Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 6 страница

Німецькі вибори традиційно відзначаються високим рівнем участі ви­борців. Цього ж разу у них взяли участь 79 відсотків осіб, наділених правом голосу. У виборах 1998 року як по загальнонімецькому списку, так і по ма­жоритарних округах були представлені 33 загальнонімецькі та регіональні' політичні партії й об'єднання, а це - майже на третину більше, ніж у 1994 році.

Розрив між опозиційною СДПН та християнськими демократами Г.Ко­ля постійно скорочувався і майже зник у переддень виборів. Аналітики на­звали ці вибори найбільш непередбачуваними за останні десятиліття. їхньою важливою ознакою була наявність великої (близько 20 відсотків усього елек-торату) групи так званих «змінних виборців», які не могли визначитися, за яку партію вони голосуватимуть.

Фактично на цих виборах змагалися два політики і особистості - феде­ральний канцлер Г.Коль і молодий лідер соціал-демократів Г.Шрьодер.

Г.Коль назавжди увійшов у німецьку історію як канцлер об'єднання. Двадцять п'ять років він очолював ХДС і шістнадцять - уряд ФРН. На роки правління Г.Коля припали справді визначні, а нерідко й драматичні поворо­ти німецької історії: розміщення на території Німеччини американських ра­кет середньої дальності (1983) й історичний офіційний візит до ФРН керів­ника комуністичної НДР Еріха Хонеккера (1987), крах комуністичного ре­жиму в НДР й падіння берлінського муру, возз'єднання німців в єдиній дер­жаві і підписання Маастріхтських угод. Більшість німців бачить заслугу Коля

М

у зростанні міжнародного престижу ФРН, примиренні Німеччини із сусіда­ми на Сході і Заході, народженні Європи без кордонів. Не дивно, що Г.Коль зміг утриматись на канцлерській посаді найдовше у цьому столітті, перевер­шивши самого К.Аденауера.

Водночас проблем у Німеччини вистачає (безробіття, злочинність, змен­шення народжуваності, державні борги). Г.Колю вдалося зберегти стабільність німецької марки у жорстоких умовах економічної кризи, але останні чотири роки у житті країни позначені економічним спадом, а безро­біття досягло 4 мільйонів осіб. Воно й стало головною темою виборів. Особ­ливо гострою є проблема зайнятості на сході Німеччини.

Фактором, що додатково ускладнює ситуацію на ринку праці, є відсутність достатньої кількості навчальних місць для молоді. Скорочення бюджетних витрат на освіту стало причиною масових виступів студентів вищих навчальних закладів, які відбулися наприкінці листопада у багатьох містах ФРН і завершилися 27 листопада 1998 року масовою демонстрацією в Бонні, в якій взяли участь понад 35 тисяч студентів.

Однією з провідних тем, обговорюваних як у бундестазі, так і у ЗМІ ФРН, стала проблема так званої «роботи за 610 марок». Йдеться про тимча­сові робочі місця у сфері обслуговування, які, як правило, не вимагають відпо­відної кваліфікації і не обкладаються податками. Для сотень тисяч безробіт­них та працівників з низькою зарплатою ці робочі місця стали суттєвим дже­релом доповнення до сімейного бюджету. Але плани федерального уряду щодо їх скорочення викликали різко негативну реакцію широких верств на­селення країни.

Інтеграція східних земель вже коштує німецьким платникам податків близько трильйона стабільних німецьких марок і потребує подальших коло­сальних витрат.

