АЗЕРБАЙДЖАН 1 страница

Згідно з офіційною статистикою, у 1989 р. Азербайджан був однією з найбідніших республік колишнього Радянського Союзу. Його громадяни мали дуже низький середній прибуток (135 крб. порівняно з загальносоюзним 182 крб.), а у 34 % населення не було навіть і тієї суми. Проте офіційна статистика не віддзеркалювала реальний стан справ. Населення Азербайджану історично тяжіє до торгового підприємництва, що навіть за умов соціалістичної економіки з її одвічним дефіцитом дало змогу азербайджанцям практично монополізувати деякі ринки СРСР. Уже на середину 1970-х років азербайджанські виробники і торговці квітами контролювали 80 % радянського квіткового ринку. Прибутки від цього у 1980-х роках обчислювалися мільярдами. На такій основі в Азербайджані сформувався стабільний прошарок підприємців.

Іншим значним джерелом прибутків було широкомасштабне окозамилювання при виробництві бавовнику і винограду-Не маючи можливості виконувати нереальні плани, керівник колгоспів, радгоспів і відповідних районів або здавали продукцію " на папері", або закуповували в інших республіках. Преміальні за " перевиконання планів" не тільки покривали витрати на закупівлю бавовни, наприклад в Узбекистані, а й приносили значні прибутки махінаторам. Тобто реальний сукупний прибуток жителів Азербайджану набагато перевищував офіційні показники. Надходження спрямовували або у будівництво, або у тіньову економіку. Не випадково Баку вважався одним із центрів такої економіки в Радянському Союзі. Тому, коли у 1987 р. у СРСР приватна підприємницька діяльність була частково дозволена, більша частина капіталів випливла на поверхню. Основною сферою їх прикладання, як і раніше, залишалася торгівля.

У результаті у 1987–1991 рр. в Азербайджані спостерігався справжній підприємницький бум. Ця обставина, а також багаті запаси сировини, насамперед нафти, наявність висококваліфікованих місцевих кадрів і діяльність відносно розвинених галузей важкої промисловості після розпаду СРСР у грудні 1991 р. давали надію на покращення життя в республіці.

Однак можливість одержувати значні за радянськими мірками прибутки мала для населення Азербайджану і негативні наслідки, адже більша частина населення, за деякими даними майже 70 %, брала участь у придбанні та витрачанні коштів від тіньової економіки. Люди звикли заробляти більше, ніж виробляти. Але після розвалу СРСР і внаслідок наступного розриву господарських зв'язків між колишніми його частинами зруйнувалася й колишня система прибутків.

У країні ніколи не було сильного дисидентського руху. У 1985–1987 рр. тут почали з'являтися перші товариства і клуби з вивчення та переосмислення історії й культури азербайджанського народу. На їх основі у 1987–1989 рр. створювалися численні політичні організації, головною з яких став Народний Фронт Азербайджану. Як і в інших радянських республіках, на цьому етапі політичні організації Азербайджану поділялися на прокомуністичні та їхніх противників.

Серед пострадянських нових незалежних держав в Азербайджані відбулося найбільше державних переворотів і заколотів, зумовлених боротьбою різних політичних сил. Демократичні процеси, які започаткувала перебудова, дали змогу Народному Фронтові Азербайджану значно активізувати свою діяльність: ініціювати страйковий рух, організувати силовий тиск на владні структури республіки. Напруження посилилося, коли 20 лютого 1988 р. сесія Ради народних депутатів Нагірнокарабаської автономної області, де більшість була вірменами, звернулася до Верховної Ради СРСР з проханням передати НКАО Вірменії. На початку грудня в Баку почалися вірменські погроми. Через три дні після того, як вони закінчилися і вірменське населення евакуювалося, у Баку були введені війська під приводом захисту вірменів. У місті розпочалися бої між ними та загонами Народного Фронту, знищення структур якого було справжньою метою. Саме тоді в СРСР з'явилися слова " незаконні збройні формування".

