АЗЕРБАЙДЖАН 3 страница

На парламентських виборах 1999 р. 7-відсотковий бар'єр подолали три партії: Союз громадян Грузії, блок " Відродження Грузії" і блок " Промисловість врятує Грузію". Окрім того, до складу парламенту увійшли 12 депутатів від Абхазії та 17 незалежних депутатів. У 2000 р. Е. Шеварнадзе обрали на черговий п'ятирічний термін президентства. Проте піти з посади йому довелося значно раніше.

Попри певні позитивні зрушення Грузія залишалася роздробленою, бідною і неефективною державою, враженою корупцією, нестачею всіх можливих ресурсів, масовою еміграцією населення. До цього додалися прагнення етнічних меншив незалежності або приєднання до Російської Федерації, що виразилося у фактично незалежному існуванні Абхазії, Південної Осетії, Аджарії. Це, звичайно, вражало національну гордість грузинів як народу з одним із найдревніших державних утворень у регіоні.

У країні зростало невдоволення, що досягло піку напередодні парламентських виборів у листопаді 2003 р. У виборах брали участь політичний блок Е. Шеварнадзе " За нову Грузію" і Г. Абашидзе " Союз за демократичне оновлення Грузії". їм протистояли " Об'єднаний народний рух" Михайла Саакашвілі і " Демократи Бурджанадзе", очолювані спікером грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе і Зурабом Жванія. Вибори відбулися 2 листопада, проте їх не визнали міжнародне співтовариство, міжнародні спостерігачі та противники Е. Шеварнадзе, який начебто переміг на виборах. Опозиційні партії М. Саакашвілі, Н. Бурджанадзе і 3. Жванія об'єдналися з вимогою проведення нових виборів, оскільки висловили недовіру результатам.

" Трояндова революція"

До середини листопада на вулицях Тбілісі почалися масові демонстрації під гаслом " Грузія без Шеварнадзе", які потім перекинулися на інші грузинські міста і селища. Протести опозиції досягли піку в перший день засідання нового грузинського парламенту – 22 листопада. В той день опозиціонери на чолі з М. Саакашвілі з трояндами в руках (звідки й походить назва " трояндова революція") захопили будинок парламенту. Виступ Е. Шеварнадзе перервали, його у супроводі охоронців змусили піти з парламенту, а його крісло викинули у вікно натовпу. 150 тис. людей, яким набридла корупція, бідність і політична стагнація режиму Е. Шеварнадзе, вимагали його відставки.

Увечері 23 листопада Е. Шеварнадзе провів зустріч із М. Саакашвілі та З. Жванія, аби обговорити ситуацію, що виникла. М. Саакашвілі заявив: " Якщо протягом години Е. Шеварнадзе не подасть у відставку, 150 тис. демонстрантів штурмуватимуть його резиденцію". Не бажаючи вдаватися до насильства, Е. Шеварнадзе оголосив про свою відставку (у 2005 р. він скаржитиметься, що нова влада не виплачує йому навіть пенсії за старістю). Значна численність людей святкувала перемогу на вулицях столиці з фейерверками і рок-концертами.

Верховний Суд анулював результати виборів. Нові президентські призначили на 4 січня 2004 р. На них переміг лідер революції Михайло Саакашвілі (його підтримали 96, 27 % виборців). 28 березня 2004 р. пройшли нові парламентські вибори, на яких перемогу одержали " нові демократи", підтримані М. Саакашвілі, з результатом 67 %.

Події тих днів відомі в історії Грузії як " революція троянд". Насправді, ніякої революції не було. Мала місце зміна верхівки мирним шляхом і в конституційних рамках діючих на політичному олімпі осіб, які належали і політично, й економічно, і соціально до " сім'ї", адже М. Саакашвілі був свого часу вихованцем і соратником Е. Шеварнадзе. Тому те, що сталося, ліпше називати " оксамитовим" переворотом. Насамперед прихильники молодого лідера виграли пропагандистську війну, спромігшись дати сигнал про масові порушення при голосуванні задовго до оголошення офіційних результатів виборів.

