Киргизстан

За радянських часів Киргизія була однією з найбідніших республік, а її економіка значною мірою ґрунтувалася на субсидіях із союзного бюджету. Наприклад, у 1989 р. дотації з Центру забезпечували 62, 5 % бюджету республіки. В економічному плані Киргизія була здебільшого сировинною базою для промислово розвинених регіонів Союзу PCP.

Становлення нової незалежної киргизької держави відбувалося набагато складніше і навіть драматичніше, ніж інших держав Центральної Азії. У березні 1990 р. на виборах Верховної Ради Киргизії більшість місць одержали депутати-комуністи, а її еоловою обрали першого секретаря ЦК компартії республіки Абсамата Масалієва. Проте влітку того самого року трапилися криваві події в Оській області, в результаті котрих становище А. Масалієва похитнулося.

Конфлікт у Оській області

Конфлікт у Оській області стався через земельні ділянки на межі двох держав. У червні 1990 p. у киргизькому місті Ош, розташованому у Ферганській долині, у безпосередній близькості до кордону з Узбекистаном, почалися сутички між місцевими киргизами й узбеками. Причиною виявилися землі колгоспу імені Леніна, 95 % працівників якого становила узбеки.

У травні 1990 р. незаможні молоді киргизи висунули вимогу надати їм землю колгоспу. Влада міста" до складу якої в основному входили киргизи, погодилася задовольнити цю вимогу, однак через кілька днів скасувала своє рішення. 4 червня на двох кінцях спірного поля зібралося декілька тисяч узбеків та киргизів, котрі двома різними маршрутами вирушили до Оша. громлячи все на своєму шляху і вбиваючи людей. Наступного дня до міста підтяглися додаткові групи киргизів із навколишніх сіл. Дорогою вони чинили розправу з узбеками. 5 червня у сусідньому місті Узген жителі узбецької національності, що становили більшість місцевого населення, насильно примусили практично всіх місцевих киргизів залишити місто. У відповідь у ніч на 6 червня озброєний загін киргизів, спустившись з гір, увійшов до Узгена і почав різню серед город я 11 - узбек і в. До області увійшли армійські частини, їм вдалося зупинити різанину лише до вечора 6 червня. За офіційними даними, у конфлікті з обох сторін загинуло приблизно 300 осіб, за неофіційними – у декілька разів більше. Загалом у ньому брали участь майже 35 тис. осіб.

Відчуваючи хиткість своїх позицій, А. Масалієв запропонував запровадити в республіці посаду президента, котрого б обирала Верховна Рада. Він розраховував її зайняти, спираючись на комуністичну більшість у Верховній Раді. Проте його авторитет був настільки невеликим, що йому це не вдалося. В результаті після кількох турів голосування голоси не тільки нечисленних демократів, а й більшості комуністів були віддані главі республіканської Академії наук Аскару Акаеву.

Розглядаючи політичну ситуацію в Киргизії, слід наголосити, що там здавна існували суперечності між Північчю і Півднем. Південні області завжди були біднішими, ніж північні. На Півдні переважав змішаний узбецько-киргизький склад населення, в той час як на Півночі узбеків нараховували набагато менше, проте росіяни, які прибували до Киргизької Республіки, традиційно селилися в її столиці – місті Фрунзе. За радянських часів про відмінності не говорили. Проте кожен у Киргизії знав, що Турдакун Усубалієв, який її очолював протягом 25 років (був першим секретарем ЦК компартії), родом був із Півночі. У 1986 р. до влади прийшов південець А. Масалієв. У 1990 р. він програв президентські вибори А. Акаєву (за походженням із Півночі, присягу прийняв 27 жовтня 1990 p.).

На тлі дезінтеграційних процесів, що відбувалися тоді в Радянському Союзі, 15 грудня 1990 р. Верховна Рада Киргизької PCP прийняла Декларацію про державний суверенітет, у зв'язку з чим було змінено офіційну назву – Республіка Киргизстан, яку закріпили із внесенням змін до Конституції від 5 лютого 1991 р.

Декларація незалежності Республіки Киргизстан

До серпня 1991 p. у Киргизії було два центри влади. Киргизькі комуністи під час путчу підтримали ДКНС. Але А. Акаєв був єдиним із керівників середньоазіатських республік, хто у перший же день різко засудив путчистів, а також здійснив деякі превентивні заходи, зокрема посилив охорону урядових будівель, зняв із посади голову республіканського КДБ, відмовився виконувати накази Кремля. 31 серпня 1991 р. прийнято Декларацію незалежності Республіки Киргизстан. А Акаєв добився проведення в республіці всенародних виборів президента, на яких переміг 12 жовтня 1991 р. Обрання шляхом усенародного голосування дало йому змогу зосередити у своїх руках усе управління країною і нейтралізувати вплив Верховної Ради. Новообраний президент заявив, що Киргизстан дотримуватиметься західного шляху розвитку і за основу візьме американську модель.

5 травня 1993 р. була прийнята перша Конституція Киргизької Республіки як незалежної держави. В Основному законі Киргизстан проголошувався парламентською республікою із сильною президентською владою як демократична, правова, секулярна держава, що базується на принципах свободи, незалежності та єдності.

За формальними критеріями політичне життя в Киргизстані в цілому відповідало загальноприйнятим стандартам і уявленням про демократичну правову державу. Але неформально існувала й існує інша, неформальна, система суспільних відносин, яка відчутно впливає на розстановку політичних силу киргизькій еліті та характер рішень, що приймаються, тобто, в цілому, на політичну боротьбу. Така система глибоко закорінена у родоплемінній, клановій структурі традиційного киргизького суспільства. Найзагальніший поділ угруповань, котрі конкурують, здійснюється за регіональною ознакою: Північ проти Півдня. У найвищих ешелонах влади зіткнення вихідців з північних і південних областей – постійний мотив політичного життя як до, так і після одержання незалежності. Окрім того, мають значення родові групи та роди.

У владних структурах часів президента А. Акаєва переважали вихідці з північних кланів. Проте Південь завжди залишався ахілесовою п'ятою його режиму: йому так і не вдалося стати арбітром у міжкланових суперечках. Незважаючи на те, що в оточенні президента з'явилося чимало південців, а багато людей з Півночі перейшли до опозиції у результаті неефективності створеного А. Акаєвим режиму, основні сили опозиції продовжували базуватися на Півдні.

Вже у 1993 р. посилилася опозиція президентові: почасти це зумовлювалося погіршенням економічного становища в країні, частково – через значні скандали в урядових сферах. У грудні 1993 р. розгорівся скандал, пов'язаний із діяльністю в Киргизстані великої міжнародної компанії " Сіабеко". У жовтні 1991 р. за безпосередньою участю А. Акаєва було створено спільне підприємство " Сіабеко-Киргизія", а президент " Сіабеко" Борис Бірнштейн був призначений головою Комітету із відбудови і розвитку Киргизстану, фактично – радником президента. Але після того, як В. Бірнштейн був звинувачений у корупції, що шкодила інтересам Киргизстану, А. Акаєв заборонив будь-які контакти з цією компанією. Також з'ясувалося, що незаконні операції з золотом на території республіки здійснював прем'єр-міністр Т. Чингишев. Наприкінці 1993 р. сталася урядова криза. Аби відновити свій авторитет, 30 січня 1994 р. А. Акаєв провів референдум про довіру президентові, який виграв.

Коли розвалився СРСР, керівництву Киргизстану довелося розв'язувати економічні проблеми, аналогічні тим, з якими зіткнулися інші пострадянські нові незалежні держави. Потрібно було переходити від надцентралізованого загальносоюзного народногосподарського існування до ринкової економіки. У 1991 р. уряд за участю МВФ розробив економічну програму розвитку Киргизстану на макроекономічному рівні, розраховану до 1995 р., і активно розпочав процес здійснення економічної лібералізації. Були лібералізовані ціни на внутрішньому ривку, прийняті нові закони та укази, насамперед стосовно приватизації підприємств і проведення земельної реформи. Відбулися реорганізація структури державного управління та важливі кадрові заміни на ключових державних посадах. Тобто Киргизстан обрала радикальний " шоковий" варіант. Проте в цілому, не зважаючи на висунення нових цілей і завдань, система управління продовжувала працювати на старий лад, використовуючи головним чином адміністративно-командні важелі управління. Інститут акимства (територіально-земляцьких і родоплемінних зв'язків), що має глибокі коріння і не вписується в умови структурного перетворення економіки, також гальмував реформування економіки.

У 1991 р. прийнято закон про приватизацію. Згідно з цим документом приватизацію передбачалося здійснювати переважно у формі прямого продажу державних підприємств на конкурсній основі й акціонування дрібних і середніх підприємств. Було створено національний фонд, який мав фінансувати продаж малих і середніх державних підприємств приватним особам через надання їм безвідсоткових кредитів. Проте свій вплив мали недостатня розробленість законодавчої бази, невизначеність цін, а також кланові інтереси. До середини 1997р.у Киргизстані приватизували лише б тис. об'єктів торгівлі, побутового обслуговування і подібних невеликих підприємств. Пізніше їх кількість становила 95 %. Президент А. Акаєв розпорядився безкоштовно передати 8 % акцій стратегічних підприємств республіки незаможним громадянам.

Наприкінці 1991 р. розпочато земельну реформу. її суть полягала у ліквідації збиткових і низькорентабельних колгоспів і радгоспів, вилученні у них земель та їх передачі у довічне спадкове володіння селянам, а також у створенні широкої мережі селянських господарств, згуртованих через кооперування. 12 листопада того самого року президент видав указ " Про невідкладні заходи із забезпечення реалізації законів Республіки Киргизстан, регулюючих земельні та інші відносини у сільському господарстві". Однак представники президента на місцях замість того, щоб організовувати кооперативи вільних селянських господарств із земельною площею 50–70 га поливної і 80–100 га богарної ріллі та майже 200 га сінокосів і пасовиськ (як це було передбачено), почали руйнувати колгоспи і радгоспи, поділяючи їх на маленькі парцели із 0, 5–5 га ріллі. Через півроку, бачачи негативні наслідки подібних дій, президент 10 квітня 1992 р. видав постанову, де наказував незаконно розформовані господарства знову об'єднати у колгоспи. Після цього представники президента, використовуючи силові методи, громили селянські й фермерські господарства, які тільки зародилися, і знову об'єднували їх у карликові колгоспи. Лише згодом ситуація трохи виправилася. Зокрема, у 1995 р. на основі колгоспів було створено 687 сільськогосподарських кооперативів, 73 акціонерних товариства, майже 23, 5 тис* індивідуальних фермерських господарств. Нині на недержавний сектор припадає 65 % земельних угідь. Проте стан сільського господарства залишається дуже складним.

Варто врахувати той факт, що протягом багатьох століть киргизи вели общинно-родовий спосіб життя. У них здавна сформувалося негативне ставлення до підприємництва. На межі тисячоліть вони з великими труднощами входять до ринкової економіки з її конкуренцією, в якій потрібні змагальність, суперництво, виявлення особистої ініціативи і відповідальності. Республіці потрібний національний варіант розвитку ринкових відносин, який би відповідав системі національних цінностей.

Економіка Киргизстану значною мірою залежить від імпорту з колишніх радянських республік. Звідти отримують нафту, газ, чорні метали, хімічні й фармацевтичні товари, продукцію машинобудування, будівельні матеріали тощо. Країна намагається розширити імпортні операції з іншими, більш віддаленими партнерами, такими як Німеччина, Канада, Японія, а також Туреччина і Пакистан, але орієнтація на колишні " братні республіки" сильніша.

Тривалий час Киргизстан намагався залишатися у рубльовій зоні. Важливу роль у переході республіки на національну валюту відіграв МВФ. Він поставив виділення своїх кредитів у залежність від термінового впровадження власної грошової одиниці – сома. У травні 1993 р. відповідно до рішення Верховної Ради оголошено про вихід із рубльової зони і введення національної валюти. Через два дні після цього МВФ заявив про виділення коштів на її підтримку, що й було зроблено. Оскільки киргизька економіка має значні фінансові проблеми, їй активно допомагали країни-донори, серед них – СІЛА, Японія, Франція і Канада. Проте 57 % фінансової допомоги з різних джерел йшли на підтримку національної валюти і бюджету, на промисловість – лише 6, а на сільське господарство – 4 %. Таке нетривале піднесення, яке відчула спочатку киргизька економіка, значною мірою зумовлено зовнішньою допомогою, зокрема, США та контрольованих ними організацій. Наприклад, у 1990-ті роки у перерахунку на одну людину вона значно перевершувала відповідні показники у " сусідів", зокрема в 9 разів більше, ніж в Узбекистану.

Як і в інших центральноазіатських нових незалежних державах, у Киргизстані посилюється екологічна криза, що стала результатом тривалого безконтрольного користування природним середовищем. Ерозія ґрунтів збільшується, що призводить до частих стихійних лих – зсувів, лавин, селів. Це зумовлено тим, що в результаті діяльності людей гори втратили рослинний покров, особливо внаслідок розвитку тваринництва. Антропогенне навантаження на природу досягло критичної межі через аграрне перенаселення республіки, яке продовжує зростати швидкими темпами. Чисельність сільського населення Киргизстану вже у багато разів перевищує допустимі норми навантаження на природне середовище. Показовим є те, що тут – один із найвищих показників сільського безробіття, особливо серед молоді.

Іноді люди їдуть до міст, шукаючи кращої долі, а там їх не чекають. Це стало небезпечним не тільки для економічного, а й для політичного становища в країні. Різко зросла злочинність, збільшилася кількість угруповань агресивно налаштованої молоді (в основному нещодавніх переселенців), які вдаються до хуліганських дій. Саме ця категорія населення була найактивнішою під час усіх заворушень, що відбулися в Киргизстані. Соціально невлаштовані переселенці з сіл – дезорієнтована й агресивна частина суспільства, яка легко втягується у різні політичні рухи, особливо націоналістичного характеру, що висувають гасла перерозподілу власності, надання різних пільг корінному населенню, відродження національних традицій. Часто це призводило до масового захоплення земель для забудови, в результаті чого погіршувалася політична ситуація, справа доходила до кривавих міжнаціональних конфліктів, як це було в Оші у 1990 р. Ці верстви нерідко опинялися в лавах радикальних партій, опозиційних уряду. Першою такою організацією було об'єднання " Ашар" (" Допомоги"), яке виникло у 1989 р. унаслідок спроб масового захвату земель у Бішкеку бездомною киргизькою молоддю. Пізніше переважна частина учасників тюльпанової революції мали саме такі соціальні характеристики.

Проте поступово посилювалися фактори, що зумовили кризу, призвели до зростання масового невдоволення, з одного боку, і падіння авторитету акаєвського режиму до найнижчого рівня – з іншого. Згідно з офіційними даними, наприкінці 1990-х років продукція тіньової економіки становила 25 % ВВП країни. Неофіційні джерела свідчили, що вона ще раніше досягла рівня, що дорівнював ВВП. Більшість підприємств республіки зупинили роботу, третина з них виявилася збитковою. Приватна економіка і досі характеризується низькою продуктивністю. Малий і середній бізнес, в якому задіяно дві третини зайнятого населення, обмежується в основному торгівлею, а не виробництвом матеріальних цінностей. До цього слід додати зростаючу диспропорцію між індустріально розвиненими, але менш населеними північними районами і переважно землеробським, густонаселеним Півднем, людність якого страждає від дефіциту орної землі та води. А. Акаєв ігнорував інтереси жителів Півдня, незважаючи на неодноразові попередження про те, що потрібно згладжувати суперечності між регіонами.

Приватизація провідних галузей промисловості й контроль над певними секторами торгівлі та ключовими економічними міністерствами виявилися доступними в основному групам, близьким режиму завдяки особистим і клановим зв'язкам. Пізніше ті, хто знаходився поза цими групами, стали опозицією режимові, особливо це стосується вихідців з південних областей. Поєднання таких факторів, як насильство " на радянський манер", відсутність виходу до моря, бідність ресурсів і заморожені реформи, призвело до злиденності, уповільненої розбудови економіки, зростаючої залежності від іноземної допомоги і зовнішніх боргів (у 2006 р. вони становили 2 млрд. дол., що перевищує державний бюджет у 1, 5 млрд.). Через скорочення ресурсів у державній скарбниці режим почав відчужувати деяких колишніх союзників, перекривати їм доступ до влади, економічних ресурсів та ренти. Водночас решта суспільства практично не допускалася до приватизації " для своїх" і розподілу ресурсів. Через це вона зазнавала тяжких наслідків часткових реформ. Більшість народу вважала, що основними державними активами і великими спільними підприємствами керує сім'я А. Акаєва та її клан. У результаті невдоволення широких верств суспільства і кланів, виключених з кола наближених до президента, спричинило переворот у березні 2005 р.

Киргизстан тривалий час вітався Заходом як " найдемократизованіша країна" і така, що найбільше просунулася шляхом реформ. Він випередив інші ННД Центральної Азії за лібералізацією цін і зовнішньої торгівлі, монетаризації, переходом на власну валюту і приватизацією, прийняв Цивільний кодекс західного типу, першим законодавчо санкціонував приватну власність на землю. Республіка одержала зовнішнє визнання як " країна з ринковою економікою" (з усіх країн СНД такий статус має ще тільки Україна), що дало їй змогу вступити до СОТу 1998 р.

Як і Молдова, Киргизстан не здійснила необхідних економічних реформ у середині країни. У переговорному процесі погоджувалися на все, аби швидше приєднатися до солідної міжнародної організації. Майже не відстоювалися інтереси власних товаровиробників. Звичайно, перебування у СОТ супроводжувалося зростанням зовнішньоторговельного обігу і збільшенням експорту. Однак у його структурі переважала і значно зросла частка дорогоцінних металів, насамперед золота (третє місце за видобутком серед країн СНД після Росії та Узбекистану), мінеральної і рослинної сировини. Щодо інвестицій, то вони зменшилися майже на чверть. Загалом, обсяги інвестування у промисловість скоротилися з 1990 до 2005 р. майже в 10 разів. Прямі іноземні інвестиції спочатку зростали, а потім різко знижувалися. Середньорічні темпи зростання промислової продукції були приблизно вдвічі меншими, ніж в середньому по СНД. ВНП знизився вдвічі. Середній прибуток на душу населення впав із 1550 дол. у 1992 р. до 270 дол. у 2005 р.

Темпи зростання ВВП збільшилися з 2, 1 % у 1998 р. до 5, 7% у 2000 р. і залишалися на рівні приблизно 5 % до 2005 р., коли відбулося різке падіння у зв'язку з політичною нестабільністю в країні. У 2006 р. зростання ВВП у країні становило лише 2, 7 % замість запланованих 8 %.

Падіння економіки, крім усього іншого, зумовлено складностями етнонаціонального становища в державі. У 1992 р. киргизи становили 52, 4 %, узбеки – 12, 9, інші тюркомовні громадяни – 2, 7, росіяни – 21, 5, українці – 2, 5, німці – 2, 4 % та ін. Причому понад 52 % жителів республіки назвали російську мовою повсякденного спілкування. Президент А. Акаєв зазначав, що російську знає краще, ніж киргизьку; промови він писав спочатку російською, а потім перекладав на киргизьку. Хоча ще 1 жовтня 1989 р. набув чинності Закон " Про державну мову" (киргизьку), у 1996 р. А. Акаєв своїм указом назвав російську мову офіційною у місцях проживання і роботи російськомовного населення. Пізніше у новій редакції статті 5 Конституції Киргизстану російську мову визначили офіційно. У тій самій статті киргизька мова була названа державною. У квітні 2004 р. президент підписав ухвалений парламентом Закон " Про державну мову", згідно з яким усі чиновники повинні її знати і вести нею діловодство. Російська мова вважається офіційною, проте статус цей номінальний.