Герхард Шрьодер, як соціал-демократ, задекларував своє бачення су­часного та майбутнього Німеччини. Соціал-демократичну політику, на дум­ку лідера СДПН, визначають нині п'ять провідних принципів: заохочення людей до самостійної діяльності; усвідомлення реалій і близькість до гро­мадян; прозорість дій і можливість їхньої перевірки; перетворення соціаль­ної держави з допомогою інновацій в нову «модель Німеччини»; консенсус і кооперація з усіма силами, які готові до активної діяльності в цьому напрям­ку. Г.Шрьодер оперує такими термінами, як «нова середина», «союз заради праці, оновлення і справедливості», «модернізація». Він виходить з того, що у німецькому суспільстві, особливо в останні роки, відбулися значні соц­іальні зрушення. За своїми звичками, способом житгя, характером праці знач­на кількість людей, у першу чергу найманих робітників, пересуваються до середини, виявляючи при цьому схильність до ліберальних цінностей. Саме вони є «новою серединою».

Орієнтуючись на «нову середину», лідер СДПН виступає за створення «союзу заради праці, оновлення і справедливості». При цьому він пропонує взяти за взірець «голландську модель», за якої профспілки, підприємці та держава дійшли консенсусу у розв'язанні суспільних проблем.

Першочерговим для Шрьодера є забезпечення зайнятості працездат­ного населення. Його гасло:» Робота, робота і ще раз робота». Вузловим поняттям у стратегії соціал-демократії вважається «модернізація». Г.Шрьо­дер переконує: «Не треба боятися технологічного оновлення, більше того, його треба заохочувати, переконуючи підприємців у потребі вкладати кош­ти у нові галузі». Він підкреслює, що «інновація» - це не тільки нова техніка, нові технології - це створення нових ринків, нових напрямків розвитку. Особ­ливе ж значення надає розвиткові малих і середніх підприємств, підкреслю­ючи, що в Німеччині саме ці підприємства забезпечують 80 відсотків усіх робочих місць та місць для професійного навчання. В цьому сенсі соціал-демократи вважають малоефективною роль держави та її втручання у рин­кові відносини. При цьому ринок для СДПН не «самоціль», а інструмент.

Висхідна константа зовнішньополітичної стратегії соціал-демократів полягає в тому, що світ нестабільний. Йому загрожує низка небезпек, і в першу чергу, фундаменталізм, фанатизм, організована злочинність, поши­рення зброї масового знищення. Тому Г.Шрьодер пропонує зовсім по-ново­му визначити глобальну роль Сполучених Штатів. США, Європа і об'єднана Німеччина повинні пристосуватися до нової політичної ситуації у світі й будувати трансатлантичні стосунки таким чином, щоб вони стали ядром світо­вого порядку XXI століття і забезпечили мир, свободу і зростаючий добро­бут.

В цьому контексті Шрьодер розглядає трансформації у східноєвропейсь­кому регіоні, виступає за розширення НАТО і вважає, що без Росії, яка йти­ме по шляху реформ, не може бути загальноєвропейської стабільності.

Виходячи з цих ідеологічних настанов, Г.Шрьодер побудував свою передвиборну тактику на необхідності змін та модернізації і запропонував стандартний соціал- демократичний набір заходів, які відповідають інтере­сам пересічних громадян: зниження податків, ліквідація безробіття, збільшен­ня допомоги матерям до 2 500 марок на рік на кожну дитину, збереження безкоштовної освіти, у тому числі і вищої, фінансова допомога молоді. Щоп­равда, лідер СДПН не є прибічником активного втручання держави в еконо­міку, зокрема, шляхом підвищення податків для середніх класів. Поповнити державний бюджет соціал-демократи збиралися шляхом посиленого оподат­кування великого капіталу.

За результатами виборів політичний ландшафт бундестагу має такий вигляд: кількість його членів скоротилась з 672 до 669 (разом з додатковими місцями), вибори принесли перемогу СДПН, вона здобула 41, 4 відсотка го-

лосів й отримала 298 мандатів (проти 251 у бундестазі тринадцятого скли­кання). Це дає їй можливість створити найбільшу парламентську фракцію -вперше з початку 1980-х років. Блок Християнсько-Демократичного і Соц­іального союзів (ХДС/ХСС) на чолі із канцлером Г.Колем зібрав лише 34, 6 відсотка голосів, а, отже, 245 місць у парламенті (у минулому їх було 295). Причому 47 із них займатиме баварський ХСС. Практично зберегли свої го­лоси, отримавши 6, 5 відсотка голосів, тобто 47 місць замість 48 у минулому, «Зелені». Вільна демократична партія, яка репрезентує ліберальну інтелі­генцію і промислово-фінансові кола, зазнала поразки, ледве зберігши 44 місця замість 47, здобутих минулого разу. Тепер їй належить лише 6, 6 відсотка голосів, що засвідчує поступову втрату нею свого електорату.

