Узагальнення досвіду цивільно-військових відносин у демократичних країнах світу

Цивільно-військові відносини (ЦВВ) у загальному плані можуть бути визначені як сукупність відносин, що виникають між військовими інституціями, з одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, організаціями та громадянами — з іншого [1]. Ці відносини базуються на широкому спектрі як на формальних, так і неформальних взаємодій. Формальні відносини регулюються законодавством, на сам перед конституцією країни. Неформальні являють собою тимчасові (від ситуативних до довготривалих) альянси та зв’язки на кшталт військово-політичних, військово – промислових, військово-освітніх, військово – культурних тощо. На неформальні відносини особ ливо впливають національні традиції комунікацій між різними соціальними групами, особливості сприйняття військовиками цивільних співгромадян, так само як цивільними — військовослужбовців.

В історично зрілих демократіях ЦВВ характеризуються збалансованістю, стабільністю, прозорістю, домінуванням детально відпрацьованих правил спілкування між установами, що репрезентують громадянський та силовий суспільні сегменти. Разом з тим слід підкреслити, що навіть на Заході шлях до взаємного балансу ЦВВ був доволі тернистим. Людство «протестувало» значну кількість відносин між цивільними громадянами та військовослужбовцями, що дозволяє виділити найбільш значущі з них.

Отже, ЦВВ класифікуються за такими ознаками:

– за соціальним змістом, насамперед за інтересами й цілями сторін (спільні — відмінні, правові — неправові, моральні — аморальні, гуманні — антигуманні);

– за сферами (політичні, економічні, соціальні, духовно-культурні);

– за суб’єктами реалізації (міжіндивідуальні, міжгрупові);

– за ставленням військових і цивільних струк тур одна до одної (збалансовані, пріоритетні, диктаторські, контролюючі);

– за способами та формами здійснення (тоталітарні — демократичні, вільні — обмежені або підцензурні, безпосередні — опосередковані, стихійні — врегульовані).

Процес зниження «питомої ваги» військовиків у системі політичної влади відбувається у більшості сучасних держав, але назвати такий процес рівномірнимнеможливо. В західноєвропейських країнах він практично завершений. У постсоціалістичних країнах Центрально – Східної Європи перебуває на етапі свого розгортання. У Латинській Америці воєнні режими, що перебували при владі у ХХ ст., довели свою неспроможність в управлінні державними справами. Разом з тим, традиція асиметричності ЦВВ на користь військовослужбовців (насамперед генералітету) у латиноамериканських державах навряд чи забута.

Найбільш розповсюдженою влада військових продовжує залишатися в країнах Африки, частково — Близького Сходу, де високопоставлені військовослужбовці були й залишаються впливовою державно-політичною силою. За їх активної участі вирішуються питання внутрішньої і зовнішньої політики, формування державного бюджету, подальшого розвитку силових структур, духовного клімату в країні, зокрема, патріотичного мислення призовних категорій населення тощо. Проте навіть у цьому регіоні ступінь практичного домінування військовиків у державній владі є доволі різним. Якщо нещодавнього диктатора Іраку уявити без військової уніформи в оточенні членів правлячої військової ради практично неможливо, то чинний правитель Сирії у боротьбі за владу намагається залишатися цивільною людиною. Всіляко при цьому опираючись на армійські структури.

Досягти збалансованого стану ЦВВ у суперечливих суспільно-політичних відносинах є доволі важким політичним завданням. Якщо правлячі сили вважатимуть ці відносини «автоматичними» та пролонгованими на тривалу перспективу — вони ставлять себе у невигідне становище неадекватного сприйняття соціальних реалій. Військове середовище за своєю природою потенційно готове до захоплення та самостійного використання державно – владних важелів, якщо це навіть суперечить вищим правовим приписам. Дестабілізація цивільно – військових відносин на користь силовиків традиційно супроводжує людство з моменту виникнення перших держав. Можливою вона залишається і в ХХІ ст. Причинами цього можуть стати:

1. Різкі негативні зміни в міжнародних відносинах, які, у свою чергу, призводять до посилення позицій військовослужбовців, нової оцінки ролі, місця, кількості збройних захисників країни, обов’язків цивільних громадян стосовно виконання ними оборонних функцій.

2. Непродумане скорочення збройних сил, що породжує невпевненість військовослужбовців – професіоналів з питань їхнього майбутнього, проблемність у питаннях інтеграції звільнених військовиків у цивільне життя. 3. Незадоволення військовослужбовців діями цивільного уряду, наслідком яких є погіршення соціально-економічного становища людей в погонах. Відсутність реальної підтримки з боку цивільного істеблішменту (недостатній оборонний бюджет, застарілість озброєнь та військової техніки, затягування з вирішенням соціальних питань тощо) є причиною критичного ставлення військовиків до цивільних органів політичної влади.

4. Помилковість дій цивільних установ у відповідальні моменти суспільного розвитку, що породжує бажання силових структур «поправити» їхню діяльність, навіть у протиправний спосіб.

5. Ескалація рівня загроз державі та суспільству, що не отримує адекватної оцінки з боку цивільних владних органів та загрожує подальшому існуванню держави.

