Системні функції держави та особливості економічного регулювання в Україні

Держава, як особлива підсистема суспільства, для підтримання його цільності повинна відображати інтереси всіх верств суспільства з метою недопущення порушення рівноваги, збурень на мікро- та макрорівнях економіки, які, розростаючись, могли б призвести до руйнації системи в цілому. З іншого боку, як самостійна підсистема, держава сама є певною цільністю, яка може розвиватися незалежно від суспільства. На основі цих особливостей розглянемо функції держави по відношенню до еконо­міки.

В якості представника всіх громадян країни держава за допомогою за­конодавчої, виконавчої та судової влади структурує і погоджує інтереси всіх членів суспільства і соціальних груп. Це проявляється у підтриманні правопорядку і регламентації взаємовідносин з іншими державами від іме­ні і в інтересах самих громадян, тобто у реалізації загальнонаціональних

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

інтересів. Держава формує правові межі функціонування економіки (роз­робляє правила гри) і гарантує їх виконання. Так, уряди забезпечують пра­ва власності, умови виконання угод, тобто створюють правовий простір для різних трансакцій в економіці.

Разом з тим, держава підтримує існуючі економічні відносини і ринок як основну форму зв'язку між господарюючими суб'єктами, а також голо­вну умову існування ринку — конкуренцію. У цій функції держава забез­печує вільний доступ на ринки і правове обмеження руйнівних форм про­яву монопольної влади, які знижують ефективність використання ресурсів і наносять збиток споживачам і виробникам певних видів продукції.

Підтримуючи ринкову форму зв'язку, держава має враховувати і ком­пенсувати зовнішні ефекти ринку (екстерналії). Останні представляють со­бою пов'язані з економічними трансакціями витрати (вигоди), які несуть (отримують) не продавці або споживачі, а особи, які безпосередньо не бе­руть участі в укладених угодах. Самі учасники трансакцій не враховують екстерналії при вирішенні питання про свою діяльність. Прикладом таких зовнішніх ефектів може слугувати забруднення навколишнього середоЕ. і-ща, яке супроводжує процеси виробництва і споживання продукції. Тому важливою функцією держави є управління такими втратами або вигодами з метою як підтримання ринкових стимулів у економічних агентів, так і за­безпечення національних інтересів.

Оскільки для нормальної життєдіяльності суспільства необхідний стійкий і, за можливості, безконфліктний розвиток всіх його підсистем, то перед державою виникає завдання гармонізації різних сфер суспільства. На практиці виявляється, що ринкова форма організації окремих елементів соціальної інфраструктури не завжди забезпечує їхнє прибуткове функціо­нування, а значить і інтерес приватного сектора. Тому держава бере на се­бе організацію діяльності або стимулює приватний сектор до бізнесу у та­ких галузях, як охорона здоров'я, освіта, культура, наука. Тим самим ство­рюються умови гармонійного розвитку всіх сфер суспільства.

Необхідність гармонізації вимагає від держави таких дій, які б запобі­гали конфліктам між поведінкою індивідів як суб'єктів ринкових відносин, а також їхньою поведінкою як суб'єктів інших соціальних відносин. Тому

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

держава за рахунок перерозподілу доходів підтримує умови нормальної життєдіяльності всіх членів суспільства.

Економічна ситуація в Україні виходить далеко за рамки ліберальних концепцій, які так наполегливо пропонували прихильники Вашингтонсь­кого консенсусу. Довготривалий і нерезультативний шлях реформування вітчизняної економіки у плані формування в ній моделі, спрямованої на розвиток, показав, що відсутність пізнання глибинних історичних особли­востей країни призводить до впровадження таких реформ, які не сприйма­ються суспільною свідомістю.

Саме тому при побудові національної моделі регулювання нагальною потребою є пошук загальних закономірностей функціонування і взаємодії сфер ринку і держави, впливу на них громадянського регулювання, а також з'ясування того, як ці закономірності трансформуються у конкретних істо­ричних умовах певної країни. Від розуміння характеру формування спів­відношення регуляторів в економічній системі залежить і сама можливість вирішення конкретних питань про ефективність управління економічними процесами за допомогою заходів економічної політики.

