Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 8 страница

Лише смерть Сталіна 1953 року зупинила цю криваву вакханалію. Цим роком завершується другий етап повоєнної історії країн Східної-Євро­пи. Щоправда, смерть радянського диктатора не означала ще " початку кінця" тоталітаризму ні в Радянському Союзі, ні в східноєвропейському регіоні, але вона започаткувала їхній вступ в новий етап свого розвитку.

Третій етап тривав майже 40 років: з 1953 і до кінця 80-х років XX століття. Він позначений системними кризами, антисоціалістичними рево­люціями, відлигами, нормалізаціями в регіоні, які засвідчували невідворотній процес руйнації тоталітарної політичної системи. Перелік перманентних криз в регіоні суттєвий: червнева революція 1953 року в НДР, події в Польщі влітку 1956 року, народна революція 1956 року в Угорщині, " празька весна" 1968 року в Чехословаччині, революція у Польщі на початку 80-х років. Всі вони були придушені з допомогою військової сили, в тому числі радянської та армій країн-учасників Організації Варшавського договору. На появу оз­нак реальної та потенційної кризи соціалістичної системи комуністичні партії змушені були реагувати спробами реформ. Суспільна ж свідомість в цілому розвивалася від вимог вдосконалення " системи соціалізму" до усвідомлен­ня необхідності її ліквідації. Проте цей процес тривав довго і завершився, як ми вже зазначили, наприкінці 80-х років.

Останній, четвертий, період припав на кінець 80-х - 90-і роки XX сто­ліття. Він характеризується тотальним поглибленням кризових явищ в соц­іально-економічному та політичному розвитку країн, перемогою антисоціа-лістичних, демократичних революцій і пошуками власних, самобутніх шляхів національного та політичного відродження.

Революції кінця 1980-х - початку 1990-х років, зовнішні та внутрішні передумови, національні форми та особливості. Ці революції постають як події, що визріли в тодішніх соціально-економічних та політич-

них структурах, а їхня синхронність та перебіг за принципом " ефекту домі­но" обумовлені подібністю і взаємопов'язаністю розвитку країн регіону. При розгляді даної теми постає передовсім проблема понятійного характеру, або проблема дифініцій революцій. Незаперечним є те, що визвольні рухи кінця 1980 - початку 1990-х років у Східній Європі є революціями абсолютно нового типу і світова історія не переживала подібних революційних змін. Питання типології згаданих суспільних рухів залишається не з'ясованим. Ліворадикальні сили (комуністи) називають їх консервативними, антикому­ністичними, або ж контрреволюціями. Праві ж сили - антибюрократични­ми, антитоталітарними, народними, демократичними. Так чи інакше, відо­мо, що будь-які революії вирішують питання влади: її захоплення чи ліквіда­цію, зміну політичного ладу чи системи в цілому. Такі зміни фактично відбу­лися у східноєвропейському регіоні. На нашу думку, найбільш оптимальним варіантом буде кваліфікація цих революцій як демократичних, оскільки вони передбачають створення в країнах ЦПСЄ громадянських суспільств, держав добробуту, сильних, процвітаючих систем.

Проблему передумов дослідники розв'язують по-різному: одні вважа­ють визначальними внутрішні фактори, інші віддають перевагу зовнішнім факторам, тобто радянському, треті дотримуються думки про сприятливе поєднання внутрішніх та зовнішніх причин. Найбільш вдалою видається остання позиція.

Аналізуючи зовнішні передумови, варто почати зі змін глобального характеру, перша з яких полягає в тому, що системний чи табірний поділ світу приводив світову спільноту до безвихідних ситуацій, адже ні десяток, ні гори ядерної зброї, ні виведення її в космос, ні створення ядерних парасо­льок не гарантували виживання жодній із систем; друга полягає у тому, що капіталістична система, чи західна модель суспільного розвитку, зазнала знач­них еволюційних трансформацій соціального характеру. Відомий ленінсь­кий прогноз про імперіалізм як переддень соціалістичних революцій вия­вився простою кон'юнктурщиною. Західна, капіталістична, модель суспіль-но-економічного розвитку володіє іманентними важелями для свого вдоско­налення, якісного зростання і набрала нині " соціалізованого" характеру і далеко не вичерпала своїх можливостей щодо подальшої еволюції. Вона демонструє переконливо свої переваги щодо якості та рівня життя людей. Це по-перше. По-друге, без зовнішнього поштовху, а саме: " перебудови" в СРСР, проголошеної М.Горбачовим, відмови від " доктрини Брежнєва" (обо­в'язку Радянського Союзу захищати соціалістичні завоювання в усьому світі), визнання за народами соціалістичного блоку права вибирати свій шлях роз­витку, агонія соціалістичної ситеми була б набагато довшою, напевно, кри­вавішою й трагічнішою. Система, яка породжена кривавими методами в Росії 1917 " року, а після другої світової війни насильно експортована до

