АЗЕРБАЙДЖАН 2 страница

Нині Азербайджан – не тільки життєздатна держава, а й така, що бурхливо розвивається. Він демонструє найвищі темпи економічного зростання в СНД. У 2005 р. його ВВП збільшився на 25 %, у 2006 р. – на 34.

Однак більшість населення Азербайджану розглядає багаті родовища нафти в країні не як перевагу, а як своєрідну кару. Незважаючи на передвиборчі обіцянки І. Алієва " використовувати раціонально і спрямувати на підвищення рівня населення" 5 млрд. дол., які начебто мають надійти до бюджету за рахунок експорту " чорного золота" у найближчі п'ять років, слово " нафта" для більшості жителів республіки асоціюється виключно з бізнесом президентської сім'ї і жодним чином не з пенсією, що становить 15 дол. (слід зазначити, що до початку передвиборчої кампанії вона дорівнювала 5 дол.), і середньомісячною заробітною платою – 70 дол. Це при тому, що за операцію апендициту у бакинський клініці потрібно заплатити майже 1500 дол. Значна частина населення бідує. Гострою залишається проблема безробіття, і люди їдуть шукати роботи до інших країн. Тільки у Росії нині працює приблизно 3 млн азербайджанців, таким чином вони утримують свої, як правило, багатодітні родини, які залишилися на батьківщині. Навряд чи республіка зможе обійтися без такої підтримки з боку Росії, а соціальні потрясіння, що можуть статися внаслідок втрати її, навіть уявити складно. Це змушує керівництво Азербайджану виявляти певну обережність у політиці стосовно Росії.

Первісні теплі відносини Г. Алієва з Росією дещо охололи, коли восени 1994 р. Азербайджан підписав угоду з міжнародним консорціумом про експлуатацію нафтових родовищ у Каспійському морі. У 1996–1997 рр. укладені наступні договори з міжнародними консорціумами. Азербайджанська нафта надходить до чорноморських портів двома нафтопроводами: північним, протягнутим через територію Росії до Новоросійська, і західним, який йде через територію Грузії до термінала порту Супса. У1999 р. лідери Азербайджану, Грузії, Казахстану, Туреччини і СІНА домовилися про будівництво нафтопроводу від Баку через Тбілісі і до турецького порту Джейхан на узбережжі Середземного моря, тобто в обхід Росії. Зближення Азербайджану із західними нафтовими компаніями викликало невдоволення Росії, котра також заперечувала проти визначення Каспійського моря як озера з відповідним розділом ресурсів, і добивалася визнання за ним статусу моря.

Проблема визначення статусу Каспію, багатого на нафту, залишається нерозв'язаною. Після укладеної у травні 2007 р. угоди між Росією, Казахстаном, Туркменистаном і Узбекистаном про розширення і модернізацію центральноазіатської газопровідної системи очікувалося, що це дасть поштовх у переговорах про Каспій. 20–22 липня того самого року глави зовнішньополітичних відомств п'яти прикаспійських держав – Азербайджану, Ірану, Казахстану, Росії і Туркменистану зібралися у Тегерані з метою розв'язати суперечності. Проте зустріч не принесла взаємоприйнятного рішення. Каспій не було демарковано. Зокрема, Іран і Туркменистан не задоволені тією часткою Каспію, яка може їм відійти в результаті розділення моря згідно з принципом, що обговорювався. Вони наполягають на тому, аби море розділити порівну, тобто по 20 % на кожну державу. Росія наголошує на принципі визначення частки країни з огляду на довжину її берегової лінії. Москва прагне зберегти своє панування у Каспійському басейні і запобігти розширенню тут західних сил. Для цього можуть бути використані очолювані Росією каспійські сили (КАСФОР).

