Суспільно-географічне районування та адміністративно-територіальний устрій України

Економічне районування як метод наукового дослідження та регулюван­ня територіальної організації господарства являє собою поділ території країни на окремі таксони — райони, що відповідають ознакам специфіки і циіісності. Воно здійснюється, виходячи з об'єктивних закономірностей територіального поділу праці, формування територіальних соціально-економічних комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку економіки і культури району.

Прийнято виділяти інтегральне районування, яке охоплює господар­ство в цілому, а саме — виробничу та невиробничу сфери економічної дія­льності у їх єдності, та галузеве. Галузеве економічне районування розме­жовує території, виходячи з якоїсь однієї ознаки, тобто районується одна або декілька взаємопов'язаних галузей.

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Інтегральне районування країни базується на територіальних соціаль­но-економічних комплексах різних ієрархічних рівнів та різного ступеня сформованості. Відповідно до цього можна виділити кілька ієрархічних рів­нів районування: макро-, мезо- та мікрорайонування.

Макрорайопування передбачає поділ території на основні економічні райони та є важливим чинником територіальної організації влади, а також управління господарством країни. Воно завжди здійснюється відповідно до певних цілей розвитку держави, тобто є цільовим або проблемно орієнтов­ним. Одним із завдань районування є забезпечення керованості розвитку держави. Підґрунтям такого поділу об'єктивно є територіальний поділ праці, який склався історично.

Макрорайопування — це науково обгрунтоване виділення за певними ознаками окремих територій країни або країн, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об 'єктивно відбива­ють територіальний поділ праці.

Макрорайони є основою для складання довгострокових прогнозів роз­витку і розміщення продуктивних сил, програм соціально-економічного розвитку районів, формування загальнодержавних баз промислового чи сільськогосподарського виробництва, які не можуть бути сформовані в межах тільки однієї адміністративної області.

Мезорайонування охоплює господарські комплекси адміністративних областей, Автономної Республіки Крим, а також великі агломерації. Об'єктивною основою цього районування є територіальний поділ праці як у масштабах країни, так і в масштабах основних економічних районів. Саме на рівні мезорайонів в Україні здійснюється управління регіональним розвит­ком, оскільки на обласному рівні сформована система регіональних органів управління та місцевого самоврядування. На цьому рівні розробляються про­гнози, програми та плани соціально-економічного розвитку регіонів.

Мікрорайонування передбачає поділ мезорайонів на мікрорайони, що являють собою локальні соціально-економічні комплекси, представлені групою низових адміністративних районів, окремим адміністративним ра­йоном чи певним міським комплексом. У межах мезорайону можна виді­лити кілька рівнів мікрорайонів.

Глава 5. МЕЗОРІВЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Таким чином, у територіальній системі України можна виділити декі­лька територіальних структур, що виконують різну роль у процесі суспіль­ного відтворення і сформувалися під впливом як економічних, так і соціа­льних, національних, політичних та історичних чинників. Тобто існує три основних напрями регіональної структуризації (рис. 5.1).

Економічне районування базується на територіальному поділі праці. Економічний район — це частина території господарського комплексу кра­їни, для якої характерна географічна цілісність і економічна єдність.

Економічний район, за визначенням О. Топчієва, з одного боку, є об'єктом державного управління і регіональної політики, з іншого — тери­торіальною природно-господарською цілісністю, що має історичну, приро­дну, соціальну та економічну специфіку, а також властиві їй потенціал та умови розвитку. І цей другий аспект складає основу регіонального підходу, регіонального управління, організаційного поєднання державного управ­ління і місцевого самоврядування.

Перші спроби районування території України припадають на період входження її до складу Російської імперії.

На початку 30-х років Україна розглядалася як один із 13 великих еко­номічних районів СРСР. Потім вона була поділена на п'ять економічних районів: Центральний, Північно-Східний, Південно-Східний, Південно-Західний і Західний.

У сучасній регіоналістиці зустрічається декілька варіантів економіч­ного районування території держави, однак Кабінетом Міністрів України запропонована така мережа:

• Донецький (Донецька і Луганська області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області);

• Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

• Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

• Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівська області);

• Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївсь­ка, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

Глава 5. МЕЗОРІВЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чер­нівецька області).

Територіально-виробничі комплекси — це певні форми територі­ального зосередження виробництва з різним рівнем їх утворень.

