ХV – на початку ХVІ ст. на території українських земель.

а) Загальна характеристика податкових відносин. Після приєднання українських земель до Речі Посполитої на них поширилася дія її податкової системи. У відповідності до неї, все населення держави поділялося на три категорії: а) селяни і жителі міст сплачували податки в повному обсязі; б) польська шляхта була практично звільнена від оподаткування і сплачувала тільки земельний податок; в) церква, яка взагалі звільнялася від податків. На відміну від польської шляхти, галицька знать сплачувала земельний податок у розмірі 4 гроші з кожного лану а натуральні платежі, виконувала повинності з ремонту королівських замків, відбувала військову повинність певною кількістю озброєних людей. Однак, у 1434 році вона була прирівняна у правах з польськими магнатами і звільнена від оподаткування.

Основною одиницею оподаткування було дворище, або «тягла», до складу якого входило кілька сімей, як правило, поєднаних родинними зв’язками. Відповідно до цього усі члени дворища називалися «тягловими». Земельна площа дворищ була різною – від 33 до 500 моргів. Кілька дворищ об’єднувалася у село, а кілька сіл становили волость, яка була адміністративною одиницею. У селах існували громади, які управлялися громадською радою на чолі зі старостою, обраним на рік. Громада відповідала за сплату податків.

Характерною ознакою суспільного устрою було збереження натуральних повинностей для населення. Залежно від їхнього характеру селяни поділялися на три категорії:

– тяглові селяни, які відпрацьовували панщину зі своєю худобою (спочатку 8-10 днів на рік, пізніше 2-4 дні на тиждень);

– ремісники і службові селяни (ковалі, пекарі, рибалки, бортники, конюхи та ін.);

– чиншові селяни (данники), які сплачували чинш (натуральний податок) із своєї власної землі медом, збіжжям, шкірою тощо;

– військові селяни, які залучалися до військової служби і звільнялися від сплати податків. Вони вважалися вільними людьми і частина їх у ХVI ст. одержала шляхетські права.

Основними джерелами доходів Польської держави були королівщина, доходи від соляних і свинцевих копалень, доходи монетного двору, мита. Крім цього, існував натуральний податок – стація, який сплачували продуктами для утримання війська. Справлялися податки на млини, корчми, рудники та з людей, які займалися різними видами діяльності.

б) Особливості оподаткування селянства в умовах аграрної реформи. У 1557 році на території Речі Посполитої була проведена аграрна реформа, відома як «Устав на волоки». Відповідно до неї усі землі почали вважатися державними або панськими, селянам було заборонено продавати свій наділ. В подальшому, для забезпечення повного та своєчасного стягнення податків селянам також забороняють перехід від одного до іншого феодала. Кращі за родючістю землі вилучалися у державне володіння і передавалися магнатам і шляхті для заснування фільварків. Решта землі було розділено на ділянки розміром 16-21 га, які одержали назву «волоки». Таким чином, основними господарськими одиницями ставали фільварки (панські господарства) і волоки, а спільне володіння у формі дворища було ліквідовано. Селяни одержували по одній волоці, дрібна шляхта та професійні військові – по 2 волоки, кріпаки – по 1/3 волоки. При цьому селянам земля виділялася у різних місцях з метою запровадження трипільної системи господарювання.

Внаслідок знищення общини в оподаткуванні і ліквідації спільної власності на землю відбулося впровадження нової системи справляння податків. Основною податковою одиницею стала волока (лан). Її власник зобов’язувався відпрацьовувати два дні на фільварку, а також сплачувати щорічний чинш у розмірі 10-30 грошей і продуктову данину на суму не менше 18 грошей. Крім цього, «ланові» селяни були зобов’язані виконувати «мостову», «сторожову», «візничу» та інші повинності, а також сплачувати церковну десятину.

На ланові платежі припадало більше 90% прямих податків держави. Їх збирали сама шляхта з тих земель, якими користувалися піддані. Самі ж фільварки були звільнені від оподаткування. Податковими пільгами також користувалися жителі нових поселень. Для заселення розорених набігами кочівників земель, держава на кілька років звільняла від податків засновані села і слободи. Після закінчення пільгового періоду вони оподатковувалися на загальних підставах.

