Особливості написання не з різними формами дієслова

3 усіма формами дієслова (крім дієприкметника) не майже завжди пишеться окремо: не зупинити, не зупинив, не зупинять, не зупини, не зупинено, не зупинивши; не бачити, не бачили, не бачимо, не бачитиму, не бачив би, не бачено, не бачачи.

Разом не пишеться в дев'яти дієсловах, які без не не вжива­ються: неволити, ненавидіти, непокоїти, непритомніти, нехту­вати, незчутися, нетерпеливитися, нездужатися, нетямитися.

Разом і окремо не пишеться залежно від значення в таких дієсловах: нездужати «хворіти» і не здужати «не могти, не по­долати», неславити «ганьбити» і не славити «не прославляти», нестямитися «втратити самовладання» і не стямитися «не по­вернутися до тями», непокоїтися «турбуватися» і не покоїтися «не лежати».

У префіксі недо-, якщо він вказує на неповноту, половин­частість дії, не пишеться разом: недобачати «погано бачити», недочути «погано почути», недосипляти «мало спати», недоїда-. ти «голодувати», недооцінювати «знижувати оцінку», недолюб­лювати «відчувати неприязнь», недовиконувати «виконувати неповністю». Від цих дієслів треба відрізняти дієслова з пре­фіксом до-, перед якими вжито заперечну частку не: не доче­катися, не доторкатися, не достукатися, не дорахувати.

З дієприкметниками не може писатися і окремо, і разом. Якщо при дієприкметнику є слово, яке пояснює його, то не обов'язково пишеться окремо: не знаний (д є?) тут, не чува­ний (доки?) досі, не пізнаний (коли?) ще, не полоханий (к и м?) ніким.

Якщо при дієприкметнику немає пояснювального слова, то не можна писати і разом, і окремо, як із прикметником: поле незасіяне (є незасіяне) і поле не засіяне (не є засіяне), робота незакінчена (є незакінчена) і робота не закінчена {не є закінчена).

Слід розрізняти заперечне слово немає (у нього немає часу), яке можна замінити формою нема і в якому не пишеться разом, та дієслово не має (він не має часу), яке не замінюється формою нема і з яким не пишеться окремо.

17.Загальне поняття про словосполучення Повнозначні слова в мові, під час творення речень, об'єдну­ються насамперед парами, і то не будь-як, а за певними пра­вилами.По-перше, вони мають підходити одне до одного своїми значеннями. Наприклад, можна об'єднати слова зачиняти і двері, кричати і голосно, теплий і сонячний, але не слова зачи­няти і очі, кричати і фіолетово, теплий і гіркий.По-друге, ці слова мають граматично пристосовуватися одне до одного. Наприклад, щоб об'єднати прикметник ранко­вий з іменником місто, у прикметнику треба змінити рід: ран­кове місто. Отже, словосполучення — це смислове й граматичне по­єднання насамперед двох повнозначних слів, яке виникає в процесі творення речень.Поєднання службового слова (прийменника, сполучника, частки) з повнозначним не є словосполученням: біля Дніпра, незважаючи на дощ, не тільки вдень, майже рік. Це поки що тільки синтаксична словоформа. Словосполучення можуть ут­ворювати лише повнозначні слова: стояти біля Дніпра; працю­вати, незважаючи на дощ; не тільки вдень, а й вночі; не бачи­лись майже рік.Свого конкретного значення слово набуває тільки в сло­восполученні.На значення словосполучення іноді може впливати також порядок розташування його складових частин: п 'ять тижнів і тижнів п'ять (вказує на приблизність), холодний вітер (за­лежне слово — означення) і вітер холодний (залежне слово — присудок).Те, яких ше конкретніших значень набуває слово в різних V словосполученнях, ілюструє такий уривок:: Візьмімо таку відому пару, як працівники пера. На цій парі можна добре каламбурити, дарма що її обігрували чи не з пер­ших днів появи.Хто пам 'ятає світлі гулагівські часи, може пригадати по­ширену тоді в полеміці із західною пресою словосполуку розбійники пера. Так узурпатори пера, ідучи за правилом «держи зло­дія», шпетили своїх заокеанських опонентів.Проте каламбурні можливості пари працівники пера ще не У словосполученні сигніфікати (уявлення), які супроводять кожне окреме слово, у нашій уяві зливаються в один цільний образ, у якому від лексичного значення слів відсікається те, що, як підказує наш життєвий досвід, є несумісним, непоєд-нуваним. Отже, сполучуваність слів і їхніх значень зумов­люється сполучуваністю реальних чи уявних явищ. Тому мож­ливі словосполучення зачиняти двері, заплющувати очі, але не можливі «зачиняти очі», «заплющувати двері» тощо.Можливість поєднання слів у словосполучення залежить від того, суміщаються чи не суміщаються між собою названі ними явища. Наприклад, слово мокрий не поєднується зі сло­вами сонце, вогонь, полум'я як несумісне з ними поняття, але поєднується зі словами рушник, рядно, одяг тощо.Якщо в словосполучення об'єднуються слова з далеким лексичним значенням, може виникнути метафора (вислів ізпереносним значенням): крилата думка, свічі каштанів, ключі від щастя, сонце сміється.Словосполучення бувають лексичні (стійкі) і синтаксичні (вільні).Лексичні словосполучення (фразеологізми і фразеологічні вирази) існують у мові в готовому вигляді і завжди називають одне поняття: на носі зарубати (запам'ятати), з доброго дива (безпричинно), / вдень і вночі (постійно), центральна нервова система (термін із біології), Азовське море, Кривий Ріг (гео­графічні назви). Лексичне словосполучення в синтаксисі сприймається як одна синтаксична словоформа і виступає од­ним членом речення.Синтаксичні словосполучення утворюються в процесі мов­лення, тобто під час творення речень, і кожне слово в них зберігає своє конкретне лексичне значення: обов 'язкова умо­ва, прийом відвідувачів, поговорити з директором, вулиці й площі.Синтаксичні словосполучення, утворені з двох повнознач­них слів, називаються простими: міська вулиця, ряди тополь, розмова з товаришем. У процесі творення речень прості сло­восполучення розширюються, ускладнюються за допомогою залежних слів. Синтаксичні словосполучення, утворені з трьох чи більше повнозначних слів, називаються складними: широка міська вулиця, рівні ряди струнких тополь, сердечна розмова з давнім товаришем. При сприйманні складні словосполучення розкладаються на прості. У мовленні синтаксичні словосполучення являють собою проміжний етап між словом (точніше — словоформою) і реченням. Від речення словосполучення відрізняється тим, що воно: а) не є одиницею спілкування (само по собі не передає ніякої інформації); б) не має інтонації, властивої реченню; в) є лише будівельним матеріалом для речення.Слова в словосполучення об'єднуються або як рівноправні, бо як нерівноправні. Відповідно до цього словосполучення бувають сурядні і підрядні.

