Центральна Азія

У радянські часи виокремлювалася Середня Азія, до якої належали Туркменистан, Таджикистан, Узбекистан, Киргизстан. Радянська влада не хотіла включати до складу цього ісламського регіону Казахстан, більше асоціюючи його з межуючими Росією та Сибіром. У 1992 р. президент Казахстану Нурсултан Назарбаев на саміті держав Середньої Азії запропонував відмовитися від визначення " Середня Азія і Казахстан" на користь поняття " Центральна Азія", що охоплює всі пострадянські держави цього регіону*1. Серед населення, чисельність якого становить 51 млн. осіб, вирізняють представників понад 100 етнічних груп – від німців та австрійців до тибетців і корейців. Найбільший народ – узбеки. Населення Узбекистану -27 млн, проте як національні меншини вони мешкають і в інших регіонах Центральної Азії. На момент розвалу СРСР У Центральній Азії проживало майже 11 млн росіян. Однак масова міграція російського населення у результаті національної неприязні з боку місцевого населення значно скоротила їхню чисельність.

*1: {У світовій геополітиці поняття " Центральна Азія" охоплює Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан, Афганістан. Деякі аналітик додають сюди і Непал, Джамму і Кашмір – індійський штат, Синьцзян-Уйгурський автономний район і Тибет Китаю. }

Коли центральноазіатські землі увійшли до складу Радянського Союзу, їх відставання від Росії було величезним. Але радянська ідеологія обґрунтовувала потребу " братньої допомоги" народам, котрі " відставали", заради всезагальної рівності. Кошти і ресурси брали із загальносоюзного бюджету, а допомогу надавали більш розвинені республіки, насамперед Росія та Україна. На розвиток центральноазіатських республік спрямовували колосальні кошти: в окремі роки вони досягали % бюджетів цих республік. Сюди направляли кваліфікованих робітників і службовців, створювали заклади початкової, середньої та вищої освіти (до революції 1917 р. у цьому регіоні не було жодного університету). Пішла в минуле неписьменність. Десятки тисяч молодих казахів, узбеків, туркменів, таджиків, узбеків безкоштовно навчалися в кращих університетах Москви, Ленінграда, Києва та інших міст.

Тисячі підприємств, міст, інженерних споруд, серед яких були, зокрема, гігантські гідроелектростанції, магістралі, залізниці, зведені у центральноазіатських республіках за сприяння Росії, України та інших союзних республік. Тільки у Казахстані до 1985 р. побудували 25 тис. промислових підприємств, серед них 2 тис. гігантів індустрії, наприклад Карагандинський металургійний комбінат. Якщо на початку XX ст. там було 2, 1 тис. км залізниць, то наприкінці століття – 15 тис. На порожньому місті створювали цілі галузі промисловості – важкого машинобудування, електротехнічну, нафтопереробну тощо. Аналогічні приклади можна навести і стосовно інших республік.

Переважна частина великих підприємств, які і досі функціонують на території центральноазіатських республік, працюють за російськими, українськими, білоруськими та прибалтійськими технологіями. Певна частина з них походить від підприємств, евакуйованих під час війни 1941–1945 рр. Разом із тим в останні два десятиліття існування Радянського Союзу колишні міністерства не наважувалися створювати тут новітні виробництва, намагаючись розташовувати їх ближче до галузевих наукових інститутів і висококваліфікованої робочої сили, що здебільшого розташовувалися у Москві, Києві, Ленінграді та інших містах європейської частини СРСР. Тому у центральноазіатських республіках немає виробництва радіоелектроніки, автомобілебудування, приладобудування та ін. Звичайно, це не стосувалося обладнання Байконура – союзного космодрому і Семипалатинського атомного полігона.

Більшість колишніх середньоазіатських республік Радянського Союзу спеціалізувалися на вирощуванні монокультури, якою був бавовник. Наприкінці 1980-х років під цю культуру зайняли понад половину посівної площі (у Туркменистані – 69 %). На регіон припадало понад 90 % бавовнику-волокна, що виробляли в СРСР і від 15 до 20 % світового виробництва. Панував такий принцип: усі сили села – на вирощування бавовнику, всі сили населення республік – на його збирання. Застосування під час збирання бавовни щорічно протягом кількох місяців у величезних масштабах фактично примусової праці, включаючи дитячу, стало звичайним явищем. У регіоні зміцніла глибоко корумпована політична й економічна системи, орієнтована на монополізм, необмежені державні асигнування і планово-звітні показники, які масово підроблялися, а державні гроші привласнювала правляча верхівка.

Хоча за роки радянської влади цей регіон значно розвинувся, однак збереглося відставання у 2–4 рази від Росії. Наприклад, продуктивність праці (у розрахунку на одного зайнятого) становила лише 54, 8 % від загальносоюзного рівня, а у РРФСР – 163 %. Відставала Середня Азія і в розвиткові промисловості: було зайнято лише 14, 5 % усіх працюючих Туркменистану, тоді як у Російській Федерації – 43, 3, а загалом по Союзу – 39, 2 %. Причому коефіцієнт участі сільського населення у суспільній праці в останні роки радянської влади у Середній Азії був особливо низьким, іноді ледве досягаючи 20 %. Але водночас практично всі дорослі сімейні чоловіки продовжували вважати робітниками у колгоспах і радгоспах, що давало їм право на одержання присадибної ділянки, котра й була основою господарства родини. Власне сільськогосподарські підприємства мали серйозні ускладнення у забезпеченні не тільки сезонних, а й деяких постійних потреб у робочій силі.

Якщо в багатьох регіонах СРСР державний сектор перебудовував під себе місцеве селянське суспільство, то у Середній Азії це суспільство, модифікуючись, не руйнувалося у своїх фундаментальних основах і, більше того, пристосовувало до своїх потреб державний сектор. Джерелом сили села наразі стали сімейні господарства, що набули високотоварного характеру і приносили прибутки у 2–3 рази більші, ніж заробітки у громадському секторі. Головну робочу силу родини становили жінки й діти, а дорослі чоловіки були частково зайняті у громадському секторі, а здебільшого – у торгівлі, діставали у містах дефіцитні споживчі товари.

