Зв’язок грунтознавства з іншими науками та його основні розділи

Датою заснування сучасного наукового генетичного
грунтознавства є 1883 р., коли вийшла з друку праця В. В. Доку-
чаєва «Російський чорнозем». За сто років докучаївське грунто-
знавство перетворилося на розвинену галузь природознавства. Це

Рис. 2. Грунтознавство в системі природничих наук (за М. А.Гла-

зовською, 1981).

було досягнуто завдяки правильній методології та фундаменталь-
ним методам дослідження, спираючись на які розвивалась дана
наука. Протягом всієї історії свого становлення теоретичне грунто-
знавство було тісно пов’язане з фізико-математичними, хімічними.
біологічними, геологічними і географічними науками (рис. 2).

На основі наукових розробок вчених грунтознавців, біологів.
фізиків і хіміків виникли такі розділи грунтознавства: мінералогія
грунтів, геохімія грунтів, геохімія ландшафтів, фізика грунтів, хі-
мія грунтів, біохімія грунтів, мікробіологія грунтів, зоологія грун-
тів, фізична і колоїдна хімія грунтів. Вивчення закономірностей
просторового поширення грунтів зумовило виникнення самостій-
ної наукової дисципліни — географії грунтів.

Грунтознавство як теоретична наука успішно розвивалось ще
й тому, що воно з початку свого становлення вирішувало конкрет-
ні завдання для потреб ряду галузей народного господарства.
Внаслідок цього сформувались прикладні галузі грунтознавства:
агрогрунтознавство, агрохімія, агрофізика, меліоративне, лісове,
медичне, військове, будівельне грунтознавство (рис. 3).

ЗНАЧЕННЯ ГРУНТОЗНАВСТВА ДЛЯ ФІЗИЧНОЇ
ТА ЕКОНОМІЧНОЇ ГЕОГРАФІЇ

Одним з основних напрямів фізичної географії
XX ст. є ландшафтознавство — вивчення природних комплексів,
У науковому ландшафтознавстві провідним є вивчення структури
ландшафтів, тобто виявлення взаємозв’язків між їх компонента-
ми і морфологічними частинами. Компонентами ландшафту є гір-
ські породи, вода, грунти, рослинний і тваринний світ, клімат, ре-
льєф, повітряні маси, людина. Отже, одним з головних джерел
сучасного вчення про ландшафти є генетичне грунтознавство. Вив-
чаючи фактори грунтоутворення (материнську породу, клімат, жи-
ві організми, рельєф), які одночасно є компонентами ландшафту,
грунтознавство збагачує знання про ландшафти. Отже, грунто-
знавство в своїй основі є географічною наукою.

Крім того, грунт як компонент ландшафту одночасно є його
показником — є дзеркалом ландшафту. Цей вислів, дещо в іншій
формі, належить В. В. Докучаєву. Він першим вказав, що грунт —
дзеркало навколишнього середовища. Пізніше Б. Б. Полинов, який
разом з В. В. Докучаєвим вважається засновником ландшафто-
знавства, перефразував вираз свого вчителя у вираз «грунт —
дзеркало ландшафту». Проте цей афоризм не можна розуміти
буквально. По-перше, грунт дзеркало не лише сучасного, а й ми-
нулих ландшафтів; по-друге — це метафора, мається на увазі
відповідність. Грунт відповідає даним умовам. Ця концепція грун-
тується на тому, що грунт є наслідком розвитку з материнської по-

Рис. 3. Грунтознавство в системі прикладних наук

(за М. А. Глазовською, 1981).

роди під впливом певної сукупності факторів грунтоутворення.
Наслідки конкретного генезису фіксуються в будові, складі і влас-
тивостях даного грунту.

На цій відповідності базується вивчення грунтів у природі, во-
на відіграє важливу роль у картографуванні грунтів.

Таким чином, грунт як компонент ландшафту є важливою озна-
кою цілісності цієї природної системи, елементом, без якого іс-
нування ландшафту неможливе. Грунт визначає тип рослинності
і одночасно залежить від неї, а взаємодія цих елементів і зумов-
лює характерні риси даного ландшафту.

