реформ.

Справді, найскладнішою проблемою з перших років незалежності виявилося реформування економіки. Попередня структура економіки, що залишилася у спадщину від Радянського Союзу, не відповідала потребам розвитку самостійної держави. До того ж у пострадянський період тут склалася господарська система кримінального характеру, що об'єдналась із корумпованою владою, яка працювала не на державу, а на себе. Хоча офіційно майже одразу визначили загальні риси і напрями економічного розвитку, проте не відпрацювали механізми втілення у життя. Країна пережила гіперінфляцію, різке скорочення інвестицій та інші подібні негативні явища. Ситуація ускладнювалася зовнішньою блокадою з боку Азербайджану і Туреччини, які не хотіли йти на зустріч економічним інтересам Єревана до повернення Нагірного Карабаху під юрисдикцію Азербайджану і звільнення окупованих територій. При цьому величезні, непропорційні можливостям країни кошти доводилося і доводиться витрачати на утримання збройних сил.

Поки у Грузії та Азербайджані уряди продовжували зберігати елементи адміністрування і відкладали радикальну економічну реформу, побоюючись соціального вибуху, у Вірменії програму радикальних перетворень реалізували від самого початку. Вона однією з перших серед країн СНД прийняла і втілила у життя Закон про передачу землі у приватну власність та почала широку приватизацію промислових підприємств, лібералізацію торгівлі. У лютому 1991 р. прийняли Закон " Про основи приватизації у Республіці Вірменія", в якому зазначалося, що усі підприємства промисловості й обслуговування мають поступово приватизуватися, і для цього потрібно створити конкурентні умови. Враховуючи тяжке соціальне становище, за цим документом приватизацію передбачалося почати з аграрної сфери. Ще в останніх числах січня 1991 р. Верховна Рала ухвалила Закон " Про селянські і колективні селянські господарства", відповідно до якого встановлювалися принципи їх організації. Реалізуючи положення документа, протягом 1991–1992 рр. на території республіки скасували колгоспи і радгоспи та створили 320 тис. індивідуальних і колективних селянських господарств. Проте державні органи після цього рішучого кроку вважали свою місію виконаною і не розробили жодних заходів для забезпечення життєздатності таких господарств. Селяни перебували у дуже скрутному становищі. Лише у 1995–1996 рр. парламент розробив низку заходів з надання кредитної та матеріальної допомоги селянству.

У тяжкому стані перебувала і промисловість. Ще у 1989 р. за вимогами опозиції закрили Алавердський гірничо-металургійний комбінат, Кіровоканський хімічний завод, науково-виробниче об'єднання " Наїріт", а після розпаду СРСР припинили роботу ще чимало промислових підприємств, позбавлених сировини та енергії. Унаслідок блокади ускладнилася також реалізація продукції. У вересні 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон " Про державну власність Республіки Вірменія", за яким майно усіх державних підприємств та установ, розміщених на території республіки, мало статус республіканської власності. Проте не здійснили необхідних заходів для збереження цього майна, і більшу його частину розкрали колишні й теперішні керівники і спритні ділки. У серпні 1992 р. ухвалили Закон " Про приватизацію і роздержавлення державних підприємств і об'єктів незавершеного будівництва", котрий потім регулярно доповнювали новими постановами. їх в основному втілювали в життя після 1993 р.

Уряд відхилив схему приватизації, яка базується на російській моделі, що ґрунтувалася на масовому розподілі ваучерів. Обрали схему, за якою підприємства перетворювалися на " акціонерні товариства відкритого типу". їхні акції пропонувалися насамперед працюючим. Якщо вони не використовували запропоновані акції, то підприємство пропонувалося для продажу з аукціону. Така форма приватизації давала шанси старій номенклатурі. Приватизовували не тільки великі й середні промислові підприємства, а й житловий фонд, тобто мешканцям безкоштовно передавали квартири, які вони займали.

У листопаді 1993 р. Вірменія запровадила власну валюту – драм. У листопаді 1994 р. парламент ухвалив план економічних реформ, що передбачав скорочення бюджетного дефіциту, здійснення податкової реформи. Стабілізації республіканської економіки сприяла не тільки постійна підтримка впливової і багатої вірменської діаспори (на початок 1990-х років її чисельність за кордоном становила понад 3 млн. осіб, серед них 1 млн. – у США), а й співпраця з Міжнародним валютним фондом.

