Етапи дослідження цивільно-військових відносин у демократичних державах

Аналіз цивільно-військових відносин у демократичних державах і демократичного контролю як складних і багатогранних явищ може вважатися повним лише тоді, коли він здійснюється не тільки з внутрішньополітичних позицій, але й на міжнародному рівні. Тенденції розвитку сучасного світового політичного процесу потребують проведення певних досліджень, формують відповідне соціальне замовлення. Деякі з цих досліджень обумовили якісні зміни характеристик досліджень цивільно-військових відносин і демократичного контролю, а саме: їх спрямованість, основний зміст, рівень узагальнень, організацію, формалізацію результатів, ступінь практичного застосування тощо.

Оскільки посилення впливу деяких тенденцій має певну хронологічну послідовність, то можна говорити про етапи еволюції сучасних досліджень у сфері цивільно-військових відносин і демократичного контролю.

Перший етап пов'язаний з „холодною війною”, з невизначеністю перспектив подальшого розвитку людства. Боротьба між ліберально-демократичною і комуністичною ідеологією викликали потребу в більш детальному вивченні демократії, у тому числі й у сфері цивільно-військових відносин. Відповіддю на цей виклик стали праці С. Хантінгтона, М. Джановітца, С. Файнера та інших вчених, що публікувалися на межі 1950-х – 1960-х років. Основна їх тематика: нагромадження й опис емпіричних спостережень, систематизація, загальна постановка та актуалізація проблем. Результати цих розвідок стали фундаментом для подальших досліджень, але вже на якісно вищому теоретичному рівні.

Імпульсом для інтенсифікації досліджень і переходу до другого етапу стала „третя хвиля демократизації” [2]. Прийнято вважати, що вона розпочалася в середині 1970-х років з поверненням у лоно демократії Греції, Португалії, Іспанії і деяких країн Латинської Америки. Правда, є вчені, котрі, відштовхуючись від конкретних подій, називають інші дати початку хвиль демократизації. Так, Ф. Шміттер (Ph. Schmitter) говорить про „четверту хвилю” демократизації, викликану подіями 1989 — 1991 років у Східній Європі [3]. Однак у нашому випадку періодизація хвиль демократизації не має принципового значення. Важливо, на нашу думку, що завершення „холодної війни”, демократичні перетворення на теренах СРСР і країн Східної Європи наприкінці 1980-х років дали ще один імпульс для активізації зусиль учених.

Мусимо відзначити, що трансформація цивільно-військових відносин і об'єктивного контролю в умовах демократичного транзиту [4, с. 301 -303] визначила певну спрямованість та й зміст досліджень. Молоді та оновлені держави завзято взялися за освоєння демократичних цінностей.

Провідні політики, що прийшли на новій хвилі, мали велику мотивацію до зацікавлення цивільно-військовими відносинами і новими для них моделями управління силовими структурами. С. Лунн, генеральний секретар Парламентської асамблеї НАТО, згадує: „Із закінченням „холодної війни” питання демократичного контролю над збройними силами привертає до себе значну увагу. Довкола них виникло ціле „надомне виробництво”: відбувається безліч засідань робочих груп, семінарів і конференцій; ринок завалений схожими одна на одну дисертаціями, дослідженнями, статтями вчених і практиків” [5, с. 111 - 112]. В результаті особливістю другого етапу стало значне збільшення кількості програм наукових досліджень, публікацій і конференцій з цієї проблематики.

Якщо на першому етапі дослідження здійснювалися в межах різних наукових дисциплін – філософії, соціології, юриспруденції, політології, теорії міжнародних відносин тощо, то на другому етапі дослідження набули комплексного характеру. Головні зусилля спрямовувалися на пошук оптимальних шляхів трансформації цивільно-військових відносин у бік встановлення демократичного контролю. Зміст цієї трансформації істотно відрізнявся в залежності від вихідного типу недемократичного політичного режиму. У деяких країнах, переважно латиноамериканських і південноєвропейських, здійснювався перехід від різних форм диктатури. У східноєвропейських державах і в державах, що були республіками СРСР, - від тоталітаризму. Відповідно відрізнялися й програми досліджень. Фахівці відзначають також зміну акцентів у змісті дослідницьких програм у межах другого етапу. Спочатку головними були проблеми реформування провідних інститутів влади для здійснення політичного контролю над збройними силами, потім - проблеми створення дійових структур демократичного управління сферами оборони і безпеки [6, с.31 -32].