Східної Європи, була генетично закодована на крах, адже в ній відсутні будь-які внутрішні стимули для свого власного якісного саморозвитку. Щоправ­да, це не виключає певних економічно-соціальних успіхів до тих пір, поки с можливість використовувати екстенсивні, мобілізаційні методи. До того ж, як відомо, система переживала перманентні соціально-економічні та пол­ітичні кризи.

Щодо внутрішніх передумов, то науковці виділяють декілька принци­пових " рівнів" (компонентів) кризи: етичний, ідеологічний, політичний, організаційний, соціальний, охлократичний тощо. Дамо коротке тлумачен­ня цих компонентів. Етичний полягає в " десакралізації" влади, тобто повної її дискредитації наприкінці 1980-х років. Ідеологічний компонент пов'яза­ний передовсім з усвідомленням утопічності марксистсько-ленінського вчен­ня у практичному сенсі. Політичний рівень кризи віддзеркалювався у зни­женні " якості" владних рішень, у боротьбі номенклатури за свої привілеї, самозбереження, її переродження. Організаційний компонент переплетений з політичним і відбиває зростаючий рівень некерованості державою і всім громадським життям. Соціальний рівень кризи вказує насамперед на соц­іальне невдоволення матеріальним рівнем життя. Щодо охлократичного компонету кризи, тобто влади натовпу, то він характерний лише для Румунії та Албанії через слабкість революційних політичних партій та рухів, які роз­диралися внутрішніми чварами і не змогли спрямувати народне невдоволен­ня у конструктивне русло. В інших східноєвропейських країнах цей компо­нент був незначним і загалом в країнах регіону демократичні перетворення мали організований і переважно мирний, парламентський характер, дістав­ши назви " ніжних" чи " оксамитних" революцій. Додамо, що стабільним не­гативним психологічним подразником для народів регіону було тривале пе­ребування на їхній території радянських збройних угруповань. Західна гру­па військ (ЗГВ), яка дислокувалася у Східній Німеччині, нараховувала на­прикінці 1980-х років 550 тис. солдатів, офіцерів, членів їхніх родин та вільно­найманих; Центральна група військ (ЦГВ), утворена після вторгнення 1968 року у Чехословаччину, складалася з 136, 3 тис. осіб; Північна група (ПГВ) військ у Польщі нараховувала 67 тис. осіб, а Південна група (ПГВ) в Угор­щині - 65 тис. Якщо до цього додати ще 150-тисячну групу радянських військ у Прибалтиці, функції яких також зосереджувалися на " захисті завоювань соціалізму" у східноєвропейському регіоні, і насамперед у Польщі, то мож­на говорити про майже мільйонну армаду, готової за наказом вождів КПРС не тільки здійснити фронтальний марш-кидок до Рейну, а потім до Ла-Ман­шу й відкинути зовнішніх ворогів, а й провести масовану поліційно-караль-ну операцію щодо будь-якої із " союзних" держав з метою придушення " ан­тирадянщини" та інших " внутрішніх противників нового ладу".

Конкретизуючи особливості та форми революцій, зауважимо, що вони

за цієї характеристикою суттєво різняться. Так, у Польщі та Угорщині пере­дача влади відбулася мирно, цивілізовано, без громадських струсів. їх нази­вають інколи " переговорними революціями", або революціями за " круглим столом", коли реформістське крило ПОРП чи УСРП шляхом переговорів з опозицією домовлялося про революційні зміни.

Друга модель впроваджувалася в Болгарії та Албанії, в яких революц­ійний процес розпочався з боротьби всередині компартій, що привело до відставки " вождів" та приходу до влади комуністів-реформаторів. Тут йшли від зміни та оновлення політико-партійної еліти до поступової зміни пол­ітичної системи.

