Номіки, економічного дива та міжнародної співпраці (1960-1975 роки). 10 страница

Нова загальнонаціональна криза вибухнула в лютому 1991 року. Роз­почалася вона з голодного страйку 720 студентів і викладачів Тиранського університету та інших навчальних закладів столиці. Страйкарі вимагали відставки уряду, поліпшення побутових умов у студентському містечку та зняття приізвища Е.Ходжі з назви університету. Пленум ЦК АПП 19 лютого відхилив вимоги студентів. Наступного дня в результаті спонтанного висту­пу жителів столиці було повалено на центральному майдані статую Е.Ходжі. 20 лютого Р.Алія заявив по телебаченню, що стабільність буде відновлено і створив Президентську раду та новий Кабінет Міністрів. Разом з тим А.Чар-чані в останній день свого прем'єрства підписав рішення про те, що Ти­ранський університет не носитиме імені Е.Ходжі. Студенти припинили го­лодування.

Проте напруга у столиці не спадала. Були введені війська для охорони урядового кварталу та патрулювання вулиць. 22 лютого вже були перші жер­тви. На півдні країни підвели голову прихильники Е. Ходжі і закликали пе­ренести столицю у Вльору. З декларацією, яка засуджувала акти вандалізму, виступила Демократична партія.

Зусиллями політичних партій та громадських організацій вдалося відно­вити певний спокій. Країна йшла до перших вільних і багатопартійних пар­ламентських виборів, які відбулися у березні - квітні 1991 року. Албанська партія праці здробула перемогу, за неї проголосувало 62 відсотки виборців, і вона таким чином здобула 169 парламентських мандатів з 250. Демокра­тична партія- основний її опонент - 75 мандатів, що було безперечним усп­іхом, якщо врахувати, що партія сформувалася за три з половиною місяці до виборів. Сам Р. Алія особисто програв вибори до парламенту.

На першій сесії Народних зборів, яка відкрилася 22 квітня, було засно­вано президентську форму правління в Республіці Албанія, як відтепер відпо­відно до нової редакції ст. 1 Конституції почала називатися країна. Першим президентом обрали (" за" - 172 з 250) Р.Алію. Був сформований коаліцій­ний уряд. Услід за цим оголошено амністію політв'язням (280 осіб), депар­тизацію армії та правоохоронних органів.

Опозиція влаштовувала мітинги та страйки, у травні 1991 року відбув­ся загальнонаціональний страйк. Влітку цього ж року АПП переіменувала себе на Х-му з'їзді в Албанську соціалістичну партію і прийняла нову про­граму, оголосивши себе " партією демократичного соціалізму".

Проте нестабільність наростала, тривалії перманентні мітинги та страй-

ки. Справу Е.Ходжі було піддано анафемі, а його прах двічі перепоховали. У грудні 1991 року представники Демократичної партії вийшли з уряду і зажа­дали нових парламентських виборів. Нові вибори до парламенту відбулися у березні 1992 року. Демократична партія перемогла, набравши дві третини місць у Народних зборах. Нова політична ситуація призвела до нових пре­зидентських виборів, на яких переміг фундатор та лідер ДП Салі Беріша. Він народився 1944 року у мусульманській селянській сім'ї. Здобув медичну освіту у Тиранському університеті, за фахом хірург-кардюлог. Викладач ун­іверситету, професор. Входив до групи лікарів, які обслуговували вище кер­івництво країни.

Албанська соціалістична партія перейшла в опозицію. Намагаючись стабілізувати обстановку в країні. Демократична партія почала " закручува­ти гайки". Першими це відчули комуністи. В липні 1992 року компартію Албанії було заборонено, а у серпні розпочався судовий процес у Тирані над 18 колишніми албанськими керівниками, Р.Алію засудили до дев'яти років, а вдову Ходжі - Неджіміє - до одинадцяти років тюремного ув'язнення. Особ­ливу твердість демократи виявили після поразки у серпні 1992 року на вибо­рах до муніципальних органів влади. У поразці вони звинуватили " прокому­ністичну, антидемократичну фракцію" у своїх лавах. На партконференщї з партії було виключено вісім відомих діячів. До цього додалося погіршення економічної ситуації. 1992 року зупинилися майже всі промислові та енерге­тичні підприємства, транспорт, припинили роботу університети (їх було два), 70 відсотків шкіл і половина інститутів. Тоді ж було скасовано всі соціальні пільги та гарантії, ціни у порівняння з 1989 роком зросли у п'ять разів, зав­мерло житлове будівництво.

Нове керівництво розпочало політику " конструктивного руйнування" і під контролем Міжнародного валютного фонду поворот до жорсткої моне­тарної та фіскальної діяльності, що призвело до закриття збиткових підприємств, яких була більшість. В результаті виробництво на початку 1994 року впало більше ніж на половину, без роботи залишилося 50 відсотків пра­цездатного населення. Тривала масова еміграція, яка склала 300 тисяч осіб (10 відсотків населення Албанії). Грошові перекази емігрантів та допомога Заходу стали основними джерелами надходження коштів. Поштовх сільсько­му господарству дало повернення селянам землі, а сільське населення скла­дало 65 відсотків албанців.

Загалом перші результати реформ були обнадійливі: соціалістична про­мисловість та сільське господарство перетворювалися в економіку влас­ників. На цій основі розпочався новий етап - етап інвестування в розвиток інфраструктури, модернізація банківської системи, промислового виробниц­тва. 1995 року в Албанії було реалізовано 200 іноземних інвестиційних про­ектів - від заснування кав'ярень до розвідки покладів нафти. Європейський

банк реконструкції та розвитку фінансував проекти на 100 млн. дол. Албансь­ка держава гарантувала іноземним інвесторам їхні прибутки та можливість їх вивозу з країни.

У зовнішньополітичній сфері Албанія переборювала наслідки політи­ки " самоізоляції". Відновлено дипломатичні та культурні стосунки з багать­ма країнами світу. Албанія стала членом Організації Ісламська конференція (63 відсотки албанського населення сповідують іслам). Серйозною пробле­мою залишалося питання статусу етнічних албанців у Сербії, Македонії, Греції.

В травні 1996 року відбулися чергові парламентські вибори, які при­несли перемогу демократам - 86 відсотків голосів виборців. Проте соціалі­сти мали багато підстав для серйозної критики Демократичної партії, серед них - корупція, розкрадання державної власності, фальсифікація виборів тощо. 1997 року стався крах ряду фінансових пірамід, як вважають, підтри­муваних правлячим режимом: 1, 5 млн. (половина населення країни) втрати­ли свої зоощадження (2 млрд. доларів). Люди взялися за зброю, розпочалося справжнє повстання, яке переросло у громадянську війну між кланами. По­всталі контролювали значну частину країни.

У червні 1997 року відбулися дострокові парламентські вибори, на яких демократи зазнали поразки. До влади в Албанії прийшли соціалісти. Уряд очолив Фатос Нано, а президентом став Реджепа Мейдані.

14 вересня 1998 року Салі Беріша, екс-президент Албанії, спробував здійснити державний переворот: невеликій озброєній групі вдалося дестаб­ілізувати ситуацію в Тирані. Проте соціалісти справилися з заколотниками. Фатос Нано подав у відставку і запропонував кандидатом на посаду голови уряду генерального секретаря Соціалістичної партії 31-річного Панделі Майко, який 1990 року брав активну участь у студентських заворушеннях, за що був відзначений президентом Салі Берішою. Новий албанський прем'єр запропонував Салі Беріші сформувати коаліційний уряд. Лідер ДП відмо­вився, його прихильники не склали зброю. Цілі регіони залишилися поза контролем влади. Лише введення миротворчих сил під егідою ОБСЄ попе­редило широку громадянську війну в Албанії.

Новий уряд приступив до приватизації малих і середніх підприємств: 324 вже приватизовано, 100 знаходяться у процесі приватизації, і тільки 45 залишаються в руках держави. Кількість рентабельних підприємств (з чис­ла акцюнованих) зросла вдвоє, на 50 відсотків збільшилися їхні інвестиції, як і надходження від їхньої діяльності до державної казни.

2. Румунія

Період " народної демократії" (1944-1947 pp.). Румунія належить до тієї групи країн, які воювали на боці гітлерівської Німеччини. її участь у

23*

другій світовій війні у складі антикомінтернівського блоку оцінюється сьо­годні по-різному: 1. Як антинаціональна акція, оскільки союз з Гітлером був спрямований проти природних союзників Румунії - Франції та Великобри­танії, в результаті чого країна перетворилася на придаток Німеччини; 2. Деякі дослідники частково виправдовують румунське керівництво, його вступ у війну проти СРСР, обґрунтовуючи це територіальними втратами Румунії внаслідок загарбницької політики Москви; 3. Прихильники третьої точки зору повністю схвалюють участь Румунії у війні на боці Німеччини, кваліф­ікуючи війну проти більшовизму як " священний акт", а генерала Антонеску - як " героя нації", учасників же руху Опору, особливо комуністів, - як зрад­ників і шпигунів,

В умовах очевидної військової переваги держав антигітлерівської ко­аліції перед Румунією постали невідкладні завдання: необхідність виходу з гітлерівського блоку, оновлення існуючих державних структур, демократи­зація економічного та політичного життя, тобто розв'язання загальнонаціо­нальних проблем.

Румунія тих років характеризується слабкістю антиурядового та анти­фашистського руху. Компартія була в підпіллі, більшість її членів - у тюр­мах, тому впливу на хід подій у країні комуністи по суті не мали. Причини цієї ситуації слід шукати у міцності режиму генерала Антонеску (з 1943 року - маршала). В умовах, коли на румунському престолі перебував моло­дий, малодосвідчений король Міхай, йому належали майже диктаторські повноваження. До того ж режимові вдалося консолідувати націю, підігріти в її середовищі націоналістичні та шовіністські настрої, особливо у перші роки війни, коли на радянський фронт було кинуто ЗО румунських дивізій. На окупованих територіях було створено нову румунську провінцію - Транс-ністрію зі столицею в Одесі (площею в 50 тисяч кв. км). Селян спокушали новими землями, роздавали награбоване майно тощо. Недивно, що профа­шистські та націоналістичні настрої виявилися сильними серед румунсько­го селянства, як і серед більшості інтелігенції.

В міру того, як погіршувалася ситуація на радянсько-німецькому фронті і особливо після розгрому німецьких та румунських військ під Сталінгра-дом, де Румунія втратила 200 тисяч своїх вояків, морально-иолітична атмос­фера в країні мінялася. Націоналістична ейфорія пішла на спад, активізував­ся антиурядовий рух. Складалася нова розстановка політичних сил. Пред­ставники антиурядової опозиції почали пошуки компромісу із Заходом, що спричинило введення німецьких військ у румунську столицю. Союзники відмовилися провадити сепаратні переговори з румунськими представника­ми, оскільки Румунія за домовленістю між Великобританією та СРСР опи­нилася у зоні впливу останнього. 1943 року комуністам вдалося створити Патріотичний антигітлерівський фронт, до якого ввійшли вони самі, Фронт

хліборобів (селянська організація на чолі з Петру Грозою), Союз патріотів (з інтелігенції), Угорська спілка трудящих.

27 березня 1944 року радянські війська перейшли румунський кордон, а 2 квітня міністр закордонних справ СРСР В.Молотов передав румунсько­му керівництву умови перемир'я, які можна кваліфікувати як великодушні: розрив союзу з Німеччиною і вступ у війну проти неї; відшкодування збитків, завданих СРСР; звільнення союзних військовополонених; повернення Ру­мунії Північної Трансільванії.

Маршал Антонеску не прийняв цих умов і оголосив про перехід до тотальної війни. Проте він уже не був єдиним господарем країни. Комуністи та соціал-демократи створили у квітні Єдиний робітничий фронт,.а у червні з комуністів, соціал-демократів, націонал-цараністів та націонал-лібералів (історичних партій) був сформований Національно-демократичний блок, який поставив за мету вивести Румунію з війни, усунути від влади маршала Антонеску, встановити в країні конституційно-демократичний режим, всту­пити до ООН. Заслані з СРСР спеціально підготовлені групи румунських комуністів поклали початок формуванню партизанських загонів.

Саме тоді у гру вступає король Міхай І. Критичний момент наступив для нього у серпні 1944 року, коли розпочалася Яссько-Кишинівська опера­ція радянських збройних сил проти німецьких та румунських дивізій. Че­рез три дні німецько-румунські сили опинилися в оточенні.