Грунт вважають серцевиною ландшафту. Він регулює ланд-
шафт, запобігає його зникненню, бере участь у його відновленні
після руйнування стихією або людиною.

Грунтознавство в цілому і географія грунтів зокрема мають
важливе значення в розвитку економічної і соціальної географії.

Економічна характеристика окремих країн, регіонів, історичних
районів неможлива без знання грунтового покриву і рівня його ро-
дючості. Пояснення процесів міграції населення по території ма-
териків, причин виникнення і зникнення держав, соціальних супе-
речок тією чи іншою мірою базуються на відомостях про грунти на
даних територіях.

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ ГРУНТОЗНАВСТВА

Перші відомості про грунт з’явились у глибоку дав-
нину і пов’язані з виникненням і розвитком землеробства. Проте
протягом кількох тисячоліть розвитку цивілізації відбувалось ли-
ше накопичення фактичного матеріалу про властивості грунтів, які
передавались від покоління до покоління.

Розвиток грунтознавства, як і будь-якої іншої науки, відбував-
ся під впливом потреб людського суспільства, розвитку і зміни
суспільних формацій, розвитку культури, стану суміжних наук
тощо. Крім того, розвиток науки підпорядкований загальним за-
конам пізнання — від простого до складного, від зовнішнього і ви-
падкового до глибоких внутрішніх закономірностей.

Офіційною датою народження сучасного грунтознавства є 10
грудня 1883 року. В цей день у Петербурзькому університеті
В. В. Докучаєв блискуче захистив докторську дисертацію «Росій-
ський чорнозем», в якій були сформульовані головні теоретичні
концепції нової науки. Стало загальновизнаним, що цією працею
В. В. Докучаєв здійснив революцію в знаннях про грунт і запо-
чаткував сучасне генетичне грунтознавство як самостійну природ-
ничу науку.

Щоб зрозуміти значення «Російського чорнозему» і наступних
праць В. В. Докучаєва, слід ознайомитись з уявленням про грунт
і змістом грунтознавства в додокучаєвський період.

Автор фундаментальної праці «История почвоведения от време-
ни его зарождения до наших дней» І. А. Крупенников виділяє такі
головні етапи розвитку грунтознавства:

1. Накопичення розрізнених фактів про властивості грунтів,
їх родючість і засоби обробітку (неоліт, бронзовий вік). Це відбу-
валось 11—10 тис. років до нової ери, коли зароджувалось земле-
робство. В той час людина могла відрізнити одну ділянку від іншої
за рівнем родючості і відшукати примітивний спосіб його обро-
бітку.

2. Відособлення первинної системи використання грунтів для
зростання землеробства, поява способів боротьби з засоленням грун-
тів, примітивний кадастр земель (Єгипет, Месопотамія, Індостан,
Китай, Месоамерика). Даний період тривав кілька тисячоліть до
нової ери і притаманний землеробській культурі епохи рабовлас-

ництва. Протягом цього періоду людина навчилась будувати зро-
шувальні і осушувальні системи, набула великого досвіду в земле-
робстві, її знання про грунт стали більш повними. Ці знання почали
оформляти у вигляді записів. Так, до наших днів зберігся законо-
давчий акт вавілонського царя Хаммурапі «Кодекс Хаммурапі»,
в якому регламентувались земле- і водокористування. Відомості
про різноманітність грунтів та особливості їх використання вияв-
лено на єгипетських папірусах і стелах та вавилонських глиняних
табличках.

3. Первинна систематизація відомостей про грунти (Феофраст,
Катон, Пліній Старший), спроба їх класифікувати (Колумелла),
перші спроби удобрення грунту (Варрон); загальна географія
грунтів у працях Геродота і Страбона; введення уявлення про
грунти в філософські (Лукрецій Карр) і релігійні концепції (IV ст.
до н. е.— IV ст. н. е.).

У цей період багато фактів і спостережень про грунти було
зафіксовано у філософських трактатах Греко-Римської цивіліза-
ції. Особливо популярними були трактати Катона, Варрона, Вер-
гілія і Колумелли. Колумелла в трактаті «Про сільське господар-
ство» навів широкі відомості того часу про грунт і землеробство.
Даний трактат вважається першою в світі сільськогосподарською
енциклопедією, а його автора інколи називають «Докучаєвим ан-
тичного світу».