Переважання некваліфікованої робочої призвело ще до одного парадоксу сучасної Середньої Азії – високого рівня безробіття за наявності значної кількості робочих місць на промислових підприємствах, на яких представники корінної нації працювати не хочуть. Тобто у цих нових незалежних державах не склалися передумови для формування соціальної структури індустріального суспільства, не кажучи вже про постіндустріальне. Натомість активізуються різні історично вироблені корінним населенням елементи традиційної соціальної організації, зміцнюються кланові зв'язки, відносини патронату. Треба мати на увазі вкоріненість, міцність традиційних структур общини на Сході. Разом із тим різноманітні дезінтеграційні економічні та соціальні процеси і зростання безробіття (що найбільше спостерігається серед молоді) зумовлюють масову маргіналізацію населення. Так, у деяких нових незалежних державах Центральної Азії майже 40 % населення молодше 15 років (рівень удвічі вищий навіть порівняно з більшістю країн світу, що розвиваються). Це сприяє створенню і поширенню криміногенного середовища. Живильним криміногенним середовищем стала і тіньова економічна діяльність у всіх сферах господарського життя середньоазіатських республік.

Протягом останніх десятиріч існування СРСР при розширеному природному відтворенні автохтонного населення Центральної Азії там скорочувалася частка опорного для Москви слов'янського, з переважання російського, населення. Потреби цього регіону в додаткових соціальних дотаціях із союзного бюджету неухильно зростали. І оскільки обсяги дотацій не задовольняли потреби населення, що збільшувалося, авторитет радянського керівництва серед корінних жителів знижувався. Наприкінці 1980-х років занепокоєне цим керівництво СРСР посилило увагу до питань планування сім'ї у Середній Азії. З приходом до влади М. Горбачова деякі московські демографи відкрито вимагали " перебудувати" курс радянської демографічної політики: не заохочувати народжуваність взагалі, а знижувати її в Середній Азії та підвищувати в європейському регіоні. Кращого способу загострити ситуацію у міжнаціональних відносинах, яка і без того ускладнилася, важко було винайти.

Розвал Радянського Союзу став цілковитою несподіванкою для його центральноазіатських республік. Місцеве керівництво до кінця опиралося розпаду Союзу. Ці республіки останніми вийшли зі складу СРСР, їх фактично виштовхнули з нього, і досі вони добровільно зберігають чимало внутрішньорадянських зв'язків. Вони поспішили приєднатися до Співдружності Незалежних Держав. На нараді 12 грудня 1991 р. президенти Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану висловили готовність стати рівноправними співзасновниками СНД, але з необхідним урахуванням історичних і соціально-економічних реалій їхніх регіонів. Після додаткових узгоджень 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті глави колишніх 11 республік СРСР, за винятком країн Балтії та Грузії, прийняли Декларацію про створення Співдружності. 15 травня 1992 р. у Ташкенті Росія, Казахстан, Узбекистан, Туркменистан, Таджикистан і Вірменія парафували Договір про колективну безпеку. Керівництво цих держав і надалі сподівалося одержати " братську допомогу" від інших республік, проте ті займалися власними проблемами і їм було не до Центральної Азії. За цих умов потрібно було виробляти власну стратегію виживання.

Центральноазіатські політичні еліти залишилися колишніми, вони мають родові ознаки радянської номенклатури, але їх коріння були і є у місцевих кланах. Вони опинилися на чолі незалежних держав не через те, що боролися за незалежність, а тому, що їх відторгли демократи, котрі перемогли в Росії. Для своєї легітимації у нових умовах вони звертаються до націоналізму і частково до ісламу. Колишні русифікатори висловлюють антиросійські настрої та закликають до відродження національних, історичних і культурних цінностей. Колишні проповідники атеїзму демонструють набожність, присягають на Корані і стають постійними відвідувачами мечетей. Останнє є зовнішнім виявом розуміння значення ісламського питання у центральноазіатських республіках. Його суть полягає у безконфліктності поєднання імперативів сучасного політичного й економічного розвитку із цивілізаційними традиціями. Тобто перспективи розвитку жорстко зумовлені історичними параметрами.

Переважна частина центральноазіатських республік сповідує іслам. Суспільство ісламської культури є системою досить суворої соціальної дисципліни, в центрі якої перебуває релігійна або етнічна община, або вождь. Радянський варіант псевдосоціалізму в період його найбільшої стабільності також забезпечував жорстку соціальну дисципліну, маючи аналогічні орієнтири: пріоритетність колективістських (общинних) цінностей і незаперечний авторитет вождя. В ідеологічно-духовному вакуумі, що настав після краху СРСР, ісламський фундаменталізм спочатку досяг певних успіхів у емоційній сфері. Сурогат ідеалів соціальної зрівнялівки і повернення до " справжнього ісламу" насамперед був притаманний групам молоді під час подій 1989–1992 рр. у Фергані, Андижані, Ташкенті, Бішкеці, Оші, Душанбе та ін.

Правлячі кола у такій ситуації та перед небезпекою політичної ісламізації суспільства у Таджикистані за іранським зразком оголосили бій ісламістському екстремізму. В пропаганді взяли на озброєння духовно-соціальні норми ісламського буття – згоду, стабільність, взаємодопомогу, общинність, справедливість, віру в богообраність правителя, культ знання і праці, повагу до старості тощо. Принцип відокремленості релігії від держави тлумачили як загальноцивілізаційний, благотворний для душі людини, свободи совісті. Страшні наслідки політизації релігії у Таджикистані витвережувати більшість прихильників ісламізації держави. Тому запанував світський ісламізм – етнодержавна політика, спрямована на піднесення через традиційні національно-конфесійні духовні цінності економіки і створення правової держави демократичного зразка (на східний лад). Світський ісламізм відіграє роль механізму мобілізації всього потенціалу корінного населення. І такий підхід відповідає соціальній традиції Сходу: від духовного до матеріального.