Ще у травні 1944 року король Міхай І пішов'на контакти з комуніста­ми. Його цікавили такі питання: чи дозволить СРСР зберегти монархічний лад у Румунії і особисто Міхая на троні, чи Москва врахує при визначенні репарацій важкий стан румунської економіки, як буде вирішено долю Транс­ільванії? На всі ці питання король Румунії отримав позитивні відповіді.

23 серпня 1944 року під час аудієнції у короля маршал Антонеску був заарештований. Міхай І наполягав на негайному перемир'ї, Антонеску ж -на продовженні воєнних дій проти радянських сил з тим, щоб вирвати вигідні умови перемир'я. Маршал вважав також за необхідне за 15 днів до виходу з війни повідомити про це Гітлера. Того ж дня вірний королю бухарестський гарнізон зайняв усі важливі стратегічні пункти Бухареста: Раду Міністрів, міністерство внутрішніх справ, телеграф, радіостанцію тощо. Услід за цим 23 серпня було передано королівську декларацію про вихід Румунії із союзу з державами " осі", про припинення війни проти держав антигітлерівської коаліції та прийняття умов перемир'я. Спроби німецьких сил відновити по­передній статус-кво в румунській столиці виявилися безуспішними.

Події 23 серпня 1944 року в Румунії радянська історіографія трактува­ла як " народне", " національне" збройне повстання або як " антифашистську і антиімперіалістичну революцію в ім'я національного визволення", як по­чаток народно-демократичної (соціалістичної) революції. Оцінка цих подій

румунськими дослідниками змінювалася залежно політичної кон'юнктури. Спочатку фігурував термін " історичний акт", потім " національне повстан­ня", " антифашистське національне збройне повстання". В останні роки дик­татури клану Чаушеску день 23 серпня вважався " антифашистською і анти­імперіалістичною революцією соціального та національного визволення". Генерал Іліє Чаушеску (брат диктатора) видрукував чимало опусів, в яких прагнув довести, ніби участь Румунії у війні на боці антигітлерівської ко­аліції скоротила тривалість війни на 208 днів.

Нині, коли відкрито багато архівів, існує розмаїтий спектр оцінок у румунському суспільстві щодо подій 23 серпня 1944 року: як " день націо­нальної зради"; як " державний переворот", як " королівська змова", яка за­початкувала комунізацію" країни; як " історичний рятівний акт короля та " історичних партій" (націонал-ліберальної та націонал-цараністської). Про компартію, яка зійшла з історичної арени, вже не згадують.

Слід підкреслити, що широкі маси румунського неселення участі у перевороті 23 серпня не брали. Він здійснений був по суті радянськими військами разом з невеликою частиною політиків на чолі з королем Міхасм І, які прагнули зберегти свої політичні шанси на майбутнє.

Основні маси народу не почували себе звільненими в результаті пере­вороту 23 серпня 1944 року та приходу радянської армії. Румунські комуні­сти, яких у радянських документах називали " друзями", утвержувалися при владі з великими труднощами і лише за політичною і навіть силовою допо­могою Москви. Не могла викликати симпатій серед румунів і діяльність в їхній країні радянського НКВС, яка супроводжувалася арештами, депортац­іями тощо.

23 серпня король сформував новий уряд на чолі з генералом К.Сана-теску, до якого ввійшли також представники націонал-лібералів, націонал-цараністів, комуністів та соціал-демократів як міністри без портфелів. До березня 1945 року румунські уряди очолювали військовики. Щоправда, у наступному уряді генерала Н.Радеску НЛР і НЦП здобули посади провідних міністрів, що засвідчувало зростання впливу " історичних партій".

31 серпня 1944 року радянські війська вступили до румунської столиці, а наприкінці року під їхнім контролем опинилася вся країна.

Нацюнал-ліберальна партія віддзеркалювала інтереси великої фінан­сово-промислової буржуазії, орієнтованої ще з міжвоєнного періоду на Захід, і поділялася на два угруповання. Одне з них, очолюване Д.Бретіану, репре­зентувало інтереси підприємців легкої, харчової та обробної галузей; друге (лідер Г.Татареску) виражало інтереси власників підприємств важкої про­мисловості.

Націонал-цараністська партія об'єднувала у своїх лавах найрізно­манітніші суспільні прошарки й була наймасовішою в Румунії. Частина пол-

ітиків на чолі з Ю.Маніу обстоювала інтереси поміщиків та представників великого й середнього міського капіталу. Інша частина партії, очолювана І.Микалаке, спиралася на підтримку селянства. Ліві в НЦП сповідували аг-раризм і домагалися проведення аграрної реформи на користь селян.