Несподіванкою виборів став успіх ПДС, спадкоємниці Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) - колишньої державно-правлячої партії НДР. Вона досягла мети, поставленої перед виборами, отримавши 35 місць або 5, 2 відсотків мандатів.

Соціал-демократи уклали угоду із «зеленими» і сформували уряд, який часто називають «червоно-зеленим». Основні контури їхньої програми відби­то у Коаліційній угоді між СДПН та " Зеленими", укладеній 20 жовтня 1998 року, а згодом і в урядовій декларації від 27 жовтня цього ж року. Г.Шрьодер став федеральним канцлером, а лідер " Зелених" Йошка Фішер - міністром закордонних справ Німеччини.

1998 року вдруге в історії ФРН заміна федерального канцлера сталася внаслідок виборів до бундестагу (першим був Курт-Герберт Кізінгер у 1969 році). В інших випадках це відбувалося у міжвиборчий період після розриву урядового союзу або внаслідок вимоги з боку власної партії (К. Аденауер -1963 року, Л.Ерхард - 1966 року, В.Брандт - 1974 року, Гельмут Шмідт -1982 року).

Вересневі вибори засвідчили також зміну не лише правлячих партій, а й зміну поколінь у німецькій політиці. До влади у ФРН прийшли політики, які народилися у повоєнні роки. І те, що у традиційно консервативній країні до влади прийшла людина, яка чотири рази була одружена, свідчить про зміну цінностей у громадській думці.

Герхард-Курт-Фрідріх Шрьодер, новий канцлер Німеччини народився 1944 року у родині робітника. Батько загинув на східному фронті через дек­ілька днів після народження сина. Крім нього, у родині було ще шестеро дітей. Мати працювала прибиральницею. З п'ятнадцяти років Герхард пра­цював на будівництві, торгував залізними виробами. У 19-річному віці всту­пив до лав соціал-демократів. 1976 року закінчив" юридичний факультет Гет-тінгенського університету і до 1990 року працював як незалежний адвокат у Ганновері. Наприкінці 1970-х років очолював молодіжне крило партії. 1980 року вперше обраний до бундестагу. 1986 року став депутатом ландтагу Ниж-

ньої Саксонії і очолив там фракцію соціал-демократів. 1990 року його обра­ли головою уряду цієї федеральної землі. У березні 1998 року висунутий кандидатом на посаду федерального канцлера від СДПН.

Перший рік урядування соціал-демократів, 1999 -й. збігся з низкою ви­датних дат в історії Німеччини - 50-річчям створення Федеративної Респуб­ліки та 10-річчям об'єднання двох частин країни - західної і східної, які уп­родовж 40-а років перебували в різних соціально-економічних системах. 23 травня 1999 року, в день 50-річчя ФРН, Федеральні збори обрали президен­том країни одного із найстаріших діячів СДПН Иоганнеса Р-ау, який 20 років очолював уряд найбільшої землі ФРН Північний Рейн-Вестфалія.

Разом з тим соціально-зорієнтована економіка Німеччини на порозі XXI століття переживає кризові явища. Стан її економіки на рубежі тисячоліть -найбільша проблема всієї Західної Європи, адже на Німеччину припадає третина промислової продукції ЄС. Якщо звернутися до макроекономічних показників, то за перше півріччя 1999 року у Німеччині зафіксоване падін­ня ВВП на 0, 4 відсотка, що безпосередньо позначилося на стабільності євро. Однією з головних причин спаду в економіці країни вважають жорстку мо­нетарну політику, а також повільне реформування соціальної сфери ринку робочої сили, якому, на відміну від США, бракує гнучкості.