Головні орієнтації світського ісламізму

Головні орієнтації світського ісламізму полягають у:

1) формуванні високого рівня самооцінки завдяки приналежності до світової релігії та ісламської цивілізації;

2) зміцненні надії на успіх розвитку країни і народу завдяки їх богообраності;

3) відданості " кісму" (долі) мусульманина, наполегливості й терпінні як його чесноти, а також виконанні обов'язку, що втілюється у розквіті рідної землі;

4) наголошенні на миролюбне ставлення ісламу до представників інших конфесій єдинобожжя;

5) погоджувальному характері ісламської общинної етики, її орієнтованості на стабільність;

6) особистій відкритості;

7) пріоритеті національно-державного елементу, пошані до влади і до того, хто перебуває на її верхівці.

Зі здобуттям незалежності більшість держав Центральної Азії встала на шлях авторитаризму і напівавторитаризму, а деякі (Туркменистан і частково Узбекистан) перетворилися, по суті, на диктатури. Типовою для регіону стала модель " імітаційної демократії": при зовнішньому збереженні інститутів і процедур плюралістичного суспільства їх демократична сутність вихолощується. Вибори президентів у цьому випадку замінюються подовженням повноважень діючих керівників, у той час як депутатів підконтрольних владі парламентів переобирають із використанням величезного адміністративного ресурсу, що іноді перетворює в основному передбачувані вибори на фарс.

Процес упровадження такої системи полегшується тим, що місцеві еліти сформували своєрідну систему сімейно-бюрократичного капіталізму. Відомий фахівець із Центральної Азії Б. Румер зазначає: " В країнах регіону склалися мафіозно-кланові структури із притаманними їм патрон-клієнтськими відносинами. Зміцнило поєднання бюрократії з легальним і нелегальним бізнесом. Сила зчеплення політичної та бізнес-еліти заснована на трьох компонентах: клановість, взаємозалежність " патрон – клієнт" і володіння компроматом один на одного. Посилюється інформаційна закритість і придушення незалежних засобів масової інформації".

" Сімейність" і " протиборство кланів" – фактори, що визначають конфігурацію і зміст внутрішньополітичного життя у нових незалежних державах Центральної Азії. Вони історично типові для будь-якого азіатського суспільства, і з ними дуже складно боротися. У цьому регіоні правила гри диктує правитель або правляча панівна група (" сім'я") і лояльні до неї олігархи, клани та ін., які контролюють природні багатства, фінансові потоки, приватизовані активи і прибутки від концесій, наданих іноземним компаніям.

Центральноазіатським державам не вдасться швидко подолати складнощі демократичного транзиту, і становище в більшості з них навряд чи зміниться найближчим часом. Становлення демократичного суспільства неможливе, якщо не здійснювати ключові реформи, насамперед на місцевому рівні. Ці республіки потребують заміни тих представників правлячої еліти та бюрократичного апарату, які ментально нездатні до докорінних змін, використовують своє службове становище виключно з метою самозбагачення і турбуються лише про збереження влади. Казахський політолог К. Карін зазначив: " Відмінність політичної ситуації в Центральній Азії від ситуації в Грузії або на Україні полягає у тому, що населення у двох останніх країнах виступало і виступає із закликом до влади розпочати демократичні реформи. В країнах Центральної Азії ключове питання у політичному порядку денному – боротьба з корупцією. На його тлі тема демократизації відходить на другий план. Через це, до речі, і зростає підтримка екстремістських організацій, оскільки вони агітують не за демократію, а за чесну владу". Хоча практично всі лідери ННД Центральної Азії говорять про демократію як про ідеал. Бо залишатися поза межами всесвітнього " демократичного клубу" в сучасному світі означає бути " поза межами системи", тобто " вигнанцем".

Американський інститут Дім Свободи (Freedom House), працівники якого займаються аналізом розвитку демократій у світі, у 2003 р. назвав " невільними" більшу частину цих держав: Туркменистан лідирував із 7 балами з 7 із розробленою Домом Свободи шкалою, потім місця посідають Узбекистан (6, 5), Казахстан (в), Киргизстан (5, 6), Таджикистан (5, 5). Усі вони дрейфують у бік тих або інших форм авторитаризму.

Центральноазіатські держави належать до найбільш корумпованих країн світу, відзначається у звіті за 2007 p., підготовленому міжнародною організацією " Transparency International". Узбекистан посів перше місце за корумпованістю (хабарництвом) серед центральноазіатських країн, зайнявши 175-те місце серед 180 країн і територій, котрі увійшли у рейтинг " Індекс сприйняття корупції". Туркменистан розмішувався на 162-й позиції, а Казахстан, Киргизстан і Таджикистан поділили 150-те місце. Найменш корумпованими країнами визнали Данію, Фінляндію та Нову Зеландію.

Пострадянські республіки Центральної Азії зіткнулися зі складною проблемою, пов'язаною зі знаходженням оптимального поєднання традиційних національних цінностей і цілей та цінностей модернізації, що дало б змогу уникнути руйнівних соціальних дисфункцій, перенапруження соціальних структур і механізмів управління. Потрібно органічно поєднати елементи традиції та інновації. На прикладі розвитку Японії та інших держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону видно, що вони можуть функціонально доповнювати одне одного: поєднання колективістської, общинної у своїх витоках етики і принципів індустріалізму. В Центральній Азії спостерігається орієнтація в значній мірі на земні цінності етики ісламу, що сприяє формуванню загальної прагматичної орієнтації; збереження у більшості населення, насамперед сільського, традиційної трудової етики й обмежене поширення європейських споживчих стандартів створюють сприятливі умови для прискореного розвитку на початковому етапі модернізації. Однак її подальший розвиток буде невідворотно породжувати численні економічні, соціальні та культурні проблеми, зокрема:

– створення необхідних умов для широкого залучення до країн іноземного капіталу;

– питання ефективної національної моделі державного капіталізму; її здатності зберегти й удосконалити промисловий потенціал.

