Доходи та видатки казни київських князів.

Фінансова система Київської Русі не була в достатній мірі розвинута і зводилась до такої централізованої ланки, як казна київського князя. Приватні доходи князя не були відділені від державних, а також існувала безконтрольність у витрачанні коштів. Князь мав право на третину усього річного доходу казни.

Доходи казни складалися з данини населення, судових зборів, мита, прибутків з княжих маєтностей, воєнної здобичі та дарунків київським князям. Існувала система доходів і видатків в окремих князівствах, які входили до Київської Русі.

Крім названих доходів важливе місце займали натуральні повинності, а саме: будівництво доріг, робота при греблях, мостах, постачання підвід тощо.

Данина, відповідно до історичних умов, виступала як воєнна контрибуція, прямий державний податок, феодальна рента. Вона сплачувалась щорічно як в натурі – хутром, шкірами, медом, зерном, худобою, так і грішми. Одиницею оподаткування були «плуг», «рало», що вказує на основних платників – землеробів. Для несільськогосподарських районів одиницею оподаткування був «дим» – оселя селянина. Розмір земельної ділянки в середньому становив один «плуг» або 15 га землі. Існували і дрібні господарства, до яких застосовували меншу одиницю оподаткування – «рало». За користування землею селяни відбували повинності державі та феодалові. У ХІІ столітті розміри данини з «диму» визначалися виходячи з її загального обсягу для конкретної території та кількості дворів. Фактично, данина була розкладним податком.

З кінця ХІ ст. об’єктом обкладання стає кожне господарство (дим, соха). Спочатку розміри господарства та доходи не враховувалися. Потім основою обкладання стала чисельність жителів, а в окремих князівствах – земля. Соха означала розмір земельного наділу, до якого приписувалися селяни. Господарства, включені в соху, несли колективну відповідальність за сплату податку. Сільський староста розкладав податки на господарства. У Х–ХІІ ст. збір здійснювався в основному в натуральній формі, пізніше – частково в грошовій. На Поліссі, де були поширені борті, князь Мстислав установив збір меду із 100 осіб по дві лукни меду, а з берестян 1289 р. натуральну данину – зі 100 осіб по дві вівці.

Рис. 1.1. Доходи казни київських князів.

Розміри данини визначав князь в залежності від різних обставин. Вони диференціювалися залежно від розташування князівства і його стратегічного значення. Для прикладу, на сіверян накладався «найлегший податок», оскільки вірність і вдале розташування цих племен були необхідні для утримання влади у північних і південних регіонах. Радимичі та жителі берегів Сожу сплачували данину таку ж, як і раніше хазарам. Так, племена або селища, що провинилися перед ним, платили більші податки. Наприклад, княгиня Ольга збільшила данину деревлянам за те, що вони вбили князя Ігоря; Мстислав Данилович наклав на міщан Берестя новий податок як покарання за бунт.

Данина сплачувалась двома способами – «повозом» і «полюддям». «Повіз» привозили самі платники, а «полюддя» збирала князівська дружина. Як правило, на збір «полюддя» князь вирушав особисто зі своєю дружиною, а його строки складали з середини осені до весни. Потім такий порядок змінився: княгиня Ольга встановила спеціальні місця – «погости», «становища» для збирання данини. Вона впроваджує перші у Київській Русі «реформи», встановлюючи землі і час збору визначеної кількості данини. Крім того, княгиня Ольга турбувалась й про те, щоб населення не позбавлялося всіх засобів до існування, а могло через певний час знову сплачувати данину. Вона закріпила за княжою казною права на багаті хутровим звіром землі і забезпечила себе постійним притоком доходів. Данина була характерною ознакою платежів до казни князя в ІХ – початку Х ст.

Данину сплачували тільки селяни. Великі міста були звільнені від будь-яких прямих податків, а в малих містах жителі сплачували «помістя» (невеликий податок). Представники вищого («мужі») та середнього («люди») прошарку населення були звільнені від сплати данини.