Прем'єр-міністр Аяз Муталібов - перший секретар ЦК республіканської компартії

У січні 1990р. одразу після Бакинського кровопролиття першим секретарем ЦК республіканської компартії став прем'єр-міністр Аяз Муталібов, якому вдалося деякий час контролювати ситуацію в республіці. У травні того самого року його обрали президентом країни. 30 серпня 1991 р. Азербайджан оголосив про свою незалежність від СРСР. Компартія Азербайджану заявила про вихід зі складу КПРС, а потім і зовсім була розпущена. 8 вересня президентство А. Муталібова підтверджено виборами. 18 жовтня прийняли конституційний акт про державну незалежність Азербайджану. 29 грудня 1991 р. відбувся референдум: 95 % громадян, які взяли у ньому участь, схвально поставилися до встановлення власної держави.

У перші роки незалежності Азербайджан переживав період політичної нестабільності. її посилював збройний конфлікт із Вірменією через Нагірний Карабах і зростаючий тиск з боку опозиційного Народного Фронту. На противагу Верховній Раді, де переважали комуністи, опозиція сформувала паралельний орган – Національну раду.

У січні 1992 р. А. Муталібов спробував розпочати перетворення, зокрема лібералізацію цін. Проте після масової розправи над азербайджанськими мешканцями у Ходжалі (Нагірний Карабах) під тиском опозиції 6 березня 1992 р. він мав піти у відставку. Виконувачем обов'язків став обраний напередодні голова ВР, ректор медичного інституту Якуб Мамедов. Тимчасовий президент Я. Мамедов призначив новий уряд і зажадав від Верховної Ради надзвичайних повноважень для створення національної армії у складі 20 тис. військовослужбовців. На середину березня того року в азербайджанському війську нараховувалося лише 500 осіб. Гострою була проблема офіцерських кадрів – етнічних азербайджанців. Тому, як і в Грузії, неформальні напіввійськові групи відігравали головну роль у військових зусиллях Азербайджану. Найбільш відомим з усіх азербайджанських командирів ополченців був " полковник" Сурет Гусейнов. Велику частку бюджету спрямовували на мілітарні цілі, а також на утримування сотень тисяч біженців.

У Національній Раді на рівних правах брали участь представники уряду й опозиції, їх представник навіть зайняв посаду міністра внутрішніх справ. Однак вже 14 травня 1992 р. Верховна Рада знов обрала А. Муталібова президентом. Він негайно запровадив надзвичайний стан у Баку, розпустив Національну раду і звільнив міністра внутрішніх справ. Народний Фронт відповів на ці дії збройним виступом, унаслідок якого через 4 дні А. Муталібов був скинутий. Він став єдиним лідером держави СНД, якого двічі усували з посади. Національна рада розпустила Верховну Раду, сформувала коаліційний уряд, призначила тимчасовим головою держави Icy Гамбара (один з керівників Народного Фронту Азербайджану, новий спікер Верховної Ради) і проголосила проведення нових президентських виборів.

Кандидат Народного Фронту Абульфаз Ельчибей

На виборах 7 червня 1992 р, перемогу виборов кандидат Народного Фронту Абульфаз Ельчибей – дисидент, історик-сходознавець за освітою. Він заявив про намір Азербайджану вийти з СНД. У сфері зовнішньої політики новий президент прагнув зближення з Туреччиною та розвитку зв'язків з азербайджанцями в Ірані. У грудні 1992 р. Національна рада скасувала вступ країни до СНД. Однак, незважаючи на поставки турецької зброї, Азербайджан зазнавав все нових поразок у конфліктах з Вірменією. У квітні 1993 р. після втрати міста Кельбаджар А. Ельчибей увів надзвичайний стан.

Багатьох діячів правлячого Народного Фронту звинувачували у корупції та некомпетентності. В економіці панував хаос, життєвий рівень мешканців країни катастрофічно падав, що викликало зростаюче невдоволення населення. За таких умов уряд А. Ельчибея не наважився на радикальні економічні реформи. Тобто правління Народного Фронту не принесло ані економічних реформ, ані демократії, ані перемоги у війні. Слабкість азербайджанської армії, руйнівна політична боротьба дали змогу вірменам вибороти переконливу перемогу в Нагірному Карабасі й окупувати 16 % азербайджанської території.

Встановлення демократичного ладу в Азербайджані унеможливлювалося багатьма політичними переворотами, що відбувалися в країні, починаючи з 1988 р. Парламентські вибори проводили у 1992 р., а президентські – щорічно: у листопаді 1991 р., червні 1992 р., жовтні 1993 р. Кожного разу їх проводили лише з метою підтвердження легітимності насильницьких дій, які раніше здійснювали лідери країни. В усіх випадках вони супроводжувалися фальсифікаціями.

Колишній надзвичайний уповноважений президента полковник С. Гусейнов звинуватив А. Бльчибея у військових поразках і висунув вимогу відставки президента та уряду. В країні почався військовий заколот. 4 червня 1993 р. прибічники повсталого полковника захопили друге за значенням місто країни Гянджу і розгорнули наступ на Баку, практично не зустрічаючи опору. 18 червня А. Ельчибей утік зі столиці до Нахічевані, де у 2000 р. помер. 24 червня Національна рада проголосувала за його відставку з посади президента. Функції глави держави виконував колишній голова компартії республіки 1969–1982 рр., генерал КДБ Гейдар Алієв, якого за кілька днів до того обрали головою Верховної Ради. С. Гусейнов зайняв посади прем'єр-міністра і керівника силових міністерств. Г. Алієв оголосив проведення загальної мобілізації. Восени того самого року він здійснив чистку армії від представників Народного фронту.

Г. Алієв - президент в результаті нових всенародних виборів

Правління Народного Фронту – націонал-демократів – завершилося. У серпні 1993р. усунення А. Ельчибея було схвалено на референдумі (90 % голосів), а в жовтні Г. Алієв став президентом в результаті нових всенародних виборів. У країні панував хаос. Сподівання населення на покращення життя не виправдалися. Значна його частина, особливо старше покоління, усвідомивши неможливість швидкого переходу до капіталістичного ринкового господарства, почало тужити за радянськими достатком, порядком і стабільністю 70-х років. Саме їхні настрої сприяли тому, що Г. Алієв і колишня номенклатурна еліта повернулися до влади. Новий президент поводився відверто авторитарно, йому вдалося стабілізувати політичне життя в країні. Невдовзі після його приходу до влади встановили цензуру преси радянського зразка, яку пізніше не послабили. Як НФА, так і комуністична партія були відсторонені від реєстрації на виборах 1995 р. На парламентських виборах у 1995 р. і надалі лідером стала його партія – " Ені Азербайджан" (" Новий Азербайджан"), заснована у 1992 р. Вона, по суті, – маскування мереж патронажу, на якому насправді ґрунтується алієвський режим.

Г. Алієв перетворився на повновладного правителя. Саме він спрямовував політичне життя в країні, визначав, хто буде депутатом у парламенті, які партії потрібні республіці та ін. Власне, відбувся перехід від авторитаризму до абсолютизму. І Г. Алієв міг з повним правом, як колись французький король Людовік XIV, сказати: " Держава – це Я". Разом з тим із приходом Г. Алієва у суспільстві знову відродилася клановість. Таке явище в Азербайджані має глибокі історичні корені. Проте поняття " клан" не завжди означає приналежність до певної сім'ї, а передбачає формування груп, об'єднаних поняттям " земляцтво". З цього не випливає, що належність до клану обов'язково визначається фактом народження у тому чи іншому регіоні Азербайджану. Для людини у клані достатньо мати батьків, які народилися у відповідній місцевості. Г. Алієв заклав основи панування свого нахічеванського клану ще у 1970-х роках. У 80-х роках цей клан встановив контроль над Азербайджаном. Проте як тільки Г. Алієв у 1987 р. був у Москві відсторонений від влади, клан втратив практично всі провідні позиції в Азербайджані. Інші угруповання, насамперед карабаські й бакинські, спробували його розгромити.

З поверненням Г. Алієва за принципом клановості почали формувати кадрову політику. Оточення президента, центральна влада республіки і навіть багато? ' місцевих структур на 70–80 % складалися і складаються з представників нахічеванського клану. Його фінансова база колосальна: він контролює практично всі сфери господарського життя Азербайджану, передусім нафту, митницю, зовнішньоекономічну діяльність, банки та ін. До осені 1995 р. цей клан оформився й політично – навколо головної правлячої партії " Ені Азербайджан". З іншого боку, за винятком деяких ключових посад, усі інші, як правило, продаються і купуються. Кожна з посад має свою " тіньову" ціну – від кількох сотень тисяч до мільйонів доларів. Фактично в країні відроджена система " кормління", що діяла у середньовічній Росії, коли цар призначав на місця чиновників без матеріального утримання, і ті посади мали " годувати себе", тобто грабувати своїх підлеглих. В Азербайджані сформувалася диктатура нахічеванського клану, який встановив тотальний контроль над країною. Нині є всі підстави оцінювати Азербайджан як кланову державу.

З приходом до влади Г. Алієва Азербайджан вступив до економічного співтовариства СНД. З 1 січня 1994 р. ввели нову грошову одиницю – манат. Проте ситуація залишалася дуже складною: у 1994 р. криза в економіці досягла найвищої точки. У банківській сфері панував хаос. Інфляція становила в середньому 34 % на місяць, інколи переростала у гіперінфляцію (500 % на місяць). Різко знизився життєвий рівень населення. Мінімальна заробітна плата на той час становила 2 тис. манатів, тобто приблизно 2 дол., тоді як прожитковий мінімум – 45 тис. манатів (45 дол.) у середньому на одну людину. Понад 90 % населення перебувало за межею бідності.

Затягувати економічні реформи було вже небезпечно, оскільки виникла загроза існуванню Азербайджану як незалежної держави. Нарешті після підписання у вересні 1994 р. " нафтового" контракту уряд Азербайджану під тиском МВФ на початку 1995 р., тобто пізніше, ніж у більшості нових незалежних держав, почав здійснювати реформи. Протягом 1995 р. уряд дотримувався політики жорсткого кредитно-грошового регулювання, рекомендованої МВФ. У результаті до початку 1996 р. вдалося взяти під контроль інфляцію, що знизилася до 4–6 % на місяць, і стабілізувати курс маната. Однак ВВП у 1995 р. скоротився на 38 %. Зовнішня заборгованість збільшилася у 6 разів, а внутрішня дорівнювала подвійному ВВП.

У 1996 р. розпочався процес так званої малої приватизації: без оповіщення громадськості майже 6500 підприємств торгівлі й побуту за заниженими цінами передали у власність представникам місцевої влади. Преса одразу назвала таку приватизацію " номенклатурною".

Тим часом обсяги промислового виробництва продовжували падати. Приблизно 90 % підприємств повністю зупинили виробництво, а половина решти були задіяні на 40–50 % своїх потужностей. Неконкурентоспроможність місцевої продукції та брак коштів населення призвели до гігантської кризи перевиробництва.

У березні 1997 р. уряд наважився на " велику приватизацію", згідно з якою потрібно було приватизувати 59 500 підприємств, які оцінювали у 15 млрд. дол. Відповідно, вартість кожного чека, що роздали населенню, визначали урядові чиновники в 1 тис. дол. З червня почали проходити чекові аукціони, проте вони не відбувалися прозоро, оскільки правляча еліта не бажала, аби власність пішла з-під її контролю. Погано поінформоване населення, яке втратило будь-яку надію, продавало свої чеки, щоб мати хоч якісь гроші. А державні об'єкти приватизації продавалися за дуже заниженими цінами. Наприклад, заводи з очищення бавовни віддавали за 150–230 тис. дол.

Правляча еліта ставилася до перших результатів приватизації позитивно, розцінивши їх як ознаку вичерпання кризи і початок піднесення економіки. Підставою для того було зростання ВВП на 5 %, порівняно з 1996 p., практично повне припинення зростання інфляції (лише 0, 35 %), зміцнення маната. До економіки республіки почали надходити значні інвестиції. Проте їх насамперед спрямовували у нафтову галузь. Причому розвиток переробних підприємств має місце за кордоном, а азербайджанські підприємства залишаються поза справами. Більше того, ліквідуються навіть ті виробництва, які були орієнтовані на переробку видобутої сировини. Серед азербайджанських підприємців лише небагато вкладають кошти у виробництво, а для переважної більшості головною сферою прикладання капіталів залишається торгівля. Найбільша частина інвестицій припадає на Баку, в інших містах і регіонах економічна ситуація залишається дуже складною. Значно скоротилося сільськогосподарське виробництво.

Разом із тим поразки у Нагірному Карабасі продовжувалися. У вересні 1993 р. азербайджанці втратили Кубатли і Гораддиз, у жовтні – Сангелан. Контрнаступ азербайджанської армії в грудні дав змогу дещо відтіснити вірменські частини. У травні 1994 р. у Москві була підписана угода про припинення вогню. Для Баку московські домовленості стали єдиною можливістю зберегти державу, яка розвалювалася буквально на очах. Населення масово залишало країну, рятуючись від голоду і мобілізації. Водночас з Нагірного Карабаху та інших районів бойових дій прибували сотні тисяч біженців. Загалом їх нараховувалося понад 1 млн. Людей не було де влаштувати, на це бракувало коштів. До того ж Азербайджан втратив 16 % своєї території. Г. Алієв свідомо погодився на цей мир, оскільки він дозволив зайнятися головним – розв'язанням економічних і внутрішньополітичних проблем.