За роки реформування в Україні виникли майже всі основні ринкові інститути. Старі інституціональні структури централізовано-планового управління зазнали серйозних модифікацій або зовсім були витіснені но­вими елементами. Ринок отримав можливість функціонувати на основі взаємодії попиту і пропозиції, які визначають відповідні економічні інте­реси господарюючих суб'єктів. З іншого боку, сформувались важелі дер­жавного макроекономічного регулювання, які дозволяють у певних межах впливати на економічну поведінку. Однак становлення і розвиток форма­льних інститутів ще далеко не завершений. Сьогодні в Україні старий ін-ституціональний каркас вже зруйновано, а новий ще недобудований. Все це вимагає відповідних змін ролі держави.

«Роль держави якісно відрізняється на етапах становлення, формуван­ня ринкової економіки і в умовах, коли функціонує добре злагоджена і від­регульована економіка ринкового типу. Самоорганізація, а ринок — класи­чний зразок самоорганізації, притаманна досить стійким системам і мало ефективна у період переходу від однієї системи до іншої», — стверджує

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

7.4. Політико-правові аспекти регулювання національ­ної економіки

Базовою складовою механізму регулювання національної економіки України є ринкове саморегулювання. Незважаючи на відомі вади ринко­вих перетворень в Україні, починають працювати класичні передумови то­варно-грошових відносин — суспільний поділ праці, поступовий перехід від формального до реального відокремлення товаровиробників та поява в національній економіці сектора міжнародного товарного виробництва.

Ринкове саморегулювання розширює сферу впливу, до традиційного ринку товарів стали приєднуватися ринки капіталу, праці, послуг, інфор­мації. Система приватних банків сформувала каркас фінансової складової ринкового саморегулювання. Потужний вплив на внутрішню конкурен­цію справляє зовнішня торгівля та внутрішня конвертованість гривні, ко­ли у населення (домогосподарств) є вибір не тільки на споживчому ринку, а й у сфері нагромадження — особисті заощадження здійснювати у дола­рах, євро або надати перевагу гривні. Врешті-решт, громадяни звикають не перекладати власні проблеми на державу, а шукати вихід самостійно. Ринковий тип поведінки пронизує не тільки економіку, а й усі сфери жит­тя суспільства.

У процесі еволюції ринкового саморегулювання національної еконо­міки все більше виявляються його недоліки. Насамперед, це неспромож­ність подолати тривалу економічну кризу. За роки економічної кризи в Україні (1991-1999 pp.) її ВВП скоротився на 59, 2%, обсяги промислового виробництва — на 48, 9%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3, 84 раза, а реальні виплати пенсій — у 4 рази. Зменшився індекс людського розвит­ку й законсервувався показник якості життя. Нагромаджено диспропорції у розвитку різних ринків. Поки що не сформований єдиний ринковий прос­тір національної економіки, що призводить до економічної відособленості регіонів, зростання суперечностей між ними. Навіть у загальних рисах по­ки що не прослідковується новий відтворювальний процес, наявність якого свідчило б про створення національної бази для економічного зростання на сучасних ринкових засадах.

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Входження України у світогосподарські процеси характеризується від'ємною результативністю: витік вітчизняного капіталу за кордон пере­вищує іноземні інвестиції у національну економіку. Така ситуація вигідна закордонним партнерам національного виробника, які отримують енерго-сировинні, трудомісткі та інші ресурси, залишаючи за собою лідерство в галузях високої переробки та технологій.

Однією із ключових проблем ринкового саморегулювання національ­ної економіки є диференціація доходів. Оптимальний ринковий розвиток не може відбуватися без гармонізації різноманітних інтересів. Саме завдя­ки цьому більшість населення західних країн підтримує ринкові принципи. Однак при цьому має місце демократичний контроль за використанням державних і загальнонаціональних ресурсів.

Оскільки вітчизняна національна економіка набула визнання як рин­кова, формуються механізми її державного регулювання. Основним його суб'єктом є держава, наділена економічною й політичною владою. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Кон­ституцією України. У відповідності з нею главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада, виконавчу — Кабінет Міністрів, міністерства й відомства, місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні су­ди. Коло суб'єктів державного регулювання розширюється інститутами, що мають міждержавний характер (наприклад, ЄС, СНД тощо). Національ­ні органи влади на основі міжурядових угод делегують їм частину своїх управлінських повноважень.

