Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Стан розробки наукової проблеми цивільно-військових відносин в Україні






На сьогодні, ступінь розробки наукової проблеми цивільно-військових відносин в Україні, на мій погляд, є недостатнім та потребує досконалого вивчення.

По-перше, зміни в суспільних відносинах, що відбулись в Україні на початку дев’яностих років, залишили і не могли не залишити сліду у правовідносинах, що складались у суспільстві з початком демократичних перетворень навколо військових формувань як суб’єктів цивільних правовідносин за їх участю і за участю певних специфічних суб’єктів цивільно-військових відносин. У цей період у цивільно-військових відносинах окреслюється тенденція певного відчуження між силовими структурами та суспільством.

Ця тенденція є небезпечною для демократичного процесу в Україні і тому потребує подальшої розробки заходів та напрямів формування цивільно-військових відносин на засадах громадянського суспільства. Очевидно, що реформування сектору безпеки і оборони є проблемою не стільки самих силових структур, скільки суспільства в цілому. Тому вона має розглядатися в контексті відносин між силовим сегментом державної влади та суспільством.

Саме подальший розвиток демократії в Україні передбачає підлаштування цивільно-військових відносин у відповідність із цінностями та принципами громадянського суспільства. Зараз в Україні існує потреба в посиленні уваги суспільної думки, науковців, політичних сил та владних структур до цієї проблеми. Між тим, певна інертність суспільства до проблем силових структур та падіння престижу військової служби в очах громадян призводить до певного непорозуміння у стосунках між цивільними та військовими.

По-друге, відповідно до світових загальноприйнятих норм існування демократичного суспільства держава прагне до дієвого цивільного контролю над сектором безпеки і оборони, під яким розуміється сукупність суспільних відносин, що передбачають підпорядкованість силових структур держави цивільній владі, законодавча зверхність політичного керівництва над військовою сферою. Цивільний контроль не може існувати заради самого контролю. Цивільно-військові відносини є складною системою відносин між суспільством і збройними силами, між збройними силами і політичною владою, а також між фізичними особами і органами військового управління. У цій ситуації силові структури перебувають між політичною владою та суспільством. Тому від того, наскільки можливо гармонізувати цивільно-військові відносини, буде залежати не лише мирний спокій у суспільстві, а й розвиток самого сектору безпеки і оборони. Зазначимо, що в демократичному суспільстві і громадськість, і політичну владу турбує передусім питання про невтручання військових у політичну діяльність у країні, про невтручання їх у прийняття політичних рішень. Проте це лише частина проблеми, яка тісно пов’язана з предметом нашої публікації.

По-третє, актуальність досліджуваної проблеми у сфері цивільно-військових відносин полягає в тому, що українське суспільство і всі силові структури мають радянську, комуністичну спадщину. Це є одним із суттєвих факторів, який впливає на становлення демократичних цивільно-військових відносин в українському суспільстві. Проблема радянської спадщини є актуальною ще й тому, що фактично Україна за 21 рік своєї незалежності хоч і формально має власні Збройні Сили України, правоохоронні структури, але при цьому ще не змогла створити нової власної армії та “націоналізувала” стару радянську армію із її недоліками. Ось чому саме проблема спадщини відіграє суттєву і чи не вирішальну роль у формуванні дієвого цивільного контролю над сектором безпеки і оборони в Україні. Якщо поглянути на цю спадщину, то варто зазначити, що радянська армія історично будувалася та функціонувала на двох принципах: принципі інтернаціоналізму та принципі класового підходу, що є не прийнятним для громадського суспільства [3].

Так, за часів колишнього СРСР цивільний контроль над силовими структурами був надійним, але його не можна вважати ні демократичним, ні державним. Силові структури були надійно закритими для суспільства.

Ключові питання воєнної політики, військового будівництва та інші вирішувались на рівні ЦК КПРС або його Політбюро. Усі особи офіцерського складу повинні бути членами партій і виконувати функції партійних агітаторів та пропагандистів. Безпосередній контроль за реалізацією прийнятих рішень на середньому та низовому рівні покладався на інститут військових комісарів, а потім на начальників політвідділів та політуправлінь. Практично ні Рада Міністрів, ні Верховна Рада СРСР, ні громадські організації або громадяни до вказаного контролю звичайно не допускалися. Тому останньою контролюючою інстанцією в часи СРСР була не держава, а партія.

Також значною мірою внаслідок низького рівня демократичного цивільного контролю нинішні темпи та ефективність реформ у секторі безпеки і оборони є вкрай незадовільними, а стан та боєздатність силових структур України не поліпшується.

Водночас, на думку Г.П.Ситника, існує чотири основних чинники, які зумовлюють наявність та необхідність розв’язання проблеми вдосконалення цивільно-військових відносин, а саме [4, ст. 358]:

1) організація внутрішнього життя у військовій сфері, що регламентується особливими правилами (законами, статутами тощо) і є досить консервативною. У ній принципово важливу роль відіграють військові традиції.

Тому об’єктивно військова сфера порівняно неохоче піддається реформуванням і новаціям;

2) закінчення холодної війни, після якої виникла низка досить непростих проблемних питань щодо ролі, функцій та завдань національних збройних сил.

Відповідь на них доводиться шукати всім країнам, оскільки сьогодні вони змушені перебудувати свої збройні сили для вирішення більшою мірою регіональних завдань та для адекватної реакції на нові загрози національній безпеці (тероризм, боротьба з наркобізнесом, організована злочинність, внутрішні безпорядки, миротворча діяльність, незаконна міграція, релігійний та етнічний екстремізм тощо);

3) ускладнення і вдосконалення сучасних озброєнь і бойової техніки, що ставить на порядок денний питання про відміну загальної мобілізації, а це об’єктивно закладає нові якісні і кількісні виміри відносин між збройними силами та суспільством. Разом із загальною військовою повинністю буде відмирати уявлення про органічну єдність громадянина і солдата, народу і армії, хоча в плані забезпечення національної безпеки вказану єдність необхідно зберегти. Тому в цьому контексті потрібен суттєвий перегляд природи цивільно-військових відносин;

4) впевненість про неможливість забезпечити національну безпеку лише однією військовою могутністю. Тому потрібно виділяти на оборону лише ту частину ресурсів, яка необхідна для забезпечення безпеки. Звідси виникають дві проблеми: правильного визначення частки коштів, необхідних для забезпечення безпеки, та обґрунтування оптимального рівня оборонної достатності.

У процесі розв’язання цих проблем силові структури бояться, що некомпетентні заполітизовані чиновники завдадуть сектору безпеки і оборони непоправної шкоди, оскільки переконані, що краще, ніж вони, розуміються на проблемах безпекового сектору держави. Політики та цивільні спеціалісти, різні експерти, навпаки, часто досить зверхньо ставляться до законних потреб військових та правоохоронців. Очевидно, що вказане непорозуміння між цивільними та військовими завдає значної шкоди національній безпеці.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.007 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал