Досягнення, перспективи

У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі останніх років затвердився термін " пострадянський простір". Це не просто зручний і політично нейтральний термін для позначення території колишнього СРСР і всіх явищ та процесів, які тут відбуваються. Пострадянський простір – насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу.

Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси.

Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін.

Слід звернути особливу увагу на те, що практично всі держави у перші роки незалежності опинилися у складній економічній кризі, пов'язаній з розвалом колишньої єдиної союзної економіки, розривом налагоджених виробничих зв'язків, руйнуванням раніше здійснюваних поставок сировини і матеріалів, збуту виробленої продукції. Треба добре уявляти, чим був єдиний народногосподарський комплекс Радянського Союзу. Величезна країна була жорсткою, замкненою, практично позбавленою саморегулювання системою, поділеною на великі галузеві й національно-територіальні підсистеми. Вони економічно доповнювали одна одну. За допомогою структури стабільних (часто закляклих) міжгалузевих і міжреспубліканських зв'язків, що формувалися під впливом команд з єдиного центру, їх об'єднали у цілісний та єдиний народногосподарський комплекс. Сформувався своєрідний загальносоюзний економічний " механізм". Він принципово відрізнявся від економічних систем із розвинутими ринковими відносинами саморегулювання, котрі правильніше було б назвати не " механізмом", а " організмом".

Коли СРСР розвалився, то розвалився і єдиний народногосподарський комплекс. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних економік – економічних систем, що самостійно функціонують, розробляти і здійснювати макроекономічну політику стабілізації, координації дій у рамках нових політичних й економічних відносин, початку структурних змін у господарстві. Йшлося не стільки про побудову, скільки про перебудову " уламка" колишнього величезного економічного простору, який отримала у спадок кожна нова незалежна держава. Головна проблема, з якою зіткнулись ННД, – перекіс в економічному розвиткові у ту чи іншу галузь, що було наслідком політики поділу праці в СРСР. Завдання виявилося особливо складним, оскільки в республіках не було адекватних інституційних структур і навичок управління економікою в ситуації переходу від планово-централізованої системи з управлінням із московського центру до системи з елементами ринкових відносин. Спроба швидко перетворити " механізм" на " організм" шляхом насильницького повсюдного запровадження класичних ринкових відносин в умовах руйнування колишньої єдиної народногосподарської системи спричинила економічну катастрофу в більшості з ННД, Унаслідок спаду виробництва багато громадян пострадянського простору перебували на межі фізичного виживання.

Незважаючи на спільність економічних проблем, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних перетворень. Розірвання і згортання господарських зв'язків між колишніми союзними республіками слід розглядати не тільки з негативного боку. В деяких випадках це було об'єктивним процесом, оскільки виникали ці зв'язки, так само, як і поділ праці в Союзі, не завжди під впливом економічних факторів, а дуже часто внаслідок політичних, пропагандистських та навіть особистих мотивів. Природно, що при формуванні ринкових структур у ННД насамперед почали розпадатися саме ці, економічно необґрунтовані, зв'язки як в середині республік, так і між ними.

Для більшості ННД найбільш серйозним питанням для розвитку власної промисловості стала залежність економіки від імпорту енергоносіїв за світовими цінами або за цінами, що до них наближалися. Ця проблема виявилася дуже складною у зв'язку з тим, що за радянських часів виробництво в цілому мало високу енергоємність. Вона виникла під впливом непропорційно низьких цін на електроенергію та енергоносії, що дозволяло штучно занижувати витрати виробництва, порівняно з середньосвітовими, і таким чином підтримувати неефективні виробництва. Перехід на нові ціни призвів до виявлення того, що часто вартість кінцевої продукції багатьох підприємств була набагато меншою у перерахунку на світові ціни, ніж ті кошти, що можна було б одержати від продажу сировини, з якої вона вироблена. Подолати явище " віднімання вартості" у промисловості можуть не всі з нових незалежних держав. Тому, аби не допустити краху неефективних підприємств, уряди практично всіх країн СНД тривалий час продовжували субсидувати ті з них, котрі мали національне значення.