Глибокий аналіз змісту першого і другого етапів, а також программ подальших досліджень сучасних цивільно-військових відносин і демократичного контролю міститься в узагальнюючих працях Е. Фостера (Forster, Anthony) [7], Г. Кюммеля (Gerhard Кummel) [8.], Е. Котті, Т. Едмандса, Е. Форстера (Cottey Andrew, Timothy Edmunds, Anthony Fofster) [6].

В Україні специфіку трансформації цивільно-військових відносин і встановлення демократичного контролю досліджували С. Олійник, В. Гречанінов, А. Гриценко, Г. Перепелиця, І. Храбан, А. Бірюченко, В. Бринцев та інші. Для розуміння загальних проблем трансформації цивільно-військових відносин для країн СНД велике значення мали праці російських учених В. Серебрянникова, Ю. Дерюгіна, О. Арбатова.

Аналіз подій останнього десятиліття дозволяє припустити, що третя хвиля демократизації відкочується. Початок був покладений у Білорусі в 1994 – 1996-х роках, потім продовжений в Росії після 2000 року. Принесли розчарування результати „кольорових” революцій у Сербії й Україні. Зазнали невдачі спроби експорту демократії за допомогою тих же „кольорових революцій” в колишні республіки СРСР, де переважають ісламські традиції. Стала очевидною неможливість запровадити демократичні цінності в Афганістані й Іраку за допомогою військової сили. „Обкатуються” нові теорії демократії (наприклад, „суверенної демократії” у Росії [9] чи „конституційної демократії” в Китаї [10, с. 15]. Можна констатувати: імпульс, що викликав другий сучасний етап вивчення цивільно-військових відносин і демократичного контролю, пов’язаний з трансформацією до демократії, втратив свою потугу.

Ще 1957 року С. Хантінгтон відзначав: „Гасло цивільного контролю використовується групами, що не мають влади над збройними силами, в боротьбі з іншими групами, що таку владу мають” [1, с. 81]. Ні нинішні політичні керівники, що зміцнили свою владу, ні суспільство, що стомилося від змін і перебуває в інертному стані, не мають мотивації популяризувати це гасло. Отже, навіть значне зниження соціальної потреби в дослідженнях у межах проблематики другого етапу.

Початок третього етапу досліджень цивільно-військових відносин і демократичного контролю обумовлюється тим, що процес глобалізації з кінця 1980-х років стає переважною тенденцією розвитку світового політичного процесу [11; 12, с. 160]. Відбувається „стискування” світу й усвідомлення його як єдиного цілого. В індивідуальних комплексах „національних інтересів” держав збільшується питома вага загального, глобального інтересу. Глобалізація всебічно впливає на „…політичні, соціально-економічні, культурні і правові процеси в національному і міжнародному масштабах, на суспільну і правову свідомість і культуру” [13, с. 5].

З процесом глобалізації діалектично пов’язаний близький, але не тотожний, а скоріше, підпорядкований йому процес регіоналізації. Переконливим доказом цього можна вважати значне зростання кількості міжнародних організацій. Якщо у 1990-х роках налічувалося близько 300 міжнародних міжурядових організацій, то в першому десятилітті XXI століття їх було вже близько 500. «Щорічник міжнародних організацій» налічує більше 10 тисяч міжнародних неурядових організації, тобто їх кількість на два порядки більша, ніж міжурядових організацій. При цьому до „Щорічника…” не включено транснаціональні корпорації і міжнародні екстремістські угруповання, яких іноді відносять до особливих видів міжнародних неурядових організацій [14, с. 119]. Для нас важливо, що зростає вплив міжурядових організацій і міжнародних неурядових організацій на політичні процеси, у тому числі й на демократичний контроль у суверенних державах.