Серйозною проблемою залишається й інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, розв'язати яку можна шляхом поєднання традиційної трудової етики селянства і сучасних аграрних технологій та форм організації сільськогосподарського виробництва. Варто зазначити, що там, де в молодих державах скороспішні реформи здійснювали лідери, котрі декларували демократичні цінності, як це було в Киргизстані, національне господарство довели до катастрофи. Там, де назрілі зміни здійснювали колишні комуністи, застосовуючи авторитарні методи (Казахстан, Узбекистан, Туркменистан), результати були більш задовільні.

Здобувши незалежність, нові держави Центральної Азії зіткнулися із труднощами, що були і в інших колишніх республіках СРСР: розірвання виробничо-господарських зв'язків, припинення дотацій із союзного бюджету, зменшення обсягів виробництва, висока інфляція і зростання цін. Економіка і досі залишається слабкою, що зумовлює низький рівень життя. Це, в свою чергу, спричинює колосальні міграційні потоки.

Розрізняли міграцію внутрішню та зовнішню. Внутрішня в основному проходила лінією " менш розвинені райони й області – більш розвинені", " село – місто". Відчувши проблему безробіття, брак державних дотацій промисловості й сільського господарства, населення (переважно молодь і люди працездатного віку) почало змінювати міграційну картину в державах регіону. Треба особливо наголосити, що в усіх центральноазіатських республіках, за винятком Казахстану, сільське населення переважає над міським: у Туркменистані воно становить 60 %, Киргизстані, Таджикистані й Узбекистані – 63–70, у Казахстані – 44 %. Міграція сприяла посиленню маргіналізації сільського населення, яке прибувало до міст.

Саме з цих країн відбувається наймогутніший потік зовнішньої міграції серед усіх пострадянських ННД. Зовнішня міграція початку і середини 1990-х років припадала здебільшого на країни СНД, в основному Росію, і країни далекого зарубіжжя – переважно Євросоюзу. Погіршення політичного, економінного, соціального становища, як реального, так і очікуваного, спонукало до масового від'їзду етнічних росіян, українців, німців, поляків та ін. Разом із тим поверталися на історичну батьківщину етнічні казахи, киргизи, узбеки із сусідніх країн – переважно з Китаю, Монголії, Афганістану. Проте це явище не можна оцінити однозначно. Приваблені закликами урядів центральноазіатських держав повернутися під відповідні гарантії – одержання житла, соціальної допомоги, прибульці насправді зіткнулися з багатьма складнощами, насамперед, фінансового, соціального і адаптаційного характеру. ННД виявилися неготовими до прийняття нових громадян. Тому через певний час почався обернений відплив із країн.

В останнє десятиліття все чіткіше вимальовується картина міграційних потоків самого регіону: сторонами, які " приймають", насамперед Росія і Казахстан (відповідно 81 і 12–13 % зовнішніх міграційних потоків), а " відправляють" Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан. Економічна мотивація міграції з цих республік пояснюється надлишком трудових ресурсів при нестачі природних ресурсів, низьким рівнем розвитку економіки, що призводить до невисокої оплати праці населення і зростання безробіття. На кінець 2003 р. середня заробітна плата у Казахстані становила – 192 дол., Киргизстані – 43, 8, у Таджикистані – 21, 9 дол. (На той час у Росії середня заробітна плата становила 249 дол.) За даними Міністерства внутрішніх справ Киргизької республіки, кожний четвертий працездатний громадянин цієї країни перебуває на території Росії. З Таджикистану, починаючи з 1992 р., з метою заробітку виїздили від 29 до 39 % населення.

Трудова міграція прямим або опосередкованим чином сприяє стабілізації внутрішньої ситуації та розвитку середньоазіатських країн. Безпосередній вплив тут полягає у тому, що вона відіграє роль амортизатора соціального невдоволення, дає змогу поповнювати валютні резерви країн за рахунок податків на перекази трудівників-мігрантів. На утримання родин гастарбайтери щорічно надсилають мільярдні суми, які можна розглядати як " зовнішні інвестиції". Опосередкований вплив полягає у тому, що працівники-мігранти набувають кваліфікацію або підвищують її. Хоча слід зазначити, які найчастіше мігранти за межами своїх країн займаються малокваліфіковавою працею, яка не потребує спеціальних навичок.

Значну частину населення у центральноазіатських республіках завжди складало російське, точніше сказати російськомовне населення. Його становище не безпроблемне. Суперечливість у ставленні і місцевого населення, і правлячих режимів до нього закладена історично. Виявлялися також характер міграції слов'ян до цього регіону, і види їх діяльності, і начебто ворожість до ісламу. За радянських часів чисельність переселенців збільшувалася унаслідок голоду, " розкуркулювання" і колективізації, через прискорену індустріалізацію, яку в основному здійснювали прибулі російськомовні робітники та інженерно-технічні кадри. Більше половини російськомовного населення у Середній Азії (тобто без Казахстану) на момент всесоюзного перепису 1989 р. не були місцевими уродженцями. Більша їх частина зосереджувалася у містах.