Росія не посідає перше місце в ієрархії зовнішньополітичних уподобань азербайджанського керівництва. Західні капітали, технології, трубопроводи і ринок збуту нафти й газу прив'язують Азербайджан до Заходу, зокрема до Європи. З ним пов'язуються розрахунки на прискорену модернізацію економіки і подальший розвиток. У свою чергу, Америка бажає посилити свою присутність у Прикаспійському регіоні і в Азербайджані бачить плацдарм для майбутнього геополітичного й економічного прориву в Центральну Азію і Близький Схід. Саме ця пострадянська республіка відіграє ключову роль у здійсненні нафтогазових проектів, що виключають участь Росії. Азербайджан, за розрахунками західних стратегів, має стати вузловим пунктом, що об'єднує транскаспійські експортні маршрути. Це відкрило б прямий доступ до сировинних ресурсів Туркменистану та Казахстану й одночасно суттєво послабило б економічні та політичні позиції Росії не тільки у Закавказзі, а й у Центральній Азії. Азербайджан важливий для Вашингтона ще й тому, що його нафту розробляють і американські компанії – більше половини участі у місцевих нафтових інвестиціях. Звісно, вони зацікавлені у стабільності, навіть якщо при владі будуть люди, які сфальсифікували вибори. Це стосується і країн Європейського Союзу, особливо Великої Британії, котрих теж турбує безпека постачання енергоресурсів. У вересні 2001 р. було призупинено дію поправки № 907 до Акта підтримки свободи, яка забороняла надання допомоги Азербайджану з боку США по державній лінії. На Заході зрозуміли, що проведення жорсткої лінії може підштовхнути азербайджанське керівництво до зближення з Росією, а це посилить позиції Москви у стратегічно важливому районі. Тобто Захід прагне зберегти добрі відносини з Баку, навіть з урахуванням масових порушень під час голосувань. За участю західних дипломатів після виборів 2005 р. відбулися консультації між владою та опозицією, внаслідок яких двох губернаторів відправили у відставку за втручання у процес підрахунку голосів, п'ять депутатів, які пройшли до парламенту, позбулися своїх місць, декілька членів виборчої комісії звільнили. Тобто Сполучені Штати більше турбуються не стільки про розвиток демократії в Азербайджані, скільки про збереження стабільності.

Крім усього іншого, Азербайджан – активний учасник у кампанії з боротьби з міжнародним тероризмом. Влада не тільки відрядила азербайджанський контингент до Іраку. У Баку створили командний пункт для стеження та перехвату підозрілих суден, на борту яких може знаходитися зброя масового враження. Планується і створення на азербайджанській території американської військової бази. Разом із тим слід зазначити, що 25 січня 2002 р. підписано міждержавну Угоду про статус, принципи та умови використання Габалінської радіолокаційної станції, яка юридично закріпила за Росією право користуватися цим об'єктом на території Азербайджану на найближчі 10 років. Габалінська РЛС є важливим елементом системи попередження про ракетний напад на південному повітряно-космічному напрямку.

Наприкінці жовтня 2007 р. в Азербайджані почали говорити про небезпеку ісламістського тероризму. Зокрема, арештовували осіб, підозрюваних у причетності до радикального екстремізму. Міністерство національної безпеки оголосило, що йому вдалося запобігти діям збройного ісламського угруповання, яке планувало терористичні акти проти іноземних об'єктів у Баку. Після цього на нетривалий термін закрили американську і британську дипломатичні місії в столиці Азербайджану. Понад місяць правоохоронні органи здійснювали оперативні заходи, в результаті були проведені арешти. Знайшли також укриття бойовиків у Сумгаїті. Одним із керівників першої групи виявився офіцер збройних сил, лейтенант К. Асадов. Це викликало стурбованість у суспільстві з приводу того, що радикально-ісламістська ідеологія, яку в Азербайджані називають ваххабізмом, проникла до силових структур. Із моменту перших арештів засоби масової інформації наголошували на тому, що в країні зберігається нормальна обстановка, а у збройних силах немає радикальних ісламістських настроїв. Проте в країні запровадили підвищені заходи безпеки.

Азербайджан має найбільшу серед країн Закавказзя армію – 95 тис. осіб. У 2007 р. витрати на військові потреби в Азербайджані досягли 1 млрд. дол., в армії йде прискорена модернізація. Масово закуповують зброю та військову техніку, постачальниками якої є США, Туреччина та Україна. Повномасштабну перебудову азербайджанських збройних сил здійснюють з метою привести їх у відповідність до стандартів Організації Північноатлантичного договору. Згідно з ним збільшується співпраця з натовськими структурами в рамках програми " Партнерство заради миру". Президент І. Алієв назвав інтеграцію країни у НАТО одним із пріоритетних напрямів зовнішньополітичної діяльності Азербайджану. Туреччина – член НАТО, пов'язана тісними культурними узами з Азербайджаном, готова допомогти йому в реформуванні армії. Разом із тим слід підкреслити, що в Азербайджані популярні ідеї пантюркізму і 95 % його населення сповідують іслам. Туреччину азербайджанське керівництво розглядає як модель побудови світської держави із сучасною ринковою економікою. Двосторонні відносини визначають і в Баку, і в Анкарі як стратегічне партнерство в межах формули " один народ – дві держави".