Румунська компартія, яка в серпні 1944 року вийшла з підпілля, ледь налічувала тисячу членів. Однак уже навесні 1945 року вона об'єднувала 35 тисяч осіб. Незважаючи на бурхливе кількісне зростання, компартія і надалі залишалася однією з малочисельних політичних сил Румунії: Фронт земле­робів (ФЗ) налічував близько 1 млн. осіб, СДП - 400 тисяч, Спілка угорсь­ких трудящих (МАДОС) - 225 тисяч.

Керівництво РКП складалося з діячів, які по-різному розуміли розста­новку соціальних сил у країні та політичні можливості партії. Частина лідерів компартії (Л.Патрашкану та інші) перспективу політичного розвитку бачили у зміцненні коаліції різних сил та участі в ній комуністів на основі загально­національної платформи. Реальною можливістю для протидії буржуазії вони вважали об'єднання на цій платформі робітників, селян та дрібних міських підприємців. Інші діячі, здебільшого ті, що повернулися з Москви (А.Пау-кер, В.Лука), виступали за втілення в життя радянської моделі побудови соц­іалізму.

Іншу політичну структуру, яка репрезентувала робітничий клас, стано­вила соціал-демократична партія. її політичний авторитет до війни був не­значний. Після серпневого державного перевороту СДП легалізувалася й увійшла до нової політичної системи, ставши активним фактором суспіль­ного життя. Кількість її членів досягла 1947 року 500 тисяч (45 відсотків -селяни). Одна частина СДП орієнтувалася на співпрацю з НЦП, інша - на зміцнення зв'язків і з РКП. У жовтні 1944 року соціал-демократи увійшли до Єдиного робітничого фронту. Слід зазначити, що СДП негативно стави­лася до колишніх московських комуністичних емігрантів А.Паукер та В.Лу-ки, вважаючи їх інонаціональними елементами. Більшість соціал-демократів виступала за координацію політичного курсу партії з соціалістичним рухом Західної Європи.

Таким чином, з серпня 1944 року Румунія, як і інші країни Централь­ної та Південно-Східної Європи, вступає в особливий період свого розвитку - період " народної демократії".

12 вересня 1944 року у Москві було підписане перемир'я, за яким Ру­мунія оголосила війну гітлерівській Німеччині, виставивши 12 дивізій. Кор­дони країни визначалися за станом на червень 1940 року (Північна Транс­ільванія переходила до Румунії, а Бессарабія та Північна Буковина-до СРСР). Репарації на користь СРСР мали скласти 300 млн. доларів. В країні здійсню­валися демократичні перетворення: " чистка" держапарату та армії від про­фашистських елементів, дозволено діяльність партій (окрім профашистсь-

ких), оголошено амністію політв'язням тощо.

Проте провідною суспільно-політичною тенденцією залишалася бороть­ба за владу між компартією та її опонентами - націонал-лібералами та на-ціонал-цараністами. Комуністи, враховуючи, що першочерговими завданнями є участь Румунії у війні проти Німеччини та відбудова народного господар­ства, а, отже, мобілізація всіх ресурсів країни, не висували поки що ради­кальних вимог. Брали також до уваги переважаючий вплив своїх опонентів серед народу. Проте військові уряди, вдаючись до репресивних заходів щодо мітингів та демонстрацій, налаштовували проти себе найрадикальніші еле­менти країни.

Компартія за активним сприянням радянського окупаційного команду­вання діяла за відомим сценарієм: 1. Обіцяє реформи; 2. У жовтні 1944 року створює з прокомуністичних сил Національно-демократичний фронт (СДП, Фронт землеробів, профспілки), до якого не ввійшли " історичні партії". Це означало розпуск раніше створеного Національно-демократичного блоку; 3. Збільшує ряди компартії та формує власні штурмові загони (70 тисяч осіб).