Серйозним випробуванням для німецької економіки стали також фінан­сові кризи у країнах, які розвиваються. Близько 70_ відсотків ВВП Німеччи­ни складають її зарубіжні інвестиції, особливо у південно-східній Азії. Відпо­відну негативну роль зіграла серпнева криза 1998 року в Росії, адже в німець­кому експорті російський ринок за обсягом зайняв друге місце.

Новий канцлер зробив спробу здійснити реформу малоефективної по­даткової системи та системи оплати праці. До речі, в Німеччині найвищі податки на корпорації - від 43 до 56 відсотків (в США - 40, Голландії - 35, Великобританії -31, Франції - 28 відсотків). Але уряд відступив під тиском найбільших промислових компаній, які пригрозили перенесенням своїх штабів за кордон. Головний сенс податкової реформи полягає в тому, щоб зменшити у 2000 році податкові ставки майже на 20 відсотків, а податок на зарплату - на 40. Водночас намір дещо підвищити оподаткування представ­ників низькооплачуваних категорій, щоб компенсувати можливі втрати, відхи­лено, оскільки підраховано, що така акція спричинить втрату близько 500 тисяч робочих місць.

Проте податкова система - не єдина причина, яка гальмує збільшення інвестицій у німецьку економіку. Зумовлює його, як стверджують експерти, і надто дорогий ринок пращ. Німецькі робітники славляться високою про­дуктивністю праці, але витрати на утримання робочої сили у Німеччині, що

є результатом соціально-орієнтованої економіки, створеної ще за часів К.А-денауера, на 50 відсотків більші, ніж в інших країнах ЄС. Відчувається на­гальна потреба нових механізмів регулювання ринку робочої сили та її опла­ти. Але канцлер Шрьодер на виборах 1998 року пообіцяв не знижувати рівень життя трудівників.

Лідер СДПН отримав перемогу на парламентських виборах 1998 року над блоком ХДС/ХСС, який утримував владу упродовж останніх 16 років значною мірою завдали задекларованій програмі різкого зменшення кількості безробітних (до 3, 5 млн. осіб). Щоправда, соціал-демократичному кандида­тові не вдалося повністю виконати цю програму: на початок 2002 року без­робіття досягло 4, 3 млн. осіб, що склало 10 відсотків робочої сили в країні. До того ж знизилися темпи розвитку економіки, а разом з цим і податкові надходження до бюджету, зростає заборгованість країни. Профспілкові ліде­ри звинувачують канцлера у копіюванні економічної моделі екс-канцлера Г.Коля, у потуранні великим підприємцям, надаючи їм податкові пільги, в ігноруванні комплексу заходів щодо створення нових робочих місць та соц­іального забезпечення трудящих мас, тих заходів, які виявилися результа­тивними в Данії, Голландії та Швеції. Американська рецесія після 11 верес­ня 2001 року болісно позначилася на німецькій економіці. «Зелені», боячись втратити дов*іру виборців на останніх 2002 року парламентських виборах, критично оцінюють погоджувальну політику свого однопартійця міністра зарубіжних справ Йошки Фішера щодо дій США, відправки німецьких сол­датів до Афганістану.

Федеральний канцлер оголосив, що випробувальним каменем наступ­них виборів (21 вересня 2002 року) стане економіка. Проте у 2001 році зро­стання ВВП виявилося нульовим. Дефіцит бюджету досяг 2, 7 відсотка ВВП.