Для киргизького керівництва у національній політиці є два пріоритетні напрями – російський (стосується російськомовного населення) та узбецький. У цій царині, як і в багатьох інших діють два рівня вирішення: формально-декоративний і фактичний, реальний. У принципі Конституція " гарантує всім своїм громадянам їх рівність перед законом, незалежно від їхньої національної, расової, релігійної, мовної приналежності". Проте насправді серед більшості некиргизького населення були і вияви міжнаціональної ворожнечі, і сутички на релігійній основі. Тобто в усіх сферах життя представники титульної нації знаходяться у привілейованому становищі, тоді як національні меншини зазнають негласної дискримінації. Тому відбувся масовий виїзд насамперед російськомовного населення з Киргизстану. У 1998 р. до Бішкецького представництва Міграційної служби Росії звернулося бажаючих виїхати на постійне проживання 7200 осіб, у 1999 р. – 47 200, у 2000 р. –161300 осіб. Киргизстан катастрофічно втрачав кадри, що створило в економіці ситуацію, близьку до катастрофи. За словами президента А. Акаєва, велика індустрія Киргизстану після цього від'їзду вже розвалилася, а якщо таке саме станеться і в енергетиці, то республіка опиниться відкинутою " ледь не у кам'яний вік". У1991 р. киргизи становили 8 % кваліфікованих робітників і менше 3 % інженерно-технічних працівників республіки. Киргизька молодь не хотіла працювати на виробництві. Унаслідок міграції російськомовного населення держава втрачає не тільки кадри, а й гроші. За роки незалежності мігранти з країни вивезли майже стільки доларів, скільки республіка одержала від кредиторів. Тому керівництво робило спроби зупинити відплив представників нетитульної нації: відкриття у 1993 р. у Бішкеку Слов'янського університету, створення в Чуйській долині німецького автономного округу тощо.

Значну роль відіграє релігійний чинник – посилення позицій ісламу. В умовах ідеологічного вакууму збільшилося значення ісламського фактора в державній політиці, хоча киргизи не такі релігійні, як інші народи Середньої Азії. Фактор належності до певного клану для них набагато важливіший. Проте досить сильні настрої ісламського фундаменталізму і сепаратизму на Півдні, де мешкає чимало узбеків, відданих своїй вірі. Ці настрої спираються на альтернативну державі економіку, яка контролює виробництво і транспортування наркотиків. Киргизьке місто Ош відоме як середньоазіатська столиця наркомафії. Зважаючи на небезпеку посилення ісламістських чинників, А. Акаєв приділяв увагу і проблемі ісламу. Він часто зустрічався з муфтіями. Держава надавала значну допомогу у зведенні мечетей, мусульманських навчальних закладів – медресе. На навчання до мусульманських університетів виряджалися киргизькі студенти тощо. Але президент розумів небезпеку ісламістських радикалів і налаштованих на фундаменталістський лад сепаратистів. Єдиний захист він вбачав у захисті з боку Росії. У 1999 та 2000 pp. бойовики Ісламського руху Узбекистану намагалися прорватися на територію Киргизстану. Саме тоді за допомогою Росії та Узбекистану Киргизстан зміг розбити загони бойовиків.

Попри видимість розвитку демократії, за що Киргизстан вихваляли міжнародні спостерігачі, йшов процес переходу від партійно-номенклатурного принципу побудови політичної системи до кланово-ієрархічного. Характерною рисою розвитку політичної системи Киргизстану стало також посилення авторитарних тенденцій, що зумовлено міжклановою боротьбою за владу, конфліктами на національній основі, зростанням соціальної напруженості на тлі економічних труднощів. А. Акаєв змушено визнав: " До справжньої демократії киргизи ще не доросли".

Переобрання А. Акаєва на другу каденцію 24 грудня 1995 р.

29 травня 2000 р. знову відбулися президентські вибори, на яких А. Акаєв у першому турі набрав 74, 4 % голосів. Його головними суперниками були Омурбек Телярбаєв та Алмазбек Амамлбаєв: перший одержав 13, 8 % голосів, другий – 6 %. Явка виборців на дільниці становила 77, 3 %. Тривале перебування при владі однієї особи і створений нею режим викликали все більше невдоволення.

16–18 березня 2002 р. відбулись зіткнення опозиціонерів із силами правопорядку. Населення Аксийського району Джалал-Абадської області виступило на захист засудженого опозиційного депутата парламенту Азимбека Бекназарова, а також вимагало відмовитися від ратифікації угоди 1999 р. стосовно киргизько-китайського державного кордону. Внаслідок сутичок загинуло 6 осіб. Опозиція також організувала багатолюдні акції протесту в деяких районах країни і в Бішкеку. Водночас проходило голодування депутатів-опозиціонерів, під час якого один із голодуючих помер. У країні визріла гостра політична криза.

А. Акаєву тоді вдалося утримати свої позиції, відправивши у відставку декількох осіб зі свого оточення. Зокрема, посаду втратив тодішній прем'єр-міністр Курбанбек Бакієв, який потім став одним із лідерів опозиції. Опозицію взагалі поповнювали колишні чиновники, вона мала в запасі південний електоральний запас. У серпні 2002 р. сформувався опозиційний рух " За відставку Акаєва та реформу для народу", до складу якого увійшли 20 опозиційних політичних партій, організацій і громадських об'єднань. На чолі став Фелікс Кулов, у минулому – віце-президент держави, глава служби державної безпеки, мер столиці.