За таких умов комуністи домоглися реорганізації уряду Санатеску. В листопаді 1944 року до його складу ввійшли шість представників НДФ, а Петру Гроза (лідер ФЗ) обійняв посаду заступника прем'єр-міністра; в лю­тому наступного року компартія добилася відставки нрокоролівського уря­ду, а в березні був сформований новий уряд на чолі з лідером Фронту земле­робів - Петру Грозою, в якому 12 представників НДФ стали міністрами (всього ж в уряді - 17 міністрів). НЛП і НЦП опинилися поза урядом. Щоп­равда, під тиском західних держав у грудні цього ж року до уряду було вве­дено по одному представнику від " історичних партій", що жодним чином не могло змінити прокомуністичного характеру урядової влади.

Ситуація в Румунії склалась унікальна. Король Міхай І залишався на престолі, зберігши всі свої привілеї та повноваження. Як глава держави і верховний головнокомандувач, він брав участь у всіх офіційних церемоніях. На демонстраціях його портрет несли поряд з портретом Сталіна. Верховна Рада СРСР нагородила румунського короля найвищою військовою нагоро­дою - орденом Перемоги.

6 серпня 1945 року СРСР налагодив дипломатичні стосунки з Руму­нією, уряд якої в цей час очолював П.Гроза (1884-1958). Поміщик, депутат довоєнного парламенту, він-1930 року став лідером Фронту землеробів, з 1945 по 1952 рік був прем'єр-міністром, а з 1952 року - голова Президії Великих національних зборів Румунії.

У березні 1945 року уряд П.Грозу провів аграрну реформу, яку, власне, вже самовільно здійснювало селянство. Поміщицькі землеволодіння, що ста­новили понад 50 гектарів, були конфісковані й передані селянам у приват­ну власність без права купівлі або продажу. Земельна, як і промислова,

власність, майно зрадників, військових злочинців та колабораціолністів підля­гало націоналізації. Над приватними підприємствами встановлювався дер­жавний контроль. Уряд запровадив загальне виборче право, скасував старе законодавство, очистив державний аппарат і армію (звільнення або арешт) від прихильників маршала І.Антонеску. Відбулася серія судових процесів над воєнними злочинцями (Антонеску розстріляли в травні 1946 року). У Трансільванії було запроваджено румунську адміністрацію.

Соціально-економічні акції уряду П.Грози викликали опір частини підприємців, що призвело до скорочення виробництва. Дезорганізація гос­подарства супроводжувалася зростанням інфляції, падінням заробітної платні тощо. Влітку 1945 року король зажадав відставки уряду та відмовився зат­верджувати прийняті ним укази. Так розпочався " королівський страйк".

Вирішальним фактором у змаганні між комуністами та демократами стали перші повоєнні парламентські вибори, призначені на 19 листопада 1946 року. Компартія з метою утримання своїх владних позицій ініціювала напе­редодні виборів створення нового прокомуністичного альянсу - Блоку де­мократичних партій (БДП), програма якого передбачала контроль держави над усіма секторами економіки та Національним банком, а також над проце­сом індустріалізації країни, розвитком приватного підприємництва, реорга­нізацією кредитної сфери. До БДП увійшли п'ять політичних партій: РКП, СДП, національно-народна партія, частина НЛП (Г.Татареску) і НЦП (А. Алек-сандреску) та Фронт землеробів. Спроби " історичних партій" створити влас­ний блок зазнали невдачі.

Вибори до однопалатного парламенту (сенат було скасовано) принес­ли перемогу БДП, який завоював 80 відсотків голосів (тоді ще преса по­відомляла про фальсифікацію виборів). РКП здобула всього 68 депутатсь­ких місць (з 348 отриманих БДП), але добилася фактичного домінування у законодавчому органі, як і у виконавчому. НЦП отримала 33 мандати, а НЛП - всього три. Уряд, створений на паритетних засадах (по чотири представ­ники від основних політичних партій та організацій блоку), знову очолив П.Гроза. Комуністи стали керівниками міністерств: внутрішніх справ, юс­тиції та економіки, крім того, вони контролювали військове міністерство, а також міністерства інформації, хліборобства, транспорту та зв'язку. Завойо­вані комуністами політичні позиції не були адекватні їхньому реальному впливові на румунське суспільство.