З розвалом СРСР і утворенням нових незалежних держав росіяни і російськомовні громадяни почали зазнавати все більше утисків – від убивств і пограбувань у Таджикистані до повзучої дискримінації у Киргизстані або Казахстані. їм жорстко поставили умову: вивчати місцеві мови, без знання яких не можна займати управлінські посади, працювати у вищих навчальних закладах тощо. Щоправда, у Казахстані, Киргизстані й Туркменистані здійснювали деякі заходи попередження дискримінації росіян: внесені зміни до законів про державну мову і громадянство. Проте в реальному житті відбувається явна і прихована дискримінація. Тому за часи незалежності з республік Центральної Азії виїхали мільйони росіян і російськомовних мешканців, в основному інженери, вчителі, представники наукової інтелігенції, фахівці різних галузей економіки. Це погіршує трудовий потенціал країн. Проте вони роблять це, намагаючись втілити в життя принцип " Одна нація – одна держава", мається на увазі азійська.

Договір про створення єдиного економічного простору між Казахстаном і Узбекистаном

Серед своїх – азіатських сусідів шукали нові незалежні держави допомоги і співпраці після розвалу СРСР. У січні 1994 р. Казахстан і Узбекистан уклали Договір про створення єдиного економічного простору, метою якого була координація дій у бюджетній, податковій, ціновій, митній, валютній та інших сферах. У квітні 1994 р. до нього приєднався Киргизстан. Таке об'єднання трьох держав одержало неофіційну назву Центральноазіатський союз. Після завершення громадянської війни у березні 1998 р. до Договору приєднався і Таджикистан, Однак тодішній лідер Туркменистану заявив, що його країна не братиме участь у жодному із союзів. З червня 1998 р, це об'єднання офіційно назвали Центральноазіатським економічним співтовариством. Згідно з рішенням " Четвірки" від 28 лютого 2002 р. блок перетворили на більш універсальну Організацію центральноазіатського співробітництва (ЦАС).

На середину 2007 р. у межах об'єднання було підписано понад 160 багатосторонніх документів про співробітництво, прийнято понад 50 економічних проектів. Інтеграційні проекти держав Центральної Азії вийшли за межі тільки економічних. Додалися нові аспекти – політичні, гуманітарні, інформаційні та регіональної безпеки. Особливо гострими проблемами члени ЦАС вважають екологічні, зокрема проблеми Аральського моря, підвищення рівня Каспію, всезагальне виснаження і зараження ґрунтів, забруднення води. Однак переважна більшість усіх заявлених починань так і залишилася на папері. З'ясуємо, в чому полягали причини.

Спочатку передбачалося, що у процесі інтеграції економіки члени об'єднання доповнюватимуть один одного. За радянських часів Туркменистан орієнтувався в основному на видобування газу, Узбекистан – на вирощування бавовнику, Киргизстан – на вівчарство, Таджикистан – на гідроенергетику. Економіка Казахстану була і залишається найбільш розвиненою і багатопрофільною. До того ж країна е головним постачальником зерна до країн Центральної Азії. З іншого боку, всі держави регіону в різних обсягах виробляють одну і ту саму продукцію: нафту, газ, бавовник, кольорові та дорогоцінні метали, а тому фактично виступають на зовнішньому ринкові як конкуренти одна для одної, що мало сприяє їхній широкомасштабній інтеграції. Також не сприяє їй аграрно-сировинний тип економіки учасників ЦАС, а також дуже відмінний рівень їх соціально-економічного розвитку. В регіоні практично немає розвиненої мережі автомобільних шляхів, залізниць і трубопроводів, що, у свою чергу, ускладнює активізацію взаємної торгівлі. Крім того, прагнення до інтеграції передбачає певне обмеження суверенітету країн-учасниць, що вони рішуче заперечують.

Гострішою стає проблема водних ресурсів, яка ще більше ускладнює далекі від " братерських" відносини Казахстану, Киргизстану, Таджикистану та Узбекистану. Найбільш багаті водою Киргизстан і Таджикистан, а в Казахстані, Туркменистані й Узбекистані її не вистачає. Для Казахстану та Узбекистану нестача води означає економічну катастрофу, оскільки провідні галузі економіки цих країн є надзвичайно водомісткими. У Казахстані – це металургія і хімія, в Узбекистані – вирощування бавовнику.

Природно-кліматичні особливості Киргизстану й Таджикистану не дозволяють їм повноцінно розвивати сільське господарство. Крім гірничовидобувної галузі, розвиток промисловості у гірських місцевостях також ускладнений. Тому від часів радянської влади особливу увагу в цих республіках звертають на розвиток гідроенергетики. Експорт електроенергії рятував їхні бюджети. З метою безперебійної роботи гідроелектростанцій Киргизстан і Таджикистан дотримуються визначеного режиму використання гідроресурсів, який полягає утому, щоб зберігати воду влітку, а використовувати взимку. Іншим республікам регіону максимум води потрібен влітку, насамперед для зрошення ланів.

Проблему подачі води для потреб народного господарства за радянських часів розв'язували жорстким планово-централізованим шляхом, що давало змогу більш-менш збалансовано вирішувати питання водопостачання. Проте після розпаду СРСР єдиний механізм управління був знищений. Хоча ще 18 лютого 1992 р. нові незалежні держави регіону підписали в Алма-Аті Угоду про спільне використання водних запасів тодішньої Середньої Азії. Надалі це рішення неодноразово декларативно підтверджували, але кожна з країн прагне власної вигоди. Варто зазначити, що кілька разів конфлікт Ташкента і Бішкека за воду ледь не переходив у площину силових рішень.

У Центральній Азії також є гостра проблема " спірних територій". У цьому регіоні національності настільки перемішані, що визначити національні кордони неможливо. За часів існування СРСР кордони між різними етнічними групами постійно перекроювалися, аби уникнути відцентрових тенденцій. Політична карта колишніх радянських республік постійно змінювалася, що призвело до етнічного черезсмужжя, появи спірних територій, і цим на довгі роки заклало конфліктний потенціал у відносини теперішніх суверенних держав. Практично всі визнають, що у 1920-х роках радянська влада допустила великі помилки у визначенні кордонів між союзними республіками. Однак нині ніхто не знає, як усунути ці помилки.

