Узбекистан

Нині Узбекистан – одна з найбільш стабільних і відносно благополучних держав Центральної Азії. Однак ціна стабільності і благополуччя – значно нижчий рівень розвитку демократичних начал у суспільстві не тільки порівняно з європейськими новими незалежними державами, а навіть з іншими молодими державами Центральної Азії, за винятком Туркменистану.

За радянських часів Узбекистан був включений до міжреспубліканського поділу праці, а його економіка – до сфери науково-технічного прогресу. Досить швидко тут сформувалися потужні галузі промисловості й сільського господарства, великі сучасні підприємства зі складною технікою і технологією, а також сировинною та енергетичною базами. Тут створили мережі автомобільних і залізничних шляхів, лінії електропередач, систему інформаційного обслуговування, тобто ту інфраструктуру, котра вирізняє розвинуті індустріальні країни і яка набагато випереджала чимало країн Сходу, що розвивалися. На момент здобуття незалежності за виробництвом валового внутрішнього продукту на душу населення Узбекистан суттєво випереджав таких своїх сусідів, як Індію, Пакистан, наближаючись до рівня Туреччини.

Проте серед радянських республік він не був найрозвиненішим, а навпаки, його вважали досить слабким. Напередодні проголошення незалежності на експортні операції спрямували 38, 5 % обсягу зовнішньої торгівлі, а на імпорт – 61, 5 %. Виробляючи у 1990 р. 3, 2 % національного прибутку СРСР, Узбекистан мав 53-відсотковий рівень прибутків на душу населення стосовно загальносоюзного. В загальносоюзній економіці республіка спеціалізувалася головним чином на вирощуванні бавовнику. Під цю культуру відводилася переважна більшість земель, що спричиняло продовольчу, насамперед зернову, залежність Узбекистану від більш розвинених республік Союзу.

Аграрне перенаселення разом із високими темпами природного збільшення людності (3 % на рік), низьким технологічним рівнем сільськогосподарського виробництва і розвитку соціальної інфраструктури на селі приховували потенціальну соціальну напруженість і політичну нестабільність. У республіці була низка складних проблем, насамперед проблема нової національної ідентичності, оскільки " радянська" все більше і більше слабшала.

Перший не комуністичний народний рух організувався у 1989 р., він виступав за зміну системи вирощування бавовнику, а також запровадження узбецької мови як офіційної. Проте до виборів прихильників цього руху не допустили.

Проголошення державної незалежності Республіки Узбекистан

Коли серпневий путч у Москві показав, що сила Центру слабшає, 31 серпня 1991 р. Верховна Рада Узбекистану прийняла постанову " Про проголошення державної незалежності Республіки Узбекистан", а також Закон " Про основи державної незалежності Республіки Узбекистан". 29 грудня 1991 р. відбулися всенародні вибори президента: ним став Іслам Карімов, раніше обраний на цю посаду на сесії Верховної Ради 24 березня 1990 р. На виборах 1991 р. І. Карімов – представник Народно-демократичної партії (так була перейменована Комуністична партія після серпневих подій 1991 р. у Москві) першим секретарем ЦК якої він працював з червня 1989 р.) набрав 85 % голосів, його суперник – представник від помірно опозиційної партії " Ерк" – Мухаммад Соліх – 12, 4 %. Це пояснюється не тільки тим, що " Ерк" (" Воля") був недостатньо відомим і популярним, а й традиційною повагою переважаючої більшості населення до існуючої влади. Присягу президента І. Карімов приносив на Корані, у 1993 р. здійснив хадж, що дає йому право носити один з найпочесніших для мусульманина титулів " хаджі".

Колишній " головний комуніст Узбекистану" І. Карімов беззмінно очолює державу після проголошення її суверенітету. На всенародному референдумі 1994 р. його повноваження були подовжені до 2000 р. Президентські вибори 2000 і 2007рр. він теж виграв. У липні 1996 р. черговий пленум Народно-демократичної партії задовольнив заяву І. Карімова про вихід з її лав. Отже, відповідно до Конституції Узбекистану президент І. Карімов став безпартійним.

Із самого початку формувався імідж І. Карімова як реформатора, який символізував національний престиж Узбекистану перед світовим співтовариством, а також майбутнє процвітання країни (можливо, з огляду на ці міркування він святкував свій день народження у Давосі у ненайлегшому 1993 р., чого не могли собі дозволити інші президенти пострадянських ННД). В офіційній пропаганді використовується риторика про повагу до принципів законності та правової держави з поправками на східну специфіку і традиційну легітимацію. Остання виявляється у зверненні до національних історичних коренів, наприклад до пам'яті визначного предка Аміра Тимура (Тамерлана), пам'ятник якому встановлено на одному з центральних майданів Ташкента.

Треба наголосити, що керівництво Узбекистану справді враховує давні традиції та спирається на них. В узбецькому суспільстві склалися відмінні від європейських уявлення про відносини індивіда й суспільства. Традиції авторитарної політики і відповідної їй політичної культури є глибокими і стійкими. Це зокрема стосується притаманних мусульманському Сходові традицій патерналізму і своєрідної авторитарної демократії, коли, обравши лідера, община ввіряє йому практично диктаторську владу. Крім того, іслам узаконює виховну функцію держави, яка має виховувати народ, заохочуючи в ньому чесноти і караючи вади. Президент і республіканське керівництво в цілому широко застосовують моралізаторську риторику із засудженням існуючих численних темних сторін життя. Зазначені обставини були використані в обґрунтуванні потреби подовження президентських повноважень І. Карімова як речника одвічних прагнень народу і гаранта майбутнього процвітання країни (всенародний референдум 27 січня 2002 р. подовжив перебування президента на його посаді з 5 до 7 років). Він діє відповідно до прийнятих у цьому напівтрадиційному, напівкомуністичному суспільстві правил. Змінювати їх І. Карімов не має ані намірів, ані можливостей. На звинувачення у диктаторських манерах І. Карімов відповідає, що узбецький народ створює свою " національну демократію і їй немає потреби наслідувати західні зразки".