Третій шлях було обрано в НДР та ЧССР, де відбулися загалом без­кровні революції — " оксамитова" в ЧССР та " осіння" в НДР, в яких спостер­ігалося поєднання боротьби у вищій партійній верхівці та масових, в ціло­му мирних, виступів народу.

Нарешті, справжня народна революція у Румунії з великими людськи­ми жертвами.

Таким чином, на січень 1992 року у всіх східноєвропейських країнах діяли некомуністичні уряди, обрані волевиявленням народу, за деяким ви­нятком Румунії та Албанії. В цих країнах виборці налякані стихією ринку та радикальним націоналізмом схилися в бік обережних поступових змін і підтримали реформістів - вихідців із колишніх правлячих партій.

І.Албанія

Особливості руху Опору. Визволення країни від окупації та її на­слідки. Рух Опору проти італійської, а з 1943 року і німецької окупації по­чав набирати організованого характеру після створення 1941 року за допо­могою югославських комуністів малочисельної комуністичної партії Албанії (КПА). Входили до неї переважно селяни та учнівська молодь. На час ство­рення КПА в її складі було 130, наприкінці 1944 року-2800, а в 1945 році -10 тисяч осіб. Албанське суспільство у політичному відношенні було вкрай нерозвиненим, тому новостворена компартія фактично не мала серйозних конкурентів. її роль і одноособова влада зростали в міру піднесення анти­фашистської боротьби в країні. Вплив прореспубліканської політичної орган­ізації " Баллі Комбетар" та промонархічної " Легалітет", які виступали проти співпраці з комуністами, був підірваний їхнім колабораціонізмом з окупац­ійною владою.

Комуністи за підтримкою Белграда та Москви ініціювали розгортання партизанського руху. У вересні 1942 року у визволеній партизанами Пезі відбулася конференція представників албанського руху Опору, яка прийняла рішення про утворення Національно-визвольного фронту Албанії на чолі з Енвером Ходжою. Фронт об'єднав усі антифашистські політичні та гро-

мадські організації (жіночі, молодіжні, профспілкові), а також представників імущих класів. На початку 1943 року почалося всенародне повстання проти окупантів та формування албанської національно-визвольної армії. На осінь того ж 1943 року частину південної Албанії було звільнено, тут почали фун­кціонувати контрольовані комуністами нові органи влади - народно-виз­вольні ради.

24 травня 1944 року в одному із визволених районів Албанії, в місті Пермет, відбувся Антифашистський національно-визвольний конгрес, який сформував вищі органи влади: парламент - Антифашистську національно-визвольну раду (АНВР) та уряд - Антифашистський національно-визволь­ний комітет на чолі з Е. Ходжою. Весною цього ж року гітлерівське команду­вання почало виводити свої сили з албанської території. В цих умовах акти­візувалися дії 70-тисячної Народно-визвольної армії, яка на літо визволила три чверті країни, а 17 листопада вступила до столиці - Тирани. Восени 1944 року всю територію " країни орлів" було очищено від ворога. Таким чином, Албанія виявилася єдиною східноєвропейською країною, яка самостійно, без участі радянських чи англо-американських сил, звільнилася від італо-німецької окупації. Саме тому албанські комуністи стали неподільними гос­подарями в країні.

Післяокупаційна Албанія опинилася у складній економічній ситуації. Це була відстала аграрна країна з феодально-патріархальними рудимента­ми. За переписом 1945 року її населення становило 1 122 044 особи, з яких 21, 3 відсотка жили в містах, а 78, 7 - у сільській місцевості. 70 відстоків албанців були неписьменними. У роки окупації зазнали хижацької експлуа­тації корисні копалини, цілковитої руйнації сільське господарство, багато земель пустувало. У результаті бойових дій були підірвані мости, нафтопро­мисли, шахти, рудники, розладнано комунікації, знищено житловий фонд. Більшість підприємств легкої і харчової (провідних галузей) не працювала. Виробництво електроенергії складало 58 відсотків від довоєнного рівня, тек­стильних виробів - 35, харчових продуктів - 19. Частину золотого запасу держави прихопив король Зогу, іншу - нацисти (за албанськми даними, 2454 кг). До цього додалася проблема біженців: 25 тисяч абланців поверну­лися з північної Греції. Першочерговим стало питання відбудови народного господарства та налагодження громадського життя.