4. Опис грунтів як земельних угідь для встановлення феодаль-
них повинностей та привілеїв; «Писцовые книги» в Росії, оцінка
грунтів у Литві, Білорусі і в Україні (VI—XVI ст.). Для цього
періоду характерний застій у розвитку наук. Нових відомостей
про грунт та його властивості було зібрано мало. В той час було
багато описано грунтів різних територій, на основі чого їм дава-
лась якісна оцінка. У багатьох країнах Європи офіційно були вве-
дені земельні кадастри.

5. Знання про грунти в епоху Відродження; агрономічні трак-
тати Альберта Великого, Петра Кресценція; грунти в уявленні Абу
Ібн Сіни (Авіценни), Леонардо да Вінчі про утворення грунтів
під впливом рослинності; перші відомості про роль солей грунту
в живленні рослин — Бернар Паліссії (XV—XVII ст.).

6. Зародження сучасних поглядів на родючість і її зв’язок
з гірськими породами — Н. Валлеріус у Швеції, Ломоносов у Ро-
сії; посилення ролі грунту в агрономічних творах (XVIII ст.).

Велике значення в збагаченні знань про грунти мала праця
німецького вченого Н. А. Кюльбеля «Книга про родючість грунту»
(1740). У ній, зокрема, була обгрунтована гіпотеза водного жив-
лення рослин. Помітною подією даного періоду були ідеї фран-
цузького вченого А. Тюрго щодо економічної оцінки землі та його
обгрунтування «Закону спадної родючості грунту». У другій по-

ловині XVII ст. з’явились нові ідеї про походження грунтів у пра-
цях російських вчених: М. В. Ломоносова, П. С. Палласа та
І. А. Гольденштедта. Шведський вчений Н. Валлеріус, вивча-
ючи гумус грунту, висунув гіпотезу гумусового живлення рослин
(1761).

7. Розширення і поглиблення грунтових досліджень і їх уза-
гальнення, гумусова теорія живлення рослин (Н. А. Кюльбель,
А. Теєр, І. М. Комов, М. Г. Павлов); відкриття Ю. Лібіхом міне-
рального живлення рослин (засвоєння «солей» грунту); початок
великої дискусії про чорноземи; перші грунтові і агрогеологічні
карти; геологічне грунтознавство в Німеччині та інших країнах;
вчення про родючість грунту та його трактовка (кінець XVIII —
середина XIX ст.).

По суті це період розвитку агрогеології і агрікультурхімії в
країнах Західної Європи.

На кінець XVIII ст. була доведена необгрунтованість теорії
водного живлення. На початку XIX ст. німецький вчений А. Д. Те-
єр висунув гумусову теорію живлення рослин, згідно з якою рос-
лини живляться лише органічними речовинами і водою. Він був
одним із засновників агрономії в Німеччині і організатором пер-
шого вищого навчального закладу. Відомими вченими в той пе-
ріод були М. Є. Вольні, Г. Деві, М. Г. Павлов, Й. Я. Берцеліус,
Ю. Лібіх, Ж. Б. Буссенго. Їх по праву вважають засновниками аг-
рохімії, які сформулювали основні принципи агрікультурхімії.
Представники цього напрямку сприймали грунт як джерело еле-
ментів живлення, як суміш мінеральних і органічних сполук, як
середовище, в якому розвиваються коріння рослин. Під грунтом
вони розуміли лише орний горизонт, який був об’єктом їхніх дос-
ліджень. В основу класифікації грунтів вони поклади якість. За
класифікацією агрікультурхіміків грунти поділялись на хороші,
середні, погані, вівсяні, пшеничні, картопляні тощо.

Велике наукове і практичне значення мала робота Ю. Лібіха
«Хімія в застосуванні до землеробства і фізіології» (1840), в якій
він критикував гумусову теорію і сформулював теорію мінераль-
ного живлення рослин. Грунт почали вважати за гірську породу,
її стали вивчати геологи. Внаслідок цього виник агрогеологічний
напрямок у грунтознавстві (роботи Ф. Л. Фалла’у, Г. Беренд,
Ф. Ріхтгофен та ін.).