Ситуація, що виникала, дестабілізує регіон. Суперечності найбільш виражені у Ферганській долині, де ворогують не тільки Таджикистан та Узбекистан, а й Киргизстан і Таджикистан. У цих державах існують великі діаспори інших народів. Між Узбекистаном і Казахстаном у 1990-х роках кілька разів виникали інциденти на кордоні, пов'язані з територіальними претензіями. " Територіальні" сутички виникають між Узбекистаном і Киргизстаном. Ташкент вже став на шлях " тихих" територіальних захватів у сусідів, зайнявши частину територій на півдні Казахстану. Фактично взяті під узбецький контроль десятки населених пунктів у Хатлонській області Таджикистану. Крім усього іншого, у центральноазіатському регіоні точиться постійна боротьба за лідерство між Астаною та Ташкентом. Загалом можна сказати, що Організація центральноазіатського співробітництва повторює долю СНД. Співтовариство не стало організацією, яка усуває протиріччя у регіоні. Поступово зростають взаємні претензії та невдоволення.

Внесок у непрості відносини між пострадянськими державами Центральної Азії робить і іслам. Існування і діяльність радикальних релігійних груп – ще один фактор нестабільності у регіоні. У Таджикистані тривалі роки йшла громадянська війна, зумовлена релігійними та регіональними проблемами. Не дає спокою двом, а то й більшій кількості республік Ісламський рух Узбекистану, загони чиїх бойовиків, спускаючись з гір Таджикистану, здійснюють рейди до Узбекистану, маючи на меті скинути існуючий там лад і встановити своє правління. Варто зазначити, що ісламізовані райони Центральної Азії мають найбільший потенціал конфліктності, що спричинено давньою історичною образою за те, що " єдино правильна віра" втратила світові й регіональні позиції. Звернення до ісламу – реакція на погіршення матеріального і соціального становища людини, посилення психологічного дискомфорту.

Загроза іноді приходила і приходить із зовні – кланово-племінна ворожнеча може перекинутися з Афганістану до Таджикистану, звідти – до Узбекистану й " афганізувати" всю Середню Азію. Тому, з одного боку, підігруючи антиросійському націоналізмові в середині своїх країн, місцеві еліти зверталися і звертаються за допомогою до Росії, аби захистити колишні зовнішні кордони СРСР і таким чином зняти хоча б цю небезпеку внутрішній стабільності.

На момент утворення незалежні держави Центральної Азії не мали навіть зародків національних армій. На їхній території перебували війська Туркестанського воєнного округу і 40-ва армія, розквартирована у Казахстані, а також війська стратегічного призначення. Радянська армія була армією однієї держави – СРСР, чиї інтереси мала захищати, не проводячи межі між росіянами і не росіянами. Насправді, і Друга світова, й афганська війни показали небажання значної частини жителів Центральної Азії не тільки воювати, а навіть бути мобілізованими до Червоної Армії. Доходило до того, що з підрозділів, котрі діяли в Афганістані, командування змушене було відкликати солдатів-мусульман і замінювати їх призовниками-слов'янами. Більшою мірою, ніж інші, " радянський патріотизм" виявляли лише казахи і киргизи. Значна частина середньоазіатів мали антиросійські настрої, далекі від " всезагальної братерської дружби". Слід сказати, що радянське керівництво на свій лад враховувало цю обставину. Саме з них під час Другої світової війни формувалася основа так званих загороджувальних загонів, завдання яких полягало у тому, щоб розстрілювати втікачів з фронту; з них організовували охорону об'єктів державного управління таборів, а потім підрозділи для розгону, і навіть розстрілу протиурядових демонстрацій.

Із плином часу в результаті зниження показників народжуваності в слов'янських республіках і демографічного вибуху в Середній Азії більшість призовників термінової служби були з Центральної Азії та Азербайджану (іноді їх численність становила майже 40 %), службу вони проходили під командуванням офіцерів-слов'ян. Серед цивільного населення цих республік зростали антиармійські настрої. Подібні настрої зумовлені також відчуженням величезних територій для військових полігонів (Семипалатинський атомний, Байконурський космічний та ін.) і проведенням на них випробувань різноманітних видів зброї – від атомної до бактеріологічної, що завдало надзвичайної шкоди для життя та здоров'я людей і довкілля.

Після розпаду СРСР у військовій сфері між новими незалежними республіками виявилося безліч нез'ясованих проблем. З одного боку, почали утворюватися національні збройні формування, з іншого – на їхній території залишилися частини радянських збройних сил; перевпорядковані безпосередньо російському командуванню. Керівники центральноазіатських республік не поспішали виводити їх зі своєї території, оскільки розглядали російські війська як фактор внутрішньої стабільності. Російські офіцери почали найматися на контрактній основі до національних армій, не втрачаючи російського громадянства. Військову техніку і майно як передавали місцевим арміям, так і розкрадали і розпродували. Поступово колишні частини Радянської Армії, за винятком тих, що безпосередньо підпорядковані російському командуванню, перетворювалися на національні армії Узбекистану, Киргизстану, Туркменистану. Особовий склад частин комплектували повністю з молоді місцевих національностей, і все більше офіцерських посад займали вони ж. Поступово створили власні збройні сили, яким активно допомагало НАТО. В рамках натоївської програми " Партнерство заради миру" кожного року на території Казахстану, Узбекистану і Киргизстану проводили військові навчання під назвою " Центразбат". Арсенали національних армій поповнювали новою зброєю, значна частка якої американського, французького та німецького виробництва.

Проте і досі збереглася сильна залежність нових незалежних держав Центральної Азії від Росії, і не тільки з погляду озброєння і військової присутності. Частка вивезення у виробництві тих або інших товарів і частка завезення у споживанні така, що повне розірвання зв'язків із РФ означало б економічну катастрофу. Так, сучасна економіка цих республік більш ніж на дві третини працює завдяки завезенню важкого обладнання з Росії та України. Мало місце прагнення саме Росії скоротити невигідні для неї господарські зв'язки із Центральною Азією, а не навпаки. Найдалекоглядніші місцеві політики усвідомлюють важливість наукового, технічного і технологічного співробітництва з іншими пострадянськими республіками, насамперед із Росією та Україною.