Міжнародне становище- Радянсько-албанські відносини. Виходя­чи з американо-англійської декларації 1942 року про визнання боротьби ал­банського народу складовою частиною європейського антифашистського руху Опору, Тимчасовий уряд, сформований у листопаді 1944 року з пред­ставників НВФ, звернувся до провідних держав антигітлерівської коаліції з проханням визнати його єдиним урядом Албанії. Проте США і Великобри­танія не поспішали з позитивним рішенням. Першою державою, яка у травні

1945 року визнала уряд Албанії, була Югославія. Того ж року, упродовж жовтня-листопада, це зробили Польща, Болгарія, Чехословаччина та СРСР. В грудні 1945 року між Албанією і Радянським Союзом були встановлені повномасштабні дипломатичні відносини.

Із західноєвропейських держав першою визнала албанський уряд Фран­ція. США та Великобританія висловили намір визнати Тимчасовий уряд Албанії за умов, якщо в країні будуть проведені вільні, демократичні і бага-топартійні вибори до установчих зборів, а також безперешкодного в'їзду представників зарубіжної преси та підтвердження всіх довоєнних америка-но-албанських договорів і угод. Албанське керівництво відмовилося надати гарантії та юридичну силу договорам зі США. Коли ж на листопадових ви­борах 1945 року перемогла компартія, яка перетворилася в єдину загально­національну політичну силу, питання про визнання Албанії Сполученими Штатами відпало само собою. Цього ж року США відкликали свою місію, яка перебувала у Тирані упродовж 18 місяців.

Англо-албанські стосунки ускладнилися, а згодом і перервалися інци­дентом, який стався у жовтні 1946 року. Саме тоді у протоці Корфу, непо-далів від албанського порту Саранда, підірвалися на мінах два англійські есмінці. Англія заявила про причетність Албанії до мінування, хоч насправді вона не мала, за албанськими даними, ні морських мін, ні плавучих засобів для їхньої установки. Питання розглядалося в Раді Безпеки ООН та Міжна­родному суді у Гаазі. Суд більшістю голосів визнав відповідальною за інци­дент Албанію і зобов'язав її виплатити Англії компенсацію у сумі 840 тисяч фунтів стерлінгів. Албанський уряд відхилив це рішення як незаконне. Під цим приводом Англія відмовилася повернути албанське золото, яке було вивезене з Німеччини і розміщене у британських банках. До речі, відповід­но до рішень Паризької конференції 1946 року про репарації з Німеччини, золото* захоплене гітлерівцями, поверталося державам-власникам. Було ство­рено спеціальну троїсту комісію з представників США, Англії та Франції, яка визнала справедливим повернення албанського золотого запасу. Проте британський уряд затримав золотий запас " країни орлів" як компенсацію за свої підірвані есмінці. Албанський уряд у подальшому не раз порушував питання про своє золото.

Загалом на 1953 рік в Албанії діяло всього 10 посольств - 8 з соціалі­стичних країн та 2 з капіталістичних - Італії та Франції.

Фатично Албанія опинилася у міжнародній ізоляції. її не допустили на установчу конференцію ООН у Сан-Франциско, як і до участі у Паризькій конфереції 1946 року. Тільки підтримка СРСР, Польщі, Югославії, а також Франції забезпечила їй право на німецькі репарації, хоч і в мінімальному розмірі.

Пісна співпраця розвивалася між Албанією та Югославією.оскільки їх

багато що зв'язувало у роки війни, сприяли цьому і однотипні соціально-економічні та політичні процеси в обох країнах. Югославія, як уже зазнача­лося, першою визнала Албанію, а в липні 1946 року підписала з нею до­говір про дружбу та взаємодопомогу. Албанський лідер Е.Ходжа свій пер­ший зарубіжний офіційний візит здійснив до Югославії. Йосип Броз Тіто нагородив свого союзника югославським орденом Народного героя.

Водночас в югословсько-албанському діалозі Е.Ходжі відводилося підпорядковане місце. Так, при укладенні двосторонньої торговельної уго­ди в березні-квітні 1947 року югославська сторона зажадала від Албанії ска­сувати монополію на зовнішню торгівлю і здійснювати всі експортно-імпортні операції через югославські організації. Аналогічна ситуація повто­рилася під час спільних консультацій при підготовці проекту першого п'я­тирічного плану відбудови та розвитку народного господарства Албанії. Енверу Ходжі пропонувалося не створювати власну промисловість, а обме­житися розвитком сільського господарства та сировинних галузей. Натомість югослави зобов'язувалися постачати Албанії промислові товари. Упродовж 1947 року обидві країни парафували свої грошові системи, уніфікували ціни, підписали рішення про митний союз та погодилися координувати народно­господарські плани. Зрозуміло, що такий варіант стосунків повинен був по­ставити Албанію у залежність від її північної сусідки.

