Таджикистан

На сучасному етапі Таджикистан – одна з найбідніших країн Центральної Азії. Особливістю його соціально-економічного становища за часів радянської влади був однобічний, переважно сировинний розвиток народного господарства, що перетворив країну практично на сировинний додаток до промислових районів СРСР. Бюджет республіки за радянських часів дотував Центр на 70 %. За рівнем економічного становища і ресурсного потенціалу Таджикистан на початку 1990-х років перебував на останньому місці серед усіх інших держав СНД. Порівняно з ними, тут були найнижчі щорічні показники на душу населення: національного доходу, рівня життя, забезпеченості житлом, об'єктами освіти, охорони здоров'я, культури. Водночас у Таджикистані – найвищі показники природного приросту населення, особливо сільського.

Таджикистан є єдиною нетюркською державою у Центральній Азії. Населення республіки становлять в основному споріднені персам таджики, які розмовляють на різновиді фарсі – таджицькій мові. Крім них, 15 % мешканців – узбеки і 1 % – росіяни. Однак на відміну від шиїтського Ірану, більшість жителів сповідує іслам сунітський. Таджицьке суспільство дуже традиційне, відмінне від спільнот європейського типу. В масовій свідомості ще не відбулася заміна колективістської самосвідомості на індивідуальну. Це означає, що життя таджика визначається не стільки індивідуальною волею, скільки волею і рішеннями родових та інших общинних структур (авлод, ма-халля, даха). На рівні селищ і кварталів таджицьке суспільство загалом зберегло патріархальний вигляд. Значення сімейно-родових і сусідсько-общинних зв'язків у житті сучасного суспільства виразно виявилося в період кризи 1990-х років. У нових громадсько-політичних рухах і організаціях брали участь не стільки окремі особи, скільки групи людей, які належали до одного роду, чоловічого об'єднання, кварталу або приходу. Мітингова активність населення, а потім формування загонів самооборони і різних бойових груп ґрунтувалися на тій самій традиційній основі. На аналогічних принципах здійснювалася й організаційна діяльність громадсько-політичних партій і рухів.

Протистояння в Таджикистані в основному почалося під впливом перебудови в СРСР. З'явилися партії, рухи та об'єднання, котрі виступили за самостійність і незалежність республіки. Вперше вони чітко виявилися у боротьбі за надання таджицькій мові державного статусу. У 1989 р. був прийнятий Закон про державний статус таджицької мови. Навколо цього питання громадськість республіки поділилася на різні угруповання. Радикалам вдалося провести через Верховну Раду свій варіант проекту закону. Одразу після цього серед них почало формуватися товариство " Растохез" (" Відродження"). Спочатку його активісти мали на меті створити широкий національний фронт, подібний до тих, що вже діяли у Литві та Україні. Проте таку ідею не реалізували, оскільки на заваді стали події лютого 1990 р.

Економічні та соціальні проблеми у свідомості населення поступово набували більш виражену політичну спрямованість. Невдоволення мас трансформувалося у негативне ставлення до влади й апарату управління і тяжіло до соціального екстремізму і радикалізму. 11–14 лютого 1990 р. у Таджикистані вперше за 70 років спалахнули масові мітинги протесту населення проти влади, в яких взяли участь майже 30 тис. осіб. Уперше тоді з'явилися гасла " Таджикистан – для таджиків". Активну участь виявили представники фундаменталістських ісламістських організацій. Акція протесту призвела до кривавої трагедії, коли натовп штурмував будинок ЦК компартії Таджикистану в Душанбе з вимогою відставки уряду. Мітингувальників розігнали, розстріляли внутрішні війська і підрозділи військ спеціального призначення. За офіційними даними, загинуло 22 особи і понад 100 отримали поранення. У відповідь ісламісти організували погроми, побили російськомовне населення і таджицьких жінок, одягнених на європейський лад. До погромників приєдналося багато жителів міста, які вважали уряд відповідальним за кровопролиття. Було висунуто вимогу відправити у відставку першого секретаря ЦК компартії Таджикистану Каххора Махкамова. Коли підійшли додаткові збройні сили, пленум ЦК не прийняв відставку К. Махкамова та уряду.

Проте уряд і сам К. Махкамов не могли контролювати ситуацію в республіці. У 1991 р. він подав у відставку. Але президентські вибори 24 листопада 1991 р. не привели до влади представників опозиційних сил, оскільки активізація ісламістських екстремістів багато кого відлякувала, а позитивної програми дій опозиція так і не запропонувала.

Політичне протистояння

У політичному протистоянні того часу виокремилися такі угруповання: партійно-радянська і господарська номенклатурна еліта; прошарок з настроями перебудови; сили ісламської орієнтації; непримиренні периферійні і таджицька мафія. Розглянемо їх детальніше.

1. Найвпливовішою була перша група, яка спочатку сприйняла горбачовську перебудову як чергову гру нового керівництва КПРС і надала їй кампанійського характеру. Проте бурхливий розвиток новоутворених партій і рухів, серйозність їхніх намірів у боротьбі за перерозподіл влади в республіці примусили номенклатуру швидко зорієнтуватися і перейти у контрнаступ із використанням усіх можливих форм і засобів.

2. У свою чергу, прошарок із настроями перебудови, до складу котрого входив народний рух " Растохез" (від нього пізніше відокремилася Демократична партія), чимало національно-культурних громадських об'єднань, використовуючи можливості гласності, здійснювали наростаючий наступ проти попередньої номенклатури.