6. Поразка у війні або військовому конфлік- ті, за яку військові і цивільні звинувачують одні одних.

Якщо повернутися до демократичних країн, то необхідно підкреслити: в них, починаючи з ХІХ ст., ствердилися усталені принципи ЦВВ. Головними з них є такі: а) верховенство цивільних структур влади над військовими; б) звуження цільового призначення армії ви нятково до захисту суспільства, але не до управління ним; в) визначення державної політики, в тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Спектр цивільно-військових відносин залежить від природи кожної конкретної країни, історичних особливостей її розвитку. Проте сутність таких відносин залишається незмінною: забезпечення вищості громадянського суспільства та демократично обраних органів політичної влади над організованими сегментами людської життєдіяльності, включно з державою (збройними силами).

Розрізняють так звані «американський» та «німецький» варіанти розвитку ЦВВ. І той, й інший є продуктами європейської демократичної культури. Разом з тим, у них вбачаються й істотні відмінності, зумовлені різним військово – політичним досвідом США та країн Старого Світу.

«Американський» варіант полягає в такому: виключно конгресу надано право обговорювати й затверджувати військовий бюджет, вимагати звіту вищих військових чинів про стан справ в армії, видавати статути, порадники, що регламентують дії військ; міністерство оборони, де міністр та його заступники є цивільними особами, здійснює безпосереднє військово – політичне управління військами; політичні права й свободи військовослужбовців мають значні правові обмеження.

«Німецький» варіант відрізняється тим, що, крім законодавчих прав парламенту, встановлюється спеціальний інститут уповноваженого бундестагу з питань оборони «для захисту основних прав та як допоміжний орган бундестагу при здійсненні ним парламентського контролю». Інститут уповноваженого, наділений значними повноваженнями, обирається парламентом терміном на п’ять років та підпорядковується тільки йому. Міністр оборони є цивільною особою, а його заступники та інші військові керівники — професійними військовослужбовцями. Військовослужбовці вважаються «громадянами у військовій формі». Їм гарантуються рівні з цивільними співгромадянами права, в тому числі право вступу до політичних партій (при цьому забороняється агітувати в партійних інтересах на службі), право участі в політичних заходах у позаслужбовий час. Не допускаються агітація, політичні промови, розповсюдження друкованих матеріалів, суміщення служби з депутатською діяльністю.

Як видно, в німецьких особливостях ЦВВ завуальовано проглядається трагічний досвід розвитку німецької держави, коли вона, маючи при владі націонал-соціалістську партію за відсутності інших, носила назву «третій рейх» (1933–1945 рр.). Сучасна ФРН навіть гіпотетично не допускає можливості повтору чогось подібного. Відповідно, Німеччина страхується на майбутнє за допомогою більш детально прописаних механізмів ЦВВ.

Як цілком справедливо зазначає В.Скворцов, початок нового століття слід вважати періодом поглиблення наукових студій з питань суспільного значення ЦВВ в умовах глобалізації та вироблення нових механізмів досягнення практичної збалансованості обох складників цієї формули [2]. Зокрема, кожна сучасна держава, намагаючись бути органічною частиною світового військово-політичного дискурсу, має враховувати наступне:

Перше. Деякі міжнародні організації досить чітко сформулювали вимоги відносно демократичного контролю країн над своїми силовими структурами. Наприклад, ОБСЄ це зробила у 1994 р., коли схвалила «Кодекс поведінки щодо воєнно-політичних аспектів безпеки». У 1999 р. це зробила Організація північноатлантичного договору, запропонувавши зацікавленим учасникам взаємодії з Альянсом План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

Друге. Створено міжнародні наукові центри для вивчення, узагальнення та підготовки практичних рекомендацій з проблематики демократичних ЦВВ і демократичного контролю. 2000 р. було створено Женевський центр демократичного контролю над збройними силами, який активно взаємодіє практично з усіма європейськими країнами з питань, що належать до його прерогативи.

Третє. Пропонуються модельні закони з питань демократичного контролю. Так, 2002 р. згаданий вище Женевський центр запропонував для країн СНД модельний закон «Про парламентський контроль над воєнною організацією держави». Роком пізніше Україна скористалася цією розробкою, ухваливши власний закон, про який ітиметься нижче.

Четверте. Здійснюються міжнародні програми підготовки фахівців з питань демократичних ЦВВ і контролю. Зокрема, цим опікується Європейський центр досліджень з питань безпеки ім. Дж. Маршалла.

П’яте. У збройних силах багатьох країн створюються структури з питань активної взаємодії з державними та недержавними організаціями. Їх умовна назва — СІМІС (Civil-Military Cooperation). Метою таких структур є подальша оптимізація системи ЦВВ з врахуванням не лише рекомендацій НАТО, а й інших міжнародних організацій, включно з ЄС та ООН. Наведені вище тези безпосередньо стосуються України. Проголосивши демократію вищою суспільною цінністю та конституційно визначеною ознакою державності, Україна поставила собі за мету розбудувати ЦВВ відповідно до кращих західних стандартів. При цьому діяльність України з питань ствердження ЦВВ доцільно диференціювати на нормативно – правовий та практичний аспекти.