Падіння виробництва, зниження рівня життя переважної більшості населення, скандальний розрив у прибутках меншості і більшості, зростаюча соціально-політична і міжетнічна напруженість, що зростала, спільні симптоми хвороб перехідного періоду в розвиткові нових незалежних держав. Усе це болісно вплинуло на людей. Стару віру в комуністичні цінності у суспільстві ненадовго витіснило переконання, значною мірою ілюзорне, що всезагальне благоденство забезпечиться шляхом набуття суверенітету, переходом до ринкової економіки і ліберальної демократії. Спочатку демократичні перетворення в більшості посткомуністичних країн мали широку масову підтримку. Це насамперед зумовлювалося економічною неспроможністю колишньої системи. Більшість населення очікувало від нових демократичних інститутів не стільки захисту громадянських свобод, скільки підвищення свого матеріального добробуту. Від приходу демократії чекали передусім соціальних і економічних перетворень, поліпшення рівня життя й умов зайнятості. Тобто, підтримуючи політичні зміни, люди радше керувалися матеріальними очікуваннями, ніж якоюсь первинною нормативною відданістю демократії.

Але сувора реальність існування в умовах перебудови економічної системи, яка супроводжувалася різким падінням життєвого рівня широких мас населення і збільшенням соціальної та матеріальної нестабільності його становища, викликало у пострадянських суспільствах глибоке розчарування. Переважна більшість населення пострадянських держав відрізняється пасивністю, що забезпечується посиленням контролю влади над засобами масової інформації та придушенням опозиції, що має місце в деяких ННД.

Для більшості населення пострадянського простору запанувала деструктивна свідомість і примітивні почуття. Люди не могли уявити своє сьогодення, а тим більше майбутнє як цілісну картину життєдіяльності. Світ в їхніх очах " розсипався і розпилився" у калейдоскопі кризи і хаосу. Втративши " керівництво й турботу партії і держави", люди певним чином " здичавіли": хто у грабунках, корупції та шахрайстві, а хто – у примітивному виживанні. Через деяких час більшість населення на пострадянському просторі вже не хотіла жодних реформ і мріяла про повернення до нещодавнього минулого. Понад три чверті не здатні були покладатися на власні сили, очікуючи допомоги від держави або будь-кого іншого. Адже радянська влада справді виховала " нову людину", яка не усвідомлювала, що свобода – це самостійність у повному розумінні цього слова. Варто брати до уваги значний прошарок людей середнього і похилого віку, котрі вже нездатні були " перебудовуватися", а також пенсіонерів, які покладалися тільки на державу. В деяких пострадянських країнах провідними стали мрії про відтворення радянського " світлого минулого". Це стосується насамперед Білорусі та Молдови.

Серед інших факторів, що призвели до краху " реального соціалізму", слід виокремити зростання почуття незадоволеності обмеженнями (ідеологічними, економічними, культурними тощо) насамперед у панівної верстви (нині її називають елітою). Еліта прагнула одержати максимально можливі матеріальні та інші блага, котрі мали вищі верстви суспільства у капіталістичних країнах, при цьому не думаючи про адекватне розширення можливостей " простого народу". Тому керівники і люди, які користувалися реальною владою в СРСР, не дуже опиралися краху соціалізму.

Для всіх нових незалежних держав пострадянського простору, незалежно від їх особливостей і проголошеної орієнтації розвитку, спільним є те, що верхні та вищі ешелони управління в основному займає та сама радянська партійно-комсомольсько-державна бюрократія, котра прийняла зручні для неї ідеологічні кольори. Зрозуміло, до управління частково допущені й нові політико-економічні сили, які часто використовуються для створення привабливого " іміджу" влади, але в цілому не визначають правил бюрократичної гри.