У свій час Росія пішла на відокремлення від СРСР через неспроможність більше виступати " донором" для союзних республік. У подальшому посиленні прагматизму її зовнішньої політики виявлялося бажання більше " брати", ніж віддавати. Проте низька якість продукції, виробленої в РФ, зумовлює її потребу в ринках збуту в Центральній Азії. Росія зацікавлена у підтримці стабільності у своїх колишніх " республіках – сестрах". Це зумовлено не тільки нафтогазовими розрахунками, а й тим, що, маючи прозорі кордони з ними, вона стає прихистком для численних біженців, які потім переміщуються далі – через Україну, прагнучи потрапити до Європи. Таким самим шляхом здійснюється транспортування наркотиків. їх виробництво в Афганістані не зменшується, прокладені шляхи їх транспортування через центральноазіатські країни продовжують діяти. У транспортуванні і збуті наркотиків задіяні кримінальні структури країн СНД, значні їх сили – в Росії.

Так само зацікавлені у співпраці з Росією п'ять нових центральноазіатських держав. Завдання збереження спільної безпеки, охорони кордонів, недопущення громадянської війни, боротьба з тероризмом і торгівлею наркотиками, підтримки у належному стані комунікацій теж сприяють зміцненню цих зв'язків. Проте об'єктивною реальністю є елементи хаосу і некерованості у суспільствах перехідного періоду, якими є і російське, і центральноазіатські.

Еліти центральноазіатських республік продовжують розглядати відносини з Росією які пріоритетні, оскільки РФ залишається найбільшим кредитором і торговим партнером цих держав. Окрім того, тільки Росія здатна бути гарантом безпеки у цьому регіоні і гарантувати знаходження при владі теперішніх режимів, які постійно звинувачуються Заходом у відсутності демократичних свобод.

Зберігаючи тісні зв'язки з Росією і водночас намагаючись дистанціюватися від неї, центральноазіатські країни шукають інших союзників і покровителів. Із розпадом СРСР Центральна Азія опинилася у центрі уваги США, Китаю, Індії, Ірану, Пакистану, Туреччини (усього мусульманського світу). Це зумовлюється насамперед тим, що тут знаходяться величезні запаси корисних копалин.

Центральна Азія має третій у світі потенціал запасів нафти і газу. Особливу увагу країни Заходу і Далекого Сходу звертають на нафтогазові родовища басейну Каспійського моря. Хоча їх запаси оцінюють від 3 до 30 млрд. т, уже зрозуміло, що цей регіон може стати другим за значенням після Перської затоки джерелом енергоносіїв для світової економіки. Обіцянки золотого дощу концесійних відрахувань породжує у місцевих керівників ілюзію того, що їхні соціально-економічні проблеми можна розв'язати за " Саудівською" моделлю. В цих державах продовжується процес соціального розшарування, але навряд чи нафтодолари матимуть важливе значення для більшості населення.

Об'єктом геополітичної боротьби стали можливі шляхи транспортування газу та нафти. І США, і країни Західної Європи віддають перевагу трубопроводам, які б ішли повз територію Росії або Ірану. Вони намагаються витіснити Росію з регіонів Центральної Азії та Закавказзя і назавжди припинити російську монополію на транспортування нафти і газу на Захід.

Протягом десятиріч американські стратеги виходили з того, що найбільш небезпечним для американських інтересів може бути конфлікт у Європі, який пов'язувався із загрозою силового зіткнення з Росією. В наш час головне джерело світової конфліктності залишило Європу. Тепер воно знаходиться у регіоні між південними кордонами Росії на півночі й островом Цейлон на півдні, східними кордонами Туреччини на заході та західними кордонами Китаю на сході (існує термін " невралгічний вузол м'якого підчерев'я світу"). У цій зоні зосереджено величезний потенціал запасів нафти і виробництва наркотиків. Тут постійно конфліктують дві ядерні держави – Індія і Пакистан, приклад яких спокушає Іран, Ірак, Північну Корею та деякі інші держави. Звідси мають вивозитися енергоносії для західних економік, будувати трубопроводи, котрі потрібно захищати. В результаті антитерористичної операції проти Аль-Каїди, Афганістану та Іраку присутність США значно посилилася, що не може не турбувати Росію. Адже операція з боротьби проти тероризму насправді сприяла встановленню контролю над величезними енергетичними ресурсами, що, крім усього іншого, дасть змогу регулювати ціни на них. Наприклад, викид на ринок великих партій казахстанської і каспійської нафти, туркменського й узбецького газу мінімізує можливості ОПЕК і Росії – як фінансові, так і політичні, надовго забезпечивши Захід дешевими енергоносіями.

Відомий американський політолог З. Бжезинський висловив думку, що контроль над Центральною Азією дозволяє здійснювати геополітичний вплив на всю Євразію, що, звичайно, е об'єктом інтересів великих держав, а отже, регіон стає місцем зіткнення інтересів світових центрів сили. Слід виділити США, Росію, КНР, Іран, а також віддалені держави Європейського Союзу і Туреччину.

Окремі позиції у системі міжнародних відносин у регіоні займає Афганістан. До розпаду СРСР його керівництво заявило зацікавленість у встановленні " особливих відносин" із державами Центральної Азії. " Ісламська революція" 1992 р. у цій країні каталізувала бурхливі політичні події в Таджикистані, під час яких до влади прийшла коаліція за участі демо-ісламської опозиції. Лідери таджицьких ісламістів вже мали контакти з афганськими і пакистанськими фундаменталістами. Під час громадянської війни в Таджикистані 1992–1997 рр. до Афганістану втекли десятки тисяч біженців. Вони стали розмінною монетою в руках різних політичних сил. З одного боку, їм надавалася певна допомога, з іншого – з їх числа формувалися загони бойовиків таджикської опозиції. Разом із ними кордон переходили й афганські моджахеди, які брали участь, зокрема, у боях за Душанбе.