Принципи колективізму, общинності, загальнонародної держави відображаються і в організації соціально-економічного життя сучасного Узбекистану. Так однією з головних одиниць господарської діяльності державна програма економічного розвитку називає пару " махалля (територіальна община) плюс промислове підприємство", яке знаходиться в межах ескери її життєдіяльності.

В Узбекистані має місце своєрідне поєднання китайського і турецького шляхів із притаманною для них роллю домінуючої партії у процесі проведення реформ, із побудовою світської держави та інститутів громадянського суспільства " згори" авторитарними методами, а також активне використання досвіду прискореного розвитку країн Південно-Східної Азії, і елементів радянської спадщини. Насамперед, зазвичай, враховують національні особливості. Авторитаризм є основою здійснення модернізації країни.

Проте авторитарна модернізація в Узбекистані має негативні аспекти:

– заборона будь-яких несанкціонованих масових акцій, починаючи з 1990 р.;

– запровадження надзвичайного стану у Ферганській долині після трагічних подій, що відбулися;

– невпинний пильний контроль за діяльністю засобів масової інформації;

– дуже жорсткий характер Кримінального кодексу і розстріл членів найбільшого кримінального угруповання;

– численні порушення прав людини;

– обмежена роль парламенту, функції якого в основному полягають у законотворчості;

– домінування Народно-демократичної партії Узбекистану поєднується з маргінальним становищем офіційно зареєстрованої Демократичної партії;

– неприховане переслідування опозиції: лідери вже забутих населенням республіки опозиційних партій " Бірлик" (" Єдність") і " Ерк" (" Воля") нині або ув'язнені, або перебувають в еміграції. У нелегальному становищі в наш час перебувають також Ісламська партія відродження Узбекистану, Ісламська демократична партія, Ісламська партія Туркестану та ін.

Саме авторитарні методи використовує влада і для забезпечення дії законів, і впровадження в життя принципів правової держави. Лінія жорстка: наприклад, за викрадення автомобіля на 15 років позбавляють волі, так само, як і за наявність кількох грамів гашишу або героїну. Слід пам'ятати, що для країн мусульманського Сходу властиве саме силове, авторитарне забезпечення чинного законодавства.

Проте модернізацію неможливо здійснити виключно авторитарними методами, спрямованими на забезпечення організованості та порядку. Необхідна також інтеграція суспільства на основі культури, освіти, релігії, філософії, мистецтва тощо. Тому використовується ідея соціальної і міжнаціональної згоди. У засобах масової інформації Узбекистану постійно цитується теза І. Карімова про республіку як спільний дім для всіх народів, котрі його населяють. " Згода" (розилик) – один із ключових архетипів національного буття узбеків разом із поняттям " тинчлик" – " мир, спокій, гармонія". Офіційна риторика засуджує всіх, хто намагається розділити єдність, чи то будуть демократи, чи ісламісти, чи прихильники відновлення СРСР або ін. Використовується корпоративна ідеологія, поширена по всій державі. Вона має об'єднати представників усіх національних і соціальних спільнот, чи це буде інтелектуал, підприємець, політичний діяч, дехканин (селянин), чи будь-хто інший. Одним із творців такої ідеології стала Народнодемократична партія Узбекистану (НДПУ) – наступниця Комуністичної партії. За умов перехідного періоду вона є єдиним досить впливовим політичним інститутом, здатним виступити як патерналістська загальнонаціональна партія для країни, що стала на шлях модернізації. Ситуація подібна до китайської, де комуністична партія Китаю функціонально збігається із традиційною центральною державною бюрократією. Іншим найважливішим механізмом забезпечення соціальної інтеграції та політичної стабільності суспільства є президентська влада, що спирається на жорстко централізовану адміністративну вертикаль – хокімів (голів адміністрацій) областей і столиці республіки, які особисто призначає президент, а також здійснює суворий контроль за всіма рівнями адміністративної ієрархії, аж до узгодження кандидатур на посаду директорів колгоспів.

На виборах 27 грудня 2007 р. І. Карімов набрав 88 % голосів (явка становила 90, 6 % усіх виборців). З ним конкурували ще три кандидати, проте вони наввипередки вихваляли діючого. У результаті загалом за них проголосували 3 % виборців, проте зберігали видимість альтернативних виборів. Оглядачі відзначили " прогрес демократії", оскільки на виборах 9 січня 2000 р. І. Карімов одержав 91, 9 % голосів, а його єдиний суперник – Абдухафіз Джалалов – проголосував за діючого президента (отримав 4, 2 % голосів). Оскільки згідно з Конституцією заборонено займати посаду президента одній людині більше двох термінів, до Основного закону за ініціативою президента раніше внесли поправки, що " обнулили" попередні терміни його перебування при владі.

