Висотна поясність грунтового покриву гірських країн

Висотну поясність гірських грунтів вперше встано-
вив В. В. Докучаєв у 1899 році на основі досліджень грунтового
покриву Кавказу.

У гірських країнах основні типи грунтів розташовані у виг-
ляді висотних зон (поясів), які послідовно змінюють одна одну
в міру наростання абсолютної висоти. В. В. Докучаєв припускав,
що вертикальна зональність за складом зон аналогічна широтній
зональності. Наступними спостереженнями його послідовників цю
ідею було підтверджено і разом з цим було встановлено, що вер-
тикальна зональність має свої особливості як за складом типів
грунтів, так і за характером їх розташування.

Багато уваги грунтознавці приділили розробці положення про
структуру вертикальної зональності грунтів. Було доведено, що
зміна вертикальних грунтових зон визначається насамперед поло-
женням гірської країни в системі грунтово-біокліматичних поясів
та положенням її щодо океану. Виходячи з цього, С. С. Неуструєв
(1931) писав, що в горах, які лежать в зоні пустинь, першою вер-
тикальною зоною будуть пустинні грунти. З підняттям у гори вони
переходять у степові. Вище формується пояс лісових грунтів, по-
тім лучних і гірсько-тундрових. Якщо гори розташовані в лісовій
зоні, то ні пустинь, ні степів не буде.

Положення гірської країни поблизу морського узбережжя або
в центрі континенту визначає ступінь вологості гірського клімату
і певним чином впливає на характер вертикальної поясності.

Таким чином, характер вертикальної поясності грунтів гірських Таблиця 18. Основні типи структур вертикальної зональності грунтів в ме-
жах континентальних грунтово-біокліматичних областей (за М М. Розовим,
1954)

країн визначається закономірністю горизонтальної зональності і
фаціальністю. Тому структура вертикальної зональності грунтів в
різних грунтово-біокліматичних областях матиме свої особливос-
ті. Як приклад наводимо структуру вертикальної зональності
грунтів континентальних областей (табл. 18).

Крім того, для грунтового покриву гірських країн характерна
численність (множинність) структур вертикальної зональності,
яка зумовлена різноманітністю кліматичних умов на різних ді-
лянках гірської системи. Це проявляється у відхиленнях від ос-
новних типів структур вертикальної зональності, які визначають
своєрідність розташування грунтових зон. Такими відхиленнями
є випадання окремих грунтових зон (інтерференція), порушення
порядку розташування грунтових зон по аналогії з горизонталь-
ною зональністю (інверсія), зміщення грунтових зон і проникнен-
ня одної з них в іншу (міграція).

Таким чином, висотна поясність хоч і нагадує іноді зміну грун-
тових зон у системі широтної зональності, але ніякою мірою не є
її прямим аналогом.

21.3. ОСНОВНІ ТИПИ ГІРСЬКИХ ГРУНТІВ ТА ОСОБЛИВОСТІ ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

Характерною особливістю грунтового покриву гірських країн
є поширення грунтів-літосолей (фрагментарних грунтів). Фраг-
ментарними називають грунти, які в генетичних горизонтах міс-
тять більше 40% уламків розміром понад 1 мм (рис. 32).

Іншою особливістю гірських грунтів є мала потужність гори-
зонтів і всього грунтового профілю Так, профіль гірсько-підзолис-
того грунту Уралу займає всього 20—25 см, тоді як рівнинний під-
золистий грунт, сформований на флювіогляціальних відкладах,
досягає глибини 130—150 см.

У грунтовому покриві гірських країн є грунти, які мають ана-
логи на рівнинних територіях, і грунти, специфічні лише для гір-
ських ландшафтів. Гірські грунти, що мають аналоги на рівнинах,
розглядають як єдиний з ними тип. До специфічних гірських грун-
тів належать гірсько-лучні, гірсько-лучні чорноземовидні і гірські
лучно-степові.

За умовами рельєфу гірські грунти поділяють на три групи:
гірсько-схилові, формуються на схилах крутизною понад 10°.
До назви типу цих грунтів додають слово «гірський» (наприклад,
чорнозем гірський, підзолистий гірський тощо);

нагірно-рівнинні, формуються в горах на відносно вирівняних
ділянках крутизною менше 10° (наприклад, чорноземи вилугува-
ні нагірно-рівнинні). Цю групу грунтів використовують у земле-
робстві;

міжгірно-рівнинні і гірсько-долинні, сформовані на рівнинах і
схилах з крутизною до 5° (річкові тераси, делювіальні шельфи
тощо наприклад, чорноземи вилуговані міжгірно-рівнинні).

Рис. 32. Будова фрагментарних грунтів (за В. В. Добровольсь-
ким, 1967):

а — нерозвинений фрагментарний грунт; б — фрагментарний грунт
із слабкодиференційованим профілем; в — повносформований фрагмен-
тарний грунт.