Рівень інтеграції з Югославією та очевидний югославський патерналізм викликав різновекторність у поглядах членів ЦК КПА. Югославське парт­ійно-державне керівництво також доклало до цього зусиль, розпочавши ма­совану критику свого головного албанського опонента Нако Спіру, який не витримав нападок і покінчив життя самогубством. Усунувши противників, югослави розробили проект передислокації своєї стрілецької дивізії в Алба­нію, в район Корчі, під приводом захисту албано-грецького кордону. Зазі­хання югославського лідера Й. Броз Тіто на суверенітет Албанії, прагнення встановити над нею свій протекторат викликали невдоволення їхнього стар­шого партнера - СРСР.

Рубежем в югославсько-албанських стосунках стала резолюція Комун­істичного інформаційного бюро від 28 червня 1948 року " Про становище в компартії Югославії". Албанське керівництво було слухняним і вже 1 липня повідомило про анулювання договорів з Югославією та висилку з країни її радників (близько 600 осіб). У вересні того ж року вчинено розправу над прихильниками югославської орієнтації, зокрема, К.Дзодзе - мінісгорм внутрішніх справ (його розстріляли за вироком суду), та реабілітовано тих, хто виступав за тісний союз з кремлівським керівництвом.

Албанський лідер Е.Ходжа вирішив негайно скористатися розривом стосунків з Югославією. 1949 року він звернувся до ЦК ВКП(б) з листом під назвою " Про Косово і Метохію", в якому просив радянського сприяння у

національно-визвольній боротьбі албанців, які проживають в Косовому, Метохії, Македонії та Чорногорії, проти " фашистської банди" (Й.Броз Тіто та його оточення) за возз'єднання з батьківщиною. Кремль не наважився санкціонувати таку акцію і пообіцяв, що доля албанської меншини буде ви­рішена після ліквідації югославських " фашистів". Натомість Москва взяла на себе 50 відсотків витрат на албанську армію та відрядила до Тирани своїх військових інструкторів.

Загалом радянсько-албанські відносини розвивалися після війни успі­шно і різнопланово. З червня 1945 року до Москви почали регулярно на­відуватися албанські делегації. 22 вересня того ж року було підписано на умовах радянського кредиту в 1, 5 млн. доларів першу угоду про поставки Албанії зерна та хімдобрив. У невдовзі у порту Дуррес пришвартувався пер­ший радянський пароплав із зерном. Нагадаємо, що Албанія через невро­жай переживала серйозну скруту з продовольством та товарами першої не­обхідності. Поряд з наданням кредитів, поставками товарів, обладнання та продуктів харчування радянський уряд погодився на підготовку у вищих навчальних закладах СРСР високоосвічених кадрів з числа албанської мо­лоді, відрядив до Албанії сотні своїх різноирофільних спеціалістів.

Починаючи з 1947 року, Е.Ходжа щороку відвідував Москву, зав'язав довірчі стосунки із Сталіним, який у 1947 році нагородив албанського сате­літа орденом Суворова. На всіх офіційних заходах Е.Ходжа завжди з'являв­ся зі сталінською нагородою на грудях. У другій половині 1940 - на початку 1950-х років з допомогою СРСР було споруджено текстильний комбінат (пер­ший такого профілю в Албанії), першу залізницю, яка з'єднала Тирану з портовим містом Дурресом та ряд інших підприємств. Радянські спеціалі­сти провадили активні геолого-пошукові роботи, в столичному університеті працювало кілька сот радянських викладачів. Вони ж часто-густо посідали керівні посади у народному господарстві, освіті тощо.

У 1950 році Албанія стала членом Ради Економічної Взаємодопомоги, у 1955-му - членом Організації Варшавського договору (ОВД). В кінці 1940-х років для участі у відбудові радянських міст прибули албанські добровольці. На початку 1950-х років в Тирані та Дурресі були побудовані заводи-дублі-кати 31С і ЗІМ - подарунки Сталіна Албанії.