Обґрунтування довгострокових заходів державного регулювання за­безпечує прогнозування. Становлення системи національних прогнозів в Україні ще не завершене. Реальністю є розробка прогнозів економічного і соціального розвитку України на віддалені, довгострокові, середньостро-кові й короткострокові перспективи. Вони опрацьовуються, виходячи з аналізу демографічної ситуації, науково-технічного потенціалу, нагрома­дженого національного багатства, зовнішньоекономічного становища України, наявних природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також прийнятої стратегії економічного розвитку. Такі прогнози склада-

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

ються у кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх політичних, економічних та інших факторів. Прогнози створю­ються у цілому по національній економіці України з виокремленням на­родногосподарських комплексів, галузей і регіонів, а також за окремими соціально значимими сферами економіки та кон'юнктури ринку.

Розробкою прогнозів економічного й соціального потенціалу України займаються Науково-дослідний економічний інститут Міністерства еконо­міки України, НАН України та інші наукові центри. Результати прогнозів економічного й соціального розвитку України та прогнозів кон'юнктури ринку використовуються під час прийняття органами законодавчої й вико­навчої влади рішень з економічної політики і під час розробки індикатив­них планів.

Серед різноманітних форм планомірності (директивної, індиректив-ної, регулятивної, індикативної, стратегічної) індикативна форма є домі­нуючою в провідних країнах світу. Починаючи з 1995 року, в Україні за­стосовується індикативне планування, суть якого полягає в розробці Дер­жавної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР). Така щорічна програма містить: 1) характеристику соціально-економічного становища, що сформувалося на початок реалізації програми; 2) цільові макроекономічні показники на завершення кожного кварталу, завдання у сфері макроекономічної політики; 3) систему державних заходів з виділен­ням конкретних пропозицій щодо реформування базових галузей промис­ловості та визначення темпів і виконавців. Програма містить: 1) аналіз со­ціально-економічного розвитку; 2) вплив очікуваних змін; 3) цілі та пріо­ритети; 4) заходи реалізації, терміни, виконавці; 5) основні макроекономі­чні показники; 6) перелік державних цільових комплексних програм; 7) показники розвитку державного сектора.

Наприклад, ДПЕСР України на 2008 рік розроблена на виконання За­кону України «Про державне прогнозування та розроблення програм еко­номічного і соціального розвитку України» від 23.03.2000 № 1602, Поста­нови Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 р. № 621 «Про розроблен­ня прогнозних і програмних документів економічного і соціального розви­тку та складання проекту Державного бюджету», Декларації цілей та за-

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

вдань бюджету на 2008 рік (Бюджетної декларації), схваленої Постановою Кабінету Міністрів України від 01.03.2007 № 316.

У Програмі на 2008 рік Кабінет Міністрів України визначив такі цілі економічної політики: підвищення якості життя громадян; забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки як основи економічного зростання; забезпечення національної (економічної, енерге­тичної, продовольчої, екологічної) безпеки країни.

Відповідно до визначених цілей сформовано пріоритети розвитку в різних сферах економіки. Державна політика передбачає такі пріоритети розбудови ефективного промислового сектора: формування інфраструкту­ри з підтримки інновацій, реалізацію державних програм промислової мо­дернізації; забезпечення підприємств висококваліфікованими кадрами, підвищення конкурентоспроможності продукції; стимулювання інвестицій в нові технології, зокрема енерго- і ресурсозберігаючі; підтримку кредит­ної політики, спрямованої на довгострокове інвестиційне кредитування за участю держави, підвищення якості робочої сили та продуктивності праці.

Держава має створювати умови для активізації національного науко­во-технічного потенціалу та інноваційної діяльності, впровадження нових технологій, подолання розриву між наукою і виробництвом, забезпечення реального трансферу технологій.

Політика Уряду у фінансово-бюджетній сфері має бути спрямована на забезпечення переходу від фіскальної до стимулюючої функції податкової системи; збалансованості та стійкості бюджетної системи, зокрема за до­помогою законодавчого закріплення застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі; сприяння розвитку фінансових ринків шля­хом удосконалення їх правової бази.