25 січня 2004 р. М. Саакашвілі почав своє президентство помпезною інавгурацією, що мала засвідчити єднання нового лідера з народом. В одному з інтерв'ю він зазначив: " Мені краще померти, ніж не виправдати надії мого народу". Справді, більша частина грузинів голосували не за нього і не за програму " Національного руху", а за свої сподівання на поліпшення життя завтра, за нову людину, котра, як їм здавалося, могла втілити їхні мрії. Адже грузини смертельно втомилися від негараздів: нестач, низьких зарплат, криз, корупції. Більшість чоловіків виїхала у пошуках заробітку за кордон, насамперед до Росії. Тільки 70 % грузинських дітей може відвідувати школу. Інші 30 %, тобто кожна третя дитина, сидять удома, оскільки сім'я не має грошей на підручники і шкільний одяг. Значна частина дітей і юнацтва виглядають молодше за свої роки через постійне недоїдання.

Грузія нині має населення приблизно 4, 5 млн. осіб (тобто менше, ніж фактичне населення Києва), без потужної промисловості. На експорт постачаються лише вино, мінеральна вода і чай. Це дуже бідна країна з декількома неймовірно багатими родинами. Інтелігенція, котра традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на маргінес. її місце зайняв справжній середній клас – підприємці середньої руки. Кожен бажаючий може відкрити свою справу за три дні. Проте таких мало, як і самих підприємців. Чисельно їх менше, ніж в інших посткомуністичних країнах. Більшість тих, хто мав руки і голову, виїхали за кордон, здебільшого до Росії. Окрім інших видів діяльності вихідці з Грузії активно зайнялися кримінальними справами. Грузино-абхазькі організовані злочинні угруповання, не відмовляючись від " традиційних промислів" (викрадень, рекету, пограбувань, квартирних крадіжок, шахрайства), все частіше беруть участь у різних фінансових аферах на території Росії та інших країн. Наприклад, вони створюють сумнівні комерційні фірми, акціонерні товариства, банки. Помітний їхній вплив в оборудках, пов'язаних з експортом нафти, лісу, кольорових металів, що завдає шкоди економіці тих країн, на території яких це відбувається.

У роки першого президентства М. Саакашвілі в два рази збільшилося економічне зростання. Країна отримувала іноземні інвестиції. Почалася боротьба з корупцією. Президент сплачував своїм посадовцям додаткове утримання з фонду, створеного " групою американських компаній, зацікавлених в інвестуванні у грузинську економіку". ДАІ розпустили, а натомість набрали нові кадри, яким значно збільшили заробітну плату. Цінуючи роботу, працівники ДАІ перестали брати хабарі. Менш ніж за рік МВС перестріляло багато " злодіїв у законі" при " спробі до втечі". Побудували багато нових шляхів тощо.

Проте економічні реформи призвели до загострення низки соціальних проблем. Країну з давніми і вкоріненими традиціями поставлено на шлях прозахідної модернізації. Молодий президент йде курсом жорсткого неолібералізму чиказької школи. Іншими словами, він будує капіталізм із нелюдським обличчям у своїй країні. Наприклад, з певного часу лікарня не приймає хворого, якщо він не має медичного страхування. Але як купити страхування сім'ям, яким ледь вистачає грошей на скромну їжу? І таких сімей багато – більше, ніж, скажімо, в Україні. Середня заробітна плата наприкінці 2007 р. становила 36 ларі (18 дол.), а за електроенергію в місяць родині потрібно платити 12 ларі. Більше третини населення наприкінці 2007 р. жило за межею бідності.

Грузини – дуже горда нація, вони нічого так високо не цінують, як власну гідність. Але важко зберігати гідність у злиденності. Для того, щоб стати заможним, слід мати зв'язки, тобто належати до " правильного клану", до такого, який нині при владі. З викривальними заявами на адресу президента виступив по телебаченню колишній соратник – генеральний прокурор, потім міністр оборони Ірак лій Окруашвілі. Серед іншого він повідомив, що М. Саакашвілі віддавав накази усувати небажаних осіб, насамперед прем'єр-міністра 3. Жванію (7 лютого 2005 р. його знайшли мертвим на квартирі товариша. Офіційна версія смерті – отруєння газом). Було повідомлено і про небажаність Бадрі Патаркацішвілі – грузинського мільйонера, який перейшов на бік опозиції та надавав їй значну фінансову підтримку (пізніше помер у Лондоні від " раптового серцевого нападу". В обох випадках опозиція звинувачувала М. Саакашвілі). Після виступу І. Окруашвілі був ув'язнений; потім, з'явившись змученим на телеекранах, він заявив, що все вигадав.