Деякий час існувала думка, що Центральна Азія перетвориться на арену запеклого протистояння Туреччини та Ірану. Обидва суперники мали спільну ознаку – іслам. Турецький козир – тюркомовні корені всіх народів регіону (крім таджиків), іранський – перська у своїй основі культура націй Центральної Азії. Проте жодна з нових республік регіону не підпала під вплив Туреччини або Ірану. З одного боку, у зазначених країнах не вистачає ресурсів для широкої експансії, хоча деякі заходи здійснюються (наприклад, широкомасштабна програма підтримки культурно-інформаційних зв'язків з тюркомовним населенням з боку Туреччини). З іншого боку, кожна з пострадянських ННД будує власну зовнішню політику, яка балансує між Сходом, Заходом і Росією.

Протягом останнього часу сильніший вплив на цей регіон виявляє Китай, зокрема, у проблемі " спірних територій". Він висуває претензії до Киргизстану. Тому для неї складною проблемою є делімітація*2 і демаркація*3 кордонів. Стосовно цього ведуться тривалі і непрості переговори, а тим часом частина за частиною киргизька земля переходить до КНР. Так само Таджикистан уклав прикордонну угоду з Китаєм, відповідно до якої поступається йому близько 1 тис. кв. км. Слід зауважити, що Піднебесна Держава, не афішуючи своїх намірів, тисне на своїх сусідів і здійснює стародавню стратегію " цянь ші". Остання передбачає не відкриту агресію, а повільне поглинання суперників. Навряд чи нові незалежні держави Центральної Азії зможуть чинити дієвий опір такій політиці, яка серйозно непокоїть навіть Росію.

*2: {Делімітація – визначення державного кордону з описом її проходження і нанесенням на карту відповідно до укладеного договору. }

*3: {Демаркація – встановлення державних кордонів на місцевості шляхом спорудження прикордонних знаків, проводиться на основі документів про делімітацію.}

Захід більше турбується про " поширення демократії всім світом". Проводяться міжнародні конференції, спрямовуються асигнування на " підтримку демократії" на пострадянському просторі. Проте теорія " експорту демократії" навряд чи реалізується у середньоазіатських державах. Демократія західного типу не характерна для східних суспільств в історичному плані, отже, і для східного менталітету в цілому. У Центральній Азії не скоро з'явиться, якщо взагалі таке буде, альтернатива наявній моделі державної влади, що ґрунтується на однопартійності й боротьбі з інакомисленням. Тому прагнення США добиватися демократизації центральноазіатських держав як умови військово-економічного партнерства або в обмін на фінансову допомогу не є продуктивним. Хоча самі пострадянські держави охоче приймають допомогу і висловлюють бажання розвивати співробітництво.

Відсутність демократії не відображається начебто на внутрішній політичній стабільності центральноазіатських держав. Проте за такою відносною стабільністю приховано чимало вибухонебезпечних проблем і протиріч:

– погано працююча економіка, яка не здатна наблизити рівень життя населення навіть до періоду, що передував розпаду СРСР;

– зростаюча залежність від одного – двох експортних товарів, що збільшує ризик економічних потрясінь, корупції і громадянських конфліктів;

– нездатність налагодити дієве співробітництво за низкою важливих питань – від охорони кордонів до розподілу водних ресурсів;

– неспроможність протистояти зростанню екстремістських політичних і релігійних груп;

– організована злочинність, особливо пов'язана із транспортуванням наркотиків з Афганістану;

– проблеми молодого і швидко зростаючого населення, яке має обмежені перспективи у сфері освіти, працевлаштування й охорони здоров'я;

– складна міжнародна ситуація, коли великі держави борються за встановлення свого впливу в регіоні.

У нових незалежних республіках Центральної Азії склалася дуже непроста ситуація. Ринкові перетворення в економіці поєднуються зі зміцненням авторитарних начал у керівництві державою, національна самосвідомість, що зростає, і прагнення до реальної незалежності – зі зловісними виявами націоналізму та ісламського фундаменталізму, прагнення до інтеграції до світової економіки – зі зневагою до науково-технічних коопераційних зв'язків, що виникли раніше. Тобто відбувається сповнений суперечностей пошук власного шляху розвитку, входження до світової економічної і політичної системи. Підсумовуючи, слід зазначити, що величезний конфліктний потенціал, накопичений у Центральній Азії, може за навіть незначної іскри " підпалити" весь регіон.

Запитання для самоперевірки

Який внесок зробили Росія та Україна у розвиток центральноазіатських республік за радянських часів? Чи має він значення нині?

Чому економіку більшості центральноазіатських ННД називають монокультурною?

У чому полягають головні протиріччя у відносинах між країнами регіону?

Коли і в якому складі було створено Центральноазіатський союз?

Як селянське суспільство в країнах регіону пристосувало до своїх потреб державний сектор?

Охарактеризуйте морально-психологічний стан населення Центральної Азії.

Проаналізуйте демографічні процеси у Центральній Азії.

Які характерні риси політичного розвитку центральноазіатських ННД?

Завдання для самостійної роботи

Дослідіть, коли і яким чином увійшли території Центральної Азії до складу СРСР. Які протиріччя були закладені від початку нового державного існування? Як вони виявилися наприкінці 1980 – на початку 1990-х років?

Складіть балансний лист " Досягнення і втрати ННД Центральної Азії за часів радянської влади".

З'ясуйте, як виявилася культурно-історична специфіка у сучасній еволюції центральноазіатських республік.

Як Ви гадаєте, чи можлива справжня демократія у нових незалежних державах центральноазіатського регіону?

Проаналізуйте інтереси провідних країн світу в цьому регіоні.