Перебудова господарського життя відбувалася дуже не просто. У 1996 р. частка промислового виробництва у ВВП знизилася з 36 до 29 %. У результаті проведення структурних реформ скоротилися обсяги виробництва у машинобудуванні та хімічній промисловості. Внаслідок спаду виробництва чисельність зайнятого персоналу протягом 1990-х років зменшилася більше ніж вдвічі. Середня заробітна плата в республіці становила приблизно 20 дол., а розмір пенсій – 6. Зростала соціальна диференціація: прибутки найзаможніших 10 % населення перевершували середній прибуток найбідніших у 21 раз.

Низький рівень життя спричинив нову хвилю масової еміграції: у 90-ті роки країну залишили понад 750 тис. осіб, з них 80 % виїхали у Росію. Це значні втрати населення для невеликої країни. Проте з 1995 р. міграція все більше набувала сезонного характеру, а зароблені за кордоном гроші почали вкладатися у виробництво або нерухомість на батьківщині.

Рушійною силою зростання вірменської економіки виступив приватний сектор. Країна перейшла до стадії приватизації великих об'єктів інфраструктури і великої промисловості. Вірменія успадкувала різноманітний індустріальний потенціал від СРСР. За радянських часів вона була наукомісткою республікою, насиченою виробництвами військово-промислового комплексу. За роки блокади й енергетичної кризи їх закрили. Сучасні вимоги диктують певну переоцінку пріоритетів і можливостей. Легка промисловість, обробка імпортних діамантів і ювелірна справа, машинобудування, сільське господарство і харчова промисловість – традиційні для вірменської економіки. Ці сектори поступово адаптувалися до нових умов. Населення частково пристосувалося до нової економічної реальності. Почала реструктуруватися торгівля і реміснича сфера. Майже у кожному міському будинку – крамнички, майстерні, пекарні тощо. Починаючи з 1999 р. Вірменія перебувала серед тих нових незалежних держав, в яких спостерігалося найбільше економічне зростання.

Проте більшість населення перебувала у дуже тяжкому становищі. Наприклад, при тому, що повсюди у пострадянських республіках пенсію не виплачували вчасно, у Вірменії пенсію, що становила 6 дол. (тодішня ціна двох кілограмів м'яса) не видавали місяцями. Хоча ввели в дію атомну електростанцію, люди не запалювали світло, оскільки не мали чим за нього платити. Така сама ситуація спостерігалася і з опаленням, яке не вмикали навіть у суворі зимові дні. Багато хто заощаджував на транспорті, ходячи пішки. Рівень життя був один з найнижчих серед пострадянських республік. На початку 2000-х років бідність ще не була подолана: навіть за офіційними даними від неї потерпали понад 51 % населення. Корупція має масштабний характер, місцеві олігархи вражають своєю вседозволеністю, а пересічна людина страждає від правової незахищеності.

На цьому тлі надто спокійна позиція президента Л. Тер-Петросяна і його обіцянки гарантувати " створення умов для подальшого розвитку" багато кого дратували. Опозиція рішучіше звинувачувала владу в недієздатності і корупції. Навесні 1994 р. опозиція сконцентрувала свої зусилля на міністрі внутрішніх справ В. Сірадегян, стверджуючи, що його міністерство було втягнене у вбивства, що воно мало спеціальну групу рекетирів, котрі вимагали гроші у вірменських бізнесменів у Москві, В. Сірадегяна відсторонили від обов'язків міністра. Опозиція погрожувала притягти до суду тих, хто одержував незаконні прибутки від розподілення державної власності. Почастішали демонстрації з вимогою відставки Л. Тер-Петросяна. У грудні 1994 р. президент оголосив тимчасове припинення діяльності однієї з головних опозиційних партій – " Дашнакцу-тюн" і випуску деяких опозиційних газет.