У 1837 р. К. Шпренгель вперше застосував слово «грунтознав-
ство».

У цей період з’являються перші карти грунтів великих тери-
торій. В Росії перша карта була складена у 1851 р. під керівниц-
твом К. С. Веселовського, друга — у 1879 р. під керівництвом
В. І. Чаславського.

Незважаючи на значні досягнення даного періоду у вивченні

грунтів, вчені залишались на позиціях старих уявлень про грунт
як мертве середовище для життя рослин.

8. Створення теоретичного грунтознавства, докази найважливі-
ших його концепцій: грунт—самостійне тіло природи, яке має
профільну будову; родючість — його основна властивість; вчен-
ня про грунтові типи, їх генезис і еволюцію; класифікація грун-
тів; грунт і ландшафт; закони зональності (В. В. Докучаєв,
М. М. Сибірцев, П. А. Костичев, В. Р. Вільямс, Є. В. Гільгард,
П. Трейтц, Г. М. Мургоч та ін.) (кінець XIX — початок XX ст.).

В чому ж суть наукової революції, здійсненої В. В. Докучає-
вим?

По-перше, він показав, що грунт є самостійним природно-іс-
торичним тілом, яке розвинулось з гірської породи під впливом
сукупної дії факторів грунтоутворення. Грунт як самостійне при-
родне тіло має свою будову, свої властивості, свій генезис, вік
і закономірне поширення на поверхні земної кулі.

По-друге, В. В. Докучаєв сформулював основні теоретичні кон-
цепції генетичного грунтознавства, про які було сказано вище
(вчення про грунт як самостійне природне тіло, вчення про фак-
тори грунтоутворення, вчення про зональність грунтового пок-
риву).

По-третє, ним розроблені і освоєні методи грунтових дослід-
жень: порівняльно-географічний, профільно-морфологічний та ін.

По-четверте, він заклав основи сучасної картографії грунтів.

По-п’яте, дав наукову класифікацію грунтів, основану на ге-нетичному принципі.

Життя і наукова діяльність В. В. Докучаєва тісно пов’язана
з Україною. Обстежуючи чорноземну смугу, він провів два літа
на її території. Крім грунтового покриву він вивчав рельєф, гео-
логію, заплави річок. Тут він здійснив шість маршрутів, які пере-
тинали у різних місцях лівобережну і правобережну Україну з
півночі на південь. У його книзі «Російський чорнозем» (1885)
опису цього регіону присвячена III глава.

З 1888 по 1894 р. В. В. Докучаєв очолює Полтавську експеди-
цію, у складі якої працюють В. І. Вернадський, Г. М. Висоцький,
Г. І. Танфільєв. Були проведені глибокі дослідження грунтів, рос-
линності і геології Полтавської губернії. Результати досліджень
стали основою для розробки теоретичних і практичних питань
сільськогосподарського грунтознавства, геоморфології, фізичної
географії. У Полтавському краєзнавчому музеї створена експо-
зиція, на якій представлені зразки грунту і особисті речі В. В. До-
кучаєва.

У 1892 р. він організовує дослідні станції поблизу Старобель-
ська (сучасна Луганська обл.) і Велико-Анадольська (сучасна
Донецька обл.) з метою дослідження грунтів, проведення мете-

орологічних спостережень та дослідів по захисному лісорозведен-
ню та регулюванню водного режиму грунту.

Життю і науковій діяльності В. В. Докучаєва присвячена ве-
лика кількість робіт на багатьох мовах світу. Його ім’я згаду-
ється в десятках національних і спеціальних енциклопедій, в т. ч.
у «Міжнародних персоналіях» та у «Всесвітній історії наук». Ба-
гато іноземних авторів дають високу оцінку науковій діяльності
В. В. Докучаєва в підручниках, монографіях та інших працях з
грунтознавства. Багато праць В. В. Докучаєва неодноразово дру-
кувались на багатьох мовах світу.