На останньому етапі існування СРСР виросло суспільство споживання, розвивалася своєрідна буржуазність – викривлена і деформована атмосферою брехні та дволикості, буржуазність із кримінальним нахилом, оскільки вона набирала сили нелегально, підпільно. " Хочеш жити – вмій вертітися! " – таким був девіз життя. І коли в результаті навіть не стільки перебудови, скільки гласності послабла, а потім впала влада комуністичної партії, зник " обруч", завдяки якому трималася система, були зняті усі скріплення, і на поверхню вийшли нові хазяї життя. Ніхто інший і не зміг би захопити командні висоти в економіці, як:

– по-перше, колишні комсомольські й партійні активісти, які мали колосальний досвід, зв'язки і " золото партії";

– по-друге, вчорашні " тіньовики", котрі стали кооператорами, а потім магнатами;

– по-третє, талановиті та безпринципні молоді кандидати наук і молодші наукові співробітники;

– по-четверте, кримінальні авторитети.

Ці нові категорії нових підприємців кинулися нестримно до багатства, яке йшло їм до рук (достатньо було дати хабаря міністру, аби одержати ліцензію на вивезення нафти). " Хапай, що можеш" – такий став новий девіз. А менталітет залишився радянським, в якому суспільна мораль, почуття обов'язку, громадянська відповідальність, повага до закону, релігійні норми були або розчавлені, або перекручені. Руйнування старої системи призвело до вивільнення енергії статусного голоду, яка накопичувалася десятиліттями. Це поєдналося з наступним вибухом егоїстичних пристрастей, розвитком примітивного рефлексу хватання.

Демократична інтелігенція, яка вийшла на політичну арену за часів з'їзду народних депутатів, не могла змагатися з подібними фігурами. До того ж частина її теж не встояла перед доларовою спокусою. Іншим здавалося: достатньо запровадити нові інститути, насамперед в економіці, і справу буде зроблено. Вони не враховували, як ці інститути перетворяться у конкретній обстановці, нічого не робили для виховання соціальних акторів трансформації; навіть не пояснили сенс реформ населенню, не брали до уваги масові інтереси. Якщо б навіть реформи, приватизація та ін. були проведені інакше, можливо, краще, однак командні висоти в економіці захопив би той самий клас.

Фундаментальною характеристикою вельми різних нових незалежних держав пострадянського простору є формування нової панівної верстви з різних соціальних груп пізньорадянського суспільства. Представники колишніх партійної, комсомольської, державної, господарської номенклатур, силових структур, різних опозиційних рухів, нового класу підприємців, традиційної інтелектуальної та культурної еліти, тіньової економіки і злочинного світу в різних пропорціях і в різній якості формують так звані пострадянські еліти. За умов слабкості громадянських суспільств вони стають головними героями того, що відбувається на пострадянському просторі.

У процесі самоствердження пострадянські еліти вирішують три головні завдання:

1) поєднання у нових формах влади і власності в руках вузького кола осіб, так чи інакше причетних до розділення багатющого радянського спадку;

2) пошук свого місця – на других і третіх ролях – у космополітичній еліті світу, що глобалізується;

3) створення життєздатних держав, які користуються міжнародним визнанням (у тій мірі, в якій це е необхідною умовою для виконання перших двох завдань).

Корисливі інтереси цього вузького верхівкового прошарку багато в чому визначають спрямованість пострадянських трансформацій, надаючи їм, на перший погляд, такий дивний характер. Вони формують пострадянський соціум " під себе" так, як їм вигідно і зручно. Це не відтворення традиційних структур і відносин, це не рух до ліберальної демократії, це особливий спосіб організації територіального простору, політичного життя й економічної діяльності, спрямований на закріплення привілейованого становища владовласників. Така " еліта" не здатна виконати одну з найважливіших функцій – формування соціальних норм сучасного типу. В неї немає зв'язку з основною масою населення, здатності до діалогу з нею, врахування її інтересів.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур пострадянських ННД. Його відправною точкою був уже не тоталітаризм, а ослаблений авторитаризм часів М. Горбачова. Певні його атрибути так чи інакше ще зберігаються у політичному житті пострадянських республік. Разом із тим провідною рисою світової політики останніх кількох десятиріч е рух до демократії. Для пострадянських ННД прагнення створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило, не мало успіху. Виняток становлять країни Балтії. Як показує світовий досвід, успіху досягають тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховують соціально-політичні й економічні реалії тієї або іншої країни.