А. Акаєв мав намір у 2006 р. залишити президентську посаду, але перед ним постало складне питання збереження створеного ним устрою, якому дуже заважала опозиція. Тому чимало провідних опозиційних діячів були відсторонені від участі у наступних парламентських виборах 2005 р. Вибори відбулися у два тури, 27 лютого і 13 березня, із численними порушеннями. 90 % депутатських мандатів дістали проурядові та нейтральні кандидати. Опозиція заявила про фальсифікації виборів і підняла Південь. Тисячі прибічників опозиції рушили на столицю, міліція їм не перешкоджала. Опозиціонерам легко вдалося дійти до Бішкеку і захопити урядові установи. Тобто і на Півночі до корумпованої влади ставилися байдуже, майже ніхто не намагався її захищати: увечері 23 березня у Бішкеку загін особливого призначення розігнав мітинг опозиції. Проте вже 24 березня натовп з приблизно 15 тис. прихильників опозиції захопив Будинок уряду, де були розташовані всі державні установи. Народ наважився на силову зміну влади. В ніч з 24 на 25 березня в столиці спалахнули масові безпорядки, що супроводжувалися мародерством, підпалами і пограбуваннями. Свою роль відіграли горілка і наркотики; серед бешкетників були люди кримінальних авторитетів і наркобаронів. Безлад тривав доти, доки за допомогою своїх прихильників і силових структур не навів порядок " залізний Фелікс" – Фелікс Кулов. Його звільнили повсталі з колонії, де з березня 2000 р. він відбував термін за офіційним звинуваченням у зловживанні повноваженнями.

Ті події одержали назву " тюльпанова революція". Причини її були різними. Насамперед, незгода широкої громадськості з результатами виборів і постійно зростаючим впливом " сімейного" клану президента А. Акаєва на політику й економіку республіки. Зокрема, в республіці висловлювалися припущення, що наступним президентом республіки може стати його дружина – Майрам Акаева. За походженням вона була із впливового таласького клану – " хранителів знань та мудрості", що забезпечувало президентові відповідну підтримку; за популярністю поступалася лише своєму чоловікові, очолювала благодійний фонд " Меерім", мала значний вплив на президента – її називали його " відділом кадрів".

В одному з останніх інтерв'ю А. Акаев сказав: " Нехай мої діти спробують себе на політичному поприщі". Обрання до парламенту його сина Айдара, дочки Бермет і декількох найближчих родичів стало каталізатором вибуху невдоволення. Людям також дуже не подобалося, що контроль над найприбутковішими підприємствами держави здійснювали особи, котрі належали до " клану Акаева", насамперед чоловік Бермет Аділем Тойгонбаєв. З іншого боку, реаліями життя в Киргизстані були сильне соціальне розшарування (разом із деякими латиноамериканськими і найменш розвиненими африканськими країнами Киргизстан належить до групи держав із найнерівномірнішим розподілом доходів), коли більша частина населення (понад 70 %) живе за межею бідності, а 10 % перебуває на рівні волаючої злиденності (рівень річних прибутків не перевершує 600 дол., тобто менше, ніж 1, 5 дол. на день), низька заробітна плата (середня становить 80 дол. місяць, на середину 2006 р.), високий відсоток безробіття, низький рівень медичного обслуговування та освіти, високі показники дитячої смертності й загалом дуже низький рівень життя.

Під час " тюльпанової революції" президент А. Акаев не хотів удаватися до силових дій і допускати кровопролиття. Не владнавши ситуацію, він залишив країну разом із усією родиною й отримав прихисток у Росії. Влада перейшла до рук різнорідної опозиції, яка сама виявилася приголомшеною тим, що сталося. Одразу після цього почалися внутрішні розбіжності й конфлікти, адже в лавах опозиції перебувало майже 60 різних партій і організацій. Це групи-суперники, в яких найбільший вплив мали колишні сподвижники глави держави. Більшість з опозиційних організацій існували на західні гранти, спрямовані " на розвиток демократії". Опозиціонерство в Киргизстані стало вигідною професією, навіть бізнесом, за рахунок якого годувалися десятки і навіть сотні родичів і знайомих того чи іншого " титульного" опозиціонера.

Під тиском опозиції 4 квітня 2005 р. А. Акаєв у киргизькій амбасаді в Москві склав президентські повноваження. Пізніше він відмовився зустрітися із представниками республіканської генеральної прокуратури, котрі хотіли допитати А. Акаєва щодо майна його сім'ї, корупції, діяльності фонду " Меерім". Активи президентської родини перейшли під контроль нової влади.

У результаті дотермінових виборів 10 липня 2005 р. президентом обрали одного з керівників опозиції К, Бакієва (представника впливового джалал-абадського південного клану). Він набрав 87, 6 % голосів виборців, а його суперники не здолали навіть 3-відсоткового бар'єру. Новий президент був депутатом парламенту і прем'єр-міністром при президентові А. Акаєві, звільненим у 2002 р. Тому те, що відбулося у Киргизстані, можна вважати не революцією, а владною рокіровкою. Був укладений стратегічний союз Півночі і Півдня (альянс Ф. Кулов – К. Бакієв), який на деякий час забезпечив відносну стабільність, проте не зміг поставити міцний заслон політичним та міжетнічним розбратам, криміналізації громадського життя. Переділ сфер впливу супроводжувався політичними вбивствами.

Проте боротьба за владу не припинилася. З одного боку барикад перебував президент К. Бакієв і його прихильники, з іншого – різнобарвна опозиція, яка постійно змінювала свою конфігурацію, залишаючись антипрезидентською. Дехто вважає, що у післяреволюційному Киргизстані влади і повноважень вистачило не всім з учасників бішкецького " майдану". Інші вбачають причину всіх лих у тому, як президент веде державні справи, а також у його особистих характеристиках. Він розчарував більшість учасників " тюльпанової революції".