5 липня 1995 р. влада Вірменії провела референдум про нову Конституцію, яка і була прийнята. Відповідно до неї президент одержував широкі повноваження щодо судової влади. У референдумі взяли участь приблизно 54 % населення, з них 70 % проголосували за нову Конституцію. В той самий день відбулися і парламентські вибори. Опозиція заявила про численні порушення і фальсифікації. Адже діяльність найвпливовішої політичної партії заборонили, сотням кандидатів від опозиції на сумнівній основі відмовили у реєстрації, засоби масової інформації мали упереджений характер, а значну кількість бюлетенів було анульовано як " зіпсовано". З критичними оцінками виступили і спостерігачі від ОБСЄ. Проте перемогу на виборах одержав урядовий блок " Республіка" на чолі з Вірменським загальнонаціональним рухом (у ньому брали участь також Республіканська партія, партія " Гнчак", " Рамкавар", християнські демократи та ін.).

Перемога Л. Тер-Петросяна на президентських виборах

22 вересня 1996 р. Л. Тер-Петросян переміг на президентських виборах, отримавши 52 % голосів на підтримку. В ніч напередодні виборів він виступив в ефірі, залякуючи виборців фашистською загрозою. Він заявив, що в разі приходу до влади його суперника погіршаться відносини з Росією, Грузією, Заходом, а недостатньо вивірена політика призведе до поновлення війни в Карабасі. Його основний противник – лідер опозиції В. Манукян – один із творців комітету " Карабах", перший прем'єр-міністр незалежної республіки, міністр оборони, при якому були одержані перші перемоги на карабаському фронті, лідер Національно-демократичного союзу і депутат парламенту – отримав 42 % голосів. Причому він переміг у столиці, а у глибинці виборці підтримали Л. Тер-Петросяна. На його боці були і військові, зокрема ще до того, як остаточно підрахували й оголосили результати виборів, міністр оборони зазначив, що тепер захищатиме свого президента. Тобто виборцям дали зрозуміти, що від їхньої думки нічого не залежить, і все заздалегідь відомо. Поширювалися чутки про масові зловживання під час виборчого процесу. Хоча міжнародні спостерігачі заявили про типові для пострадянських країн порушення і не більше. Спостерігачі від ОБСЄ таки відзначили численні порушення, проте вибори недійсними не визнали.

В. Манукян закликав вірмен не приймати результатів виборів і " вийти із себе". На мітингах він заявляв про якісь протоколи, які в нього є, проте їх не показував. Тисячі прибічників опозиції протестували проти фальсифікацій, які, на їх думку, мали місце під час виборів, справа доходила до масових зіткнень. Керований опозицією натовп 25 вересня штурмом взяв будинок парламенту, де засідала Центральна виборча комісія. Жорстоко побили спікера парламенту Б. Араркцяна та його заступників, деяких депутатів. У відповідь влада ввела до столиці війська. Оточивши центр міста, військові пішли у наступ, підтримані водометом і сльозоточивим газом. Щоправда, жертв не було. Міністр внутрішніх справ виступив по телебаченню. Кваліфікувавши події як спробу державного перевороту, він звернувся до єреванців з проханням зберігати спокій і не виходити на вулиці. Влада заборонила проведення мітингів і демонстрацій і розпорядилася про тимчасове затримання лідерів опозиції – колишніх сподвижників Л. Тер-Петросяна. З ним залишилося лише троє колишніх соратників по боротьбі, інші перейшли до опозиції.

Події 25 вересня розкололи не тільки майдан Свободи, де вони відбувалися, а й усю країну. Багатотисячні натовпи, які протягом трьох днів виходили на майдан, свідчили про глибоку кризу, що виникла у Вірменії. Виступаючи ЗО вересня зі зверненням до народу, Л. Тер-Петросян мав визнати, що вирішальним фактором для народного невдоволення стали " невідворотні болісні наслідки економічних перетворень, кадрова політика, сваволя адміністративної машини, поширені вияви хабарництва й особливо тяжке соціальне становище населення". З метою виправлення ситуації він обіцяв здійснити невдовзі серйозні кадрові перестановки, розширити боротьбу із корупцією та беззаконням.

Прагнучи досягти послаблення політичної напруженості, президент Л. Тер-Петросян призначив у березні 1997 р. новим прем'єр-міністром лідера Нагірного Карабаху Роберта Кочаряна. Восени 1997 р. президент дав принципову згоду на план ОБСЄ, що передбачав поетапне врегулювання карабахського конфлікту. Однак поступки Азербайджану, які передбачалися, викликали невдоволення у правлячих колах. Із запереченням виступили прем'єр Р. Кочарян і військове керівництво. У відставку подали міністр закордонних справ, голови парламенту і Центрального банку. Урядовий блок у Національних зборах розколовся.