І опозиція, й Організація з безпеки і співробітництва в Європі, яка мала своїх спостерігачів на виборах президента, вказують на їх невідповідність до демократичних стандартів. їх провели " в умовах жорсткого контролю за політичним середовищем, що не залишало місця для реальної опозиції". Місія спостерігачів СНД, навпаки, залишилася дуже задоволеною " вільними і відкритими" виборами.

Вигравши вибори 2007 р., 69-річний І. Карімов зможе правити країною ще сім років, а потім знов балотуватися. Проте серед близьких йому людей немає кандидата на роль спадкоємця, хто б міг продовжити ту модель розвитку Узбекистану, яку він заклав у 1991 р.

Політична система Узбекистану має дещо відмінні ознаки від інших центральноазіатських республік. Насамперед, тут значно більше, ніж походження з того чи іншого регіону або належність до певного клану, має особиста відданість президентові* Клани об'єднані передусім економічними інтересами і мають незначний вплив на формування політики. По-друге, стабільність у республіці підтримується не стільки збалансованістю відносин між кланами, скільки протистоянням між Службою національної безпеки (СНБ) і Міністерством внутрішніх справ (МВС). Наприкінці 2007 р. перемогу в цьому протиборстві одержала СНБ на чолі з всесильним Рустамом Іноятовим. Вона встановила практично тотальний контроль над усіма міністерствами і відомствами Узбекистану. Вихідці з СНБ стають першими заступниками, контролюючи фінансові потоки і кадрові призначення, активно беруть участь у міжкрайових інтригах. Це стало можливим насамперед у зв'язку з тим, що Р. Іноятов не виявляє амбіцій посісти місце президента, на відміну від керівника МВС Закіра Алматова, якого відправили у відставку в 2005 р.

Думка Р. Іноятова має суттєве значення для президента при прийнятті того чи іншого рішення. Проте не менш значний вплив на нього мають його доньки – Гульнара і Лола. Поки вони більше цікавляться бізнесом. Старша Гульнара контролює великий бізнес, включаючи найбільшого оператора стільникового зв'язку, атакож майже всю нафтогазову галузь країни. Будучи радником батька, вона фактично е " людиною номер два" в узбецькій економічній і політичній вертикалі влади. Молодша донька Лола почала займатися бізнесом недавно, її інтереси – сфера розваг. Інтереси доньок президента перехрещуються з інтересами кланів. Зокрема, Гульнара Карімова ворогує з кримінальним авторитетом Гафуром Рахімовим. У разі раптового залишення посади батьком, донькам пригадають усе. Слід пам'ятати, що Узбекистан – мусульманська країна, а його суспільство дуже консервативне. Тому навряд чи узбеки зможуть прийняти жінку-президента. Існують проблеми прийняття Гульнари Карімової політичною елітою, кланами. Тому такою важливою є позиція Р. Іноятова – керівника найвпливовішої спецслужби Узбекистану. Отже, головна турбота І. Карімова полягає в тому, щоб зміцнити позиції сім'ї, її безпеку.

Іншою турботою є протистояння радикальному ісламізму. З усіх центральноазіатських республік, якщо не брати до уваги Таджикистан, узбецьке суспільство найбільш ісламізоване. В Конституції Узбекистану не зазначено, що він – світська держава. Там йдеться про те, що " Ніяка ідеологія не може бути встановлена як державна", а також гарантується свобода совісті та недопущення насадження релігійних поглядів. Разом із тим підкреслюється значення ісламу в якості моральних орієнтирів: " Релігія сьогодні сприяє очищенню від скверни, від лжи і лицемірства, відродженню високих моральних настанов і внутрішніх якостей. Іслам – віра наших батьків – свідомість, суть буття, саме життя мусульман", – написав І. Карімов у програмній філософсько-публіцистичній праці " Узбекистан: свій шлях оновлення і прогресу". Тобто в Узбекистані панує світський ісламізм. Разом із тим кількість мечетей збільшується, а на телебаченні відведено спеціальний час для проповідей ісламського духовенства.

Легалізація ісламу як способу життя, частини національної культури відбувається при одночасній забороні духовенству здійснювати будь-яку самостійну політичну діяльність. Хоча ісламська опозиція поводиться досить активно і не приховує критичного ставлення до режиму, влада намагається так реагувати на її дії, аби не викликати масового невдоволення. Тому періоди репресій змінюються періодами відносної лібералізації та поступок. Ісламістам щедро дають обіцянки, які не завжди виконують. Так було, наприклад, з обіцянкою запровадити у республіці обов'язкову релігійну освіту.

Найбільш ісламізованою зоною є Ферганська долина (На-манганська, Андижанська, Ферганська області), де сконцентровані найрадикальніші організації. Саме тут на початку 1990-х років відбувалися жорстокі зіткнення між ісламістами і правоохоронними органами. У минулому – це центр руху басмачів. У Фергані можна відкрито критикувати президента. І. Карімов вважає цей район дуже проблематичним. Ферганську долину називають однією з найболючіших точок Центральної Азії, де ще з кінця 1980-х років час від часу вибухають запеклі міжетнічні сутички.

Для сучасного Узбекистану одним із лих є діяльність Ісламського руху Узбекистану, до складу котрого входять непримиренні ісламські фундаменталісти різного етнічного походження, об'єднані однією метою – скинути світський узбецький уряд і встановити в країні ісламський режим. Головне завдання організації полягає в тому, щоб створити у Ферганській долині з частин трьох центральноазіатських держав (Узбекистану, Таджикистану і Киргизстану) єдину ісламську державу.