У центрі уваги була конституційна реформа. її прибічники вказували на те, що акаєвська Конституція 1993 р. з усіма пізнішими поправками створила умови для узурпації влади главою держави та його сімейним кланом, а потім стала основою узурпації влади К. Бакієвим. У 2006 р. опозиція виводила на вулиці своїх прихильників, влаштовуючи масові акції протесту. Ті події одержали назву " революції юрт". Під її тиском 9 листопада 2006 р. президент підписав нову Конституцію, що передбачала змішану парламентсько-президентську модель і суттєво обмежувала повноваження президента. Ф. Кулов – прем'єр-міністр – і його уряд пішли у відставку, бажаючи пришвидшити парламентські вибори, адже тодішній склад Жогорку Кенеш (Національні збори) гальмував здійснення необхідних країні реформ. До того ж його обрали за старою Конституцією. Парламентарії під тиском такої небажаної перспективи ухвалили поправки до Конституції, запропоновані президентом, і фактично поновлювали його повноваження. Після цього К. Бакієв двічі пропонував Ф. Кулова на посаду прем'єра, проте депутати двічі відхилили його кандидатуру. Ухвалена була кандидатура міністра сільського господарства Азіма Іса-бекова. Замість харизматичного і сильного політика на політичну сцену країни вийшов технічний прем'єр-міністр. Пізніше його змінив Алмазбек Атамбаєв, якого 11 травня 2007 р. намагалися отруїти.

Парламент виступав постійним, часто непримиренним опонентом виконавчій владі. Після референдуму стосовно нової Конституції у 2007 р. президент К. Бакієв спромігся посилити свої позиції і розпустив парламент. Він заявив: " Я багато разів просив депутатів перенести акценти з політичної боротьби на створення хорошої законодавчої бази для розвитку країни. Однак часто парламент обирав інші пріоритети, вважаючи важливішою боротьбу за розширення своїх повноважень". Він також зазначив, що " втручання у роботу інших гілок влади мало масовий, а іноді й неприпустимий характер".

Наприкінці 2007 – у 2008 рр. Киргизстан мала імідж найдемократичнішої з усіх держав Середньої Азії. Однак опозиція критикувала К. Бакієва за те, що він намагався відродити дещо модифікований варіант правління попереднього президента. Начебто конституційний референдум дав можливість президентські рішення одразу затверджувати парламентом, а опозиція втратила значну частку свого впливу на управління державою. Після прийняття нової Конституції Киргизстану і Кодексу про вибори парламент повністю обирається за партійними списками, а партія-переможниця одержує право висувати кандидата на посаду прем'єр-міністра і формувати уряд. Якщо жодна з партій не набирає більшості місць, президент має право особисто доручити формування уряду одній з партій.

Не всім у Киргизстані подобається процес установлення " керованої демократії" на бакієвський зразок. Тому найбільші опозиційні сили країни оголосили про своє об'єднання напередодні парламентських виборів. З іншого боку, в жовтні 2007 р. була створена потужна пропрезидентська партія " Ак Жол Киргизстан" (" Світлий шлях Киргизстану"). Почалося переливання сил до пропрезидентської партії, куди кинулися усі чиновники, котрі відчули, що в опозиції надто мало шансів для створення широкої коаліції перед виборами до парламенту.

16 грудня 2007 р. відбулися парламентські вибори, в яких брали участь 12 політичних сил. Тільки на третій день після них громадяни дізналися, що майже всі місця дістала пропрезидентська партія: " Ак Жол Киргизстан" отримав 71 мандат, вельми лояльні до президента комуністи – 8 місць, соціал-демократи – 11 і жодної опозиційної сили. Спостерігачі від ОБСЄ зазначили численні порушення і фальсифікації. Опозиційні партії вдалися до акцій протесту, зокрема було оголошено протестне голодування. Події у Киргизстані одержали широкий міжнародний резонанс.

Киргизстан має значну геополітичну цінність. Для Заходу, зокрема для Сполучених Штатів Америки, це плацдарм, який врівноважує Росію та Китай. Адже з американської бази " Гансі" у киргизькому Манасі вирішуються завдання не тільки на афганському стратегічному напрямі, а й на китайському. За допомогою сучасних технічних засобів із Киргизстану можна спостерігати затим, що відбувається у сусідньому Казахстані, чия привабливість постійно зростає через його колосальні запаси енергоресурсів. Для американців ліпше було б мати в Киргизстані політиків, які б безумовно перебували у фарватері політики СІНА, а не озиралися постійно на Росію і Китай, як це робив А. Акаєв. Тому скинення його режиму було зумовлено і цією обставиною. Зокрема відомо, що киргизьке опозиційне об'єднання " Коаліція за демократію і громадянське суспільство" фінансував Національний демократичний інститут з міжнародних проблем, безпосередньо пов'язаний із державним департаментом США, а опозиційне об'єднання " Громадянське суспільство проти корупції" – американський Національний фонд за демократію.

Розташування Киргизстану посередині Великого шовкового шляху робить його місцем зіткнення інтересів не тільки Заходу, а й азіатських " тигрів" і " драконів", які теж прагнуть потрапити на центральноазіатські ринки й припасти до місцевих ресурсів, насамперед енергоносіїв. Тому киргизьке керівництво велику увагу спрямовує на Схід, зокрема, на Південну Корею, Китай, Філіппіни, Японію. Остання стала чи не найголовнішим донором Киргизстану. Звичайно, найактивнішою була Китайська Народна Республіка, зокрема у будівництві нових автомобільних і залізничних шляхів, що має сприяти відродженню Великого шовкового шляху зі Сходу на Захід.