Передчасна відставка Л. Тер-Петросяна

У лютому 1998 р. під тиском опонентів Л. Тер-Петросян, не добувши свій термін, був змушений піти у відставку. На дотермінових президентських виборах у березні 1998 р. переміг прем'єр-міністр Р. Кочарян. Йому вдалося перемогти головного суперника – колишнього керівника Комуністичної партії Карена Демірчяна, який створив пізніше нову Народну партію. Справа в тому, що навіть за умов масового зубожіння населення комуністи були популярними через відверто проросійську орієнтацію. У багатьох вірменів комуністичне минуле асоціюється із " багнетами Червоної Армії", за допомогою яких у країні у 1920 р. насильно встановили Радянську владу. Уряд очолив колишній міністр економіки Армен Дарбінян.

Проте політичне становище залишалося складним. У право-центристському таборі посилювалася боротьба. Екс-прем'єр Г. Багратян, предрікаючи швидке падіння тодішньої влади, звинуватив її у " крадіжці у народу незліченних багатств", стверджуючи, що країна загрузла у корупції, неосвіченості та демагогії. В ній зростала кримінальна небезпека: в результаті замахів у 1998–1999 рр. загинули генеральний прокурор, заступники міністрів оборони і внутрішніх справ, командуючий спеціальними поліцейськими силами.

На виборах 30 травня 1999 р. переміг блок " Єдність", заснований Республіканською партією. Лідери блоку – Вазген Саркісян (колишній міністр оборони) був призначений прем'єр-міністром, а К. Демірчян – головою парламенту. Однак 27 жовтня 1999 р. група озброєних націоналістів на чолі з Н. Унаня-ном увірвалася до будинку Національних зборів. Нападники вбили голову уряду В. Саркісяна і голову парламенту К. Демірчяна, одного міністра і п'ять депутатів, інших узяли у заручники. Наступного дня екстремісти здалися. Парламентська більшість обрала новим прем'єром брата загиблого голови уряду Арама Саркісяна. Проте після гострої боротьби за владу між президентом Р. Кочаряном і кабінетом міністрів, у травні 2000 р. А. Саркісяна замінив Андранік Маркарян, якому довіряв глава держави.

15 лютого 2001 р. у Єревані розпочався суд над терористами, які у жовтні 1999 р. здійснили напад на парламент. Процес тривав до 2 грудня 2003 р., коли нападникам винесли вирок: довічне ув'язнення. Смертної кари злочинці уникли через те, що Вірменія взяла перед Радою Європи відповідні зобов'язання. У заключному слові підсудні не каялися, а заявили, що бажали своєю акцією змусити прем'єр-міністра піти у відставку і таким чином врятувати країну від розвалу.

У травні 2002 р. відбулася масова демонстрація в Єревані, яка пройшла під гаслом відставки президента Р. Кочаряна. Опозиція погрожувала президентові імпічментом.

Президентські вибори 2003 р.

У лютому – березні 2003 р. провели президентські вибори. У першому турі взяли участь дев'ять кандидатур на вищу посаду в державі. Р. Кочарян одержав 49, 4 % голосів виборців; його основний суперник – лідер Народної партії Вірменії Степан Демірчян (син убитого голови парламенту К. Демірчяна)– 28, 2 %, при тому, що активність виборців становила 64 %. У другому турі 5 березня 2003 р. 2/3 голосів віддали за Р. Кочаряна, Опозиція звинуватила владу у фальшуванні результатів виборів, проте їх не переглядали. 25 травня 2003 р. відбулися вибори до парламенту.

Переобраний глава держави запропонував поправки до Конституції, що обмежували роль Національних зборів. Відповіддю було обурення з боку опозиції. У квітні 2004 р. у Єревані кілька днів ішли мітинги та демонстрації, організовані опозиційним блоком " Справедливість" на чолі з С Демірчяном. Головна вимога – відставка Р. Кочаряна з посади президента. Ситуація була настільки напруженою, що спецпідрозділи взяли під охорону його резиденцію. 13 квітня поліція розігнала безтерміновий мітинг на проспекті Баграмяна, де розташовані парламент і президентський палац. З обох сторін були потерпілі. Після розгону мітингу арештовували членів опозиційних партій. Серед арештованих були і депутати парламенту. Після наради з лідерами трьох пропрезидентських партій, депутати від яких становили парламентську більшість, Р. Кочарян погодився на початок переговорів з опозицією без жодної попередньої умови.