Промисловий вузол — це локальний промислово-територіальний комплекс, де при взаємній близькості підприємства поєднані між собою ті­сними виробничими зв'язками, спільністю транспортно-територіального положення, спільними системами інфраструктури і поселень з метою най­більш ефективного використання природних, матеріальних і трудових ре­сурсів. Промисловий вузол може об'єднувати промислове виробництво в одному або кількох промислових центрах на віддалі, доступній для щоден­них трудових поїздок населення. У вузлі також розвинуті зв'язки між уста­новами і організаціями, що зайняті розробкою проектної документації для промислових підприємств. Найважнішими факторами формування про­мислових вузлів є економічний, демографічний та наявність інфраструктур-них елементів. Найчастіше промисловий вузол складається з кількох проми­слових центрів, один з яких є його ядром, а інші — супутниками. Такі вузли формуються переважно у високоурбанізованих районах.

Адміністративно-територіальне утворення. Виділення адміністра­тивно-територіальних утворень у складі України пов'язане з тим, що управління всіма сферами громадського життя з єдиного центру неефекти­вне, оскільки призводить до втрати оперативності, нераціонального фор­мування інформаційного забезпечення.

Адміністративно-територіальний поділ — це одна із форм еконо­мічного районування, що дозволяє суб 'єктам здійснювати цілеспрямоване управління розвитком своєї території, постійно впливаючи на хід еконо­мічних і соціальних процесів.

Для здійснення функцій управління адміністративно-територіальні утворення мають усі необхідні органи та служби:

• виконавчі, які зосереджують систему економічних, правових, ор­
ганізаційних важелів, необхідних для здійснення функцій управ­
ління;

7*

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

• планові, які здійснюють планування або координацію діяльності установ, організацій, розташованих на даній території;

• фінансово-кредитні, які забезпечують бюджетне планування і фі­нансування;

• статистичного й інформаційного забезпечення, без яких немож­ливо здійснювати контроль поточної діяльності, аналіз тенденцій розвитку і прогноз економічних і соціальних процесів;

• спеціальні, що забезпечують дотримання правових норм і правил поведінки суб'єктів господарювання (податкова, пожежна, саніта­рна, екологічна інспекції тощо).

Відповідно до ст. 132, 133 Конституції України, система адміністра­тивно-територіального устрою включає: Автономну Республіку Крим, об­ласті (Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська), райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, що визначається за­конами України.

Територіальні одиниці розрізняються за рівнями: вищий (субнаціо-нальний) територіальний рівень складають Автономна Республіка Крим, області, міста зі спеціальним статусом, середній — райони, міста обласно­го (республіканського АРК) значення, райони у містах, нижчий — села, селища, міста районного значення.

Райони реалізації великих регіональних програм. Часто розв'я­зання територіальних проблем неможливе без міжгалузевої і міжрегіона­льної координації дій, концентрації ресурсів та їх використання відповідно до логіки досягнення поставлених цілей. Щоб реалізувати принцип цільо­вого управління, необхідні спеціальні методи, які складають арсенал про­грамно-цільового підходу.

Прикладом використання програмно-цільового підходу є розробка програм соціально-економічного розвитку окремих регіонів відповідно до постанов Кабінету Міністрів України (наприклад, «Комплексна програма

Глава 5. МЕЗОРШЕНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

соціального та економічного розвитку Донбасу»). Можуть розроблятися також галузеві програми, такі, наприклад, як Національна програма «Наф­та і газ України до 2010 року».

Своєрідною формою регіональних комплексних програм є програми формування спеціальних (вільних) економічних зон з метою залучення інозе­много капіталу і виходу на світовий ринок. Створення вільних економічних зон передбачає спрощення візового режиму, зміни в податкових, експортно-імпортних, земельних та інших законах і встановлення спеціального адміні­стративного порядку, закріпленого законом про вільні економічні зони.

Передумовами створення вільних економічних зон є:

• сталий економічний і політичний стан суспільства;

• наявність ресурсів, використання яких дасть інвесторам очікуване суттєве зниження витрат порівняно із середньосвітовими;

• транспортна доступність і близькість до світових ринків;

• інфраструктура облаштованість території, що претендує на ста­тус вільної економічної зони;

• сприятливий фінансовий клімат;

• пільговий режим оподаткування.

Виділення кожної із трьох названих територіальних структур здійс­нюється не тільки відповідно до визначених критеріїв, але й з урахуванням багатьох чинників — природних, економічних, соціальних. У кожному конкретному випадку перевага надається тому або іншому чиннику або їх­ньому сполученню.