3. До групи непримиренних периферійних належали особи, яких у період перебудови змістили з їх посад та які намагалися будь-якими способами повернути втрачені позиції. Як правило, це були перші секретарі обласних, міських і районних комітетів Комуністичної партії, керівні працівники правоохоронних органів і торгівлі на периферії.

4. Серед сил ісламської орієнтації найактивнішими виступили священнослужителі мечетей, а також молодь із прихильників нової Партії ісламського відродження Таджикистану, яка мала велику популярність, особливо серед сільського населення своїми закликами до чистоти релігійних переконань і відмови від непомірних розкошів при проведенні релігійних обрядів.

5. Таджицька мафія на початку 90-х років організаційно оформилася в інтернаціональні організовані злочинні угруповання, котрі контролювали більшість сфер тіньової економіки і торгівлі, ресторанного бізнесу і системи виробничої кооперації. Вони активно " укорінювали" своїх ставлеників у склад місцевих органів влади, силових структур, мали добре організовані системи зв'язку, транспорт, групи бойовиків і загальну систему фінансування. Під час військово-політичного протистояння таджицька мафія спочатку була розділена політичними силами, які ворогували, а потім сама активно використовувала ці сили з метою реалізації спільних цілей криміналітету.

Встановлення незалежності Таджикистану від Радянського Союзу 9 вересня 1991 р.

Після того, як СРСР розвалився, 25 грудня 1991 р. утворилася нова незалежна держава. Її очолив Рахмон Набіев, тодішній перший секретар компартії і водночас ходжентський багатій. Він і став першим президентом Таджикистану. Тобто при владі залишилася стара партійно-радянська і господарська номенклатура. Вона привернула на свій бік більшість периферійних непримиренних і частину таджицької мафії. Між ними, з одного боку, а з іншого – групами перебудовчих настроїв, які охоплювали націонал-патріотів і демократів в об'єднанні з силами ісламської орієнтації та криміналітетом, розпочався новий етап протиборства, що перейшов у глибоку кризу. Зовнішні центри впливу також брали активну участь у процесі дестабілізації становища і прагнули використовувати кожну зі сторін для реалізації власних інтересів. Загалом події погіршувалися у зв'язку з тотальним дефіцитом товарів, розвалом економіки і зростанням соціальної напруженості у суспільстві, а також паралічем системи державного управління.

Починаючи з березня 1992 р. події розгорталися дуже швидко, набуваючи виразніших ознак регіоналізму і клановості, яким пізніше дали ідеологічне визначення: боротьба комуністичних сил з демоісламською опозицією. Насправді витоки збройного протистояння полягали у прагненні певних політичних сил змінити традиційний розподіл ролей між різними клановими групами (пов'язаними єдністю походження, проживання, родинними зв'язками, укладом життя, ставленням до релігії та ін.) у Таджикистані.

За радянських часів домінуючу роль у політичному житті відігравали вихідці з Ленінабадської області (" ленінабадщ", інша назва – худжандці, їх загальна чисельність становила 25 % населення Таджикистану), які займали найвищі адміністративні посади. З ними активно співпрацювали вихідці з Ку-ляба – " кулябці" (інша назва – гіссарці, 25 % населення республіки), які займали вищі посади у силових структурах, зокрема в Міністерстві внутрішніх справ, хоча головні їх інтереси зосереджені в аграрній сфері, зокрема у монокультурі бавовнику. В їх підпорядкуванні перебували бадахшанці (памірці – 10 %) і каратегинці (гармці – 25 %), котрі мали сильні позиції у торгівлі та виробництві товарів народного споживання. Про такий розподіл навіть ішлося у приказці: " Ленінабад править, Куляб охороняє, Памір танцює, а Каратегин торгує". Тобто основна лінія внутрішньоетнічного протистояння проходила так: ленінабадці і кулябці, з одного боку, і каратегинці й памірці – з іншого.

Після перших виборів президента при владі залишився представник " ленінабадського клану" Р. Набієв, що означало збереження стану, який існував за часів радянської влади. Перші декілька місяців у країні зберігався стан рівноваги сил: найвпливовішим представником опозиції була гарантована недоторканність в обмін на згоду додержуватися політичних методів боротьби.

Поштовхом до конфронтації став арешт б березня 1992 р. відомого опозиціонера Максуда Ікрамова. Невдовзі після цього голова таджицького парламенту Сафаралі Кенджонов (представник клану гіссарців) звинуватив міністра внутрішніх справ Мамадайоза Навжуванова (памірця) у корупції та перевищенні повноважень. Потім були й нові звинувачення. 23 березня сторони почали організовувати масові акції. На столичному майдані Шохидон відбувалися багатотисячні мітинги протесту проти " комуністів", учасниками яких були здебільшого кара-тегинці і памірці. Величезний натовп просидів на майдані два місяці.

1 квітня їх противники (формально " Громадський комітет із захисту конституційного ладу") організували альтернативний проурядовий мітинг на майдані Озоді, де зібралися вихідці з Куляба, перебування яких у столиці оплачувалося зі спеціального фонду, створеного промисловими підприємствами півночі країни.

Після закінчення рамадану на початку квітня мітинг на майдані Шохидон одержав підкріплення із прибуттям селян, мобілізованих за активної участі ісламського духовенства, котре відіграє важливу роль у регіонах, що претендували на переділ влади. Взаємні звинувачення між протилежними силами перейшли у масовий безлад. 23 квітня учасники мітингу з майдану Шохидон захопили як заручників 16 депутатів парламенту. Щоб їх звільнити, владі довелося піти на деякі поступки. С. Кенджонов мав залишити посаду голови парламенту, але шляхом нескладної політичної комбінації він майже одразу повернувся у своє крісло, що викликало ще більше невдоволення опозиціонерів.