З 1946 по 1958 рік СРСР побудував і володів військово-морською ба­зою в албанському порту Вльора. Це була єдина радянська військова база у Середземномор'ї. Саме через Вльору і комунікації південної Албанії надхо­дила радянська підтримка комуністичним повстанцям у Греції, уряд якої неодноразово звертався в ООН зі скаргами на Албанію.

На рубежі 1950-1960-х років у радянсько-албанських відносинах став­ся драматичний розрив. Прийнято вважати, що суперечки між СРСР та Албанією почалися через несприйняття албанським керівництвом критики

Сталіна на XX з'їзді КПРС. Це не зовсім так. У звітній доповіді ЦК Ал­банської партії праці на її 3-му з'їзді декларувалося цілковите схвалення курсу радянських комуністів, спрямованого на подолання наслідків культу Сталі­на, хоч необхідно визнати, що керівництво АПП було найменш підготоване до сприйняття хрущовських оцінок діяльності московського тирана. Щоп­равда, ця лінія АПП не мала подальшого розвитку. Більше того, на 5-му з'їзді АПП її керівництво висунуло як попередню умову нормалізації двос­торонніх стосунків повну " реабілітацію Сталіна".

Більш суттєвими були розходження між АПП та КПРС щодо оцінок того, що відбувалося в Югославії і навколо неї. Слід підкреслити, що алба-но-югославські відносини до війни складалися через статус албанської мен­шини в Югославії непросто. У роки війни обидві країни досить тісно коор­динували свої дії. Упродовж перших повоєнних років югославське керів­ництво докладало чимало зусиль, спрямованих на фактичну інтеграцію Ал­банії з Югославією. Для Й.Броз Тіто виявився надто спокусливим приклад радянської імперії - СРСР, щось подібне він планував на Балканах. Врешті-решт югославський лідер вирішив діяти в обхід Радянського Союзу, що су­перечило ієрархії стосунків всередині радянського блоку. Позиція Белграда, як відомо, стала головним пунктом радянсько-югославського конфлікту, який спалахнув у березні 1948 року і через три місяці призвів до виключення Югославії з радянського блоку. Цим було покладено кінець планам Й. Броз Тіто про федералізацію на Балканах.

Албанське керівництво повністю солідаризувалося з Москвою у конфлікті з Тіто та резолюцією Комінформбюро щодо КПЮ. Разом з тим для нього став несподіванкою радикальний поворот М.Хрущова у відноси­нах з Югославією та його візит 1955 року до Белграда. Це був, як кажуть, один бік медалі. Другий полягав у тому, що радянські керівники, виходячи з усталених традицій підпорядкованості зарубіжних компартій КПРС, почали переходити межі у двосторонніх радяно-албанських відносинах: " радили" албанським керівникам, як себе поводити з Югославією, кого реабілітувати, доходило до того, що Москва почала втручатися у кадрові питання у вищо­му ешелоні албанської влади. Все це відбувалося на тлі перманентних еко­номічних труднощів, які переживало албанське суспільство. Проте розбіж­ності ще не набрали конкретних форм, про що свідчить візит радянської партійно-державної делегації до Тирани влітку 1959 року. Під час візиту М.Хрущов заходився розгортати перед албанцями авантюрні проекти, на­приклад, про перетворення Албанії у квітучий сад, закликав не витрачати коштів на розвиток зернового господарства, оскільки в СРСР миші з'їдають більше зерна, аніж потрібно " країні орлів". У цьому ж році Москва та Тира­на виступили зі спільною ініціативою про перетворення Балкан та Адріати­ки у зони, вільні від ядерної та ракетної зброї.

Водночас наприкінці 1950-х років АПП поступово почала солідаризу­ватися з так званою особливою лінією компартії Китаю, яка виявляла більше розуміння албанських проблем. Саме тому Е.Ходжа відмовився підтримати пропозицію бухарестської наради керівників комуністичних та робітничих партій у червні 1960 року про організацію колективного засудження ком­партії Китаю. Москва перейшла відтоді до силових методів у стосунках з Албанією, затримала поставки сільськогосподарської техніки і зерна якраз тоді, коли вона переживала неврожай. Тирана звернулася по допомогу до Франції, яка й надіслала потрібну кількість зерна. Конфронтація набирала конкретних форм.