В 2001 році було оголошено про банкрутство 32 компаній, що на 14 відсотків більше, ніж роком раніше. За прогнозами, 2002 року ця цифра збільшиться. Шрьодер прагне переконати виборців у своєму «ринковому» іміджі - він усувається від розборок між профспілками і підприємцями. В результаті вперше за останні сім років у Німеччині прокотилася хвиля страйків. 6 травня 2002 року на роботу не вийшли понад 50 тисяч робітників 21 компанії, в тому числі Даймлер Крайслер, Ауді, Порш. 7 травня до них приєдналися ще 20 тисяч робітників і службовців інших 20 машинобудівних заводів. Щоправда, страйк тривав всього один день.

ХДС, перебуваючи в опозиції, через міжпартійні інтриги зазнала втрат: подав у відставку талановитий політик Вольфганг Шойбле. Розгублена партія вперше в історії Німеччини висунула своїм лідером жінку - Ангелу Мар-кель, яка всупереч традиції не католичка, а лютеранка, не юрист, чи еко­номіст, а фізик. Шрьодер, який користується авторитетом у жіночих колах країни, сподівався перемогти свого опонента - жінку. Проте 11 січня А.Мар-кель поступилася своїм місцем лідера блоку баварському прем'єр-міністрові, лідеру ХСС Едмунду Штойберу.

Новий лідер блоку ХДС/ХСС Е.Штойнбер мав значно кращі позиції. Його батьківщина Баварія - нині найбагатша земля в ФРН, упродовж ос-

танніх п'яти років вона розвивається найшвидше.

Загалом у соціал-демократичного канцлера немає альтернативи: у ньо­го єдиний шлях - здійснення непопулярних реформ, щоб звільнити економ­іку від пут і стимулювати її розвиток.

22 жовтня 2002 року німецький бундестаг вдруге обрав Г.Шрьодера за результатами парламентських виборів (СДПН отримала 38, 5 відсотків го­лосів, ХДСАХСС - також 38, 5, Партія Союз 90\3елені - 8, 6, ВлДП - 7, 4, Партія демократичного соціалізму не подолала п'ятивідсоткового бар'єру) головою уряду ФРН. За нього проголосували 305 із 306 членів фракцій СДПН та Партії зелених. Старий новий канцлер керуватиме найменш численним урядом повоєнної Німеччини. Лише 13 міністрів, десять із них - від соціал-демок­ратів і троє від зелених. У новому уряді шестеро міністрів - жінки. " Черво­но-зелена" урядова коаліція оприлюднила пріоритетні напрямки своєї діяль­ності: соціальні реформи, зниження рівня безробіття, екологія.

У зовнішньополітичній сфері поряд принципом спадковості політич­ного курсу після виборів 1998 року у ФРН відбувається перехід від дипло­матії, заснованій на особистій дружбі («лазнева дипломатія» Коля - Єльци­на) до дипломатії реальних інтересів, до прагматичного врахування економ­ічних і політичних факторів. ФРН активізує європейський та атлантичний напрямок своєї зовнішньої політики. В югославській кризі навесні 1999 року Федеративна республіка підтримала воєнні акції НАТО і взяла участь у них. В той же час Г.Шрьодер і Й.Фішер виступають за активізацію ролі Росії у врегулюванні цієї кризи.

Поступально розвиваються німецько-українські відносини. ФРН виз­нала Україну 26 грудня 1991 року. Дипломатичні відносини між двома краї­нами були встановлені 17 січня 1992 року. Упродовж 1993-1995 років відбу­лися візити Федерального канцлера Німеччини Г.Коля до Києва (1993 р.) та президента України Л.Кучми до Німеччини (1995 p.), під час яких підписано Спільну декларацію про основи взаємовідносин між Україною та ФРН і Угоду про уникнення подвійного оподаткування. На нинішній день між ФРН та Україною укладено понад 60 різнопрофільних угод, реалізується чимало спільних проектів, діє 250 з лишком українсько-німецьких підприємств. Німеччина посідає друге місце після США серед іноземних інвесторів Ук­раїни.