Будучи мусульманською країною, Азербайджан прагне налагодити відносини з іншими країнами, зокрема з Ісламською Республікою Іран. Частково це робиться заради того, аби дистанціюватися від жорсткого американського курсу стосовно цієї країни і продемонструвати незалежність власної зовнішньої політики. Однак в основі розвитку зв'язків із " братським Іраном" лежить насамперед економічний інтерес, а саме співробітництво в освоєнні каспійського шельфу. Також активно розвивається торгівля: в крамницях чимало іранських виробів, а Іран відтіснив Росію на друге місце в обсягах зовнішньоторговельних оборотів Азербайджану.

Не так давно керівництво країни поновило риторику про потребу розв'язання майже 20-річного конфлікту з Вірменією навколо Нагірного Карабаху з позицій сили. Президент І. Алієв неодноразово вказував, що роки безплідних переговорів призвели до того, що терпець Баку почав танути. Він звинувачує Вірменію у " неконструктивній та нещирій позиції" у переговорах. 2 липня 2007 р., виступаючи на урочистій церемонії випуску офіцерів Поліцейської академії МВС у Баку, І. Алієв заявив: " Ми наблизилися до звільнення Карабаху. Ми досить сильні, щоб звільнити наші землі... Азербайджан є найсильнішою з військової точки зору державою в регіоні. Ніхто не хоче нової війни, але у будь-який момент Азербайджан готовий до проведення будь-якої операції. Буде краще, якщо Вірменія усвідомить це і виведе свої війська з наших територій". Виступаючи на прийомі в Баку в День збройних сил 25 липня того самого року, міністр оборони країни С. Абієв попередив: якщо Вірменія не зробить очікуваного, " то азербайджанська армія зробить це самостійно". Оглядачі вважають подібні заяви засобом змусити Вірменію піти на дипломатичні поступки, особливо у питанні про територіальну цілісність Азербайджану. Нині силою вирішувати конфлікт з Вірменією Баку не може. Дуже сильними залишаються жахи нещодавньої війни і надто великим є ризик втратити те, що з труднощами було створено за роки миру. І. Алієв дотримується тактики економічного, політичного, психологічного та інформаційного тиску на Єреван, маючи досить значні козирі, зокрема і політико-дипломатичну підтримку Заходу. Війна могла б завдати шкоди й економічним інтересам західних країн, які пов'язані з нафтовим і газовим бізнесом.

Отже, курс Баку на розвиток зовнішніх зв'язків " за всіма азимутами" виявляється у тому, що азербайджанське керівництво розглядає як зовнішньополітичні пріоритети, крім розв'язання проблеми Карабаху, також розширення співробітництва зі США, європейськими країнами, Туреччиною, Росією, тими міжнародними структурами, на чию реальну політичну, економічну, фінансову та іншу підтримку він може розраховувати. Нове керівництво продовжує робити ставку на максимальне використання " нафтового фактора" із залученням іноземних інвестицій і технологій як найреальнішого засобу досягнення своїх цілей.

Азербайджан після нетривалого (1988–1992 рр.) руху європейським шляхом зі створенням у перспективі сильних партій із програмою та визначеною соціальною базою від 1993 р. повернув у бік традиційного східного шляху з опорою на клани і пов'язані з ними партії. Азербайджанське суспільство залишається неструктурованим і таким, де інтереси окремих груп значно вищі, ніж інтереси нації. Азербайджан все швидше стає звичайною східною країною із традиційними проблемами – економікою, орієнтованою на валютні надходження від продажу сировини, насамперед нафти, неструктурованою політичною системою з її клановістю, збагаченням невеликої групи і зубожінням більшості населення. У країні зберігається високий рівень корупції. Заданими міжнародних інституцій, Азербайджан у 2004 р. посідав третє місце у світі після Камеруну і Нігерії за цим показником. Водночас наявність значного прошарку європейськи освіченого населення, відносна поки що розвиненість певних галузей промисловості й багаті запаси сировини дають надію на рух суспільства за східноєвропейським шляхом. Однак для цього потрібно негайно здійснити кардинальні економічні та політичні реформи. Питання, чи піде на це І. Алієв, залишається відкритим. За допомогою авторитарних методів можна впорядкувати на певний час деякі аспекти життя. Але, " загнавши вглиб усі основні хвороби", вони не оздоровлять можливостей для становлення демократичної держави. Отже, у перспективі країну може чекати посилення ризиків, здатних перерости у соціальні колізії та вибухи. Це при тому, що офіційна влада Азербайджану ставить завдання перетворити країну на " новий Кувейт", здійснити прорив у світову економіку, що глобалізується.

Запитання для самоперевірки

Коли почали з'являтися перші товариства і клуби з вивчення та переосмислення історії й культури азербайджанського народу?

Хто став єдиним із лідерів держав СНД, кого двічі усували з посади?

Які радикальні дії здійснював на президентській посаді А. Ельчибей?

Який військовий заколот передував поверненню до країни Г. Алієва?

Кому приносить користь нафтове багатство Азербайджану? Визначте сутність поняття " петрократія". У чому полягає участь Азербайджану в боротьбі з міжнародним тероризмом?

Завдання для самостійної роботи

Проаналізуйте причини, що унеможливлювали встановлення демократичного ладу в Азербайджані. Охарактеризуйте Г. Алієва як політика.

Проаналізуйте, як Г. Алієву вдалося стабілізувати ситуацію в республіці.

З'ясуйте позицію Азербайджану з карабаського питання. Яку позицію в цьому займає президент І. Алієв?

Як ви можете охарактеризувати діяльність І. Алієва на посаді президента?

ГРУЗІЯ

За радянських часів Грузія, можна сказати, " купалася, як сир у маслі". її теплий клімат, вигідне розташування на березі Чорного моря були дуже сприятливими як для власного населення, так і інших радянських громадян, котрі прагнули відпочити на її курортах. Грузини традиційно займалися виноградарством і виноробством. Дуже популярними були грузинські мінеральні води. До того ж грузини ділили з азербайджанцями квітковий ринок усього Союзу, а також їх монополією були цитрусові та спеції. Спроби індустріалізації не мали особливого успіху в цій республіці. Найвідомішими були гірничо-збагачувальний комбінат у Чіатурі, металургійний комбінат у Руставі та деякі інші, які споруджувалися й обслуговувалися здебільшого росіянами та українцями. Досить успішно функціонувала гідроенергетика, видобували вугілля, марганець і мідь. У промисловості працювало 27 % населення. Дві третини продовольства, яке виробляли у Грузії, вивозили до інших радянських республік.

Разом із тим Закавказзя здавна було зоною непростих міжетнічних відносин. 18 березня 1989 р. у селищі Лихий Гудаутського району відбувся 30-тисячний мітинг. Він став відповіддю на посилення націоналістичних настроїв у грузинському суспільстві, особливо стосовно скасування усіх автономних утворень у складі Грузії. Учасники мітингу прийняли звернення від імені абхазького народу на адресу ЦК КПРС, Верховної Ради і Ради Міністрів СРСР із проханням надати Абхазії статус союзної республіки і тимчасово запровадити режим особливого управління на зразок Нагірно-Карабаської автономної області. Це звернення викликало обурення грузинського населення, і з 20 березня до в квітня по всій республіці відбулися мітинги проти рішень Лихнинського сходу. Приймалися резолюції про вихід Грузії зі складу СРСР.

Москва відмовчувалася, а місцева влада розцінила ці виступи як несанкціоновані. З 4 квітня біля будинку уряду у Тбілісі на проспекті Руставелі йшов цілодобовий мітинг, у якому брали участь приблизно 10 тис. осіб. 9 квітня 1989 р. сталася кривава бійня у Тбілісі, коли радянські військові саперними лопатками били і вбивали мітингувальників, серед яких було чимало жінок. Загинуло 19 осіб, понад 4 тис. отримали поранення. Понад 3 тис. постраждали від отруйних газів. М. Горбачов дистанціювався від трагічних подій, хоча вони завдали сильного удару по його іміджу. Московське керівництво переклало відповідальність на військових. Прихильники грузинської самостійності одержали додаткові аргументи на користь своєї позиції. Антирадянські настрої в Грузії стали сильнішими, ніж у Прибалтиці.

Після квітневих подій рух за відокремлення Грузії, який раніше нараховував кілька тисяч осіб, став справді масовим. Почався процес створення нових партій: з квітня 1989 р. до жовтня 1990 р. їх виникло майже 140. У вересні 1990 р. обрали неофіційний парламент, який конкурував із діючим, його називали Національним конгресом. У ньому переважали члени Національної партії незалежності на чолі з Іраклієм Церетелі та Національно-демократичної партії на чолі з Георгієм Чантурія (до січня 1992 р. Національний конгрес відігравав роль позапарламентської опозиції Верховній Раді).

На багатопартійних виборах до Верховної Ради Грузії 28 жовтня 1990 р. перемогла коаліція відомого дисидента Звиада Гамсахурдіа " Круглий стіл – вільна Грузія". За цей блок проголосували 54 % виборців, і він одержав 155 з 250 місць у парламенті. Комуністична партія Грузії набрала 30 % голосів (64 місця). Загальногрузинський союз національної згоди і відродження отримав 3, 4 % і не одержав жодного місця у парламенті. Головою Верховної Ради у листопаді 1990 р. обрали З. Гамсахурдіа.

У березні 1991 р. уряд відмовився проводити на території країни референдум про майбутнє СРСР і замість нього провів референдум про незалежність Грузії. У ньому взяли участь 95 % електорату, а 93 % тих, хто брав участь у голосуванні, висловилися за надання незалежності. 9 квітня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт про відновлення державної незалежності Грузії і визнала дійсними Акти про незалежність 1918 р. та Конституцію 1921 р.

З. Гамсахурдіа - 87 % голосів на виборах

Наприкінці квітня 1991 р. Верховна Рада ухвалила нову Конституцію. На прямих президентських виборах 26 травня З. Гамсахурдіа одержав майже 87 % голосів. Він одразу взяв жорсткий курс на створення унітарної держави, нехтуючи настроями населення автономій. Економічні проблеми, які в той час ставали складнішими, його не дуже цікавили. Перший грузинський президент спромігся налаштувати проти себе всі політичні партії. Вже у грудні 1991 р. розгорнулася боротьба між прибічниками президента та опозицією, до якої приєдналася Національна гвардія. Вона очолила збройний переворот. Після кількох тижнів боїв у центральній частині Тбілісі у січні 1992 р. З. Гамсахурдіа усунули з посади, він утік до Західної Грузії, Вірменії, а потім Чечні, ставши " президентом у вигнанні". До влади прийшла Військова Рада на чолі з Тенгізом Кітовані. У березні 1992 р. вона оголосила саморозпуск і створення Державної ради, до складу котрої входили приблизно 70 представників 36 опозиційних партій.

Едуард Шеварнадзе – відомий і впливовий політичний діяч радянських часів

У березні 1992 р. до Грузії з Москви повернувся Едуард Шеварнадзе – відомий і впливовий політичний діяч радянських часів (колишній перший секретар ЦК компартії Грузії, був міністром іноземних справ СРСР і членом політбюро ЦК КПРС), який і очолив Державну раду. На виборах до нового парламенту в жовтні 1992 р. Е. Шеварнадзе одержав масову підтримку населення і був обраний його головою. Парламентські фракції незабаром об'єдналися у групу більшості, тобто прибічників Б. Шеварнадзе, і опозиційну групу його супротивників. Очолювали опозицію Народний Фронт, Національно-демократична партія, " Хартія-91" і Товариство Іллі Чавчавадзе.

Прибічники З. Гамсахурдіа одразу після його усунення розгорнули партизанську боротьбу. Протягом 1992–1993 рр. вони здійснювали напади на керівників держави й економічні об'єкти стратегічного значення. Восени 1993 р. З. Гамсахурдіа зробив спробу повернутися до влади, що призвело до нетривалої, однак запеклої громадянської війни. За російської підтримки грузинському урядові вдалося відкинути наступ, що почали прибічники колишнього президента у жовтні у західних регіонах країни. У січні 1994 р. З. Гамсахурдіа був убитий за нез'ясованих обставин.

Після розвалу Радянського Союзу в Грузії при державному апараті, паралізованому постійним політичним хаосом, за умов воєнного стану, спричиненого військовими діями у самопроголошених республіках Абхазія та Південна Осетія, про що ще йтиметься, головну роль у мобілізації країни до війни відігравало ополчення. Озброєні підрозділи формувалися на добровільних засадах. Рівень їхньої підготовки був дуже низький, так само, як і рівень дисципліни. У тих війнах багато грузинських бойовиків так само були зацікавлені у мародерстві, як і в переслідуванні військових цілей. З метою викорінення такого становища були запроваджені військово-польові суди і здійснювалися страти.

Іншим наслідком став розвиток потужних груп (" мафій") поза державним апаратом, котрі розпоряджалися значними примусовими й економічними ресурсами, отриманими у результаті кримінальної діяльності. Бойовики силоміць вимагали у підприємств і бізнесменів кошти на ведення війни. Засоби для військових дій часто вони одержували унаслідок сумнівних оборудок із російськими армійськими командирами. Не дивно, що така діяльність, начебто здійснювана під прапором патріотизму, потім перетворилася на простий " бізнес" із численними економічними оборудками ополченців. Такий " бізнес" швидко дегенерував в охоронний рекет, торгівлю зброєю і наркотиками, контроль над життєво важливими товарами, (наприклад бензин). З 1991 р. грузинська політика була в основному детермінована боротьбою між політичною елітою країни і цими " мафіями".

У першій половині 1990-х років грузинська внутрішньополітична ситуація балансувала на межі громадянської війни. Скинення з посади збройним шляхом З. Гамсахурдіа, законно обраного, хоча і діючого всупереч інтересам країни президента, спричинило глибокий розкол у суспільстві. Здавалося, що Грузія може припинити своє існування як держава: уряд повністю здав контроль над Південною Осетією та Абхазією, етнічними сепаратистами, і значною мірою віддав вулиці столиці бандитам. Проте грузинське керівництво поступово і повільно стало зміцнювати свою владу. Почалася інтенсивна кампанія проти злочинності. Були укріплені " силові" міністерства. До початку 1995 р. скасували як серйозну силу Національну гвардію. Змінили деяких керівників: змушували з однієї посади переходити на іншу, звільняли, ув'язнювали та ін. Зчинилася серія політичних убивств, що досягла кульмінації, коли намагалися здійснити замах на життя самого Е. Шеварнадзе у серпні 1995 р. (висловлювалися звинувачення у причетності до цього російських спецслужб, і заперечень з того боку не пролунало). У тому самому році Б. Шеварнадзе скасував указ, згідно з яким бойовикам дозволяли зберігати зброю. Міністерство внутрішніх справ здійснювало операції з конфіскації військового обладнання і арешту деяких бойовиків.

Парламентські вибори 5 листопада 1995 р. відбувалися на основі змішаної системи за партійними списками й одномандатними округами. Вони мали більш відкритий характер, ніж в інших закавказьких республіках. Незважаючи на державний переворот і жорстке громадянське протистояння, Грузія змогла зберегти пожвавлене політичне життя. Варто зазначити, що Е. Шеварнадзе до того не займав посади президента. Якщо однією з причин усунення З. Гамсахурдіа було звинувачення у зловживанні президентською владою, до Е. Шеварнадзе це не можна було використати. Він більше покладався на конструктивні політичні коаліції серед парламентських фракцій та груп інтересів, хоча і зайняв посаду президента (5 листопада 1995р. за нього проголосувало 74, 3 % виборців). У парламенті були представлені 10 партій, які подолали 5-відсотко-вий бар'єр. Найвпливовіші з них: Союз громадян Грузії (створений Е. Шеварнадзе у 1993 р.), Національно-демократична партія і Загальногрузинський союз відродження.

Економічна ситуація в країні була вкрай складною: почався катастрофічний спад виробництва (тільки за 1992 р. виробництво в цілому скоротилося на 40 %), зростала інфляція (у 1994 р. – 8500 %). До середини 1994 р. багато галузей економіки, зокрема лісове господарство і будівництво, фактично припинили своє існування, а інші різко зменшили обсяги виробництва. Падіння в африканську злиденність дуже здивувало грузинів. Відома акторка Софіко Чіаурелі казала: " Ми ніколи не думали, звідки беруться світло, нафта і газ... а виявилося, що за них треба платити".

Е. Шеварнадзе вдався до зміни структур виконавчої влади: функції уряду урізав, скасував апарат глави держави і кабінету міністрів. Натомість створив Державну канцелярію, а її керівник одержав ранг державного міністра. Таким чином виконавча влада зосередилася в руках президента і державного міністра. У 1995 р. почався процес виходу економіки зі стану кризи. Керівництво збивало інфляцію, спрямувало на стабілізацію майже усі позики МВФ і приводило структуру економіки у відповідність до умов надання кредитів. Після 1995 р. Грузія вступила у період стабілізації. Керівництво країни намагалося здійснити реформи у співпраці з МВФ і Світовим банком. Відпустили ціни, ухвалили закони про комерційні банки, провели земельну і податкову реформи. У 1995 р. замість тимчасових купонів запровадили справжні гроші. Грошовою одиницею став ларі. Ця акція, а також прийняття відносно збалансованого державного бюджету благотворно вплинули на стан економіки. Намітилося зростання ВВП: якщо у 1995 р. воно становило 2, 4 %, то у 1996 р. – 8. Рівень інфляції знизився до 29 %. Проте важкий для всіх пострадянських нових незалежних держав 1998 р. дав про себе знати: в Грузії девальвація ларі сягнула 40 %, значно подорожчали продукти харчування.

Прискорилися темпи приватизації: було приватизовано більшість дрібних підприємств і декілька великих, а також житло.

Зареєстровано понад ЗО тис. приватних підприємств; здебільшого це дрібний і середній бізнес, що діє у сфері послуг, на транспорті, у будівництві та харчовій промисловості. Велику фінансову і гуманітарну допомогу Грузія одержувала від міжнародних організацій. Значні кошти і досі надходять сюди від грузинів, які заробляють їх в інших країнах. У сільському господарстві була демонтована радянська система колгоспів і радгоспів. У 1996 р. проведено аграрну реформу. Понад 1 млн сімей отримали у приватну власність 918 тис. га землі, 825 тис. га здано в оренду.

Грузія має вигідне географічне розташування, що збільшує її транзитні можливості. Проте внутрішні конфлікти, а також складні взаємовідносини з Росією не дають повністю їх реалізувати. Незважаючи на деякі позитивні зрушення, ситуація в економіці залишається нестабільною у зв'язку зі структурними проблемами. Насамперед, це проблеми енергозабезпечення, хоча з метою послаблення залежності від Росії укладено угоди про постачання нафти і газу з Ірану. Є величезна тіньова економіка (за неофіційними даними, це 60 % прибутків від торгівлі, 63 – від готельного та ресторанного бізнесу, 50 – будівництва і 40 – промисловості). Складно відбувається сплата податків, хоча в останні роки держава намагається жорстко здійснювати податкову політику, на що скаржаться місцеві підприємці. Відмінна риса Грузії – величезна корумпованість чиновників. А рівень життя переважаючої більшості населення дуже низький. За даними Міністерства охорони здоров'я Грузії, у 2003 р. дві третини населення країни харчувалися гірше, ніж визначено медичними нормами. При цьому середня тривалість життя в країні є однією з найбільших серед держав СНД і становить 73 роки. Торговельний баланс Грузії показує, що імпорт перевищує експорт; до того ж останній дуже залежить від настроїв Росії, яка, зокрема, закуповує або не закуповує майже усю продукцію виноробства. Країна має величезний зовнішній державний борг.

Звичайно, держава сильна, якщо сильна її економіка. Але, як свідчить історія, економіка краще працює, якщо країна добре керована. Процес консолідації режиму в Грузії – найскладніший серед усіх закавказьких республік. До парламентських виборів 1995 р. він був далекий до завершення. Якщо у Вірменії від початку націоналістичний рух контролював державний апарат, установив чітку монополію на засоби примусу на території країни, то у Грузії державний апарат був швидко роздроблений і виникли " мафіозні" групи, з їх власними засобами примусу і великими економічними ресурсами. Ці групи вступили у боротьбу за контроль над державою з політичним керівництвом, яке змінювалося. Мала місце значна політична конкуренція, що виявилася продуктом як стилю керівництва Е. Шеварнадзе, так і більш обмежених можливостей для грузинської політичної еліти підтримувати свої політичні позиції через патронаж. Комбінація слабкої держави і відносно відкритої політичної системи зробила грузинську політичну сцену виключно непередбачуваною.