На нараді комуністичних і робітничих партій у Москві в листопаді 1960 року Е.Ходжа виступив з промовою, в якій виклав позицію АПП щодо прин­ципів мирного співіснування, соціалістичного будівництва та ролі Сталіна. Вона розходилася з генеральною лінією КПРС. Більшість присутніх партій засудили керівництво АПП, дії якого було розцінено як зраду пролетарсько­го інтернаціоналізму.

За цим посипалися суворі санкції щодо Албанії: радянська сторона анулювала надання їй уже погоджених кредитів під третю п'ятирічку (1961-1965 роки), зажадала негайно погасити борги, відкликала радянських спец­іалістів, які працювали в різних галузях албанського народного господар­ства, позбавила права албанських студентів навчатися у радянських навчаль­них закладах. Приклад СРСР наслідували інші соціалістичні держави, крім Угорщини. Вони заморозили кредити і всіляко обмежили економічну співпра­цю з Албанією.

У першій половині 1961 року склалася напружена ситуація довкола радянської військово-морської бази у Вльорі, а також на кількох підводних човнах зі змішаним радяно-албанським екіпажем (з радянських моряків насміхалися, їх третирували). В травні того ж року радянське керівництво прийняло рішення про демонтаж військово-морської бази у Вльорі, а 4 чер­вня радянські кораблі покинули албанські води. Радянські моряки були де­портовані з підводних човнів, самі ж човни залишалися у складі албанських ВМС. Всі спроби порозумітися були марними, оскільки обидві сторони не шукали компромісу, а лише відповіді на питання: хто винен?

Проте албанська партійна делегація прибула у жовтні 1961 року на XXII з'їзд КПРС. Напередодні з'їзду з ініціативи М.Хрущова було прийнято рішен­ня про винесення тіла Сталіна з Мавзолею. Е.Ходжа відгукнувся на цю подію розлогим зверненням до радянського керівництва, звинувачуючи його у зраді, ревізіонізмі, блюзнірстві і вимагав передати Албанії прах кремлівського вождя.

У з'їздівській доповіді радянський лідер піддав гострій критиці пози­цію АПП, вдався до особистих випадів проти її керівників. Заключні слова

першого секретаря ЦК КПРС в частині, де йшлося про Албанську партію праці, були настільки емоційним, що їх вирізали зі стенограми.

У відповідь Е.Ходжа на урочистому засіданні в Тирані з нагоди 44-ї річниці жовтневого перевороту 1917 року у Росії більшу частину своєї про­мови присвятив М.Хрущову, критикуючи його за примирення з югославсь­ким ревізіонізмом, за антимарксистські погляди взагалі, засудив культ його персони.

Невдовзі конфлікт поширився на міждержавні відносини. 25 листопа­да 1961 року міністерство закордонних справ СРСР оголосило про відкли­кання свого посла з Тирани і зажадало від албанського керівництва припи­нити поширення матеріалів, які " сповнені ганебної брехні" щодо радянсько­го уряду та рішень XXII з'їзду КРПС. З грудня - нова радянська акція: відкликання всього персоналу з радянського посольства та торговельного представництва в Народній Республіці Албанії і вимога, щоб албанське по­сольство і торговельне представництво покинуло радянську країну. Під тис­ком Кремля більшість європейських соціалістичних країн вдалися до рест-риктивних заходів щодо НРА, але жодна з них не розірвала дипломатичних відносин з нею.

10 грудня 1961 року у редакційній статті органу ЦК АПП газеті " Зері понулліт" під заголовком " Небачений акт у відносинах між соціалістичними країнами були " засуджені методи радянського тиску на Албанію, вказувало­ся, що, зазнавши поразки у нав'язуванні своїх поглядів АПП, М.Хрущов принизився до помсти, а ідеологічні розбіжності поширив на сферу держав­них відносин, отже, ставлення радянської сторони до Албанії є ворожим.

Албанські делегації приїжджали, однак, до Радянського Союзу у 1961 та 1963 роках на 5-ий Міждержавний конгрес профспілок та на Всесвітній конгрес жінок. Але стосунки між обома державами перебували у глухому куті. Албанія відкликала зі свого посольства у Москві навіть технічний персонал, як і СРСР. 1962 року вона вийшла з РЕВ, а у 1963 році заявила, що не має наміру виплачувати борги Радянському Союзу та іншим соціалі­стичним країнам. 1968 року припинила свою участь в ОВД у зв'язку з його агресією у Чехословаччині.