1 травня прибічникам Р. Набієва стали роздавати автомати, а 5 травня було введено надзвичайний стан. Це означало заборону будь-яких мітингів і зборів, а також установлення комендантської години. В той самий день жителі одного з кишлаків, розміщеного на автотрасі з Куляба до Душанбе, спробували перекрити дорогу, відмовляючись пропускати підкріплення на майдан Озоді. В результаті сутички зі стріляниною з'явилися і перші жертви. Тоді представники опозиції захопили будинки телецентру, залізничного вокзалу і президентського палацу. Деякий час жодній зі сторін не вдавалося забезпечити перевагу сил. 7 травня Р. Набіев пішов на поступки і оголосив про відставку п'яти високих посадовців, серед них і С. Кенджонова. 11 травня уклали угоду про формування Уряду національної згоди, в якому 11 із 24 посад віддали каратегінцям і памірцям, котрі становили основу так званої ісламсько-демократичної опозиції, або Об'єднаної таджицької опозиції. їм зокрема були передані силові міністерства, телерадіокомітет, міністерство закордонних справ, освіти, сільського господарства, тобто політичний іслам завоював місця в уряді. Номінально главою держави залишався Р. Набієв, проте реально він став заручником опозиції.

Ленінабадці і кулябці підтримували формально легітимний світський уряд, і оскільки він походив від комуністів, їх називали " неокомуністами". Памірці, каратегінці, які були основою опозиції, перебували під сильним впливом ідеї ісламського відродження. Тому їх назвали " ісламістами". Провідною силою " ісламсько-демократичного блоку" була Ісламська партія відродження Таджикистану. Головною метою вона проголосила прихід до влади, відродження духу ісламу в усіх сферах життя, повернення жінок до домашнього вогнища. Тобто, партія виступала за " створення держави за іранським зразком". У 1993 р. вона стала основою заснованого в Афганістані Руху ісламського відродження Таджикистану і Ради опору Таджикистану – координуючого органу опозиції.

Мітингувальників з майдану Озоді відправили по домівках, однак зброю у них не забрали. До кінця літа у столиці панував хиткий мир. На місцях спостерігалася інша ситуація. Влітку 1992 р. почалося масове знищення противників опозиції. Релігійний фанатизм " ваххабітів", що виправдовував терор і катування проти інакомислячих, використовували для ідеологічного виправдання кривавих розправ, пограбувань і мародерства. Є жахливі документальні кадри вбивств і катувань, яких зазнавали жертви ісламістів у Таджикистані у 1992 р.

Об'єднана таджицька опозиція ніколи не була єдиною – польові командири, користуючись безконтрольністю з боку центральної влади, займалися тільки розв'язанням своїх фінансових проблем силовими методами за рахунок місцевого населення (відбирали бавовну і продавали її) та шляхом конвоювання гуманітарних вантажів (насправді, грабуючи їх). Таким чином створювалися рахунки у швейцарських банках. Варто зазначити, що у бойових діях з обох сторін брали участь найманці з Росії, Узбекистану, Прибалтики, Кавказу, афганські моджахеди, інстуктори-араби, а також значна численність осіб з кримінальним минулим, котрих випустили з в'язниць республіки. Бойові дії все більше набували кровопролитного і кримінального характеру. Навесні і влітку по регіонах здійснили масові етнічні чистки, що супроводжувалися насильством, пограбуванням і знищенням майна. Ускладнилася проблема з продовольством, оскільки головні сільськогосподарські райони опинилися під контролем опозиції. Брутальне насильство бойовиків-" ваххабітів" значною мірою зумовило те, що більша І частина населення Таджикистану відійшла від ісламістів, не підтримала їхню " модель" ісламської революції.

Російські військові – дислокована на території Таджикистану 201-ша мотострілецька дивізія – одержали наказ не втручатися у внутрішні справи, але фактично симпатії командування були на боці ленінабадців та кулябців. Проте представники обох ворогуючих сторін часто знаходили захист у розташуванні дивізії, не кажучи вже про росіян, котрі тікали з Душанбе.

У серпні 1992 р. у результаті масових виступів опозиціонерів у Душанбе Р. Набієв остаточно втратив контроль над ситуацією і теж сховався у розташуванні 201-ї дивізії. 7 вересня він спробував таємно втекти у рідний Ходжент, який не контролювали опозиціонери, але його перехопили по дорозі до аеропорту і, погрожуючи зброєю, примусили скласти повноваження.

Після цього політична криза остаточно набула характеру громадянської війни. Кулябці і ленінабадці, які сформували в середині осені політичну організацію – Народний Фронт (НФ), спромоглися унаслідок запеклих воєнних дій 27 вересня захопити Курган-Тюбе (місто між Кулябом та Узбекистаном) і просунутися на північ у напрямку столиці. Народний Фронт перетворився на головного противника ісламсько-демократичної опозиції. За заявами його керівників, він до осені 1992 р. об'єднав усіх прибічників законної влади, які виступили проти насильницьких дій ісламістів та їхніх союзників. Між загонами " демоісламістів" і Народним Фронтом бойові дії велися з небаченою жорстокістю, " без правил і поранених, полонених не брали". 24 жовтня 1992 р. Народний Фронт намагався штурмом взяти Душанбе, але спроба була невдалою. У листопаді, коли під контролем коаліційного уряду залишалися тільки столиця і деякі гірські регіони, він був змушений піти у відставку.