Речення — це основна граматично оформлена, інтонаційно завершена мовна одиниця, в якій виражається самостійна думка. Воно може складатися з одного слова або групи слів.У словосполученні: 1. Є тільки найменування предмета, ознаки.2. Слова об’єднуються підрядним зв’язком.3. Відсутня інтонація.Речення: 1. Виражає завершену думку.2. Зв’язок може бути підрядним або сурядним.3. Інтонаційно завершене.4. Має певне граматичне значення, що виражається найчастіше підметом і присудком (тобто граматичною основою). Типи речень за метою висловлювання Залежно від мети й характеру висловлювання усі речення можна поділити на три основні типи: розповідні, питальні та спонукальні. Розповідні речення містять у собі повідомлення про явища і предмети оточуючої дійсності або відповідь на запитання (ствердження або заперечення): Правди не сховаєш. Згаяного часу і конем не доженеш. Питальні речення виражають питання або вживаються замість розповідних (риторичне запитання). На письмі в кінці питального речення ставиться знак питання: Хто ж од нас у світі дужчий? Із яких країн? Речення, що виражають риторичне питання: Чи ми ще зійдемось знову? Чи вже навіки розійшлись? Речення, які виражають спонукання до відповіді: Хто по-справжньому піклується підготовкою відповідних спеціалістів? Спонукальними називаються речення, що у формі наказу, застереження, запрошення, заклику виражають волю мовця з метою вплинути на інших або намір до дії самого мовця. Спонукання найчастіше виражається дієсловами наказового способу і неозначеною формою. Характерною ознакою спонукальних речень є особлива спонукальна інтонація, що супроводжує кожне спонукальне речення: Вставай, хто живий, в кого думка повстала, година для праці постала! За емоційним забарвленням речення поділяються на окличні та неокличні. Речення, які можуть вимовлятися підвищеним тоном з особливою інтонацією, називаються окличними, в кінці яких ставиться знак оклику. Окличні речення можуть виражати: здивування, іронію, розгубленість, сумнів, невпевненість, упевненість; жах, злість, гнів, жаль, ніжність, любов, захоплення, докір, осуд, погрозу, наказ, заклик, прохання та ін .: Привіт вам, Карпатські гори, і вам, сріблясті річки! Неокличні речення можуть бути розповідними, питальними та спонукальними: Пахне хлібом земля, що дала мені сонце і крила — розповідне. Град буде — розповідне. Хто винен? — питальне. Сядь поряд — спонукальне. Словосполучення — найменша одиниця синтаксису, утворена з двох або більше слів на основі підрядного зв’язку (одне зі слів — головне, друге — залежне). Словосполучення поділяються на прості (два повнозначних слова) і складні (три й більше таких слів).

В основі простого і складного словосполучення лежить головне слово. Залежно від того, якою частиною мови воно виражене, словосполучення поділяються на:

- іменні, де головним словом є іменник, прикметник, числівник, займенник: маленькі дерева, чоловік у костюмі, два підручники;

- дієслівні, де головним словом є дієслово та його форми: вивчаючи мову, спізнитися до школи, скласти іспит;

- прислівникові, де головним словом є прислівник: особливо радісно, занадто весело.

Підрядний зв’язок виражає граматичну залежність одного слова від іншого.

Існують три типи підрядного зв’язку: узгодження, керування та прилягання.