Активізувалася діяльність опозиції, яка вивела населення на масову маніфестацію 2 листопада 2008 р. За різними підрахунками, участь у ній взяли від 50 до 100 тис. громадян. Вони вимагали дотермінових виборів, зміни виборчого законодавства і звільнення політичних ув'язнених. Колишні соратники звинувачували М. Саакашвілі у корупції та авторитаризмі. Коли влада відмовилася йти на поступки, опозиціонери заявили, що акція стає безтерміновою, і зажадали відставки президента та проведення дотермінових президентських виборів. У наступні дні чисельність мітингувальників становила від 10 до 20 тис. Мирну акцію жорстоко розігнали 7 листопада сили поліції та підрозділи спеціального призначення за допомогою травматичних куль, дубинок, водометів, а також, за свідченнями представників опозиції, установок психотропної зброї. У результаті таких дій 600 осіб потрапили до лікарень. У телевізійному виступі президент пояснив вчинки силовиків потребою " відновити рух транспорту вулицями Тбілісі".

М. Саакашвілі назвав події " переворотом, організованим на гроші Кремля", і запровадив у країні надзвичайний стан (діяв до 16 листопада). Провідні ЗМІ Америки, Європи, країн СНД вміщували кадри розправ і погромів, а також порушення прав мас-медіа й головних демократичних принципів. Негативно оцінили події у Грузії декілька авторитетних міжнародних організацій, у тому числі ООН і НАТО. У цій ситуації М. Саакашвілі прийняв рішення про проведення дотермінових президентських виборів 5 січня 2008 р. (тобто на рік раніше чергових, оскільки останні відбулися 4 січня 2004 р.).

Незважаючи на критику з боку опозиції, йому вдалося зберегти популярність серед населення. У передвиборчій кампанії він зробив ставку на тактику, поширену на пострадянському просторі. По-перше, відправив у відставку непопулярного через жорсткі економічні реформи прем'єр-міністра Зураба Ногаїделі. Новим прем'єром обрали банкіра Ладо Гургенідзе, котрий одразу заявив про необхідність підвищити пенсії 820 тис. пенсіонерів; обіцяв, що з 1 січня 2008 р. вони становитимуть 76 ларі (приблизно 48 дол.). Водночас М. Саакашвілі ініціював збільшення заробітної плати вчителям на 40 ларі (тобто 200 ларі, приблизно 120 дол.), а також пообіцяв забезпечити їх медичним страхуванням. Окрім того, президент обіцяв співгромадянам й інші соціально-економічні ініціативи, які при виконанні в майбутньому призвели б до зростання інфляції. Але йому потрібна була переконлива перемога у першому турі.

У президенти балотувалися 22 кандидати, з них 7 взяли участь у виборах. Явка становила 56, 19 %. У першому турі з результатом 53, 7 % голосів виборців перемогу одержав М. Саакашвілі. Він не мав гідного харизматичного конкурента. Його головний суперник – кандидат від об'єднаної опозиції " винний король Грузії" Леван Гачечиладзе одержав 25, 6 % голосів. Опозиція не погодилася з такими результатами, оскільки було дуже багато повідомлень про порушення, і розпочала масові акції протесту з вимогами переглянути їх. В акціях брали участь представники Консервативної партії, Демократичного фронту, руху " Свобода" на чолі із сином першого президента К. Гамсахурдіа, руху " Шлях Грузії", який очолює екс-глава МЗС С. Зурабішвілі. Пізніше було оголошено мету: проводити акції протесту, аби створити ситуацію, за якої " режим М. Саакашвілі не зможе правити країною". Зі свого боку президент називає опозицію " моральними виродками і зрадниками, купленими на гроші Кремля".

Під час першої прес-конференції після переобрання М. Саакашвілі оголосив про розробку 50-денної програми з виведення Грузії з бідності (оглядачі цікавилися, чому він не зробив цього раніше), обіцяв менше їздити за кордон, налагодити відносини з Росією і врегулювати конфлікти з Абхазією та Південною Осетією. Тобто, як і раніше, він мав виконати три головні завдання: зберегти цілісність країни, перемогти корупцію і підняти економіку.