Запропоновані президентом зміни до Конституції були відкинуті на референдумі у травні. Водночас відбулися парламентські вибори, які принесли успіх правлячим партіям – Республіканській, партії " Країна, де править закон", і " Даш-накцутюн". У 2004 р. опозиція знову провела масові маніфестації, вимагаючи проведення референдуму про недовіру президентові Р. Кочаряну. Однак референдум не був проведений.

У 2005 р. ухвалили нову Конституцію. Конституційна реформа призвела до збільшення повноважень і ролі парламенту. Національні збори, згідно з нею, мають більший вплив на уряд, ніж під час дії попередньої Конституції. Уряд республіки формується за участю партії, яка за результатами виборів до парламенту набирає більшість голосів. Отже, парламент Вірменії зрівнявся у своїх повноваженнях із президентом, що зробило боротьбу на виборах 2008 р. не такою гострою.

Парламентські вибори 12 травня 2007 р. були прогнозованими. На їх результати не змогла вплинути навіть раптова смерть прем'єр-міністра країни А. Маркаряна (25 березня 2007 р,), який займав цю посаду з 2000 р. і очолював Республіканську партію Вірменії, що була основою правлячої коаліції. На посаду прем'єра – другої за впливовістю особи в державі – указом президента був призначений Серж Саркісян, який рік тому став членом РПВ, а після смерті А. Маркаряна очолив цю партію. За результатами виборів 2007 p., у яких взяли участь 22 партії та один політичний блок, 5-відсотковий бар'єр подолали п'ять партій: Республіканська партія Вірменії – 33, 8 %, " Квітуча Вірменія" – 15, 1, " Дашнакцутюн" – 13, 1, " Спадщина" – 6 і " Орінац Еркер" (" Країна Законності") – 7 %. Перші з цих трьох партій підтримують програму уряду, дві останні – опозиційні.

Президентські вибори відбулися 19 лютого 2008 р. Президент Р. Кочарян завершив другий термін і не мав права балотуватися. Передвиборча кампанія була активною і жорсткою. В Єревані проходило чимало мітингів на підтримку кандидатів. Головними суперниками були прем'єр-міністр С. Саркісян і колишній президент Вірменії Л. Тер-Петросян, який повернувся на політичну арену після 10 років відлюдництва. Усього претендували на посаду дев'ять осіб. У виборах взяли участь 69, 25 % від загальної чисельності виборців Вірменії. Перемогу у першому турі виборів здобув представник Республіканської партії Вірменії прем'єр-міністр С. Саркісян, набравши 52, 8 % голосів; друге місце посів екс-президент Л. Тер-Петросян (21, 5), третє – опозиціонер Артур Багдасарян (11, 6 %). Кандидати, які програли вибори, заявили про порушення під час їх перебігу. Вже 20 лютого десятки тисяч маніфестантів – прихильників Л. Тер-Петросяна (за одними даними – 20 тис, за іншими – 100 тис.) вийшли на вулиці міст, протестуючи проти результатів виборів і " складання в країні авторитарного режиму". Вони вимагали перевиборів. Маніфестанти вирушили до ЦВК. Л. Тер-Петросян заявляв про намір взяти штурмом будинок, проте потім передумав. 1 березня почалися масові заворушення. В Єревані – 30-тисячна демонстрація: вимагали визнати вибори 19 лютого сфальсифікованими і недійсними. Проти демонстрантів влада застосувала танки і бронетехніку. Унаслідок цього 8 осіб загинуло, понад 130 поранено. На 20 днів було введено надзвичайний стан. 9 квітня 2008 р. відбулася інавгурація нового президента.