НДР

Перетворення в радянській окупаційній зоні. Утворення НДР. Бу­дівництво " соціалізму національних кольорів". За союзницькою домо­вленістю східна частина Німеччини, площею 108 тисяч кв. км. стала радянсь­кою зоною окупації, економіка якої внаслідок воєнних дій була зруйнована на 40 відсотків. Рішення Потсдамської конференції заклали міжнародно-правову основу для розколу і розчленування переможеної країни. Соціаль­но-економічний та політичний розвиток двох частин Німеччини - східної та західної пішов різними шляхами.

З перших днів капітуляції Німеччини в радянській зоні було вжито за-

ходів, спрямованих на поступову тоталітаршапію громадського життя, відно­вили свою діяльність антифашистські партії. Лідерами стали КІШ та СДГІН, які 1946 року за вказівкою Москви об'єдналися в Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). їм опонували Християнсько-демократичний союз, Лібе­рально-демократична партія, Демократична селянська партія, Національно-демократична партія.

Упродовж червня-липня 1945 року було відновлено систему місцевих органів влади. Маршал Г.К. Жуков затвердив президентів німецьких земель та провінцій. В жовтні 1946 року були проведені рівні і прямі вибори до земельних ландтагів, районних та місцевих представництв при таємному го­лосуванні на пропорційній основі. Проте СЄПН навіть при підтримці Ра­дянської військової адміністрації у Німеччині (РВАН) не набрала абсолют­ної більшості голосів. Якщо в усіх землях вона мала 249 депутатів, то ХДС і ЛДП - 254. Призначені РВАН президенти передали свої повноваження лан­дтагам та сформованим земельним урядам.

Суттєвим резервом нових кадрів для управлінських структур у перші місяці окупації стали комуністичні реемігранти, які жили в СРСР і воювали у лавах Червоної армії, члени національного комітету «Вільна Німеччина» і «Союзу німецьких офіцерів». Навесні 1945 року вони повернулися на батьк­івщину у складі трьох ініціативних груп, сформованих керівництвом КПН у Москві.

Упродовж травня-червня 1945 року на роботу в органи місцевого са­моуправління з Радянського Союзу було відряджено 70 німецьких емігрантів і до 300 військовополонених-антифашистів, які отримали відповідну пол­ітичну підготовку в радянських антифашистських школах.

Пріоритет при зайнятті посад надавався, зрозуміло, комуністам та соц­іал-демократам, як жертвам нацизму. З часом до роботи в адміністративних органах почали залучати професіоналів, у тому числі й тих, які працювали в цих установах за нацистського режиму.

Складовою частиною загального процесу демократизації радянської зони окупації стало здійснення денацифікації. Спільними зусиллями органів РВАН і німецьких антифашистів це завдання було успішно виконане. До січня 1947 року в зоні діяло 262 комісії з денацифікації, в яких було зайнято 1 512 осіб. З 18328 активних нацистів, притягнених до судової відповідаль­ності, 18 061 були ув'язнені. До початку 1947 року ці комісії звільнили і не допустили до роботи у найважливіших установах та підприємствах зони 390 478 службовців. Зазвичай, жодної судової процедури не відбувалося, долю людей вирішували «трійки» НКВС за винятком випадків, коли мова йшла про особливо важкі воєнні злочини та саботаж.

За деякими даними західних держав, упродовж перших п'яти повоєн­них років радянські окупанти інтернували з різних причин від 160 до 260 тисяч німців, і яких від 65 до 130 тисяч загинуло. Спеціальні трибунали НКВС засудили від 30 до 50 тисяч осіб і від 30 до 40 тисяч депортували переважно

до Радянського Союзу та Польщі. Проте більш достовірними, на думку рос­ійського науковця" М.М.Семиряги, с інші цифри: від 65 тисяч до 80 тисяч загиблих і 25 тисяч депортованих. Сюди відносяться цивільні німці і військо­вополонені. Загалом же з 1945 по 1948 рік із різних органів влади, установ та підприємств було звільнено 520 тисяч колишніх нацистів. Відбувалася реорганізація судових інстанцій та колегії.