Зміцнюючи свою владу, президент вступив у конфлікт із прем'єр-міністром С. Гусейновим. У жовтні 1994 р. підняв повстання загін поліції спеціального призначення на чолі із заступником міністра внутрішніх справ Р. Джавадовим. Він поставив вимогу звільнити трьох своїх підлеглих, звинувачених у вбивстві двох співробітників Г. Алієва, взяв у заручники генерального прокурора. Не досягши свого, заколотники повернулися до казарм. Г. Алієв запровадив надзвичайний стан на 60 діб. Урядові війська розгромили штаб-квартиру С. Гусейнова у Гянджі, звинуватили прем'єр-міністра у наркобізнесі й усунули його з посади. Пізніше С. Гусейнов залишив країну. В березні 1995 р. війська взяли штурмом казарми загону поліції спеціального призначення в Баку. Загін розпустили, а 200 його службовців заарештували. В боях загинуло не менше 36 осіб, серед них і Р. Джавадов. Г. Алієв ліквідував останні рештки ополчень, які виникли разом із НФА.

30 липня 1995 р. працівники поліції знайшли і знешкодили вибуховий пристрій, закладений по дорозі до аеропорту Біна, – 150 кг тротилу і детонатори. Пристрій мав дистанційне управління і міг повністю зруйнувати міст, ділянку дороги і прилеглі будинки. Офіційні органи республіки заявили, що це була спроба замаху на президента Азербайджану. Хоча ні в той день, ні в наступні дні Г. Алієв не планував від'їздів з Азербайджану або виїздів до аеропорту для зустрічі важливих гостей. Історія свідчить, що ніщо так не підвищує авторитет влади, як спроби державних переворотів, терористичні акти тощо. До того часу Г. Алієва як мінімум тричі намагалися " фізично ліквідувати", і стільки ж разів були спроби здійснити державні перевороти. Авторитет влади на той момент не можна було назвати високим. Вже 17 серпня Г. Алієв оголосив, що правоохоронні органи відвернули ще одну, вже четверту, спробу державного перевороту. Були натяки, що нових путчистів підтримували деякі представники опозиційних партій.

12 листопада 1995 р. влада провела в країні референдум, на якому більшість (понад 90 % голосів) схвалила нову Конституцію. Азербайджан оголосили світською правовою унітарною республікою, Нахічеванську республіку – автономною державою у складі Азербайджанської республіки. Джерелом влади проголошувався народ, проте президенту надавалися надзвичайно широкі повноваження. Водночас відбулися вибори до парламенту Міллі Меджліс. Перемогу одержала урядова партія " Ені Азербайджан": зі 125 депутатів за нею – 96 місць. Опозиція критикувала організацію виборів, посилаючись на недопущення деяких партій та кандидатів, значний тиск з боку державного апарату, обмеження свободи преси тощо. Стверджувалося також, що результати голосування сфальшовані.

У 1996 р. на посаду прем'єр-міністра призначили Артура Расізаде, який перебував на ній до 2003 р., він значною мірою сприяв налагодженню господарського життя в країні. У січні 1997 р. влада оголосила про придушення змови, організованої А. Муталібовим і С. Гусейновим, які перебували у Москві. 40 діячів опозиції заарештували. Російські владні структури видали С. Гусейнова Баку. У жовтні 1998 р. Г. Алієв переміг на чергових президентських виборах. Цього разу більшість спостерігачів вказувала на численні порушення.

Політичні еліти Азербайджану по-різному оцінюють систему державного управління, що тут сформувалася. Представники радикальної опозиції звинувачували владу в тоталітарних методах. Правляча еліта звертала увагу на рух у бік західної плюралістичної моделі, в якій діє Конституція, наявні поділ влад, діяльність десятків політичних партій і вихід сотень газет і журналів. Проте це має здебільшого вітринний характер, і базується азербайджанська держава не на демократизмі, а на клановості. Політичні партії не завжди об'єднують людей, які мають спільні політичні цінності та мету. Найчастіше це патронажні структури, що виникають навколо впливових політиків. Тобто політичні партії орієнтовані не на партійну програму, а на особу лідера. Опозиція слабко організована і не має значного впливу на політичне життя.