Узгодження — тип підрядного зв’язку, при якому форми залежного слова уподібнюються формам головного: веселий сміх, весела подія, веселе свято, веселі канікули.

Керування — залежне слово набуває форми того відмінка, якого вимагає головне слово: займатися за столом, пригорнув до себе, у глибині сцени. При зміні головного слова залежне не змінюється.

Прилягання — залежне слово має незмінну форму і поєднується з головним тільки за змістом: особливо радісно, впевнено відповідати. За допомогою прилягання приєднуються незмінювані слова і форми слів — прислівники, неозначена форма дієслова, дієприслівник.

18.Односкладні — це такі речення, граматична основа яких має у своєму складі лише один головний член (підмет або присудок), другий головний член непотрібний, бо зміст речення зрозумілий без нього.

Залежно від способу вираження та значення головного члена односкладні речення поділяються на два типи:

§ 1. Із головним членом-присудком (Вечоріє. Пахне м'ятою);

§ 2. Із головним членом-підметом (Літо. Погода. Краса).

Односкладні речення, як і двоскладні, можуть бути непоширеними (Літо. Погода) і поширеними (Довгождане літо. Чудова погода),

Односкладні речення можуть бути частинами складного речення: Заграй мені мелодію любові, ту, без якої холодно, словам (Л. Костенко).

Розрізняють кілька типів односкладних речень із головним членом-присудком, залежно від того, що цей присудок означає і чим він виражений:

§ Означено-особові речення, в яких головний член вказує на те, що дія виконується або виконуватиметься певним предметом чи особою, і який виражений дієсловом у формі 1-ої або 2-ої особи однини чи множини теперішнього або майбутнього часів дійсного способу (Поїдемо поговорити з лісом … — Л. Костенко; Відмикаю світанок скрипічним ключем. — Л. Костенко) і дієсловом наказового способу (Зіграй мені осінній плач калини. — Л. Костенко). На певну дійову особу (я, ти, ми, ви) в означено-особових реченнях вказують особові закінчення дієслів-присудків (розумію, розумієш, розуміємо, розумієте; зрозумію, зрозумієш, зрозуміємо, зрозумієте; зрозумій, зрозуміймо, зрозумійте).

Означено-особові речення часто виражають різні спонукання до дії — прохання, накази, побажання, заклики:

1. Бережи рідну землю!.

2. Любіть травинку і тваринку, і сонце завтрашнього дня … (Л. Костенко).

§ Неозначено-особові — це такі речення, в яких дійова особа мислиться неозначено, більша увага зосереджена на дії, на події. Присудок у неозначено-особових реченнях виражається дієсловом у 3-ій особі множини теперішнього чи майбутнього часів або у формі множини минулого часу:

1. У газетах детально описують події тижня.

2. Задзвонили у Констанці рано в усі дзвони (Шевченко).

3. Виступ президента покажуть по телебаченню.

Неозначено-особові речення широко вживаються в науковому стилі: У давнину писали на глиняних табличках, папірусах, пергаменті.

§ Узагальнено-особові речення, в яких присудок виражається формою 2-ої особи однини теперішнього чи майбутнього часів (рідше — 3-ої особи множини та наказового способу), але виконувач дії не називається, бо дію може виконувати кожен. Узагальнено-особові речення вживаються переважно у приказках та прислів'ях, а також у художньому стилі мовлення:

1. Шилом моря не нагрієш.

2. Готуй сани влітку.

3. На переправі коней не міняють.

§ Безособові речення, в яких дійова особа граматично не виражається. Головний член у безособових реченнях буває виражений:

безособовим або особовим, що має безособове значення, дієсловом: Смеркалося… Огнем кругом запалало (Шевченко). А на небі зчинилась гуркотнява: кидало колоддям, ламало, трощило (Васильченко). дієслівними формами на -но, -то:

1. Ранено в груди тяжко, а волосся тільки обсмалено порохом (Головко).

неозначеною формою дієслова або неозначеною формою дієслова у поєднанні з прислівником чи присудковими словами треба, можна, жаль, шкода, слід:

1. Ніколи не забути шкільних років.

2. Вибрати не можна тільки Батьківщину (Симоненко).

прислівником (зі зв'язкою або без неї):

1. У коморі було тихенько, як у вусі (Марко Вовчок).

2. Так тихо, тихо скрізь (Тичина).

словами нема, немає, не було, не буде, при яких є додаток у родовому відмінку:

1. Ніде немає літа (Л. Костенко).

Безособові речення часто трапляються в художньому стилі мовлення.

§ Односкладні речення з головним членом-підметом — це називні речення, в яких стверджується наявність предметів чи явищ. Головний член виражається іменником у називному відмінку (Хвилини. Дні. Роки). При ньому в реченні можуть бути означення і додатки: Пекучий день… Лісів солодка млява: … Смага стежок… Сонливиці левади,.. (Л. Костенко).

Інколи називні речення можуть починатися вказівними частками ось, он:

1. Он Говерла. Ось гуцульський край.

Називні речення вимовляються з інтонацією повідомлення. Вони часто вживаються в художньому, публіцистичному та розмовному стилях мовлення.