Киргизстан розташований на перехресті трьох цивілізацій: ісламської, російської і китайської. До цього приєднався вплив Заходу, що зростає. Нова незалежна держава ще не визначилася, до якого з цих центрів приєднатися, тому в її політиці та економіці є в різних пропорціях усі зазначені компоненти. Наприклад у Киргизстані розміщені військові бази й американська – в Манасі і російська – в Канті. Киргизстан – член СНД. Найтісніші відносини у неї з Росією, Казахстаном і Узбекистаном.

На формування міжнародної політики Киргизстану впливали такі обставини: історичні конфлікти між мусульманським світом, євразійськими імперіями – каганатами та Китаєм призвели до розмежування сфер впливу в Киргизстані. Північ традиційно тяжіє до Росії та Китаю, а Південь, котрий межує з Ферганською долиною, завжди перебував під впливом цього центру ісламізму. Іслам завжди відігравав провідну роль у настроях південної еліти. Отже, можна припустити, що керівництво, до складу якого входять представники південних кланів, у зовнішній політиці більше орієнтуватиметься на ісламські країни. З огляду на те, що на півдні республіки мешкає 600-ти-сячна узбецька спільнота, важливим напрямом виступають відносини з Узбекистаном. Проте вони дуже складні (про це докладніше йдеться у розділі, присвяченому цій ННД).

Киргизстан вважався державою, яка найбільше просунулася шляхом демократизації і ринкових реформ за західними мірками порівняно зі своїми азіатськими сусідами. Раніше відстала і недостатньо розвинена в СРСР республіка, він обрав західну модель політичного й економічного розвитку і спробував побудувати суспільство, що базується на західних цінностях. Від 1993 до 1996 р. країна одержала від Заходу кредитів більше, ніж будь-яка інша країна СНД. Тільки на підтримку киргизької національної валюти – сома (введений 10 травня 1993 р.) – спрямували приблизно по 100 млн. дол. У 1996 р. МВФ надав Киргизстану режим найбільшого сприяння і збільшив розміри допомоги. Незважаючи на це, економічне становище країни невпинно погіршувалося. Отримані кошти використовувалися, головним чином для освоєння ресурсів, створення інфраструктури для вивезення сировини і " живлення" місцевої еліти (на утримання державного апарату втрачають 11 % бюджетних коштів, а чиновників стало в 4 рази більше, ніж за радянських часів). У суспільстві відбулося різке майнове розшарування, встановився значний розрив – 3 % багатих і 97 % бідних.

Впровадження західної моделі, яке здійснювалося прямолінійно, без урахування місцевих особливостей, призвело до загострення внутрішніх суперечностей і проблем. Переділ власності, що відбувся протягом 1992–1995 рр., спричинив порушення рівноваги і стимулював суперництво між політичною та господарською елітами Півночі і Півдня, загостривши тим самим проблему регіоналізму. Іншим наслідком киргизького експерименту стала залежність від фінансових вливань Заходу, без дотацій якого економіка республіки вже не може існувати.

Загалом досвід розвитку незалежного Киргизстану свідчить, що прискорені темпи політичної й економічної лібералізації можуть зумовити соціально-політичні вибухи і різко відкинути економіку назад. Республіка через півтора десятка років опинилася на межі економічного краху. Відповіддю на погіршення загального становища стала " тюльпанова революція", в якій єдиним настроєм було бажання " скинути Акаєва з трону". В результаті відбулася зміна президентів, але унаслідок " революції" Киргизстан перебував у затяжній політичній кризі, а підсумкова ситуація настільки неоднозначна, що може призвести не стільки до посилення демократичних інститутів, скільки до загального ослаблення держави. Вона може стимулювати небажані процеси як для місцевої влади, так і для міжнародного співтовариства. Йдеться, насамперед, про потенціал посилення криміналітету, пов'язаного з наркотрафіком, а також про інші виклики безпеці, зокрема збільшення кількості ісламістських організацій на півдні країни і зростання радикальних настроїв, що робить розвиток внутрішньополітичного становища непередбачуваним.

Запитання для самоперевірки

З яких причин почалися оські сутички між киргизами й узбеками?

Чим зумовлені міжетнічні протиріччя в Киргизстані?

Які проблеми існують у відносинах Киргизстану з найближчими сусідніми державами?

Охарактеризуйте здобутки і прорахунки політичного курсу А. Акаєва.

Як розвивалися події " тюльпанової революції"?

У чому полягала політична криза, що виникла в Киргизстані після подій березня 2005 р.?

Чого досяг президент К. Бакієв у результаті прийняття нового Основного закону держави?

Завдання для самостійної роботи

У чому полягало зростання впливу сімейного клану А. Акаєва на політику та економіку Киргизстану?

Проаналізуйте сучасний стан киргизької економіки.

Який зовнішньополітичний курс здійснює Киргизстан? Чи відбулися в ньому зміни протягом останніх років?

Як ви думаєте, чи можлива справжня демократія на Сході взагалі і в Киргизстані зокрема?