21 травня 2008 р. відбулися вибори до парламенту, в яких взяли участь 3 політичні блоки і 9 партій. До виборчих дільниць прийшло трохи більше половини громадян, які мали право голосувати. Іноземні спостерігачі відзначили повне переважання пропрезидентських кандидатів, насамперед у передвиборчій агітації у ЗМІ, на бігбордах тощо. Не дивно, що правляча партія " Єдиний національний рух" одержала 120 місць у парламенті Грузії зі 150. Це на 20 голосів більше, ніж конституційна більшість, що дає змогу президенту при бажанні змінювати Основний закон. " Об'єднана опозиція" отримала 14 місць. Решту поділили між собою Лейбористська партія і Християнсько-демократичний рух. Для опозиції такий результат означав повний розгром. Тобто противники М. Саакашвілі не змогли представити свій план розвитку країни, який би чим-небудь відрізнявся від курсу президента і міг би привабити виборців. 26 травня – в День незалежності Грузії – на центральній вулиці столиці відбувся парад, а потім 20-тисячна демонстрація протесту проти фальсифікації виборів. Опозиція обіцяла підняти " народне повстання", але цього не сталося. Народові все це набридло.

Внутрішньополітична ситуація в країні ускладнюється міжетнічними конфліктами. З демократизацією радянської системи і колапсом централізованої влади законність ієрархічності відносин між республіками, автономними республіками і автономними областями стала одним з головних предметів суперечки. Деякі національні рухи в автономних республіках і областях відмовилися визнавати себе частиною союзної республіки. На більшій частині Російської Федерації ці конфлікти вирішили шляхом взаємної згоди, проте на Північному і Південному Кавказі криза легітимності призвела до політичної напруженості, а в деяких випадках спричинила збройні зіткнення між союзними республіками і підпорядкованими їм утвореннями. У Грузії, Південній Осетії та Абхазії легітимність радянської ієрархії оскаржували всі сторони. Масло у вогонь підлила недалекоглядна національна політика З. Гамсахурдіа, який назвав усіх представників інших народів, окрім грузинів, " прибульцями" і розгорнув " боротьбу за чистоту нації" (наприклад, оголосив змішані шлюби " загрозою для грузинської нації").

Конфлікт із південними осетинами почався у листопаді 1988 p., коли в Грузії прийняли закони, що дистанціювали її від СРСР (привілеї грузинської мови тощо). У пресі розгорнулася кампанія під гаслом " Грузія для грузинів". Уже тоді майбутній президент 3. Гамсахурдіа виступав проти " незаконних автономій" на території республіки і погрожував меншинам виселити їх з " незаконно зайнятих земель". Це занепокоїло південних осетинів та ін. Справа в тому, що корінними жителями території Південної Осетії (Шида Картлі – внутрішня Картлі) були грузини, а осетини здавна були аборигенами центральної гірської частини Північного Кавказу. Переселення осетин до Шида Картлі почалося з XVI ст., воно мало мирний характер й іноді відбувалося за запрошенням грузинських царів і феодалів, які прагнули розв'язати економічні та демографічні проблеми спустошених унаслідок численних війн земель. Із входженням Грузії до складу Росії такий процес надзвичайно інтенсифікувався, особливо після скасування кріпацтва. Шида Картлі перетворилася на район компактного проживання осетинів. Після встановлення в Грузії радянської влади тут утворили Південно-Осетинську автономну область.

10 листопада 1989 р. Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області Грузинської PCP прийняла рішення про перетворення її на автономну республіку. Верховна Рада Грузії визнала це рішення неконституційним. Наприкінці того самого місяця за безпосередньої допомоги вищих посадовців республіки понад 15 тис. грузинів спробували прибути до Цхінвалі (головне місто Південної Осетії), аби провести там мітинг. У результаті сутичок між учасниками акції, осетинами і радянською міліцією на шляху до міста чимало людей постраждало.

У 1990 р. стало зрозуміло, що Грузія бере курс на досягнення незалежності. Південні осетини стали все наполегливіше вимагати об'єднання Південної і Північної Осетії, включення до складу Росії, а 20 вересня 1990 р. обласна Рада народних депутатів Південно-Осетинської автономної області ухвалила декларацію " Про суверенітет Південної Осетії". Наступного дня Президія Верховної Ради Грузії визнала цей акт незаконним. Однак у Південній Осетії обрали Виконком республіки, а 9 грудня відбулися вибори нової Верховної Ради, в яких взяв участь 71 % населення. 11 грудня 1990 р. нова Рада зібралася на першу сесію, але ВР Грузії прийняла рішення про скасування Південно-Осетинської автономії.