Варто відзначити, що В. В. Докучаєв в своїй науковій діяль-
ності і в своїх поглядах на грунт мав прихильників. Навколо ньо-
го згуртувалась і виросла ціла школа грунтознавців, які увій-
шли до списку видатних вчених (М. М. Сибірцев, Г. М. Висоцький
та ін.).

Ціла плеяда учнів В. В. Докучаєва внесла значний вклад та-
кож в розвиток інших галузей природознавства. Серед них
В. І. Вернадський — мінеролог, основоположник геохімії;
Ф. Ю. Левінсон-Лессінг — петрограф; географи та геоботаніки
А. М. Краснов і Г. І. Танфільєв; В. П. Амалицький — геолог і па-
леонтолог; К. Д. Глінка — академік, грунтознавець; П. В. Стоць-
кий — перший редактор журналу «Почвоведение», заснованого у
1899 р.; Г. Ф. Морозов — засновник сучасного вчення про ліс; ака-
деміки Л. І. Прасолов, Б. Б. Полинов та ін.

Праці В. В. Докучаєва та його учнів швидко поширились в
Росії і за її межами. Ідеї Докучаєва стимулювали наукові дос-
лідження в галузі природознавства, його пріоритет у створенні
генетичного грунтознавства був незаперечним.

В той самий період вчені інших країн також провели важливі
дослідження в галузі грунтознавства.

Німецький геолог і географ Ф. Ріхтгофен виділив на земній
поверхні області формування грунтоутворюючих порід.

Видатний американський грунтознавець Є. Гільгард (1833—
1916) вважав, що провідна роль у грунтоутворенні і вивітрюванні
належить кліматичним факторам. Пізніше він дійшов висновку,
що на грунтоутворення впливають також материнська порода, ре-
льєф і рослинний покрив. Отже, Е. Гільгард був близько до пра-
вильною розуміння процесу грунтоутворення.

Велику роль в історії грунтознавства відіграв німецький грун-
тознавець Е. Романн (1853—1926), який в кінці XIX ст. стояв на
позиціях генетичного грунтознавства. Він відкрив тип бурих лі-
сових грунтів, поширених у Західній Європі під широколистяними
лісами, широко використовував праці докучаєвської школи. В од-
ній із своїх праць (1911) він писав: «Доведеться вчитися російсь-
кій мові тим грунтознавцям, які хотіли б стояти на сучасному на-

уковому рівні... Тільки завдяки російським вченим грунтознавст-
во перетворилось у науку, що обіймає всю земну кулю». Плідно
працювали в цей період також ряд інших зарубіжних вчених:
Ю. Шлезінг (Франція), Г. М. Мургоч (Румунія), Н. П. Пушкаров
(Болгарія), П. Трейтц, А. Зігмонд (Угорщина), С. Міклашевський
(Польща), І. Копецький (Чехословаччина) та ін.

9. Завоювання докучаєвським вченням провідного положення
в світі, нові класифікації грунтів в різних країнах; диференціація
грунтознавства в країнах Азії, Африки і Латинської Америки;
вчення про вбирну здатність грунту (початок XX ст.).

Цей період був ознаменований широкомасштабними грунтово-
географічними дослідженнями. Були описані грунти сухих і пус-
тинних степів Росії, Сибіру і Середньої Азії, складена карта грун-
тів Азіатської Росії. В Москві розвиваються центри грунтознав-
ства (Московський університет, Петровська сільськогосподарська
академія).

У 1925 р. створюються Грунтовий інститут АН СРСР ім.
В. В. Докучаєва, інститут грунтознавства при Середньо-Азіатсько-
му державному університеті, Секція грунтознавства при наркома-
ті землеробства УРСР та ряд ін.

В двадцяті і тридцяті роки видано ряд грунтово-географічних
карт, проведені великомасштабні грунтові дослідження на значних
територіях, сформувалось меліоративне грунтознавство. З’яви-
лось багато нових теоретичних розробок з грунтознавства, за яки-
ми стояли імена видатних вчених (Глінка К. Д., Гедройц К. К.,
Неуструєв С. С., Вільямс В. Р., Полинов Б. Б„ Просолов Л. І.,
Захаров С. О., Соколовський О. Н., Коссович П. С., Вернадсь-
кий В. І., Прянишников Д. М., Тулайков М. М. та ін.).