16 листопада 1992 р. XVI сесія Верховної Ради зібралася у селі Арбоб під Ходжентом, оплотом неокомуністів. Сесія затвердила відставку Р. Набієва, спікером парламенту обрали Емомалі Рахмонова (" кулябця"), водночас він очолив і Народний Фронт. Його розглядали і як главу держави. 4 грудня 1992 р. бійці Народного Фронту зайняли Душанбе. 201-ша дивізія зайняла ключові пункти (пряма участь на боці НФ була зумовлена захопленням ісламістами у заручники, а потім вбивством кількох російських офіцерів і солдатів). Допомогу Народному Фронтові надавав і Узбекистан: бронетехніка, авіація, підготовка узбецьких формувань НФ.

Бойовики Народного Фронту, зайнявши 10 грудня Душанбе повністю і вигнавши ісламістів, самі почали криваві акції. У столиці знову прокотилася хвиля погромів – цього разу їх жертвами стали памірці та каратегінці, які там мешкали. Різко збільшилася кількість вбивств і пограбувань. Війна привела до влади з обох боків " польових командирів" із кримінальним минулим. Кількість вбивств у 1993 р., порівняно з попереднім роком, зросла втричі, а пограбувань – на третину. 29 березня 1993 р. убили одного з лідерів Народного Фронту, " польового командира" С. Сафарова. 11 квітня того самого року стало відомо, що Р. Набієв покінчив життя самогубством (друга версія – помер від серцевого нападу, третя – його вбили). Після цього сталася низка вбивств політичних, військових, економічних лідерів. Продовжилася масова еміграція з країни. Таджикистан залишили майже всі росіяни та українці. Значна численність людей шукала притулку в Афганістані.

Після взяття Душанбе сили Народного Фронту розгорнули наступ на оплот опозиції та вузол шосейних доріг на схід від Душанбе – Кофарнікон. Хоч опозиціонери одержували допомогу з Афганістану, вони здавали одну позицію за іншою. Ситуація на фронтах стабілізувалася, і з зими 1993 р. позиційні бої йшли вздовж таджицько-афганського кордону і по рубежу ріки Вахш.

Фактично основна частина війни закінчилася до літа 1993 р. Країна виявилася розділеною на дві частини приблизно по річці Вахш. Загострилися відносини " ісламістів" із російськими військовими. У липні 1993 р. група з 250 осіб під командуванням афганця Корі Хамідулло за допомогою артилерії й гранатометів штурмувала 12-ту прикордонну заставу російських військ. Прикордонники вирвалися з оточення, а потім все вирішив підхід бронетехніки і 201-ї дивізії. Загинуло 22 прикордонники і 3 солдати 201-ї дивізії, приблизно 200 мирних жителів і 60 атакуючих. Окрім цього бою, декілька разів опозиція намагалася перейти у наступ проти сил " неокомуністів", зокрема влітку 1995 р., проте без особливого успіху.

27 червня 1997 р. на дев'ятому раунді переговорів між представниками ворогуючих сторін було підписано " Загальну угоду про встановлення миру і національного примирення в Таджикистані". Президентом Таджикистану залишився прибічник світського правління Е. Рахмонов (обраний 6 листопада 1994 р., за нього проголосувало 58 % громадян), однак опозиція одержала місця у парламенті, адміністративні посади, директорські пости на різних великих підприємствах, а рядові бійці сил опозиції увійшли до складу армії. Почався процес повернення біженців з Афганістану, Пакистану, Ірану та країн СНД. Усього повернулося понад 800 тис. осіб. Деякі з найбільш лютих банд, які не бажали скласти зброю, були знищені протягом 2000–2001 рр.

Громадянська війна

Громадянська війна, що тривала з 1992 до 1997р., принесла величезні жертви і страждання, завдала колосальних збитків економіці республіки. За різними підрахунками, під час неї загинуло від 100 до 300 тис. людей, при тому, що загальна чисельність населення республіки становила 6, 5 млн. Сотні тисяч стали інвалідами, втратили годувальників. На території країни перебувало 1, 5 млн. біженців, за її межами – 750 тис. Зруйновано понад 150 тис. будинків, десятки тисяч пограбовано. Вартість війни в економічному плані становила приблизно 7 млрд. дол. Обсяги виробництва у 1997 р. впали на 72 %, порівняно з показниками на початку війни. Знищено понад третину національного багатства республіки, практично паралізовано економіку. Війна і руїна призвели до спалахів епідемій, зокрема черевного тифу.

Разом з тим війна об'єктивно стала стихійним регулятором демографічного розвитку суспільства. Значна частина корінного населення опинилася за межами держави внаслідок збройної боротьби і вимушеної еміграції. Практично все некорінне населення залишило територію республіки. Нині кожний п'ятий колишній мешканець Таджикистану перебуває або в Росії, або в Афганістані. Обвальний виїзд росіян і російськомовних фахівців поставив на межу зупинки ряд найважливіших підприємств і цілі галузі економіки, насамперед енергетику, військово-промисловий комплекс, хімічну промисловість та ін.

Непримиренна опозиція та ісламісти за кордоном намагаються представити громадянську війну в Таджикистані як " війну між ісламом і комунізмом", " віруючими і невіруючими", " ісламом і християнством". Насправді точилася і точиться боротьба між мусульманами різних таборів за власні економічні, політичні та регіональні інтереси у дуже непростих умовах надзвичайного перенаселення і величезних нестач.

Існує тісний зв'язок між общинним характером суспільних відносин у Таджикистані і його специфікою демографічного розвитку. Слід наголосити на дуже високих темпах природного відтворення населення у цій новій незалежній державі. Протягом останніх десятиліть вони становлять 3–4 % щорічно, що є найвищим показником серед усіх пострадянських ННД.

У специфічних природно-географічних умовах Таджикистану (93 % території – гори і тільки 40 % площ можна використовувати для ведення традиційного сільського господарства) високі темпи зростання чисельності населення призвели до того, що за останні 80 років на одного жителя республіки припадає замість колишніх 14 га території лише 2, 6, а зрошуваної землі – головного постачальника продовольства – замість 0, 5 га – трохи більше 0, 1. Проте, незважаючи на надзвичайно високе аграрне перенаселення, селяни дуже неохоче мігрують до міст. Насамперед, вони не бажають змінювати традиційний спосіб життя, що сприймається як загроза самому його існуванню. Також небажане розірвання традиційних родинних або сусідських відносин, що також негативно впливає на основи суспільного буття.

На специфіці соціальної структури населення Таджикистану відобразилися також особливості його промислового розвитку. Через неможливість забезпечити промисловість (за винятком частини харчової і легкої) місцевими робочою силою та кадрами фахівців, їх привозили сюди з Росії та інших союзних республік. У результаті створилася бінарна система розселення; відокремлення в одній державі двох найбільших груп населення, які відрізняються між собою за всіма етносоціальними та соціонормативними параметрами (етнічно, конфесіально, за мовою, культурою, освітою тощо). На одному полюсі – селянство, котре мешкає майже у 3, 5 тис. селищ, на другому – працівники промисловості, які живуть у 18 містах і селищах міського типу.

Така система розселення визначила специфіку соціальної структури таджицького суспільства і заклала колосальний заряд конфліктності. Раніше чи пізніше він мав дати про себе знати. Це закономірно, оскільки потреби населення Таджикистану випереджали зростання власного економічного потенціалу. При цьому невпинно знижувалася ефективність сільського господарства. Вражають такі дані: у 1913–1914 рр. Таджикистан виробляв на душу населення 102, 5 кг зерна на рік (що вже тоді було недостатньо); у 1989–1990 рр. – 59– 63, а в 1993 р. – лише 44, 6 кг. М'яса виробляли у 1913 р. 46, 7 кг, у 1989–1990 рр. – 21–22, у 1993 р. – приблизно 7 кг. Виробництво молока на душу населення залишалося до 1993 р. на рівні 80-річної давнини. Свої потреби з більшості продовольчих позицій Таджикистан задовольняв за рахунок увезення з інших республік. Нині Таджикистан може забезпечити своє населення тільки овочами. Навіть обсяги виробництва плодів, ягід і винограду на душу населення, чим завжди славився Таджикистан, за останні чверть століття невпинно знижувалися.

Як і в інших нових незалежних державах Центральної Азії, в Таджикистані дуже складна екологічна ситуація. Суттєвий вплив на неї мають енергетика та видобувна промисловість. Великі водосховища для забезпечення роботи гідроелектростанцій і регулювання водостоку будувалися без глибокого вивчення наслідків довготривалого впливу величезних мас води на гірські структури, де ще не завершилися процеси формування сучасної орографії, а саме ріст хребтів і опускання впадин. У 1985 р. на півночі Таджикистану стався сильний землетрус, епіцентр якого знаходився у західній частиш найбільшого Кайраккумського водосховища (Таджицького моря). В результаті були зруйновані декілька селищ і місто Кайраккум, сотні людей загинули. Крім того, при будівництві водосховищ затоплювалися значні масиви родючої землі, а також селища, мешканці яких змушені були переселятися до інших районів. Звичайно, це сприймали болісно власне переселенці, а також посилювалася конфліктність у тих місцях, куди вони прибували. З метою розвитку сільського господарства збільшувалася іригація – відповідно і засолення ґрунтів, що зумовлює потребу збільшення води для їх промивання. Вода стає все більше дефіцитною. Навіть льодовики в горах Таджикистану почали уходити вгору.

На стан навколишнього середовища негативно впливає розвиток видобувної промисловості. Ця галузь теж негативно діє на гідрологічний режим, склад водостоку і мікроклімат загалом. Відомий випадок сходження гори на Курамінському хребті, під якою тривалий час видобували вугілля. Постійні снігові лавини, селі (грязьові потоки), зливи, землетруси майже щорічно знищують значну частину економічної інфраструктури республіки.

Таджицька криза, котра потім переросла у громадянську війну, виникла унаслідок взаємодії декількох внутрішніх і зовнішніх чинників. Внутрішніми каталізаторами конфлікту стало різке загострення соціально-економічних проблем, насамперед швидке збільшення чисельності населення за умов нестачі землі, монокультури бавовнику, значний надлишок працездатного населення як у місті, так і на селі. Мали значення поліетнічний склад населення, традиційний для таджиків поділ за регіонально-клановою належністю і боротьба між регіональними елітами за поділ влади. Великий вплив мали спалах і швидка політизація ісламу в республіці. Ісламісти і демократи, усі противники комуністичного режиму, який захитався в умовах перебудови, вміло використали у своїй пропаганді невдоволення населення засиллям ленінабадського клану, всевладдям партійного апарату і грубими порушеннями щодо ісламської релігії. Як одночасно і внутрішній, і зовнішній фактор слід розглядати роль наркобізнесу. Експерти вказують, що громадянська війна була " інспірована наркомафією, котра намагалася через Таджикистан прокласти надійні канали транспортування наркотиків у Росію та Європу". Обстановка нестабільності, громадянської війни дала змогу перетворити гірський Бадахшан не тільки на найважливіший перевалочний пункт на шляху з Афганістану через Таджикистан і далі – до Москви і на Захід, але і на місце виробництва героїну. Між ісламістськими екстремістами, афганськими моджахедами і наркоділками є прямий зв'язок.