У політичному житті всіх пострадянських республік наявні загальні ознаки: в жодній з них не виступають проти незалежності, бажають мати власну державу, але не за рахунок розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду культури, зубожіння людей. Звідси прагнення наведення порядку і дисципліни, нормального ритму економічного і соціального життя. Всі вони мають інститут президентства. Пости президента, спочатку зайняті тими чи іншими колишніми керівниками республіканських комуністичних партій, перетворилися на основний інститут визначення політичного курсу.

Проте, звичайно, вони мають чимало відмінностей, зумовлених імпульсами національно-державного самовизначення, набутими у процесі дезінтеграції Союзу PCP, геополітичним положенням, соціокультурними і національно-ментальними факторами, а також якістю політичних еліт і мірою впливу на політичний процес з боку інших країн Заходу і Сходу.

Політологи виокремлюють чотири головні типи політичних режимів, сформовані у колишніх радянських республіках:

– демократичні: Латвія, Литва, Естонія, Україна;

– напіваторитарні: Грузія, Азербайджан, Вірменія, Молдова. Тут упроваджується " альтернатива демократії" – обмежена трансформація, що більше відповідає їхнім інтересам, і водночас збереження видимості демократії з униканням політичних ризиків;

– авторитарні: Росія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан – відмова від демократичної гри, вільної конкуренції на виборах, ризику для правителів бути відправленими у відставку виборцями – організація виборів із попередньо відомими результатами;

– неототалітарні: Туркменистан та Узбекистан – тотальний контроль, систематичний примус і насильство або загроза його застосування з боку влади стосовно більшості населення здійснюють не у жорстких, як у класичному тоталітаризмі, а відносно м'яких, проте більш витончених формах, внаслідок великої кількості стійких залежностей – правових, економічних тощо.

Як показує історичний досвід, визрівання капіталізму було завжди і передумовою, і каталізатором встановлення демократичних форм правління. Один з уроків історії полягає у тому, що принаймні у минулому ринкова економіка передувала виникненню демократичних інститутів. Сучасне прагнення деяких ННД перейти одночасно і до демократії, і до ринку – спроба змінити модель взаємозв'язків між економічними та політичними перетвореннями, яка складалася століттями. Західні політологи розглядають його як унікальний історичний експеримент, адже одночасна радикальна трансформація економічної та політичної систем є справою надзвичайно складною.

Будь-який демократичний уряд стикається з чималими складностями у здійсненні економічних реформ. Радикальне реформування економіки потребує рішучих і швидких дій. Однак процес прийняття рішень в умовах демократичної системи, особливо у питаннях, з яких немає консенсусу, пов'язаний із тривалими процедурами політичного торгу, узгоджень і пошуку компромісів. У демократичних суспільствах рішення виявляються повільними, тим більше, коли йдеться про законодавчі акції. Ще складніша ситуація у посткомуністичних країнах, де виникає велика кількість конкуруючих нових політичних партій і груп інтересів. їхнє протиборство значною мірою паралізує законодавчий процес. Партії, профспілки, асоціації бізнесу та інші групи, що виникають на політичній сцені, можуть намагатися блокувати певні аспекти економічних реформ, а також спрямувати їх у вигідне для себе русло. До цього додаються ускладнення, пов'язані з неясним характером відносин у структурах влади. Конфлікти між виконавчою і законодавчою владою, між кабінетом міністрів і главою держави – звичайне для посткомуністичних країн явище, що найгіршим чином впливає на реформування економіки. Через такі причини темпи економічних перетворень значно уповільнюються. Найяскравішим прикладом цього може бути Україна. Проте в деяких перехідних суспільствах можливе позитивне співіснування політичної та економічної лібералізації. Однак це рідкісність і трапляється при дуже складному поєднанні певних факторів, як це відбулося в країнах Балтії.