У літературі є згадки про державну подать. Вчені вважають, що це поняття, котре об’єднує дари, уроки (будь-яка повинність, яка визначалася за розміром і мала бути виконана до певного календарного терміну) та оброки (стягувалися з певного предмета).

Важливим видом доходів державної скарбниці було мито, що пов’язано із значним розвитком внутрішньої та зовнішньої торгівлі. У IX-Х століттях торгували в основному продуктами, що були зібрані у формі данини з підкорених племен. Із середини Х століття князі розвивають власні господарства і збільшують обсяги торгових операцій.

У Київській Русі були поширені дві групи мита (за місцем збирання і за часом): «заставне», яке стягувалося до початку торгівлі і за проїзд, і власне «торгове». До заставного мита відносилися: побережне (з плаваючих засобів, що приставали до берега), перевізне (за перевіз на паромних і човнових переправах), мостовщина (за переїзд через мости), костки (з людей, які везли вантаж, за проїзд по дорогах, що охоронялися). До торгового мита належали явки, які стягували окремо з людей і з товарів. Мито стягувалось і за зберігання товарів (гостинне). Поряд з цим існував податок і на гостинні двори – «корчемне».

У Київській Русі мито означало податок, що сплачувався за перевезення товарів, перегін худоби через кордони певних територій. Існувало мито «сухе» – при сухопутному перевезенні товарів і «водяне» – при перевезенні товарів водою.

Поняття митниці стосувалось митних дворів, застав із збору тамги або мита. Митна грамота дозволяла особі, общині, монастирю запроваджувати від свого імені торги. Так, митниця або митні двори в Київській Русі були одним із органів публічної влади держави. Основними функціями їх були: нанесення клейма на товари (тим самим держава брала на себе відповідальність за якість товарів, допущених до публічних торгів); стягнення збору за допуск даного товару до продажу на внутрішньому ринку; здійснення митного контролю за товарами, що надходять з-за кордону, і товарами, що вивозяться за кордон.

Після 1132 року Київська Русь втратила політичну єдність і розкололася на півтора десятка князівств, на території яких став домінувати принцип «каждый да держит вотчину свою», започаткований на Любецькому з’їзді князів у 1097 році, тобто кожний став проводити індивідуальну митну політику, яка відповідала його інтересам. Створювались митні застави на кордонах князівських вотчин, на яких купці повинні були сплачувати відповідні податки, а то й просто побори, основними з яких були проїзне та торгове мито. Практично мито за своєю економічною сутністю виконувало функції не стільки податку, скільки побору, через те, що сплачувалось не з товару, а з людей за право в’їзду на цю територію.

Основним видом проїзного мита стало нарахування та сплата податку за провезення товару через певну територію. Із того, що знаходилось на возі чи човні, стягувалася головщина – від 0, 5 до 6 грошей у різних місцевостях. З людей, що супроводжували товар, іноді збиралися костки – по 1 грошеві з душі. При поверненні купця з його людьми після розпродажу товарів із них подекуди стягувався різновид головщини – колачі – по 0, 5 гроша з людини. У залежності від розміру мита в сажнях виник різновид мита – посажене. Якщо торговець об’їжджав митну хату (заставу) для того, щоб ухилитися від сплати мита, стягували подвійний штраф із возу – промитний, а з купця як особи – додатковий штраф (заповідь).

Ще одним джерелом поповнення державних доходів були судові збори та штрафи. Грошові платежі за важкі провини (вбивство) називалися «вири». Їхні розміри були такі: за вбивство старшого дружинника князя – 80 гривень, купця чи молодшого дружинника князя – 40 гривень, смерда – 5 гривень (гривня становила 0, 5 фунта срібла). За недоведену провину й арешт без вини смерда платилося 3 гривні, за боярина – 12 гривень. Якщо у когось знайшли загублену річ, то він мусив її повернути і заплатити 3 гривні за покару. Київські закони віддавали перевагу грошовим виплатам за злочин перед смертною карою. (Для прикладу, річний дохід простолюдина міг становити 1 гривню).