в) Оподаткування міського населення. Фінансові відносини на місцевому рівні в ХІV – ХVст. формувалися під впливом Магдебурзького права. Литовські великі князі, польські королі, феодали надавали українським містам право обмеженого самоврядування. Протягом ХІV – ХV ст. його отримали Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432р.), Київ (1494 р.). При наданні магдебурзького права з міст стягалася певна сума грошей, визначена у привілеї. Між тим, королівські намісники самовільно втручалися у справи міст, війт призначався великим князем чи королем.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське чи великокнязівське, приватновласницьке, церковне, самоврядне), а також майнового стану і роду занять міщанина. Мешканці міст, що належали окремим феодалам, платили чинш і податки, виконували ряд повинностей на користь власника. Мешканці королівських і великокнязівських міст також виконували загальнодержавні і встановлені старостами та управителями повинності. Окремою податковою одиницею були цехи – професійні об’єднання ремісників, які сплачували місту визначену суму за право здійснення діяльності.

Основними податковими платежами з жителів міст були такі:

– податок з нерухомого майна «шос» за ставкою близько 4% від вартості майна;

– загальнодержавні податки – серебщина, воловщина, подимний збір та ін.;

– платежі для утримання міської адміністрації та варти князівського війська;

– надзвичайні сеймові податки, які накладала на сеймах шляхта для вирішення надзвичайних, головним чином військових потреб;

– церковний податок на утримання католицького духовенства (сплачували тільки православні міщани);

– місцеві податки з торгів і промислів: чопове і шеляжне – від продажу алкогольних напоїв; прасовка – за торгівлю сіллю; пасічний – за бджільництво; на будівництво доріг; складове; від ваги міри; на міську сторожу; на ремонт міських укріплень, шляхів, мостів тощо. Існував навіть колядницький збір, за колядування під час різдвяних і пасхальних свят.

Збиранням податків на території міста займався магістрат. Однак, наприкінці ХVI – на початку XVII ст. поширеною стала практика передачі права на збирання надзвичайних і міських податків в оренду. Вона посилила нерівність і зловживання при збиранні податків, оскільки орендарі намагалися зібрати не лише суму для коронного скарбу, але й для власних потреб.

г) Особливості митної політики у Речі Посполиті. Збір мита у ХV – ХІV ст. здійснювався до казни Речі Посполитої з прибутку і вивезення товарів, а також у казну єдиних митних комор, які контролювалися певний час Литвою. Річ Посполита мала на українських землях коронного імтигатора з митних зборів, а в прикордонних землях – митного інспектора.

Митне законодавство Литви характеризувалось наявністю великої кількості митних ставок, що часто змінювались. Розвитку торгових відносин перешкоджали багаточисельні внутрішні мита: „замит” (привезення товару для продажу або грошей для закупівлі товару); „явка” (повідомлення про наміри реалізувати товари); „гостинне” (при оренді приміщень); „вагове” (при визначенні ваги товару). Така митна система пригнічувала торгівлю і вела до економічної стагнації. Разом з тим, жителі міст, які користувалися Магдебурзьким правом, мали на безмитну торгівлю окремими товарами, одержання привілеїв щодо здійснення промислової діяльності та торгівлі.

Митна політика Польської держави проводилася на користь шляхти і магнатів, які добивалися звільнення від мита і отримання права стягувати його самим. Вони домагалися знижок для іноземних купців і купували імпортні товари за пільговими цінами. Зовнішня торгівля ставала невигідною для купців, які змушені були десятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так, на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича до Ярослава мито брали 174 рази. Збирали різні види мита, а саме: прикордонне, шляхове, мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове тощо. При цьому українським купцям заборонялося торгувати у західних землях держави, укладати торгівельні угоди з іноземними (німецькими) купцями, для них застосовувалося підвищене мито за торгівлю іноземними товарами.

Внутрішня торгівля, як і зовнішня, була обмежена всякого роду заборонами, які гальмували її розвиток. Ці обмеження йшли на користь фіска, держави, а також окремих міст та містечок. Наприклад, сіль із найбагатших соляних копалень в Коломиї вільно було продавати лише в тому місті, і то тільки коломийським міщанам. Щоб купити сіль на склад у Белзі чи Крем’янці, купці, що їздили по сіль, повинні були продавати там свої товари. Подібні монополії були у Великому Князівстві Литовському на лісові товари.

Крім державних мит, власники маєтків, через які проходили шляхи, стягали мита в свою користь. Таким чином, торговельні валки примушені були шукати незаконних шляхів, щоб уникнути „драчів”. Шляхтичі користалися, крім того, правом безмитної торгівлі, якщо могли довести, що везуть товар не на продаж, а для власного вжитку. В 1545 році проведено ревізію і виявлено 40 пунктів, де стягалися незаконні мита.

Цікавий приклад з королівських ревізій в Сяніцькій землі 1564 року: „...велика сила шляхтичів ув’язалися до великого купецтва під плащиком домової потреби і, купуючи в великім числі худобу й коней, переганяють їх через границю, а мита давати не хочуть”. Деякі з більших міст звільнено від державного мита: Львів, Київ, Луцьк, Тернопіль.