До і після парламентських виборів 2007 р. міжнародних спостерігачів і аналітиків цікавило питання: чи буде орієнтація Вірменії прозахідною чи проросійською? За великим рахунком, Єревану однаково, хто надає Вірменії допомогу. Важливий сам факт допомоги. У 1992 р. Конгрес СІНА прийняв відому поправку № 907, яка на тривалий час заблокувала державну підтримку Азербайджану. У 1995 р. до 80-річчя геноциду вірмен російські парламентарі ухвалили жорстку резолюцію, що засуджувала політику Оттоманської імперії стосовно вірменів. І в тому, і в іншому випадку Вірменія висловлювала схвалення, спочатку американським конгресменам, а потім російським думцям. Головне те, як інтереси Вірменії врахують у розробці політики великих держав. У країні не буде влади проамериканської або проросійської, діятиме влада провірменська, яка співпрацюватиме з іншими державами лише настільки, наскільки це відповідає її інтересам. Вибори до парламенту або президентські не змінять це " залізне" правило. Хоча сили, які перемогли у виборах 2007 р., вважаються орієнтованими на Росію, а опозиція орієнтується на Захід. Проте і вона не заперечує співробітництво з Москвою. А переможці співпрацюватимуть із Заходом.

Від перших днів незалежності Вірменія проголошує, що обрала шлях інтеграції до світового співтовариства і братиме активну участь у діяльності міжнародних та регіональних організацій. Вона стала повноправним членом майже 50 авторитетних структур, насамперед ООН, Ради Європи, ОБСЄ, СНД, Чорноморського економічного співробітництва та ін. Співпрацює Вірменія і з НАТО в рамках програми " Партнерство заради миру".

У квітні 1996 р. була підписана, а у 1999 р. набрала чинності угода про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом. У межах цього документа розпочата програма поступового оновлення й гармонізації правових норм і практики зі стандартами ЄС. Як і більшість пострадянських держав у перехідний період, Вірменія зіткнулася із сильною бюрократичною перешкодою і корупцією. Для вирішення цього питання прийнята всеохоплююча програма антикорупційних заходів і законодавства, яку підтримали ОБСЄ, Світовий банк і уряд США.

Вірменія надає дуже важливе значення політиці, спрямованій на стимулювання іноземних інвестицій до її економіки і створення сприятливого інвестиційного клімату. Це підтверджує і проведення бізнес форуму, присвяченого цій проблемі, у Нью-Йорку 10–11 травня 2001 р. під егідою Світового банку й уряду США.

Зі свого боку, Сполучені Штати активізували підтримку Вірменії з причин, про які йшлося вище. Це робиться під гаслом " поширення і підтримки демократії в усьому світі". З моменту заснування амбасади США у цій закавказькій республіці в 1992 р. і до 2005 р. їй надали допомоги на суму, що становить понад 1, 5 млрд. дол. Програма реалізується у 27 сферах життєдіяльності, таких як демократія, економічні та соціальні реформи, безпека і правоохоронні органи, освіта, громадянське суспільство, фінанси, охорона здоров'я та ін. й охоплює усі марзи (області) Вірменії. Додатково Конгрес США виділив уряду Вірменії понад 6 млн. дол. на забезпечення " вільних і справедливих" парламентських і президентських виборів у 2007 і 2008 рр.

У 2005 р. Вірменія приєдналася до ініційованої президентом Дж. Бушем програми " Виклики тисячоліття". Із країн СНД у ній беруть участь тільки Вірменія та Грузія. Програма передбачена для країв, які демонструють підтримку демократії та економічних реформ. Вірменії передбачається надати 235 млн. Вірменський уряд представив свою програму подолання бідності, розраховану на п'ять років. Практично реалізовувати її почали наприкінці 2006 р. Іншим напрямом діяльності США у Вірменії є діяльність неурядових організацій, наприклад Корпус миру СІНА, Фонд " Євразія", Інститут громадянського суспільства, Інститут Відкрите суспільство – фонд сприяння Вірменії, Гельсінський комітет Вірменії, Вільна кафедра громадянської ініціативи та ін. Окрім того, в республіці діють різноманітні секти, центри яких розташовані за кордоном, що дуже турбує місцеву християнську церкву.

Американці співчувають Вірменії в ЇЇ жалобі за жертвами геноциду 1915 р., коли було знищено половину вірменського населення. 24 квітня 2005 р. вірмени усього світу вшанували пам'ять 1, 5 млн. осіб, які загинули під час першого геноциду XX ст. Десятки тисяч людей прийшли до єреванського меморіалу на пагорбі Цицернакаберд. На офіційну церемонію прибули офіційні делегації з багатьох країн світу. Туреччина, яка це здійснила, досі не визнає своєї провини. Єреван і нині розглядає цю державу як головне джерело зовнішньої загрози. Вірменія не має з нею дипломатичних відносин, що призводить до серйозних економічних труднощів і, на думку західних експертів, перешкоджає будівництву великих транспортних, насамперед трубопровідних, систем між Європою та Азією. Однією з умов участі Вірменії у таких проектах Туреччина висуває зняття Вірменією питання про геноцид початку XX ст., за який можуть вимагати величезні відшкодування у XXI ст.