Незважаючи на офіційне збереження політичного плюралізму і багатопартійної системи, азербайджанська влада обмежує діяльність опозиції. У квітні 2000 р. поліція розігнала мітинг, організований опозиційною коаліцією " Народно-демократичний конгрес", заарештувала 46 осіб. Демонстранти вимагали вільного і чесного проведення виборів. Вибори пройшли у листопаді 2000 р.: знову перемогла правляча партія, котра, за офіційними даними, отримала понад 60 % голосів.

Напередодні чергових президентських виборів, призначених на 15 жовтня 2003 р., Г. Алієв знову висунув свою кандидатуру, однак, маючи серйозні проблеми зі здоров'ям, відмовився від участі. Унаслідок погіршення стану здоров'я 80-річного президента гостро постало питання про його політичного наступника. Г. Алієв активно висував на цю посаду свого сина Ільхама. У грудні 1999 р. з'їзд правлячої партії " Новий Азербайджан" обрав сина президента віце-головою. Наприкінці 2002 р. внесли зміни до Конституції, які передбачали, що в разі припинення повноважень президента його функції виконуватиме прем'єр-міністр. 8 липня 2003 р. Г. Алієв потрапив до турецького шпиталю через серцеве захворювання. 4 серпня того самого року Ільхама призначено прем'єр-міністром Азербайджану. Однак насправді функції глави держави продовжував виконувати А. Расізаде. Отже, І. Алієв концентрував усі сили на президентській кампанії, яка вже тоді фактично розпочалася. Практично на кожному будинку або рекламному бігборді висіли агітаційні матеріали під двома головними гаслами: " Широко крокує Азербайджан" (слова, сказані Л. Брежнєвим під час візиту) і " Алієв – наше майбутнє, минуле і теперішнє". По кожному місцевому телевізійному каналу масовки за участю І. Алієва демонструвалися навіть уночі.

15 жовтня 2003 р. пройшли президентські вибори, на яких 41-річний І. Алієв набрав 76, 8 % голосів. Його головні суперники – кандидат " Мусават" І. Гамбар одержав 14 % голосів, представниця Національного союзу Л.-Ш. Гаджієва – 3, 6, лідер Партії національної незалежності Е. Мамедов – 2, 9 %. Як зазначали деякі іноземні оглядачі: " Експеримент із демократією на пострадянському просторі у черговий раз набув комічного вигляду". Іноземні спостерігачі на цих виборах у котре говорили про численні порушення. На прес-конференції головний куратор міжнародних спостерігачів від ОБСЄ зауважив: " Азербайджан таких виборів не заслужив". Демонстранти зробили спробу висловити масовий протест, проте їх розігнала поліція, чимало людей заарештували.

Через два місяці, 12 грудня 2003 р. у американській клініці у місті Клівленд помер Г. Алієв – людина, яка правила Азербайджаном протягом 23 років (з перервою), єдиний глава держави на пострадянському просторі, який зумів передати владу у спадок своєму синові. Про нього кажуть, що він був єдиною фігурою брежнєвської епохи, якому вдалося шляхом нечуваних зусиль перенестися у сучасність. Він вивів країну з руїни, зміцнив державність і зовнішньополітичні позиції. В результаті він став тією людиною, котра спромоглася домовитися і з американцями, і з росіянами. Цей режим пішов далі дорогою авторитаризму, ніж режими у двох інших закавказьких республіках. Г. Алієв мобілізував економічні, насамперед нафтові ресурси виключно ефективно з метою створення потужної політичної машини, з якою жодна з інших політичних груп не може змагатися і завадити передачі влади нащадку. Азербайджан набуває виразних рис петрократії (від petrol – нафта). Так, відомий американський політолог З. Бжезинський назвав державу, яка живе на прибутки від продажу за кордон нафти і не відповідає принципам демократичного суспільства.

Зайнявши посаду президента, І. Алієв твердо тримає владу в країні, незважаючи на протести опозиції. Він контролює ситуацію, і сили безпеки йому лояльні. Навесні 2005 р. опозиційні партії знов зробили спробу організувати мітинги протесту, проте їх розігнали. Влада побоювалася " революції помаранчевих гвоздик", однак вона не відбулася.