11 грудня у столичному Цхінвалі спалахнули міжетнічні зіткнення, в яких загинуло три особи. У ніч з 5 на 6 січня 1991 р. у місто ввели підрозділи міліції та національної гвардії Грузії, проте вони зустріли запеклий опір осетинських загонів самооборони і місцевої міліції й через три тижні мали залишити місто. Протягом 1991 р. продовжувалися періодичні військові зіткнення навколо Цхінвалі. Все це спонукало південних осетинів до нових політичних акцій. У тому самому році Південна Осетія двічі ухвалювала рішення про входження до складу РРФСР. 19 січня 1992 р. вона провела референдум із цього питання і 97 % його учасників проголосували " за". Однак влада Грузії визнала референдум незаконним, таким, що зазіхає на її територіальну цілісність. Південна Осетія з цим не змирилася і зберегла за собою статус республіки. У вересні 1996 р. почала діяти Конституція, згідно з якою Південна Осетія є президентською республікою, проте про входження до складу Грузії не йдеться у жодній статті. Досі сподіваються на об'єднання з Північною Осетією, котра входить до складу Російської Федерації.

Бойові дії на цій землі припинили після підписання 22 червня 1992 р. Дагомиських угод між Росією і Грузією, відповідно до яких 14 липня 1992 р. у зону конфлікту ввели миротворчі сили в складі трьох батальйонів (російського, грузинського та осетинського). Дагомиські угоди також передбачали створення органу для врегулювання конфлікту – змішаної контрольної комісії, до складу якої увійшли грузинська і південно-осетинська сторони, а також Росія та Північна Осетія.

Із приходом до влади М. Саакашвілі ситуація в зоні конфлікту погіршилася. 31 травня 2004 р. у тій зоні, де мали право перебувати тільки миротворчий контингент і співробітники місцевих правоохоронних органів, грузинська сторона перекинула підрозділи своїх військових сил із важкою військовою технікою. Місія ОБОЄ в Грузії заявила, що це грубе порушення підписаних раніше домовленостей. З другої половини 2004 р. на території Південної Осетії відбувалися обстріли Цхінвалі, осетинських і грузинських сіл зі стрілецької зброї та мінометів.

М. Саакашвілі виступив зі звинуваченнями на адресу Росії, яка потурає владам Південної Осетії та Абхазії у небажанні врегулювати конфлікт. Така заява мала вагоме підґрунтя, адже восени 2004 р. у Москві зібралися лідери Абхазії, Південної Осетії та Аджарії. Тобто нове грузинське керівництво повідомили: Росія має намір і надалі залишатися активним гравцем на кавказькій політичній сцені.

Парламент Грузії прийняв заяву із вимогою припинити мандат російських миротворчих сил і ввести у зону конфлікту міжнародний миротворчий контингент. 15 серпня Грузія та Південна Осетія підписали угоду про припинення вогню і розведення збройних формувань. Однак вже через кілька годин сторони почали звинувачувати одна одну у зриві домовленостей у поновленні обстрілів. Повідомляли про вбитих і поранених з обох боків. З обох сторін у конфлікті беруть участь так звані незаконні збройні формування (російські козаки та непідконтрольні владі підрозділи грузинського МВС).

М. Саакашвілі звернувся до генерального секретаря ООН і керівництва ОБСЄ із закликом скликати надзвичайну конференцію з урегулювання конфлікту в Південній Осетії, збільшити чисельність спостерігачів від ОБСЄ і розширити їхній мандат. Попри консультації з представниками впливових міжнародних організацій грузинські сили штурмували стратегічні висоти в районі Цхінвалі й обстрілювали місто. Пізніше вони залишили висоти, де їх змінили миротворці.