Судові й адміністративні урядовці брали певні проценти від податків, покарань і зборів на своє утримання.

Для збирання данини, мита та контролю за виконанням повинностей князь призначав особливих чиновників – митників, вирників, метальників, мостників, городників тощо. Гроші, які збирали ці чиновники, вносились князю або тому, кому він наказував. Князь розпоряджався державними доходами, а для введення нових податків чи повинностей видавались окремі розпорядження.

Певну частину доходів київська казна отримувала від інших князівств, які входили до складу Русі. 1014р. Нестор-літописець та його Новгородський колега злагоджено повідомили: „коли Ярослав (Мудрий) був (княжив) у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з-року в рік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав не давав цього в Київ батькові своєму (себто припинив оплату данини). І мовив Володимир: «Розчищайте шляхи і мостіть мости, бо хотів іти війною на Ярослава».

Князі з середини Х ст. почали розвивати власні господарства, що сприяло збільшенню надходжень до казни. У літописах ХІІ ст. приводяться факти про великі князівські посіви пшениці, вівса і проса. В одному з літописів повідомляється, що у сіверського князя Ігоря захоплено відразу 900 стогів жита. Село Ігоря являло собою величезне князівське господарство натурального типу. У Ігоря й Святослава Ольговичів були села, де велося рільниче й скотарське господарства, в яких налічувалося 4000 коней, в Ігоревому селі був хутір, князівський двір, де зберігалося багато «готовизни» (запасів) – меду, вина і тяжкого товару – заліза й міді (очевидно, для військових потреб, щоб виготовляти зброю), 700 осіб челяді, 500 берківців меду, 80 корчаг вина (очевидно, привезеного з Візантії в обмін на князівські хутра. (1 берковець = 2 пудри).

У Київську Русь прибувало багато дорогоцінних металів в якості дарунків князям, а також в результаті вдало проведених військових походів. В літописі йдеться про те, як Олег під Царгородом узяв від греків контрибуцію на дві тисячі кораблів: по 12 гривень на воїна, а було в кожному кораблі по сорок мужів (192 тони срібла, 117 млн. дол. в сучасних цінах). Княгиня Ольга після свого хрещення в Царгороді отримала в дар від візантійського імператора Костянтина багато золота, срібла, шовку, посуду.

Видатки казни київських князів відповідали історичним умовам та соціально-економічному устрою держави в ІХ - ХІІ ст.

За рахунок князівської казни утримувалася уся князівська сім’я, причому кожен її член мав право на певну частину доходу держави. Задоволення потреб членів князівської сім’ї здійснювалося шляхом закріплення за ними певної території чи міста для їхнього забезпечення. При цьому у його розпорядження надходив увесь або частина річного доходу, зібраного до князівської казни на цій території. Поряд з цим, члени князівської родини користувалися нерухомим майном і мали право на володіння землею.

Рис. 1.2. Видатки казни київських князів в кінці ІХ – середині ХІІ ст.

Вагома частина доходів князівської казни ішла на допомогу бідним і нужденним верствам населення. При цьому кошти виділялися на роздачу харчів біднякам підчас державних та релігійних свят, допомогу сиротам і вдовам.

Значна частина коштів князівської казни направлялась на утримання дружини князя – озброєння, харчування, витрати на походи, спорядження, оплату служби дружинників, винагороди. Не менш важливим вважалось будівництво військових укріплень, мостів, доріг, нових міст. Князі будували церкви, дарували їм золото й срібло. Крім того, церквам віддавали десятину від «данини, вирів і продажу й взагалі від усього, що йде на княжий двір». Ярослав Мудрий значну увагу приділяв будівництву соціальних об’єктів та розвиткові культури й освіти.

Київські князі підтримували дружні стосунки із сусідніми державами, робили дарунки їх правителям, утримували своїх послів. В окремі періоди оплачували з казни послуги війська інших держав при обороні від завойовників та при внутрішніх міжкнязівських війнах.