З 1999 р. ісламістські радикали вдалися до тероризму. У 1999 і 2000 рр. войовничі ісламістські угруповання намагалися силою скинути уряд, проникаючи з важкодоступних гірських районів сусіднього Таджикистану. У лютому 1999 р. у Ташкенті пролунали потужні вибухи, від яких загинуло 16 осіб і сотні дістали поранення. Вважається, що це було справою бойовиків. На початку серпня 2004 р. у Ташкенті біля посольств СІНА та Ізраїлю, а також біля будинку генеральної прокуратури пролунали вибухи. Троє людей загинули, кільканадцять було поранено. На думку І. Карімова, це заподіяли ісламістські терористи. 29 березня 2004 р. терористка-смертниця привела в дію вибуховий пристрій на базарі " Чорсу" в Ташкенті, унаслідок якого загинуло 20 осіб і одержали поранення понад 100.

Коли на перевалах гірських хребтів, що протяглися через Узбекистан, Таджикистан і Киргизстан, розтає сніг, бойовики – басмачі XXI ст., котрі традиційно зимують на безпечній для них таджицькій території, – починають мігрувати до двох інших країн, убиваючи або беручи у заручники кожного, хто зустрінеться на шляху. Часто вони нападають на прикордонників. Хоча узбецькі й киргизькі військові здійснюють певні заходи, проте повідомлень про те, що банди розбиті, не надходило.

Опозиція в Узбекистані фактично розгромлена, незалежної преси не існує. Інакомислячих або тримають під вартою у районних відділах міліції, або відправляють під домашній арешт. Представників опозиції звільняли з роботи, а їхніх депутатів позбавляли мандатів. Правозахисників судили за кримінальними статтями, наприклад " за кривдження честі і гідності президента". Критичні настрої тим не менше залишаються поширеними серед інтелігенції та студентства – традиційної соціальної бази опозиції.

Увечері 18 липня 1994 р. на І. Карімова було здійснено замах. Його машину, що їхала на великій швидкості урядовою трасою, обстріляли з великокаліберної зброї. Однак від початку цей епізод тримали у секреті і про обставини замаху нічого не відомо. Численні вибухи з багатьма жертвами лунали у 1999 р. Полювали на І. Карімова, проте гинули сторонні люди. Після терактів популярність президента піднялася з 70 до 90 %.

Політична боротьба в Узбекистані триває. Вона набула специфічних для Центральної Азії кланових форм. У ній беруть участь такі основні клани, які суперничають між собою: представники Ферганської долини, Бухари й Самарканда, а також ташкентці – найчисленніший і найактивніший клан. І. Карі-мов перебуває " над схваткою", оскільки є представником тих західних областей, номенклатура котрих раніше взагалі не брала участі у боротьбі за центральну владу. Хоча йому доводиться зберігати баланс інтересів різних кланів.

Нині Узбекистан – аграрна країна зі значними запасами газу та інших природних ресурсів, але вона вражає жахливою бідністю, що сприяє зростанню протестних настроїв проти влади І. Карімова. Коли-небудь таке невдоволення може знищити існуючий режим. Тому тут, як і в будь-якій іншій авторитарній країні, дуже сильні позиції репресивного апарату: із 25 мля населення приблизно 900 тис. становлять співробітники Міністерства внутрішніх справ, Служби національної безпеки, митниці, прокуратури, військовослужбовці Міністерства оборони.

Ідеї демократії не популярні в Узбекистані. Жителям республіки, де середня місячна заробітна плата не більше ЗО дол. (на 2006 p.), а в сільській місцевості, в якій виживають за рахунок натурального господарства, ще менше, не до демократичних прав і свобод. Для них терміни " демократизація", " громадянське суспільство", " права людини" та ін. не мають жодного значення. Набагато більшим авторитетом серед них користуються релігійні лідери, близькі їм ментально, які пропонують зрозумілу перспективу становлення ісламського суспільства соціальної справедливості й кращого життя.

Крах економічної системи Союзу не так сильно вплинув на Узбекистан, як на інші колишні радянські республіки. Переважання в його господарстві аграрного сектору на разі відіграло позитивну роль. Орієнтація не дуже розвиненої економіки в основному на середньоазіатські та республіканський ринки і менша залежність від поставок з європейських республік призвели до того, що обсяги місцевої промисловості скоротилися набагато менше, ніж в інших пострадянських нових незалежних державах. Вдалося зберегти виробництво бавовнику на " радянському" рівні, в той час як врожай зернових подвоївся.

Ставши суверенною державою, перед Узбекистаном виникла потреба створювати нову економіку, орієнтовану на ринкові відносини. Так само, як і в інших ННД, глибина кризових явищ визначалася складністю адаптації диспропорційно розвинутої, надцентралізованої і низькоефективної пострадянської економіки до умов ринку, а також поділом колись єдиного народногосподарського комплексу СРСР. У 1991 р. Узбекистан перебував на етапі економічного спаду. Специфіка ситуації, що склалася, визначила особливості узбекистанських реформ. їхньою ідейною основою були п'ять принципів, сформульованих президентом І. Карімовим:

1) пріоритет економіки над політикою;

2) головним реформатором є держава;

3) верховенство закону в усіх сферах життя суспільства;

4) соціальна політика має бути сильною та адресною;

5) перехід до ринку має бути еволюційним і зваженим.