З 1993 р. " пиріг" ділять зі змінним успіхом Ленінабад, Куляб і Гіссар. " Скривджені", як і раніше, залишаються Гарм і Бадахшан. Боротьба за владу в Таджикистані – це боротьба за оволодіння ресурсами і можливість розпоряджатися ними. По суті, внутрішня таджицька міжусобиця є боротьбою регіонів і за виживання на тлі перенаселеності долин, катастрофічної нестачі водно-земельних, енергетичних і продовольчих ресурсів. У Таджикистані склалися такі правила гри, за яких ідеологія вже не відіграє суттєвої ролі. Реальність така, що місцеві еліти суперничають, відстоюючи насамперед власні інтереси й інтереси своїх вотчин. Це боротьба відчаю, оскільки держава не має ані сил, ані коштів, щоб підтримати всі області й райони. Лідери регіонів-переможців починають диктувати свої політичні та економічні умови переможеним, аби сприяти розвитку насамперед своїх місцевостей за рахунок інших.

Після встановлення миру потрібно було відновлювати мирне життя. 6 листопада 1994 р. прийняли нову Конституцію (по* правки вносилися у 1999 і 2003 рр.), знов почав працювати парламент – Маджлісі Олі. Діють шість політичних партій, серед яких і Комуністична, і Партія ісламського відродження Таджикистану.

Головна небезпека для республіки і режиму полягає у загрозі повного економічного краху, що може настати без допомоги з боку Росії, Узбекистану, країн-донорів, МВФ. У 1997 р. спостерігалося незначне зростання обсягів виробництва в деяких галузях промисловості, зокрема у золотовидобувній. Були накреслені заходи, спрямовані на створення основ ринкової економіки. Проте через бюрократичну тяганину процес приватизації відбувається в республіці вкрай низькими темпами. Основною формою приватизації стала індивідуальна приватна власність. До травня 1995 р. Таджикистан перебував у зоні російського рубля. З 10 травня того року було запроваджено національну грошову одиницю – рубль, яку 30 жовтня 2000 р. замінили на сомоні.

Економіка поступово налагоджується: щорічне зростання ВВП становить 7 %. Міжнародна спільнота надає чималу допомогу, зокрема фінансову. Проте рівень бідності населення становить понад 80 %, у результаті на заробітки за кордон їде щороку понад 1 млн осіб. Таким чином економіка країни дуже залежить від заробітків трудових емігрантів. За оцінкою ЄБРР, щорічно вони пересилають понад 1 млрд дол., що становить половину ВВП країни. Проте ці гроші не інвестуються, а витрачаються на поточне споживання. Певну роль відіграє торгівля і перевезення героїну із сусіднього Афганістану, що, за оцінками фахівців, становить 100–120 т на рік. Гострими є проблеми забезпечення продовольчої та енергетичної безпеки, інформаційні та комунікаційні проблеми тощо. За обсягом ВВП на душу населення республіка поступається усім пострадянським країнам.

Таджикистан не має величезних запасів нафти і газу, які б могли зацікавити іноземних інвесторів. Проте є родовища золота, урану й інших рідкісноземельних металів і прісної води (найпривабливіша для інвесторів гідроенергетика, під час візиту до Таджикистану в березні 2008 р. Президент України В. Ющенко домовився про участь України у цій сфері). Однак понад 93 % території країни займають гори, і видобування корисних копалин ускладнене також недостатньо розвиненою інфраструктурою. Для країни важливо підтримувати мир і стабільність з метою безпеки транспортування енергоресурсів та інших природних ресурсів Центральної Азії через Афганістан, Пакистан, Китай, Киргизстан і Узбекистан.

Загроза розширення дій ісламістської опозиції зберігається, її бойові загони одержують допомогу з боку ісламських країн, закордонних релігійних центрів. Центри з підготовки таджицьких бойовиків діють в Афганістані, Ірані, Судані, Пакистані та інших державах. Але в цілому нині опозиція не здатна змінити політичний режим у Таджикистані без допомоги інших ісламських країн. У самій країні підтримка серед населення становить приблизно 5–7 %. Однак соціальна база в опозиції все ще є, оскільки зберігаються соціально-політичні й економічні причини для невдоволення урядом.