10 лютого 1947 року Румунія підписала мирний договір з державами антигітлерівської коаліції. Юридичної сили він набрав 15 вересня, після чого повноваження Союзної контрольної комісії, яка діяла на території Румунії, завершилися. Утвердженню владних функцій компартії значною мірою спри­яла матеріальна допомога з боку СРСР. 1945 року Румунію було звільнено від продовольчих поставок до Радянського Союзу, в той же час вона отри-

мала в кредит великі партії зерна та відстрочку виплати репарацій. Пізніше було вдвічі скорочено їхню залишкову частину. Це була своєрідна компенса­ція за постійне втручання сталінського керівництва у внутрішні справи Ру­мунії, плата за нав'язування радянської моделі соціалізму.

1947 рік став рубіжним в історії Румунії. Передовсім у тому плані, що країну другий рік поспіль спіткала засуха (норма чорного хліба на людину склала 300 грамів), понад 6 тисяч підприємств не працювали, наростав са­ботаж власників.

Компартія нараховувала в цей час понад 700 тисяч осіб. її представ­ник Г. Георгіу-Деж, очолюючи міністерство економіки, ініціював заходи, спрямовані на тотальний контроль над народним господарством та приват­ним капіталом (ще у грудні 1946 року був націоналізований Національний банк, що означало перехід до рук держави 87 відсотків кредитних ресурсів країни та право емісії). Того ж року було проведено конфіскаційну грошову реформу, яка завдала непоправного удару промисловій та торговельній бур­жуазії: її представникам дозволялося обміняти суму, не вищу двомісячної зарплати персоналу їхніх підприємств та установ. Величезні суми були заб­локовані в банках або анульовані. Загалом 1 млн. старих леїв прирівнювався до 50 - нових. Робітники могли обміняти 3 млн. лей на людину, а селяни - 5 млн. лей на главу родини. Всього із загальної грошової суми, яка була в обігу, обміну підлягало лише 57 відсотків. •

Згадані заходи викликали опір НЛП, представники якої рішенням пар­ламенту були виведені в листопаді 1947 року з уряду. Внаслідок цього міністерства закордонних справ та фінансів перейшли до комуністів. Влітку цього ж року в керівництві комуністичної партії визрів задум політичної провокації, розрахованої як на ліквідацію опозиції 'історичних партій", так і на дискредитацію " негнучких" партнерів по БДП.-Так в середині року з'я­вилися повідомлення про існування в країні підпільних антидержавних орган­ізацій (цей сценарій був апробований майже в усіх країнах Східної Європи). Існування таких груп видається малоймовірним, тим паче їхня спроможність здійснити військовий переворот (при дислокуванні на румунській території за умовами мирного договору радянських військ).

Разом з тим наприкінці 1947 року були викриті так звані " змови проти держави" за участю націонал-лібералів та нацюнал-цараністів. Відбулися судові процеси, на яких виносилися смертні вироки та тюремні ув'язнення для членів цих партій. Самі партії були розпущені.

Наступним кроком на шляху абсолютного утвердження компартії ста­ло зречення короля Міхая І. 30 грудня 1947 року короля було запрошено до Бухареста " для обговорення важливої проблеми". Сам Міхай сподівався, що предметом бесіди стане його запланований шлюб з Анною Бурбон-Пармсь-кою. Проте прем'єр-міністр П.Гроза зажадав від короля в ультимативній

формі підписати акт про зречення, в якому вказувалося, що " монархічний лад не відповідає сучасним умовам державного життя Румунії і є серйозною перешкодою на шляху її розвитку." Пізніше румунський король писав, що " підпис у нього було вирвано силою: нова влада заявила, що потопить у крові промонархічні демонстрації, які проходили в ці дні в столиці. Охорону коро­ля було заарештовано, а артилерія зайняла позиції навколо палацу." 30 груд­ня 1947 року, увечері, відбулося засідання парламенту, який проголосив ліквідацію в Румунії монархії та створення Румунської Народної Республі­ки.

З січня 1948 року король Міхай покинув Румунію. 22 травня цього ж року Рада Міністрів позбавила екс-короля і членів королівської родини ру­мунського громадянства.

Соціально-економічний й політичний розвиток румунського сус­пільства наприкінці 1940-х - 1965 роках, з 1948 року румунське суспіль­ство приступило до будівництва " основ соціалізму", що означало створення тоталітарного режиму з диктатурою пролетаріату, культом вождів, монопо­лією однієї (комуністичної) партії, індустріалізацією, колективізацією, реп­ресіями, судовими процесами, переслідуванням інакодумців.