Великий внесок у розвиток генетичного грунтознавства зробив
видатний український грунтознавець академік Соколовський Олек-
сій Никанорович. Він народився 13 березня 1884 р. в селі Велика
Бурімка на Черкащині в сім’ї священика. У 1908 р. закінчив Ки-
ївський університет, а в 1910 р.—Московський сільськогосподар-
ський інститут. З 1911 р. працював у лабораторіях Д. М. Пряниш-
никова і В. Р. Вільямса. З 1924 р. він професор, а з 1944—ректор
Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. В. Доку-
чаєва. У 1945 р. з його ініціативи в Харкові створюється науково-
дослідна лабораторія грунтознавства, яку він очолював до 1956 р.
В 1956 р. на базі цієї лабораторії створено Український науково-
дослідний інститут грунтознавства, директором якого був О. Н. Со-
коловський до кінця свого життя (1959). Тепер цей інститут но-
сить його ім’я.

Наукові праці О. Н. Соколовського присвячені вивченню фі-
зико-хімічних властивостей грунтів, окультуренню підзолистих і
солонцюватих грунтів, ролі кальцію в грунтоутворенні та іншим

питанням грунтознавства. Своїми працями він вніс значний вклад
у розвиток теорії про грунтовий колоїдний комплекс, у вивчення
процесу формування структурних агрегатів і агрономічне значен-
ня структури грунту, розробив систему індексації генетичних гори-
зонтів грунту і спосіб хімічної меліорації солонців.

О. Н. Соколовський заклав основи нового розділу грунтознав-
ства — колоїдно-хімічної технології грунтів. На основі наукових
розробок він запропонував метод осолонцювання грунтів для бо-
ротьби з фільтрацією води в зрошувальних каналах та інших
гідротехнічних спорудах. Він є автором більше 140 наукових праць
і підручника «Курс сільськогосподарського грунтознавства».

10. Зародження конструктивного грунтознавства (сучасний
період): широке використання новітніх методів математики, фізи-
ки, хімії, моделювання грунтових процесів; розробка капітальних
методів меліорації і охорони грунтів; вивчення земельних ресур-
сів світу і проблем природокористування; складання Світової кар-
ти грунтів ФАО-ЮНЕСКО.

Друга світова війна певною мірою загальмувала розвиток
грунтознавства, проте вже в перші післявоєнні роки почався но-
вий етап його інтенсивного розвитку, який образно називають
«педологічним вибухом». Характерною рисою цього періоду є ін-
тенсивне дослідження грунтового покриву колишніх колоніальних
територій Азії, Африки і Латинської Америки. В цей час різко
зростає кількість грунтознавців-професіоналів, відкриваються
нові наукові журнали з грунтознавства, багаторазово зростає
кількість публікацій. Якісно зріс теоретичний рівень науки завдя-
ки широкому застосуванню нових хімічних, фізичних, математич-
них, кібернетичних, біологічних, економічних, картографічних та
інших методів досліджень. Різко зросло практичне застосування
наукових розробок у різних галузях народного господарства.

Принципово змінились аспекти міжнародного співробітництва
в галузі грунтознавства, яке координувалось і координується
Організацією Об’єднаних Націй та її установами. Так інтернаціо-
нальний колектив грунтознавців завершив складання карти грун-
тів світу (1: 5000000). Керували цією роботою португалець
Д. Драмао і бельгієць Р. Дюдаль; активну участь у цьому брали
і російські грунтознавці, серед яких тривалий час працював
В. А. Ковда.

Сучасний етап розвитку грунтознавства дав цілу плеяду нових
видатних грунтознавців як в нашій країні, так і за кордоном.
Назвемо лише деяких з них: В. Р. Волобуєв, С. В. Зонн, І. П. Ге-
расимов, О. Н. Соколовський, М. М. Кононова, Н. Б. Вернандер,
М. К. Крупський, О. А. Роде, М. А. Глазовська.