23 серпня в Північній Осетії почалися маневри 58-ї російської армії. Водночас у Західній Грузії та Абхазії розгорталися навчання російського миротворчого контингенту, а у Вірменії – спільні вірмено-російські навчання. М. Саакашвілі звинуватив Росію у втручанні у грузино-осетинський конфлікт і заявив, що Грузія дуже близька до війни з Росією. Тим самим він дав зрозуміти міжнародному співтовариству, що йдеться не про міжетнічний конфлікт, а про агресію сильної Росії проти своєї слабкої сусідки. 24 серпня російське консульство у Тбілісі припинило видавати в'їзні візи до Росії. 27 серпня Росія і Грузія обмінялися різкими заявами на тлі акцій протесту біля своїх посольств. Почалася дипломатична війна. У вересні Росія починає транспортну блокаду Грузії: забороняється в'їзд до

Росії з Грузії автотранспорту, закривається для грузинських літаків російський повітряний простір, припиняється морське сполучення. Хоча транспортні зв'язки між Росією і Абхазією та Південною Осетією значно активізуються.

У 2006 р. словесна війна між Грузією та Росією посилилася. Грузинське керівництво заявило, що республіка постійно перебуває у небезпеці провокацій, а російський миротворчий контингент потрібно вивести, оскільки він " створює загрозу країні". 17–18 лютого у Тбілісі відбулася міжнародна конференція з безпеки, на якій представник Євросоюзу у відносинах із країнами ближнього зарубіжжя Беніта Ферреро-Вальднер заявила: " Ваші друзі радять вам забезпечити безпеку Грузії шляхом мирного діалогу з абхазами та осетинами". Проведення конференції означало, що євроінтеграція Грузії можлива лише за умови мирного вирішення існуючих етнічних конфліктів.

Стосовно абхазів, то грузини вважали, що вони мали право зберегти свій політичний статус як корінний народ за умови, що права грузинського населення Абхазії були б значно розширені, а Грузія залишиться єдиною. Варто зазначити, що коріння грузино-абхазького конфлікту сягають сивої давнини. До XIII ст. Абхазія входила до системи грузинської державності. В результаті наступного політичного дроблення Грузії Абхазія знов стала самостійною країною. Однак у XVI ст. вона потрапила у залежність від Туреччини, котра зберігалася до початку XIX ст. У той період в країні поширився іслам, що фактично витіснив християнство (прийняте від Візантії у VI ст.) У 1810 р. Абхазію на прохання абхазького правителя Георгія Чачби була прийнята " у вічне покровительство і підданство Російської імперії". Тобто до 1917 р. Абхазія понад 100 років входила до складу Росії, вбачаючи у цьому гарантію від поневолення Туреччиною.

Після встановлення у Закавказзі радянської влади Абхазія у березні 1921 р. була проголошена незалежною радянською республікою. До складу Грузії вона була включена як автономна республіка у 1931 р. за вказівкою тодішнього керівництва СРСР, без урахування волі абхазців або грузинів. Демографічний процес, що розвивався на території Абхазії після її входження до складу Грузії був украй несприятливим для абхазців. У 1886 р. на цій землі серед населення нарахували 85, 8 % абхазців і 5, 8 % грузинів, у 1979 р. – відповідно 27, 3 і 43, 9. На 1 січня 1990 р. грузини становили 44 %, абхазці –17, росіяни і вірмени – 15 %. Грузини постійно кидали виклик політичним привілеям абхазької титульної нації. Політичні привілеї абхазької меншості були для Тбілісі неприпустимі. Абхазькі партійні керівники і представники абхазької інтелігенції неодноразово (у 1956, 1967, 1978 і 1989 рр.) зверталися до союзного керівництва з проханнями про відокремлення від Грузії та безпосереднє підпорядкування Абхазії як союзної республіки Москві. Вже згадувалися події 1989 р., зокрема " Абхазький лист", під яким 18 березня у селищі Лихни підписалося 32 тис. осіб.

Після розвалу СРСР міжетнічні суперечності в Абхазії посилилися: до внутрішніх додалося бажання спочатку радянського, а потім і російського керівництва придушити в Грузії демократичний рух. Абхазькій стороні передали російське озброєння, а пізніше її бойові дії підтримували російські танки й авіація.

25 серпня 1990 р. абхазький парламент прийняв Декларацію про державний суверенітет Абхазії (Республіки Апсни), що викликало негативну реакцію з боку Тбілісі. У1992 р. Грузія відмовилася від Конституції ГРСР1978 р. і повернулася до Конституції Демократичної Республіки Грузія, де про жодні автономії не йшлося. Абхазія теж бажала відновити статус республіки, який вона мала у 1925 р. Переговори велися у серпні 1992 р., проте їх перервали унаслідок вступу грузинських військ до Абхазії. Після цього Абхазія заявила про свободу від будь-яких зобов'язань стосовно Грузії і про свою повну державну незалежність. Таке рішення закріпили 26 листопада 1994 р. у новій Конституції, прийнятій Верховною Радою Абхазії.