У листопаді 2005 р. відбулися парламентські вибори, на яких пропрезидентська партія " Ені Азербайджан" одержала більшість місць – 63 зі 125. Ще приблизно 40 мандатів отримали незалежні кандидати, більшість з яких підтримує владу. Від провідного опозиційного блоку " Азадлиг" (" Свобода") до парламенту пройшли лише кілька осіб. Та в Азербайджані – країні з президентською формою правління – парламент не має особливого значення у політичному житті. Проте міжнародне співтовариство уважно спостерігало за перипетіями виборчої кампанії та процесом голосування. Інтерес пов'язаний не тільки з демократичними революціями на пострадянському просторі. Відсутність або наявність у Міллі Меджлісі значної чисельності представників опозиції показало б, яким шляхом рухається країна: чи стає на шлях лібералізації, або ж остаточно перетворюється на нафтову олігархічну республіку. У світі, як і в самому Азербайджані, очікували, що ці вибори продемонструють готовність президента І. Аліева та його команди співробітничати з опозицією і відмовитися від політики політичних переслідувань. Варто нагадати, що у попередньому скликанні парламенту, обраному ще за часів Алієва-батька, опозицію представляли лише чотири особи, а вибори тоді пройшли зі значними порушеннями.

Сподівання стимулювалися тим, що напередодні виборів Алієв-син прикладав багато зусиль, аби поліпшити свій імідж перед світовим співтовариством. Слід зазначити, що реєстрація кандидатів до парламенту пройшла без проблем. Зареєстрували навіть таких опонентів алієвського режиму, як перший президент незалежного Азербайджану А. Муталібов, котрий багато років живе за кордоном. Дозволяли деякі мітинги та демонстрації, а деякі розганяли. Проте представники опозиції не користувалися великою популярністю у населення. Значною мірою це пояснюється тим, що багато хто з них дискредитував себе, коли на початку 1990-х років перебував при владі. Саме тоді Азербайджан програв війну за Нагірний Карабах Вірменії. Симпатії більшості населення були на боці партії влади, оскільки вона не бажала повернення анархії та хаосу.

Рейтинг партії влади піднявся і в результаті арешту декількох високих посадовців, яких звинуватили у зв'язках з опальним опозиціонером Р. Гулієвим та підготовці державного перевороту. Чи була це дійсно змова, чи банальна боротьба в середині правлячої еліти за перерозподіл національних багатств, проте арешт корумпованих чиновників став хорошою рекламою для " Ені Азербайджан". Серед заарештованих і колишній міністр економічного розвитку Ф. Алієв, один із найбагатших людей країни. Такі арешти представників правлячої еліти мали також залякати тих, хто міг і хотів підтримати опозицію. Тобто партія влади перемогла б на виборах і без фальсифікацій.

Проте влада не утрималася, і порушення були численними. Представники блоку " Азадлиг" під час голосування зафіксували понад 27 тис. таких випадків, зокрема підкуп громадян, факти масового вкидання бюлетенів тощо. Опозиційна партія " Мусават" виступила із заявою, що уряд фальсифікував результати виборів, на яких насправді переміг лідер цієї партії Іса Гамбар. Іноземні спостерігачі заявили, що вибори в Азербайджані не відповідали демократичним стандартам, особливо під час підрахунку бюлетенів.

Після виборів влада дала опозиції дозвіл на проведення її мітингів. На першому мітингу на знак протесту проти фальсифікації результатів зібралося 10–15 тис. осіб. І це у політично активному Баку, де проживає приблизно 40 % населення країни. Тобто такі цифри показують, що азербайджанці стали пасивними у політичному житті. Загалом у виборах взяли участь лише 46, 8 % населення. Хоч опозиції дали змогу провести акції протесту, досягти анулювання результатів виборів та організувати повторні вона не зуміла.

Алієв-батько не поспішав із радикальними ринковими реформами. Алієв-син суттєво змінив стратегію економічного розвитку країни. Він якісно оновив економічне життя Азербайджану. Держава відмовилася від контрольно-розподільчих функцій і прямих дотацій виробництва. Вона взяло на себе роль локомотиву модернізації, витрачаючи кошти Нафтового фонду, накопичені в попередній період, тільки на розвиток інфраструктури – будівництво шляхів, електростанцій, об'єктів соціального призначення.