Тема 5. Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій

(друга пол. ХVІІІ – ХІХ ст.)

Тема виноситься на самостійне вивчення. Мета теми полягає в тому, щоб з’ясувати суспільно-політичне та економічне становище українських земель під владою Російської імперії та розвиток західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в кінці ХУІІІ – ХІХ ст. Для цього рекомендується розглянути наступні питання:

1. Поділ українських земель між Російською та Австро-Угорською імперіями.

2. Декабристський рух в Україні.

3. Програма та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.

4. Вплив на національне відродження громадівського руху.

5. Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях. “Руська трійця”.

Розгляд першого питання доцільно розпочати з розуміння соціально-політичного та економічного становища українських земель у складі Російської імперії після остаточної втрати ними автономії. З'ясуйте які зміни відбулися в адміністративному устрою України, розкрийте суть національної політики самодержавства по відношенню до українських земель, визначте особливості економічного розвитку.

У кінці ХVІІІ ст. переважна більшість українських земель опинилась під владою імперії Романових. У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина – в Слобідську Україну (у 1835 р.) перейменована в Харківську губернію). Правобережна Україна була поділена на три губернії – Київську, Волинську й Подільську. На початку ХІХ ст.. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та “Литовського Статуту” в 1840 р. перевело українські землі на російське судочинство і поклало край виборам урядовців та місцевій автономії.

Практично перестали вживати навіть назву “Україна”. Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя – Південно-Західним краєм, а Південну Україну – Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалась “малоросійська ментальність”. Царський уряд розглядав Україну як органічну частину Російської імперії.

Самодержавство у своїй національній політиці керувалось загальним принципом багатонаціональних держав – встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини ІІ. Будучи німкенею за походженням, що займала російський престол, Катерина ІІ насаджувала ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. В життя втілювалась так звана теорія офіційної народності, заснована на тріаді “православ’я, самодержавство, народність”, що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури.

Русифікаторська політика, особливо в галузі освіти, посилилась після придушення польського визвольного повстання 1830–1831 рр.. Вона проводилась з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережній Україні.

Подальше вивчення теми вимагає розглянути зміни, що відбулися в економіці українських земель, зокрема, у сільському господарстві й промисловості.

Спираючись на російських поміщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, царизм охороняв також станові привілеї українських і польських поміщиків, зміцнюючи при цьому самодержавно-кріпосницький лад.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, переважно на Півдні України, намагалась впровадити в своїх маєтках поліпшені способи обробки землі, застосовували машини та новітній інвентар. Це насамперед стосувалось маєтків, де сіяли цукрові буряки. Водночас поміщицькі господарства збільшували посіви технічних культур, які надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губерніях такими культурами були коноплі і тютюн, в Катеринославській та Херсонській – льон.

Поряд з товарним землеробством розвивалось й торгове тваринництво. Україна забезпечувала вовною місцеві та російські фабрики, значні партії вивозила на Захід.

Селяни України різнились між собою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами були поміщицькі та державну селяни, численну категорію становили козаки й селяни, перетворені у військових поселенців. В середині ХІХ ст. у володінні поміщиків перебувало 5, 4 млн. Селян-кріпаків – бл. 40% українського населення. Панщину відбувало 99% загальної кількості поміщицьких селян.

Одним з показників розкладу феодально-кріпосницької системи був промисловий переворот. Засновувались машинобудівні заводи, суконні фабрики капіталістичного типу, розвивалась металургійна й кам’яновугільна промисловість, зароджувалось робітництво. Розширення внутрішнього ринку сприяла розвитку внутрішньої й зовнішньої торгівлі.

Наступним питанням теми є розгляд причин національного

відродження та зародження перших політичних організацій в Україні. Визначить передумови відродження національної свідомості, причини появи, суть і значення масонства й декабристського руху, розгляньте діяльність Кирило-Мефодіївського товариства та його програмні ідеї.

Туга за козацькою славою й Гетьманщиною та невдоволення політикою самодержавства сприяло відродженню національної свідомості. Одним з виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних організацій. Їх різновидом було масонство. Найбільша масонська ложа була заснована у Полтаві під назвою “Любов до істини”, членом якої був І.П.Котляревський. Масони цікавились суспільно-політичними та національними питаннями, висловлювали ліберальні ідеї щодо державного розвитку.

Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом серед частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити існуючий лад, виявилось у декабристському русі, тісно пов’язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського “Союзу благоденства”, що стала основою Південного товариства, яким керував теоретик декабристського руху П.Пестель. Проте декабристи не надавали належного значення національному питанню.

Вільнодумство поширювалось серед студентів і професорів, зокрема, в Ніжинській гімназії протягом трьох років існував Гурток прогресивних професорів.

У 40-х рр. До боротьби проти існуючого ладу підключається різночинна інтелігенція – М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак, О.Маркевич і В.Білогірський, Т.Шевченко, які були членами Кирило-Мефодіївського товариства.

На Західноукраїнських землях поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права теж формується національний рух. З’ясуйте передумови, що сприяли національному відродженню в Західній Україні, назвіть діячів національного руху, розгляньте головне завдання гуртка “Руська трійця”.

Західноукраїнські землі з кінця ХVІІІ ст. знаходились під владою Австро-Угорської імперії. Австрійські правителі перед усім бачили в них джерело для поповнення державної казни та армії. Але модна на той час серед європейських монархів політика просвітництва, яку проводила імператриця Марія-Тереза, торкнулась, в деякій мірі торкнулась й їх. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву і освіту. З'ясуйте у чому вони виражалися?

Під впливом політики “освіченого абсолютизму” з’явилося перше покоління так. зв. “будителів”, що належало виключно до середовища греко-католицького духовенства – І.Могильницький, М.Левицький, І Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва.

Але справжнє українське відродження в Галичині почалося з появою гуртка “Руська трійця”, створеного вихованцями Львівської духової семінарії. Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою “підняти дух народний, просвітити народ”. Що вдалося зробити членам гуртка і в чому ви бачите його заслуги?

Закінчуючи вивчення теми, уясніть вплив на розвиток краю революційних подій 1848–1849 рр., які зміни відбулися в соціально-політичному та національному становищі Західної України?