Грошово-кредитна політика покликана забезпечити підтримання такої динаміки монетарних агрегатів, яка б задовольняла попит економіки на гроші й водночас не створювала загрози ціновій стабільності.

Потреба в інвестиціях має задовольнятися завдяки застосуванню ме­ханізмів державної підтримки інноваційної та інвестиційної діяльності, а також за рахунок зростання обсягів кредитування реального сектора еко­номіки комерційними банками та подальшої розбудови інститутів небан-ківського сектора як джерела внутрішніх інвестиційних ресурсів.

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Макроекономічна стабільність та покращання інвестиційного клімату сприятимуть зростанню обсягів залучення капіталу на внутрішніх і зовніш­ніх ринках. Підвищення довіри до України з боку іноземних інвесторів обумовлюватиме продовження процесу ввезення капіталу з метою техно­логічного оновлення та переозброєння національного виробництва.

У цілому, частка валового нагромадження основного капіталу у ВВП має складати близько 25%, що вище, ніж у розвинутих країнах ЄС-15 (в середньому 20%). Однак, на відміну від української економіки, на сучас­ному етапі розвинуті країни вже не потребують революційної структурної • перебудови своїх економік.

Пріоритетами соціальної політики мають бути поступове приведення державних мінімальних соціальних гарантій (у т.ч. мінімальної заробітної плати) до прожиткового мінімуму, підвищення розміру пенсій, обсягів до­помоги малозабезпеченим верствам населення, що має суттєво вплинути на зростання доходів та підвищення життєвого рівня населення. Продов­жуватиметься робота з упорядкування умов оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери за Єди­ною тарифною сіткою, працівників органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування. Як результат, прогнозується зростання реальної заробітної плати на 17%, зростання реальних наявних доходів населення — на 13-14%. Частка оплати праці найманих працівників у структурі ВВП збільшиться на один відсотковий пункт до 50, 5%о завдяки перерозподілу первинних доходів в економіці, в першу чергу на користь працюючих.

У розширенні кола надавачів та гнучкості соціальних послуг надзви­чайно важливу роль відіграють стандарти. Вони повинні формуватися з точки зору споживача, з урахуванням принципів оптимізації та збалансу­вання державного бюджету.

В системі соціальних послуг повинні створюватися сприятливі умови для успішних інвестиційних програм. І стосуватимуться вони не комерцій­них проектів, що дбають лише про гарантований прибуток, а соціального ефекту, покращення якості життя людей, подолання бідності та соціальних дисбалансів.

Органи державної влади ставлять перед собою завдання вибудувати логічну та збалансовану модель, яка враховуватиме не лише економічні й

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

фінансові можливості економіки країни, а насамперед потребу в наданні громадянам гарантованих соціальних послуг.

У сфері соціального партнерства передбачено підвищення ролі органі­зацій роботодавців, профспілкових об'єднань у формуванні державної по­літики, забезпечення постійного громадського контролю за виконанням державних програм розвитку окремих галузей національної економіки, ви­користання коштів на виконання цих завдань.

Державна політика регіонального розвитку має сприяти активізації ресурсного потенціалу регіонів як основи зміцнення їх соціально-економічної сфери. З цією метою основними пріоритетами в роботі Уряду є запровадження механізмів координації політики центральних органів ви­конавчої влади щодо конкретного регіону; створення умов для динамічно­го, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій; реформування місцевих бюджетів, зниження диспропорцій у ресурсній базі місцевих бюджетів та створення додаткових стимулів для динамічного розвитку регіонів; виконання програм подолання депресивно-сті територій.

Незважаючи на те, що державне регулювання ґрунтується на держав­ній власності й державному секторі, фінансово-економічна основа функці­онування державних інститутів є незначною з точки зору проведення соці­альної політики, вирішення загальнонародних проблем. Заходи з підви­щення економічної ролі держави супроводжуються значною бюрократиза­цією влади й погіршенням умов господарювання.