" Шокову терапію" рішуче відкинули. Керівництво країни зробило ставку на збереження основ попередньої адміністративно-господарської системи, посилення ролі держави в економіці. Це державний капіталізм. Державно-капіталістичне управління економікою здійснюється через концерни (трансформовані міністерства). Досі зберігаються значний державний сектор промисловості та (частково) державне планування. Значні державні інвестиції спрямовуються на створення сучасних виробництв, особливо інфраструктури. Надається суттєва допомога вітчизняному підприємництву – шляхом створення фундаментальної правової бази, адресної кредитної політики! податкових пільг, скасування митних платежів. Хоча слід зазначити, що загалом темпи зростання приватного сектору в республіці не високі.

Для пострадянської номенклатури, яка майже повсюди залишилася на керівних посадах, притаманна слабка сприйнятливість до ринкових реформ. Вона поєднується з консервативною східною традицією, пов'язаною зі збереженням за певними клановими групами домінуючого положення у господарському і політичному житті країни. А також властива особиста зацікавленість номенклатури у збереженні колишньої системи управління господарством. Можна зробити висновок, що процесам економічної лібералізації й надалі сильно протидіятиме політичне і господарське керівництво. Хоча деякі заходи з лібералізації економічної системи і здійснювали особливо ті, що дозволяли номенклатурну приватизацію державної власності. На початку 1992 р. прийнято Закон про приватизацію державної власності. Проте проводиться політика збереження контролю над головними галузями, такими як обробка бавовнику, енергетика, металургія, видобувна промисловість, залізничне і повітряне сполучення та високотехнологічні виробництва. Держава практично повністю контролює велику промисловість.

У дусі політики етатизм*4 зберігається державне регулювання зовнішньоекономічною діяльністю. В принципі Узбекистан не відкидає можливості розробки основних родовищ спільно з іноземними партнерами, але не укладає генеральні угоди. Розрахунок – на отримання не тільки економічних, а й політичних дивідендів. Доброзичливе ставлення до республіки з боку західних держав, які чекають на більший доступ до узбецького золота та інших корисних копалин, за певних умов використовуватимуть як фактор протидії можливому тискові з боку партнерів із СНД і не тільки. Довготермінова мета економічної стратегії Узбекистану полягає в тому, щоб поступово усунути сировинну спеціалізацію промисловості, зміцнити процес індустріальної переробки мінеральної сировини. Республіка має 70 % запасів газового конденсату Центральної Азії, 31 – нафти і 55 % – вугілля. Узбекистан багатий на значні запаси золота – посідає четверте місце у світі за запасами і сьоме за видобутком. Поки що головними статтями узбецького експорту залишаються енергоносії, дорогоцінні та рідкісноземельні метали, шовк, бавовна і деякі види продукції легкої промисловості.

*4: {Етатизм, на разі, – політика активної участі держави в економічному житті суспільства.}

У сільському господарстві обрано еволюційних шлях реформування, переважають суспільні форми виробництва. Передачу землі у приватну власність із правом купівлі-продажу вважають нині небажаною. Значною проблемою залишається низький рівень продуктивності праці й ефективності сільськогосподарської діяльності в цілому.

Держава здійснює активну й адресну соціальну політику, прискорений перехід до якої був спричинений виступами студентів у січні 1992 р. у Ташкенті*5. Держава регулювала роздрібні ціни на основні продовольчі товари і власне їх продаж. У 1994 р. був завершений перехід на вільні ринкові ціни, скасовані споживчі субсидії на товари і послуги. Проте найнужденнішим соціальним верствам населення надається адресна підтримка. Все це поки що забезпечує республіці необхідний рівень соціальної та політичної стабільності. Бажаючи усунути небезпеку, яка може виникнути через різке погіршення соціально-економічного становища, І. Карімов наприкінці січня 1994 р. проголосив широку програму економічних реформ, котру сприйняли з ентузіазмом. Особливо це стосувалося роздержавлення підприємств (насамперед побуту і торгівлі), а також залучення іноземних інвестицій.

*5: {Тоді в столиці республіки відбулися масові студентські заворушення, зумовлені значним підвищенням цін, у свою чергу, спричинено лібералізацію цін у Росії. Під час придушення виступів загинули люди. Тоді влада вислала з міста багатьох учасників акції і відрядила їх " завершувати навчання" у віддалені області. В деяких ташкентських вишах учасникам виступів не видавали дипломів. }

Державно-капіталістичне регулювання призвело до того, що в Узбекистані відбулося значно менше падіння виробництва, ніж в інших ННД: у 1993 р., за офіційними даними, воно не перевищувало 11 %, у 1994 р. –4, у 1995 р. – 3 %. 1995-й став останнім роком загального економічного спаду. Перші результати державної політики виявилися вже у 1996 р., з того часу почалося зростання економіки. Узбекистан був першою державою в СНД, яка вийшла у 2000 р. на рівень 1991 р. за обсягом ВВП у поточних цінах. У ринкову економіку Узбекистан входить із мінімальними втратами, хоча темпи тоді економічних перетворень не можна назвати високими. Однак саме такі темпи тоді вберегли країну від потрясінь політичного і соціально-економічного характеру.

За чисельністю працездатного населення республіка набагато випереджає всі інші центральноазіатські країни. На неї припадає приблизно 40 % трудових ресурсів центральноазіатського регіону. їх надлишковість (понад половина населення) спричиняє масову еміграцію до інших країн у пошуках заробітку, що також послаблює соціальне напруження на батьківщині.