Перемога " проурядових сил" перетворила таджицько-афганський кордон майже на лінію фронту, котрий охороняли в основному російські прикордонники. Самостійно таджицький уряд не міг його утримати і опинився перед загрозою, що боротьбу за владу переграє опозиція за допомогою афганських моджахедів. До того ж між Таджикистаном та іншими республіками Центральної Азії фактично не існувало кордонів. Тобто від колишніх південних кордонів колишнього СРСР і до Північного Льодовитого океану не було жодних перешкод. Росія опинилася перед дилемою: або піти, або залишитися. Якби вона пішла, то за " афганізованим" Таджикистаном могли рушити Узбекистан і Киргизстан, а далі – кордон між Казахстаном і Росією теж фактично не існував. Шлях у Росію для банд, наркотиків, зброї був би відкритий. Якщо залишитися, це б означало стати на дуже непопулярний шлях для власної країни, котра ще не звільнилася від " афганського синдрому", зазнати людських жертв, додаткових великих витрат, відрядити додаткові контингенти прикордонних військ. Російське керівництво обрало другий варіант. На основі міжнародних договорів і двосторонніх домовленостей російські прикордонні війська залишилися у Таджикистані, Киргизстані й Туркменистані.

Таджикистан особливо зацікавлений у хороших відносинах із Росією, яка тим чи іншим способом може розв'язати чимало місцевих проблем, звичайно, в обмін на військову присутність і контроль над ресурсами. У свій час Москва сприяла налагодженню діалогу між протидіючими сторонами у громадянській війні. У 2004 р. статус 201-ї мотострілецької дивізії, котра надала значну допомогу Народному Фронтові, змінили. На її основі створили російську військову базу, що стала першою військовою сухопутною базою Росії у Центральній Азії. Також споруджується нова авіабаза на аеродромі Айні у 25 км від Душанбе, тобто друга російська військова база в країні. У тому самому році Росії передано унікальний комплекс контролю космічного простору " Нурек" за таджицькі борги.

Проте, незважаючи на розвиток двосторонніх відносин, вони не вільні від проблеми. Серед них – рішення Душанбе відмовитися від допомоги Росії в охороні таджицько-афганського кордону. Коли у 1998 р. закінчився 5-річний термін угоди з цього питання, Таджикистан вирішив його не подовжувати, а здійснювати охорону кордону власними силами. Росія відчула не тільки зменшення своєї геополітичної присутності у регіоні, а й посилення наркотрафіку з Афганістану. Таджикистан для забезпечення захисту кордону одержує значну фінансову допомогу від США, проте досі не налагодив дієвий захист. Тому в цій справі йому допомагають спеціальні підрозділи російської 201-ї військової бази. І Росія, і Таджикистан – члени СНД, Організації договору колективної безпеки і митного союзу. Економічні зв'язки двох країн мають коріння ще у народногосподарській інтеграції часів СРСР. Росія була і залишається найбільшим спонсором і кредитором Таджикистану.

" Основою нашої зовнішньої політичної діяльності, – зазначає президент Е. Рахмон, – є політика " відкритих дверей", готовність до співробітництва з усіма суб'єктами міжнародних відносин за умови поваги загальноприйнятих міжнародних норм та принципів". Проте не можна сказати, що керівництво Таджикистану має чітко визначений зовнішньополітичний курс. На перший план для нього виступає не політичний, а економічний фактор. Тому Таджикистан зацікавлений у співпраці з усіма державами, котрі готові надати йому реальну фінансову й економічну допомогу. Таджикистан – член Євразійського Економічного Співтовариства (ЄврАзЕС) і Шанхайської організації співробітництва.

Важливе значення для Таджикистану мають відносини із країнами Центральної Азії. Це відбилося у тому, що республіка вступила до відповідного союзу держав. Хоча чимало домовленостей, підписаних його членами, не виконуються у повному обсязі. Зокрема, Таджикистан особливо турбують відносини з Узбекистаном. Між ними залишаються проблеми делімітації та демаркації зовнішніх кордонів, транскордонні земельні й водні проблеми.

Прихід націонал-патріотичних та ісламістських сил у Таджикистані розглядали в Узбекистані як загрозу цілісності та безпеці Узбекистану, оскільки між ними спірними є питання про належність двох великих узбецьких міст – Самарканда і Бухари. У Таджикистані часто кажуть: " Більшовики із своєю сталінською національною політикою пошматували всю Середню Азію, відібрали у нас, таджиків, дві перлини нашої культури - - Бухару і Самарканд, передали їх узбекам". Ця проблема не зникла. Крім того, в Узбекистані, особливо у Ферганській долині, значного поширення набувають фундаменталістські ідеї. Звідси фундаменталістів Таджикистану забезпечують релігійною літературою. Отже, допомагаючи таджицькому Народному Фронтові, Узбекистан водночас боровся проти посилення впливу власних фундаменталістів.

Особливе значення має територіальна близькість Таджикистану до Афганістану. Афганістан 1990-х років перебував у розпалі міжусобних війн, але через своє геостратегічне положення продовжував безпосередньо впливати на загальну ситуацію у центральноазіатському регіоні. Саме по території нинішнього Афганістану і Таджикистану склався історичний кордон між Середнім Сходом і Середньою Азією річками Аму-Дар'я і Пяндж. Питання контролю над Афганістаном і загалом над цим регіоном завжди турбувало Росію, Китай, Велику Британію, яку пізніше змінили СІЛА. Зміцнити свої позиції у цьому регіоні прагнуть також Туреччина, Іран, Пакистан, Індія. Головний нерв – посилення чи послаблення ісламізму, радикального ісламу. До того ж додається проблема боротьби з розповсюдженням наркотиків. Афганські наркоділки вже наприкінці

1980-х років сформували політику майбутнього наркотрафіку через Таджикистан. Тобто маленький Таджикистан перебуває на перехресті інтересів найбільших країн світу і регіону.