Основою громадянського регулювання є громадянське суспільство. За даними Центру інновацій та розвитку, на 1 липня 2007 року в Україні зареєстровано 52 693 громадських організацій (ГрО) та їх осередків, 15 867 політичних партій та їх осередків, благодійних організацій — 10705, релі­гійних організацій — 20186, профспілок та їх об'єднань — 18 960, кредит­них спілок — 982, споживчих товариств — 5480, спілок споживчих това­риств — 473, об'єднань співвласників багатоквартирних будинків — 6003. Станом на 1 січня 2007 року Міністерством юстиції України зареєстровано 1791 Всеукраїнську ГрО, з них професійних спілок та їхніх об'єднань — 114; об'єднань організацій роботодавців — 9; національних та дружніх

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

зв'язків — 137; молодіжних організацій — 153; дитячих організацій — 13; жіночих організацій — 45; об'єднань ветеранів та інвалідів — 77; профе­сійної спрямованості — 412; об'єднань охорони природи — 56; об'єднань охорони пам'ятників історії та культури — 3; оздоровчих та фізкультурно-спортивних об'єднань — 332; із захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС — 36; науково-технічних товариств, творчих об'єднань — 153; осві­тніх, культурно-виховних об'єднань — 168.

Більшість громадських організацій розташована в Києві — 14% від усіх зареєстрованих, Дніпропетровську — 8, 6%, Донецьку — 8, 5%, Львів­ській області — 7, 1% та Автономній Республіці Крим — 7, 1%. У східному регіоні України багато громадських організацій працюють з дітьми та мо­лоддю та у сфері громадянської освіти. Значно менше ГрО спрямовують власну діяльність на права людини, політику, законодавство, державу. Зо­всім мало неурядових організацій Східного регіону залучено до вирішення соціальних питань. Переважна більшість організацій, що працюють у сфері політики, законодавства, держави, прав людини, зосереджена в централь­ній частині України. Причиною цього вважаються інтенсивна технічна до­помога та кращі можливості вплинути на розвиток громадянського суспі­льства. І, нарешті, Західний регіон України представлений переважно тими ГрО, які вирішують соціальні питання на основі традиційних заходів. Най­більш поширеним видом їхньої діяльності є захист інтересів та їх лобію-вання (42%), тренінги й консультування (41%), поширення інформації (35%) та освітянська діяльність (34%).

У формуванні основ, інститутів і механізмів громадянського регулю­вання національної економіки України відчувається відставання від захід­них країн (на 46, 5 млн. населення в Україні зареєстровано 52, 7 тис. гро­мадських організацій з осередками, тоді як, наприклад, в Естонії з її 1, 3 млн. населення діє 25 тис. таких організацій). Причинами певної грома­дянської індиферентності є: 1) високий рівень недовіри громадян до будь-яких суспільних організацій, породжений ритуальною активністю радян­ських часів, підкріплений новим сумним досвідом політичного викорис­тання в посткомуністичних реаліях; 2) новий досвід та відчуття масового розчарування з приводу псевдодемократичних та квазіринкових реформ;

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

3) збереження та активне відтворення в нових умовах неформальних пат-ронально-клієнтелістських відносин.

Найчисельнішими та структурованими об'єднаннями громадян Украї­ни є профспілки, які, за даними Міністерства праці і соціальної політики, об'єднують близько 23, 5 млн. осіб. Регулюючий вплив профспілкового ру­ху в національній економіці України здатний охопити всі регіони, галузі економіки, форми власності та господарювання. Найвпливовішим в Украї­ні профоб'єднанням є Федерація профспілок України (ФПУ), створена в 1990 р. як правонаступник Всесоюзної центральної ради професійних спі­лок (ВЦРПС). До складу ФПУ входять понад три чверті членів профспілок. Водночас активно розвиваються незалежні та, молодіжні профспілки (Пе­рша студентська Українська профспілка — ПоСтУп, Студентська профспі­лка «Пряма дія» та ін.), жіночі профспілки (Всеукраїнська профспілка сіль­ських жінок агропромислового комплексу України).

Регулюючий вплив профспілок здійснюється спільними організація­ми одночасно роботодавців і найманих працівників (членські організації ФПУ та частина нових об'єднань, створених на державних підприємствах і в приватному секторі), а також окремими об'єднаннями виключно найма­них працівників (Вільна профспілка працівників метрополітенів України).

Для інституціонального закріплення співпраці держави, підприємців та найманих працівників підписується Генеральна угода між урядом, все­українськими об'єднаннями організацій роботодавців та підприємців і все­українськими профспілками та профоб'єднаннями на поточний рік. У ній визначаються конкретні обов'язки Уряду, роботодавців та профспілок з метою консолідації зусиль влади і громадянського суспільства в процесі забезпечення сталості економічного зростання.

Молодіжні рухи характеризуються, насамперед, входженням молоді у «велику політику» як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними, політичними, екологічними, релігійними ін­тересами, оформленими у вигляді політичних структур.

Основними етапами еволюції молодіжного руху є: 1) започаткування сучасного молодіжного руху (середина 80-х — кінець 1989 р.) розпочалося з виникнення молодіжних неформальних груп та об'єднань, створених на

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

основі спільних зацікавлень («хіпі», «металісти», «панки» тощо), а також значної кількості політичних дискусійних клубів і громадсько-політичних об'єднань, діяльність яких була пов'язана з проблемами екології, відро­дження національної культури тощо; 2) масова політизація молодіжного руху (1989-1991 pp.), яка полягала у швидкому організаційному оформ­ленні та значній опозиційності стосовно існуючого режиму; 3) розпад ма­сових молодіжних громадсько-політичних рухів (1991-1992 pp.); 4) ста­новлення організаційних форм роботи в молодіжному середовищі та нала­годження механізмів діалогу між молоддю і державною владою (1993-1996 pp.), де поширюються молодіжні філії при політичних партіях, популяризується створення незалежних студентських профспілок; 5) виникнення загальноукраїнської організації молодіжного руху (1996-1999 pp.) як єдиного представника інтересів молоді перед державою та міжнародними організаціями, а також значна політизація молодіжного середовища; 6) створення молодіжних партій (з 1999 p.), наприклад, «Мо­лода Україна», «Нова генерація», «Нова політика», «Молодіжна партія України», в орбіті яких перебувають різноманітні культурницькі, націона­льні, спортивно-виховні, наукові, громадські та громадсько-політичні мо­лодіжні організації.

З метою стабілізації економічного життя країни, зменшення соціаль­ного напруження в суспільстві, формування спільних консолідованих за­ходів у стратегічній перспективі з 2008 р. розробляється Національна концепція розвитку громадянського суспільства в Україні (до 2007 р. на­зивалася «Доктрина громадянського суспільства»). Головна мета Концеп­ції — сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом ви­значення стратегічних і тактичних завдань громадськості у цій галузі, на­прямів, принципів, засобів, ресурсів, об'єктів, суб'єктів та механізмів їх реалізації. Стратегічні цілі Концепції: розвиток, поширення і утвердження високої громадянської культури на всіх рівнях суспільства, у всіх сферах його життєдіяльності; розробка, впровадження і постійне вдосконалення громадянської ідеології та позитивного іміджу громадянських чеснот то­що. Суб'єктами громадянського суспільства визначаються такі групи: гро­мадські організації; політичні партії, рухи; засоби масової інформації; тру-

Глава 7. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

дові колективи; профспілки; церква; самоврядні територіальні громади. Основні напрями Концепції: суспільно-політичний, економічний, правовий, соціальний, науково-інноваційний, освітній, культурологічний, інформа­ційний, медико-екологічний, організаційний, релігійно-клерикальний, сі­мейний. З метою впровадження Концепції передбачено створення громад­ськими організаціями України Всеукраїнського координаційного центру, а також спільну з державними установами та діловими колами Всеукраїнсь­ку координаційну комісію. На базі цієї Концепції пропонується розробляти щорічні громадські, державні та громадсько-державні програми дій на на­ціональному рівні. На рівні міжнародного співтовариства ефективна імп­лементація Концепції забезпечить виконання Цілей Розвитку Тисячоліття ООН.

Таким чином, в сучасному механізмі регулювання національної еко­номіки все більш суперечливо поєднуються три рівноцінні і самостійні сторони — громадянське і державне економічне регулювання та ринкове саморегулювання.