Гірсько-лучні грунти є самостійним оригінальним типом ви-
сокогірних грунтів. Вони формуються під лучною різнотравною
рослинністю субальпійського і альпійського поясів на різних грун-
тоутворюючих породах. Здебільшого це вилугувані продукти ви-
вітрювання щільних порід.

На висоті цих поясів випадає 1000—1500 мм опадів за рік, а
випаровуєтся в 2—3 рази менше. Це зумовлює промивний водний
режим грунтів цього типу.

Профіль гірсько-лучних грунтів слабко диференційований на
генетичні горизонти і має невелику потужність (до 60—70 см),
В його будові виділяють такі горизонти:

Горизонт Ad — дерновий, щільний, дуже переплетений коре-
нями трав’янистих рослин. Потужність до 10 см.

Горизонт А — гумусний, темно-бурого або коричневато-бурого
забарвлення, структура дрібногрудкувата або зернисто-грудку-
зата, з включенням грубих уламків. Потужність 10—20 см.

Горизонт АС — перехідний, світло-коричневато-бурого забарв-
лення, структура грудкувата, фрагментарний. Потужність 15—
25 см.

Горизонт С — грунтоутворююча порода, фрагментарний елювій
або делювій потужністю 20—30 см.

Горизонт D — підстилаюча порода.

Гірсько-лучні грунти містять 8—20% гумусу, в складі якого
переважають фульвокислоти. Кліматичні умови на цих висотах
гальмують процес гуміфікації, що призводить до накопичення на-
піврозкладеної грубої кислої органічної маси. Ці грунти мають
низький вміст азоту, фосфору і калію. У складі увібраних катіонів
є водень і алюміній, які зумовлюють кислу реакцію. Гірсько-луч-
ні грунти мають велику вологоємкість і високу водопроникність.
Ємкість катіонного обміну їх невисока, вони слабко насичені ос-
новами.

Гірські лучно-степові грунти формуються в більш посушливих
умовах альпійського поясу. Такі умови характерні для східної час-
тини Кавказу і гір Середньої Азії. На відміну від гірсько-лучних
вони розвинені на менш вилугуваних грунтоутворюючих породах
в умовах періодично промивного водного режиму.

На відміну від гірсько-лучних грунтів лучно-степові мають
слабкокислу і нейтральну реакцію, вищу ємкість вбирання (30—
35 мг-екв на 100 г грунту) і високий ступінь насиченості основами.
Вони містять до 10% гумусу, в складі якого дещо більше гуміно-
вих кислот.

Серед гірських лучно-степових грунтів заслуговують на увагу
гірсько-лучно-степові чорноземовидні грунти, які розвиваються під
субальпійською остепненою рослинністю на продуктах вивітрюван-
ня карбонатних порід (вапняки, карбонатні сланці). Ці грунти ма- ють більш потужні дерновий і гумусний горизонти, містять до 20%
гумусу, мають високу ємкість вбирання (40—50 мг-екв на 100 г
грунту).

Високогірні грунти в землеробстві використовуються мало. Це
зумовлено складністю рельєфу, малою потужністю гумусного го-
ризонту, значною щебенюватістю та іншими причинами. Майже
всі гірсько-тундрові, гірсько-лучні і гірсько-степові грунти відве-
дені під пасовища.

У гірсько-підзолистій зоні освоєно не більше 3% території під
всі сільськогосподарські угіддя. Решта території зайнята лісом.

Значно більше грунтів зайнято під ріллю і пасовища в зонах
бурих гірських, коричневих гірських, чорноземів і гірських каш-
танових грунтів. В гірських напівпустинях і пустинях розвинене
зрошуване землеробство.

Обов’язковою умовою використання гірських грунтів є про-
ведення протиерозійних заходів. Важлива роль в запобіганні еро-
зійним явищам належить лісам. Тому в гірських районах слід ор-
ганізовувати охорону і систематичний догляд за лісовими насад-
женнями, не допускати надмірного вирубування.

Вирощування зернових і багаторічних кормових культур мож-
ливе лише на схилах крутизною менше 10—12°. На таких ділян-
ках застосовують систему протиерозійних агротехнічних заходів.
На крутих схилах влаштовують тераси. Грунт в горах обробляють
спеціальними тракторами і грунтообробними машинами. Всі гір-
ські грунти потребують внесення органічних і мінеральних доб-
рив.

Частина IV

ГРУНТОВИЙ ПОКРИВ КОНТИНЕНТІВ,
ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ І ОХОРОНА
ГРУНТІВ

Розділ 22
ГРУНТОВИЙ ПОКРИВ КОНТИНЕНТІВ СВІТУ