Водночас з чисткою установ і підприємств від нацистів та репресіями проти них у середовищі німецьких антифашистів зріла ідея диференційова­ного підходу до колишніх членів націонал-соціалістичної партії Німеччини, особливо рядових її членів. Цю ініціативу підтримала РВАН. Відповідно до її директиви у лютому 1948 року комісії з денацифікації були розпущені, а справи колишніх нацистів передано німецькій народній поліції та німець­ким судам. Про людське око це означало, що денацифікацію у радянській зоні окупації завершено. Насправді ж НКВС СРСР мав свої тюрми на тери­торії НДР аж до середини 50-х років.

Економічні проблеми РВАН вважала головною ланкою заходів, які б завадили відродженню військово-промислового потенціалу Німеччини, ство­рили б можливість виконання нею репараційних зобов'язань і забезпечили б створення відповідної економічної бази у подальшому. Ця позиція радянсь­кого керівництва контрастувала з поглядами тих державних діячів США, які ще у період війни вимагали здійснення «аграризації» Німеччини.

Більшість земель радянської зони були промислово розвиненими регі­онами Німеччини. Станом на 1936 рік тут на одного жителя вироблялося промислової продукції більше, ніж у західних регіонах країни. Територія майбутньої радянської зони, маючи 26 відсотки населення країни, виробля­ла 31 відсоток продукції машино - та автомобілебудування, 33 відсотки про­дукції точної механіки, 37 відсотків текстилю.

Як відомо, на конференціях в Ялті та Потсдамі керівники трьох вели­ких держав домовилися про відчуження фабрик та заводів у великих підприємців, які служили Гітлеру воєнних злочинців та нацистських бонз з тим, щоб підірвати основу німецьких промислових монополій.

Німецькі комуністи розглядали знищення монополістичного капіталу у Східній Німеччині як важливий крок до націоналізації промисловості, що стало б грунтом для майбутніх соціалістичних перетворень у галузі економ­іки. Радянські можновладці з цим погоджувалися і низкою розпоряджень РВАН 1945 року було секвестровано майно колишньої німецької держави і нацистської партії, всіх заборонених товариств та організацій. Питання про подальшу долю секвестрованих підприємств за ініціативою СЄПН при підтримці РВАН було винесено на референдум. Це був єдиний раз, коли німецький народ узяв безпосередню участь в управлінні країною. Для про­ведення референдуму обрали лише одну землю - Саксонію, яка традиційно мала славу «червоної». Тут був численний робітничий клас та впливові робі-

тничі партії. Після проведення масштабної підготовчо-пропагандистської кампанії референдум, в якому взяли участь 3, 5 млн. осіб, дав організаторам очікувані результати: 78 відсотків проголосували за безкоштовне відчужен­ня майна. Один з радянських урядовців задоволено констатував: «Було б помилковим стверджувати, що успіх референдуму є тільки наслідком зрос­лої свідомості німецького населення Саксонії. Наявність окупаційних військ, страх населення ускладнити відносини з радянською владою в результаті провалу референдуму, страх перед можливістю репресій за неучасть в опи­туванні і голосуванні «ні» - відповідним чином вплинули на позитивні ре­зультати референдуму».

Після референдуму, в грудні 1946 року, уряд землі Саксонії пообіцяв, що приватна власність буде під охороною закону, що ініціатива людей, зай­нятих в економіці, дістане нову свободу і планування не буде цьому перепо­ною. Насправді ж жорстке планування, яке вважалося стрижнем економіч­ної політики і державного керівництва господарством у радянській оку­паційній зоні, с гало типовим прикладом того, як РВАН здійснювала політи­ку у цій сфері, яка суперечила букві і духові Потсдамських рішень. Це був крок на шляху насадження в Німеччині соціалістичних принципів господа­рювання.

Разом з тим, Радянський Союз демонтував і вивіз понад 600 із загаль­ної кількості 3474 демонтованих народногосподарських об'єктів промисло­вих підприємств зі східної частини Німеччини, що дозволило скоротити тер­міни відбудови народного господарства в СРСР.