Непогано складаються відносини Вірменії з Іраном, і справа йде до довготермінового партнерства між двома країнами. Річ у тім, що економічні зв'язки через Грузію ускладнені й не дуже надійні у результаті загострення російсько-грузинських відносин. Єдиним сусідом Вірменії, з яким можливо співпрацювати, є Іран. Звідти отримують газ і нафту в обмін на електроенергію, її виробництво перевищує внутрішні потреби і є невеликою кількістю ліквідних товарів, з яким ця ННД може вийти на зовнішній ринок. Серед політиків у Москві багато хто розуміє, що вірмено-іранські відносини не тільки не суперечать стратегії Росії у Закавказзі, а й стають самостійним і значним фактором у політиці стримування атлантизму та турецької експансії. Америці співробітництво Вірменії з Іраном не подобається. Особливо це стосується енергетичних проектів: введення в експлуатацію у березні 2007 р. газопроводу Іран – Вірменія, будівництво ГЕС на прикордонній річці Аракс та ін. Це зрозуміло, оскільки не узгоджується з планами США встановити контроль над транспортуванням енергоносіїв у зоні Великого Кавказу. Не задовольняє США і позиція Вірменії щодо іранської ядерної програми. Вірменське керівництво визнає право Ірану на розвиток ядерної енергетики у мирних цілях і зважає на потребу врегулювання питань, пов'язаних із нерозповсюдженням зброї масового ураження шляхом діалогу. США, як відомо, добивається від міжнародного співтовариства жорсткішого підходу, що, з погляду вірменського керівництва, може призвести до негативних наслідків для регіональної безпеки і стабільності.

Той факт, що позиція Вірменії з усіх важливих для Вашингтона питань у цьому регіоні практично збігається з позицією Росії, а також розвиток двосторонніх російсько-іранських та вірмено-іранських зв'язків насторожують американських стратегів. Вони готові розглядати це як ознаки формування троїстого альянсу: Москва – Тегеран – Єреван.

Для Росії Вірменія – єдиний проросійський острівець у Закавказзі. У російських політичних колах незалежну Вірменією відкрито називають " форпостом Росії на Південному Кавказі". Втратити її для Росії – означає піти з регіону. Якщо російські війська будуть виведені з території Грузії, Вірменія залишиться для неї єдиним стратегічним плацдармом у Закавказзі. На відміну від Грузії та Азербайджану, які прагнуть до членства у НАТО, Вірменія є партнером Росії в Організації договору про колективну безпеку країн СНД, яка позиціонує себе як своєрідну систему безпеки, альтернативну Північноатлантичному альянсові. Для Росії велике значення має військова присутність у Вірменії: з 1995 р. на півночі країни в районі міста Гюмрі розташована 102-га російська військова база з військовим контингентом чисельністю 5 тис. осіб. При цьому Вірменія досі вважає таку присутність необхідною гарантією власної національної безпеки. У цьому сенсі вона – не зовсім самостійна держава, оскільки перебуває у певній залежності від російської " парасольки безпеки". Разом із тим співробітництво з Росією у військовій сфері Вірменії вигідно, адже вивільнюються для нагальніших потреб значні кошти, котрі за інших умов витрачали б на оборону.

Водночас Вірменія гостро потребує не тільки військової, ай економічної безпеки. Сподівання на відродження промисловості вона пов'язує насамперед із приходом російського капіталу. Росія нині фактично вже приватизувала всю вірменську економіку. Ще у 2002 р. було підписано угоду про передачу у власність Росії акцій вірменських підприємств у рахунок погашення державного боргу Вірменії перед РФ у розмірі 93 млн. дол. (завод " Марс", три науково-дослідні інститути, Разданська ТЕС, на яку припадає 30 % енергогенеруючих потужностей країни). Під управління РАО " ЄЕС Росії" перейшли Вірменська АЕС (виробляє 40 % усієї енергії Вірменії) та інші енергетичні потужності. У 2004 р. російський зовнішньоторговельний банк придбав контрольний пакет акцій Вірменського Ощадбанку. Перелік можна було б продовжити, але і так нескладно здогадатися, хто насправді почувається справжнім господарем у цій країні.

Проте орієнтація на Росію може зазнати певних змін. Переорієнтації може сприяти вимога " Газпрому" переглянути ціни на газ, що постачається до Вірменії. До квітня 2006 р. вона, як один із найбільш близьких союзників Росії, одержувала газ за ціною 56 дол., за тисячу кубометрів. З квітня ціну підняли до 110 дол. Така атака викликала вкрай негативну реакцію у Вірменії. Також країну напружують спільні російсько-турецькі та російсько-азербайджанські транспортні проекти, адже у неї дуже складні відносини і з Туреччиною, і з Азербайджаном.

Тому Вірменія була змушена переглянути свої відносини зі " старшим братом". її політична еліта шукає нових партнерів на міжнародній арені, намагаючись вийти з російської тіні. " Вірменія не може розвиватися однобічно", – щоразу заявляють її політики. У 2006 р. вона почала здійснювати План індивідуального партнерства з НАТО, хоч офіційний Єреван і підкреслював, що не має наміру вступати до альянсу як повноправний член.

За даними опитування громадської думки, що провела у січні 2005 р. соціологічна служба Vox Populi, 72 % жителів Вірменії висловилися за вступ до Євросоюзу і тільки 26 % – за членство в СНД. Слід зазначити, що Вірменія підписала майже всі спільні документи про багатостороннє співробітництво в рамках Співдружності.

26 лютого 2007 р. парламент Вірменії затвердив низку поправок, згідно з якими мільйони етнічних вірменів по всьому світу можуть одержати вірменське громадянство без втрати свого теперішнього підданства. Особливо такі нововведення цінують ті сотні тисяч вірмен, котрі емігрували до Росії та інших країн після економічної кризи 1990-х років. Багато з них стали громадянами цих країн, зберігши свої паспорти громадян Вірменії. Відтепер їм не доведеться це приховувати від вірменської влади.

Поступово економічна і соціальна ситуація в країні трохи поліпшується. Якщо у 2000 р. середньомісячна заробітна плата становила 55 дол., то на середину 2007 р. – вже 205 дол. Цьому сприяло зростання темпів економічного розвитку. На середину 2007 р. вони становили 11, 2 % за офіційною статистикою. Збільшилися обсяги надходження до країни іноземних інвестицій, активізувалася банківська діяльність та ін.

Насамкінець зазначимо: попри те, що населення Вірменії практично однонаціональне, національні проблеми залишаються дуже гострими. Це стосується і проблеми Нагірного Карабаху, і зняття блокади або напівблокади, зумовленої географічним розташуванням і ставленням до неї з боку сусідніх держав: Азербайджану, Туреччини, Ірану і Грузії. Таке ставлення великою мірою визначається тими внутрішніми процесами, що там відбуваються і мають глибокі історичні коріння. Крім проблем побудови відносин із найближчим оточенням, є проблеми, пов'язані з геополітичними інтересами інших держав та їх союзів, насамперед Росії та Сполучених Штатів Америки. Все це тільки ускладнює не просту ситуацію у самій Вірменії.

Запитання для самоперевірки

Як горбачовське керівництво ставилося до конфлікту в Нагірному Карабасі?

Які обставини зумовили оголошення надзвичайного стану в економіці?

Що є рушійною силою зростання вірменської економіки? Охарактеризуйте сучасне ставлення міжнародної спільноти до турецького геноциду вірмен 1915 р.

Назвіть вірменських президентів (від першого до теперішнього).

Яку мету мали нападники, які захопили будинок Національних зборів 27 жовтня 1999 р.?

Як відбувалася боротьба за президентське крісло на останніх виборах у Вірменії?

Завдання для самостійної роботи

З'ясуйте втрати сторін у війні за Нагірний Карабах.

Визначте сутність Бішкецького протоколу.

Який план урегулювання конфлікту в Нагірному Карабасі запропонувала Мінська група?

Про які останні події у Нагірному Карабасі повідомлялося у засобах масової інформації?