Достатньо гострим в Узбекистані було " російське питання". З 1989 до 1992 рр. тільки до Росії виїхало 143, 4 тис. осіб – більше ніж з будь-якої іншої пострадянської нової незалежної держави. Перед одержанням незалежності в республіці російськомовні мешканці становили 16 % усього населення, причому більше половини – росіяни. Але саме російськомовні громадяни – основа кваліфікованого робітничого класу, технічної інтелігенції, лікарів. Керівництво Узбекистану декларує, що воно проти від'їзду росіян із республіки. Разом із тим росіяни перебувають у становищі громадян другого сорту і мають чимало проблем з мовою, освітою дітей, збереженням традицій тощо. З іншого боку, в країні запроваджено програму прискореної підготовки національних кадрів, що передбачає поступове заміщення росіян на керівних посадах, у промисловості, науці, освіті узбеками. Поки що намагаються пригальмувати процес від'їзду російськомовного населення принаймні до того часу, коли вдасться підготувати відповідну кількість власних кадрів.

Вихід суверенного Узбекистану на міжнародну арену загострив мовну проблему, оскільки кирилиця не дуже пасувала узбецькій. Вибір графіки – арабської або латинської – визначав культурно-політичну орієнтацію. 2 вересня 1993 р. набрав чинності Закон " Про запровадження узбецького алфавіту, заснованого на латинській графіці". Завершити цю роботу мали до 1 вересня 2000 р.

Зовнішня політика країни відрізняється повною відсутністю ісламського змісту, а також тотальним прагматизмом, що іноді переходить у безпринципність. її значною мірою визначає геополітичне становище республіки. Узбекистан часто називають серцем Центральної Азії не тільки через його географічне положення, а й через ту роль, яку він відіграє у житті цього регіону. Це перша за чисельністю населення (особливо працездатного) і друга після Казахстану за територією держава з багатими природними ресурсами.

Незважаючи на те, що СІЛА не дуже подобалася політика, яку проводив президент І. Карімов, вони однак своїм стратегічним партнером у Центральній Азії в середині 1990-х років обрали Узбекистан. Країна мала стійку культурно-історичну традицію, найчисельніше населення у регіоні, а також найбільшу армію у колишній радянській Середній Азії. У свою чергу, Узбекистан, відчувши інтерес з боку Штатів, почав активніше віддалятися від Москви і позиціонувати себе як противагу Росії у регіоні. Відтоді відносини Ташкента з Москвою та Вашингтоном нагадували рух маятника: від Москви до Вашингтона, і навпаки.

У червні 1996 р. І. Карімов здійснив перший візит до США. Під час нього йому дали зрозуміти, що Америка розглядає Узбекистан як свого стратегічного союзника у Центральній Азії. Одразу після цього США почали активно інвестувати кошти в узбецьку економіку. У квітні 1999 р. Узбекистан був прийнятий у ГУАМ, який перетворився на ГУУАМ, а в травні вийшов з Договору про колективну безпеку, укладеного з колишніми республіками СРСР у 1992 р. під егідою Росії.

Проте допомога Росії влітку того самого року у вигнанні бойовиків Ісламського руху Узбекистану, котрі вдерлися до республіки з території Киргизстану, сприяла поліпшенню відносин між двома сторонами. Американці показали своє ставлення до цього, осудивши " невільні й нечесні" грудневі вибори до узбецького парламенту 1999 р. Восени 2000 р. " маятник" узбецької політики знову хитнувся у бік Вашингтона, адже той посилив свою військову допомогу. Ташкент почав ухилятися від зустрічей на регіональному рівні і в рамках СНД. Події 11 вересня 2001 р. і наступна операція проти талібів та " Аль-Каїди" в Афганістані ще більше пришвидшили рух узбецького " маятника" в бік Америки. Вже у жовтні 2001 р. Узбекистан надав Сполученим Штатам свою авіабазу в Ханабаді для проведення воєнних операцій у Північному Афганістані. У тому самому місяці американська 10-та гірська піхотна дивізія стала першим бойовим підрозділом, розквартированим на території колишнього СРСР. У січні 2002 р. на території республіки з'явилися дві військові бази СІЛА.

У березні 2002 р. нове узбецько-американське стратегічне партнерство закріпили шляхом підписання Декларації про основи стратегічного партнерства і співробітництва. У тому самому році Конгрес СІНА виділив Узбекистану допомогу в обсязі 161 млн. дол. Разом із тим американці продовжували критикувати нового партнера як за обмеження демократичних прав, корупцію, так і за надмірне втручання держави у діяльність іноземних компаній.

Наприкінці 2003 р. узбецький " маятник" зовнішньої політики знову хитнувся в бік Росії. Це пояснювалося російською пропозицією Узбекистану про реальне економічне співробітництво, яке так і не змогли запропонувати Сполучені Штати Америки. Зокрема, було підписано договір між Національною холдинговою компанією " Узбекнафтогаз" і " Газпромом" про довготермінові закупки газу в Узбекистані у 2003–2012 рр., спільну реалізацію проектів у галузі видобування газу (спільна розробка родовищ) і розвиток газотранспортної системи республіки. Росія залишається найважливішим джерелом одержання нових технологій, а також є найширшим ринком для узбецьких товарів. Велику роль також відіграє закупівля військового спорядження та озброєння російського виробництва, що допомагає підтримувати боєздатність узбецької армії.

Потім Узбекистан почав віддалятися від Америки. Приводом стали події в Андижані. В ніч з 12 на 13 травня 2005 р. у місті Андижан (Ферганська долина) юрба випустила з в'язниці кілька тисяч в'язнів. Вона також напала на військове містечко, де перебувало майже 500 осіб. Військові опору не чинили, тікаючи і ховаючись у місцевих жителів. Повстанці захопили будинок обласної державної адміністрації. На ранковому мітингу висунули вимогу відправити у відставку І. Карімова. Влада придушила виступ, використавши бронетранспортери, кулемети, автомати. Повідомлялося, що загинула понад 1 тис. людей. Повстання перекинулося до інших міст – Карасу та Пахтаабаду. Тисячі біженців з Андижану утекли до Киргизстану. Президент І. Карімов звинуватив ісламістське угруповання " Хізб-ут-Тахір", ісламістських екстремістів, які проникли з Афганістану, в організації повстання. Лондонський представник угруповання Імрон Вахід категорично заперечив причетність своєї організації до подій в Андижані.

За іншою версією, повстання спровокував судовий процес вад 27 підприємцями, кожен з яких був роботодавцем для 2 тис. людей. Спочатку бізнесменів звинувачували в ісламістському екстремізмі, потім прокурор визнав, що підстав для цього немає. Але " з гори" дали розпорядження засудити бізнесменів до 7 років ув'язнення. Здійснювали арешти серед тих, хто засуджених підтримував. Населення Андижану повстало.

Третя версія: події спровокувала СНБ з метою дискредитації МВС і його керівника 3. Алманова, який виявляв непомірні амбіції. Його відправили у відставку, головні важелі влади перебрала СНБ.

Події в Андижані набули гучного міжнародного резонансу і мали далекосяжні наслідки. У червні 2005 р. у відповідь на небажання І. Карімова допустити незалежне розслідування подій 13 травня в Андижані Сполучені Штати вирішили перемістити свої літаки-заправники АС-130 з узбецької бази Карши-ханабад на базу Баграм в Афганістані, а важкі транспортні літаки С-17 – на базу Манас у Киргизстані. Міністри закордонних справ Європейського Союзу опублікували спільну заяву, в якій погрожували обмежити контакти з Узбекистаном і застосувати до нього санкції, якщо його керівництво не погодиться до кінця 2005 р. на незалежне розслідування подій в Андижані.

Після цього Узбекистан переорієнтував зовнішню політику, закрив для американських військово-повітряних сил базу

Карші-Ханабад, котру використовували з 2001 р. для повітряної підтримки операцій в Афганістані, офіційно заявив про вихід зі складу організації ГУУАМ, позиції якої мали все більше антиросійське спрямування. 14 листопада 2005 р. укладено Договір про союзницькі відносини між Республікою Узбекистан і Російською Федерацією, РУ вступив до ЄврАзЕС. Важливою для Узбекистану є участь у ШОС (Шанхайській організації співробітництва), до якої, крім чотирьох центральноазіатських держав, входять Росія і Китай.

Переорієнтація на Росію, по суті, означала програш Узбекистану в намаганні стати регіональною державою. Раніше він проголошував ідею об'єднання тюркомовних держав регіону під егідою Ташкента в єдину державу. Ключовою ідеєю І. Карі-мова була " Туркестан – наш спільний дім". Його прагнення до головування в ньому пояснювалося " великою історією і великою культурою Узбекистану", робилися посилання на великого Тамерлана.

Попри те, що пострадянські держави Центральної Азії прагнуть інтеграції, відносини між ними не можна назвати безпроблемними. Вже багато років напружений характер мають відносини між Узбекистаном і Киргизстаном. Цей конфлікт розвивається як в політичній, так і в економічній сферах. Причини такого протистояння мають певну історію, зумовлені територіальними проблемами і релігійними розбіжностями узбеків та киргизів.

Протягом багатьох століть Середня Азія поділялася за принципом регіональної, а не національної належності. Наприклад, у Ферганській долині сформувалося Кокандське ханство, у Хорезмському оазисі – Хівинське ханство, в Мавераннахрі – Бухарський емірат. Після 1924 р., коли Середня Азія увійшла до складу СРСР, Ферганську долину штучно поділили кордонами створених союзних республік – Узбекистану, Киргизстану та Таджикистану. При цьому порушився власне етнонаціональний принцип, який передбачалося покласти в основу поділу. Так, міста Ош, Джалал-Абад і Узген увійшли до складу Киргизстану, незважаючи на те, що більшу частину їхнього місцевого населення становили узбеки.

За радянських часів проблему узбецько-киргизького кордону не вважали серйозною. Але після розпаду СРСР вона набула особливої гостроти. Насамперед, потрібно точно встановити державний кордон і прийняти рішення стосовно понад 100 спірних місць його демаркації. По-друге, залишається проблемою визначення долі двох узбецьких анклавів Сох і Шахі-Мардан, відокремлених від Узбекистану киргизькою територією. По-третє, киргизька сторона має претензії до Узбекистану стосовно розробки нафтогазових родовищ, розташованих у прикордонних районах Киргизстану. Якщо до розпаду СРСР Узбекистан робив це безкоштовно, то потім досягли домовленості про платежі. Однак ця домовленість не реалізувалася у зв'язку з невизначеністю кордонів. Узбекистан відмовляється сплачувати орендну плату, Киргизстан вимагає повернення родовищ.