Упродовж 1945-1946 років за активної участі КПН-ССПН і при підтримці РВАН у радянській зоні окупації було проведено радикальну аг­рарну реформу. Супроводжувалася вона конфіскацією земель усіх великих землевласників (тих, хто мав понад 100 га землі), а також воєнних злочинців і активних прихильників нацистського режиму. Реформа відбувалася в умо­вах гострої боротьби. Некомуністичні партії чинили можливий за тих умов опір. Уже при здійсненні реформи частина комуністів та соціал-демократів пропонувала перетворити конфісковані господарства у колективні господар­ства. Слід зауважити, що на початку земельна реформа відіграла певну по­зитивну роль, але згодом німецькі комуністи почали копіювати досвід більшо­виків і створювати кооперативні господарства. Загалом було конфісковано станом на 1 липня 1948 року 39 відсотків усіх сільськогосподарських площ зони, із них 83 відсотки належали поліцаям, близько трьох відсотків воєн­ним злочинцям і активним нацистам, 14 відсотків - державі. У приватну власність здебільшого сільськогосподарським робітникам та безземельним було передано 67 відсотків конфіскованих земель. Отримали вони в серед­ньому по 7 гектарів. Були й дрібні орендарі і малоземельні селяни. Чимало цих людей відмовлялися від земельних паїв.

Таким є перелік значних економічних та політичних заходів у радянській

зоні, які справді привели до підриву тих основ, на які спирався нацистський режим, і ліквідували націонал-соціалізм як політику та ідеологію. Але зво­ротній бік цих заходів полягав у запровадженні не демократії, як влади звільненого від нацизму німецького народу, а як «контрольованої демократії» або «демократії» радянського взірця. Замість диктатури нацистської насад­жувалася диктатура комуністичного режиму. Заяви та висловлювання ра­дянських військовиків, які входили до РВАН, також засвідчують, що «в Німеч­чині будували не загалом миролюбну демократичну республіку, а соціалі­стичну республіку.»

Після проголошення у вересні 1949 року ФРН 7 жовтня цього ж року на Установчих зборах було схвалено конституцію Німецької Демократичної Республіки. 11 жовтня парламент обрав В.Піка президентом НДР. Отто Гро­теволь сформував і очолив перший уряд НДР: з 18 міністрів 8 були членами СЄПН, 4 - ХДС, 3 - ЛДПН, по одному депутату від НДПН та ДСПН та один безпартійний. РВАН була реорганізована у Радянську Контрольну Комісію (РКК). Було взято курс на побудову соціалізму радянського взірця.

Берлінський червень 1953-го року. Після закінчення другої світової війни та нового перерозподілу сфер впливу у Європі між СРСР та США, найслухнянішою та найвідданішою особисто Сталіну серед усіх країн соц­іалістичного табору виявилася новостворена Німецька Демократична Рес­публіка. Лідери правлячої в НДР Соціалістичної єдиної партії старанно ви­конували всі накази з Москви, навіть якщо вони були безглуздими Не об­ійшлося в НДР і без своїх політичних репресій. За наполяганням керівницт­ва КПРС соціалістична Німеччина всі сили кинула на форсування розвитку важкої промисловості, що викликало серйозну нестачу продовольства у країні. Перебої з харчами почалися навіть у столиці НДР - Берліні. Зарплат­ня весь час падала, податки зростали, а на довершення всього 28 травня 1953 року Рада міністрів НДР ухвалила вкрай непопулярне рішення про де-сятивідсоткове підвищення норм виробітку з одночасним підвищенням цін на продукти. Але часи вже були трохи інші: Сталін ось вже три місяці, як тихо лежав поруч із Леніним у Мавзолеї, а в Кремлі точилася прихована боротьба за владу. Москві було не до німецьких проблем, і це відчувалося навіть у Німеччині.