Конфлікт навколо політичного статусу досяг кульмінації під час війни 1992–1993 рр. Грузинські війська, до складу яких в основному входили напіввійськові формування, були вигнані абхазами за підтримки представників націоналістичних рухів з Північного Кавказу і російських військових. Під час тих воєнних дій росіяни розбомбили Сухумі та інші міста

Абхазії, звинувативши у тому грузинів. У результаті перемоги абхазька влада спробувала зміцнити своє становище шляхом зміни демографічної ситуації. Більшість грузинів – жителів Абхазії (понад 250 тис. осіб) – під час війни втекла до Грузії, або їх вигнали і не дозволили повернутися.

14 травня у Москві під егідою ООН підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднання сил. На основі цього документа і рішення глав держав СНД на лінії припинення вогню були розгорнуті російські війська, які формально одержали статус Колективних сил із підтримання миру в СНД. У 1994 р. у зону конфлікту ООН відрядила своїх спостерігачів, вона є посередником між двома сторонами. Переговори досі не принесли суттєвого результату. Іноді спалахують збройні сутички, що призводять до погіршення відносин між сторонами. Ані в тих, хто втягнений у цей конфлікт, ані серед зовнішніх спостерігачів не має загальноприйнятого підходу до грузино-абхазького конфлікту.

Його можна розглядати насамперед як наслідок суперечностей у поглядах і страхів з приводу збереження мови, культури та національної ідентичності. Грузини побоюються русифікації Абхазії культурними засобами і втрати " історично" грузинського характеру цього краю. Вони критикують зв'язки абхазького керівництва з Москвою. Абхазці, у свою чергу, побоюються грузинізації, коли збільшення чисельності грузинів спричинить відсторонення абхазців від політичної влади на своїй батьківщині і обмеження їхніх прав. Кожна зі сторін прагне мати повний контроль над державним апаратом Абхазії. Претензії кожної з них спираються на докази істориків. Одна сторона наголошує, що абхазці з'явилися на цій землі лише кілька століть тому; інша зазначає, що грузини закріпилися в Абхазії в результаті царської політики і радянської колонізації; " Сталін подарував Абхазію Грузинській СРР у 1931 р. " Згідно з такими поясненнями у національних проектах кожної сторони наголошують вимоги виняткового права на суверенітет над абхазькою територією.

У конфлікті між грузинами й абхазцями також відбилося відчайдушне намагання спочатку радянської, а потім російської влади зберегти гегемонію на своїх південних кордонах.

Цей конфлікт є виявом політики Москви " Розділяй і володарюй". У 1992–1993 р. Росія підтримала абхазьких сепаратистів, аби помститися грузинському лідерові Е. Шеварнадзе, який за часів перебування на посаді міністра закордонних справ СРСР " продав" усі радянські (російські) інтереси Заходу. Як зазначив один із колишніх лідерів Абхазії, котрий тривалий час брав участь у грузино-абхазьких переговорах, Зураб Ачба: " Я нещодавно зрозумів: не буде вирішення абхазької проблеми. Росія не хоче розв'язання цього конфлікту, тому що він для неї вигідний. Абхазія – це тактичний засіб, а Грузія – стратегічна мета. За допомогою Абхазії Росія утримує Грузію у сфері свого впливу".

Росія також використовує конфлікт, аби вплинути на переговори між західними нафтовими компаніями та урядами щодо постачання нафти на світовий ринок. Дестабілізація ситуації в Грузії може негативно вплинути на рішення стосовно прокладання нафтопроводу по її території (західний маршрут), і тоді маршрут територією Росії (північний маршрут) буде привабливіший. Якщо трубопровід пролягатиме територією Грузії до Туреччини, то Росія втратить енергетичний диктат над Старим Світом. Окрім усього іншого, угода Грузії з Абхазією полегшила б інтеграцію Грузії до західних структур, зокрема НАТО, що не відповідає інтересам Москви. З іншого боку, якби Абхазія досягла визнаної незалежності, це посилило б нестабільність і сепаратизм на Північному Кавказі, тобто в кордонах власне Російської Федерації.