Таджикистан – типова авторитарна держана у формі президентської республіки. Президент у сучасному Таджикистані є і головою виконавчої влади, в його руках сконцентрована величезна влада. Апарати президента й уряду об'єднані. 31994 р. посаду президента займає Емомалі Рахмон (у 2004 р. він позбавився російського закінчення прізвища " -ов"), якого переобирали у 1999 та 2006 рр. Референдум із внесения поправок до Конституції Таджикистану відбувся 22 червня 2003р. У н кому взяв участь 91 % громадян, які мали право голосу. До Конституції внесено понад 50 поправок, зокрема надання можливості Е. Рахмону після закінчення у 2006 р. терміну його повноважень ще двічі переобиратися на 7-річ ний термін. Референдум, по суті, перетворив Е. Рахмона на другого після Туркменбаші довічного президента у Центральній Азії. Він може правити Таджикистаном як мінімум до 2020 р. Його сім'я – наибагат-ша родина в країні. Щоправда, більшість із 9 дітей президента ще малі, аби розвивати власний бізнес. Одну зі старших доньок Тахміну вважають засновницею декількох торговельних мереж і Банку розвитку Таджикистану. Найбільш активну роль у родинному бізнесі відіграє брат дружини президента Хасан Садуллоєв.

У республіці діє парламент. 27лютого 2000р. відбулися перші в історії країни багатопартійні вибори. Президентська Народно-демократична партія одержала 64, 5 % голосів виборців" друге місце посіла Комуністична партія Таджикистану -20, 6, третє – Ісламська партія відродження Таджикистану -7, 4 %. Іншим партіям не вдалося подолати 5-відсоткового бар'єру проходження до парламенту. Наступні вибори відбулися 24 лютого2005р. За президентську Народ по-демократичну партію проголосувало 74 % виборців, Комуністичну партію -13, Партію ісламського відродження – 8 %. Незалежні кандидати отримали п'ять місць. Соціал-демократична, Демократична і Соціалістична партії зазнали невдачі.

Державні структури, котрі колись запровадила в Середній Азії Росія, а потім радянська влада, не вписалися у місцеве суспільство. Ставлячись зверхньо до форм місцевої соціальної організації, вони існували автономно і практично не торкали повсякдення традиційних общин. Поступово, зберігаючи зовнішній " західний" вигляд, державні структури все більше перетворювалися на традиційні для східних суспільств структури влади з їхньою високою авторитарністю і деспотичністю, специфічними правовими нормами. Особливий вплив на це мав іслам.

Іслам у Середній Азії – не тільки релігія, а й спосіб життя. Його сповідують 95 % населення Таджикистану. Іслам є сильним консервантом, змушуючи суспільство відтворюватися із мінімальними змінами та послаблюючи його адаптивні і трансформаційні можливості. Тому непростою е проблема адаптації таджицького суспільства не тільки до постіндустріального, а навіть індустріального суспільства.

На початку XXI ст. Таджикистан має низку серйозних проблем, що ускладнюють його подальший розвиток:

1) у політичному плані – це штучні кордони, які не повною мірою відповідають вимогам стабільного національно-державного розвитку і провокують таджиків на прикордонні конфлікти й територіальні претензії;

2) у соціальному – наявність консервативних соціальних структур, котрі суперечать ефективному суспільному розвиткові у сучасному світі, а також протистояння двох великих соціальних груп – корінного і некорінного населення, хоча ця проблема останнім часом менш відчутна;

3) в економічному – відсутність життєзабезпечувальної економіки, як промислової, так і сільськогосподарської;

4) у демографічному – неконтрольоване зростання чисельності населення, що не дає змоги навіть зберігати досягнутий рівень добробуту за рахунок внутрішніх ресурсів;

5) в екологічному – руйнування життєвого середовища за відсутністю значних просторів, що мають рекреаційне значення.

Невирішеність таких проблем зумовлює соціальне напруження. Воно відчутне у цьому регіоні і не одноразово вже призводило до соціальних вибухів. Глибинні причини конфліктів лежать насамперед у площині соціально-екологічної дисгармонії, спричиненої наслідками модернізації. Прискорена і бездумна індустріалізація аграрної республіки, нераціональне і витратне використання природних ресурсів, насильство над селянською культурою призвели до руйнівних результатів як для довкілля, так і для суспільства в цілому. Індустріальна атака на традиційне у своїй основі суспільство зумовила деградацію в усіх сферах життя. Нині Таджикистан – яскравий приклад системної кризи (соціальної, економічної, екологічної, духовно-культурної, інтелектуальної, державної, політичної та ін.). Політичної та економічної стабільності в республіці не можна досягти без переходу до моделі сталого розвитку.

Завдання для самоперевірки

Які табори суперничали у політичному житті Таджикистану напередодні і на початку розбудови незалежної держави?

Які сили зійшлися у громадянській війні 1992–1997 рр.?

Яких втрат зазнала країна в результаті братовбивчої війни?

З'ясуйте головні суперечності між Таджикистаном і його сусідами.

Наскільки серйозна проблема ісламізму в Таджикистані? У чому полягають російські інтереси в Таджикистані? Визначте проблеми, які має республіка на сучасному етапі її розвитку.

Завдання для самостійної роботи

Побудуйте схему кланових відносин у Таджикистані. Визначте головні характерні риси таджицького суспільного устрою.

Як можна охарактеризувати ресурсні можливості Таджикистану?

Прослідкуйте етапи розвитку таджицької кризи. Визначте вплив Афганістану на розвиток подій у Таджикистані.

Як Сполучені Штати Америки ставляться до Таджикистану?