Перший відкритий узбецько-киргизький конфлікт відбувся у червні 1990 р., коли в Оській області Киргизстану сталися масові зіткнення між місцевими киргизами й узбеками, унаслідок яких загинули тисячі людей.

Піком збройного протистояння стало мінування Узбекистаном у 2000 р. свого боку кордону з Киргизстаном аби бойовики Ісламського руху Узбекистану не проникали до узбецької частини Ферганської долини. В результаті на мінах підривалися мирні жителі.

Процес розв'язання територіальних суперечок між Узбекистаном і Киргизстаном набув затяжного характеру. Певний шанс для врегулювання конфлікту з'явився, коли 26 лютого 2001 р. підписали " Меморандум про врегулювання правових основ делімітації державного кордону між Киргизькою Республікою і Республікою Узбекистан". У ньому, зокрема, визначалася доля Соського анклаву, розташованого в середині Киргизстану. Вирішили з'єднати Соський анклав із Риштанським районом Узбекистану " вздовж ріки Сох в обхід киргизьких населених пунктів з адекватною компенсацією на користь Киргизії". Узбекистану передбачалося передати частину киргизької території, що з'єднує цей узбецький анклав з основною територією Узбекистану. Натомість Киргизстан мала одержати ділянку землі, запропоновану узбецькою стороною.

Цей документ мав секретний характер, однак його зміст невдовзі став відомим в обох республіках. Він викликав обурення у киргизької сторони. При вивченні питання виявилося, що при з'єднанні Соського анклаву з Риштанським районом Узбекистан отримує контроль над рікою Сох та її водними ресурсами, Киргизія натомість одержує узбецьку гірську місцевість, цілковито некорисну для неї. Отже, процес делімітації державного кордону між цими республіками відбувається дуже повільно і з багатьма ускладненнями.

Є непроста проблема водопостачання з киргизького Токтогульського водосховища ланів не тільки Узбекистану, а й Казахстану і Таджикистану. Узбекистан також використовує газові поставки як засіб політичного тиску на Киргизстан. Усвою чергу, киргизький парламент прийняв закон про сплату за воду, яка надходить з його території до інших республік Середньої Азії. У відповідь Узбекистан припинив газопостачання, хоча закон реальної дії не мав. Взагалі Узбекистан часто здійснює такі дії, пояснюючи їх неплатежами з боку сусіда.

Дуже складні відносини Узбекистану з Туркменистаном, особливо у питанні стосовно порядку розробки нафтогазового родовища Кокдумалак, розташованого на кордоні двох республік. Не врегульоване питання про приналежність об'єктів водогосподарювання, що обслуговують сільськогосподарські лани двох країн. За радянських часів кошти на їх спорудження та обслуговування вкладалися без урахування кордонів двох республік. Тепер виникли суперечки: чи були ті кошти цілковито союзними, чи витрачалися гроші Узбецької і Туркменської радянських республік і в якій пропорції; чиї будівельники зробили більший внесок в їх спорудження?

Все частіше звертають увагу на Узбекистан й інші пострадянські ННД, зокрема Україна. Ташкент і Київ розвивали співробітництво за формулою " узбецький газ за українські машини і труби", що мало послабити залежність двох країн від Росії. Відбулися візити президентів обох держав, підписали серію документів. Проте Узбекистан більше схиляється до співпраці з Росією і шукає на Заході вигідніших покупців своїх енергоносіїв, ніж Україна.

" Шлях оновлення і прогресу", за І. Каримовим, – це побудова сильної демократичної правової держави і сприяння становленню громадянського суспільства. Однак у ньому важливу роль відіграють ісламські цінності. Порівняно помірний культ президента як " батька нації", загальнонаціонального патрона також спирається на традиційне для мусульманського Сходу начало патерналізму, яке у видозміненому вигляді існувало у Центральній Азії та протягом усього радянського періоду. Офіційно в республіці діє багатопартійна демократична система, але опозиційні групи переслідуються аж до повного знищення. Режим в Узбекистані є авторитарним: ніколи навіть не робили спроб " загравати" з демократією. З одного боку, це негативно впливає на міжнародний імідж держави і зменшує її інвестиційну привабливість, з іншого – дає змогу владі досить впевнено контролювати політичну ситуацію в країні. Не варто чекати швидких трансформацій Узбекистану в бік західних моделей розвитку.

Запитання для самоперевірки

1. Скільки разів і в яких роках І. Карімова обирали президентом?

2. Який вплив має парламент у політичному житті Узбекистану?

3. Назвіть п'ять принципів президента І. Карімова.

4. У чому полягає сенс поняття " узбекчилик" – узбецької національної ідеї?

5. Яку історичну постать найбільше шанують в сучасному Узбекистані? Відповідь обґрунтуйте.

6. Охарактеризуйте сучасний стан економіки Узбекистану.

7. Які зміни у зовнішньополітичному курсі країни відбулися після подій в Андижані 2005 р.?

8. Чому Узбекистан вийшов зі складу ГУУАМ?

Завдання для самостійної роботи

1. З'ясуйте стратегію узбецьких реформаторів.

2. Як можна охарактеризувати вплив на стан справ в Узбекистані і на самого президента його доньок Гульнари і Лоли?

3. Вивчіть детально питання стосовно подій в Андижані 2005 р.

4. Проаналізуйте роль і місце ісламу в сучасному узбецькому суспільстві.

5. Прослідкуйте розвиток відносин Узбекистану із сусідніми азіатськими державами.