Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 2 страница

Вночі пленум ЦК УПТ створив новий уряд на чолі з 1. Надем. На цьому ж засіданні ЦК прийнято рішення про передислокацію в Будапешт радянсь­ких військ. І.Надь не заперечував проти цього. Але наступного дня, коли оку­паційні частини були вже у столиці, він відхилив прохання радянського посла в Угорщині Ю. Андропова підписати звернення до керівництва СРСР про допомогу. Цю ганебну місію виконав колишній глава уряду А. Хегедюш. У зверненні говорилося: «Від імені Ради Міністрів Угорської Народної Респуб­ліки прошу уряд Радянського Союзу надіслати на допомогу радянські війська для ліквідації заворушень, що виникли у Будапешті, та швидкого відновлення порядку і створення умов для мирної творчої праці". Цей документ, датова-

ний 24 жовтня, надійшов до Москви тільки через чотири дні. Проте ще 23 жовтня в Кремль зателефонував Е.Гере. На його дзвінок московське керів­ництво відреагувало негайно і рішуче. О 23-й годині 23 жовтня начальник Генерального штабу маршал В. Д. Соколовський віддав командиру Особливо­го корпусу розпорядження про введення в дію плану «Компас». Дві радянські бронетанкові дивізії розпочали передислокацію зі своїх баз на угорській тери­торії і о 3-ій годині наступної ночі, маючи наказ не застосовувати зброю, увій­шли до Будапешта. При в'їзді до міста армійські колони були обстріляні, люди закидали камінням бойові машини. Однак зброю радянські військовики не застосовували. Вони взяли під охорону деякі мости, приміщення парламенту, ЦК УПТ, радянського посольства.

Після вступу радянських частин до столиці Угорщини уряд І.Надя ого­лосив про запровадження у країні надзвичайного стану. Не виходили газети, не працювали підприємства, школи, магазини, кафе тощо.

За розпорядженням міністра оборони СРСР маршала Г. К. Жукова, в бойову готовість були приведеніі ще дві дивізії: 128-а гвардійська стрілецька Прикарпатського військового округу та 3-я механізована зі складу окремої механізованої армії, що була дислокована в Румунії. Загалом згідно з рішен­ням уряду СРСР про надання допомоги уряду УНР, Міністерство оборони Радянського Союзу у ті дні привело в дію п'ять дивізій сухопутних військ, особовий склад яких налічував 31550 офіцерів і солдатів, а також 11 ЗО танків та САУ, 615 гармат і мінометів, 185 зеніток, 380 бронетранспортерів, 3830 автомашин. Водночас були приведені у бойову готовність чотири авіаційних дивізії (159 винищувачів і 122 бомбардувальники). Винищувальна авіація при­кривала війська на марші, а бомбардувальна, готова до виконання наказу, зна­ходилася на аеродромах. Загальна чисельність радянських військ, які діяли у Будапешті упродовж жовтня, була доведена до 20 тисяч вояків.

24 жовтня до Будапешта прибули члени президії ЦК КПРС А. І. Мікоян і М. А. Суслов, а також голова КДБ СРСР 1. А. Сєров і заступник начальника Генерального штабу генерал армії М. С. Малинін. Основну увагу вони зосере­дили на кадрових перестановках в угорських керівних органах, а також на арештах " підбурювачів і організаторів заворушень".

Тим часом у столиці розгорнулися справжні бої. Посол СРСР в Угор­щині Ю.Андропов навіть не зміг зустріти радянську делегацію, оскільки його машину було обстріляно. Повстанці зайняли частину приміщення управління держбезпеки.

24 жовтня було передано по радіо звернення ЦК УПТ та прем'р-міністра І.Надя до угорців, в якому вказувалося, що метою " контрреволюційного напа­ду є повалення народно-демократичного ладу" і що винуватці заворушень постануть перед військово-польовйми судами. Пізніше виявилося, що прем'єр не мав жодного відношення до цього звернення.

Революція в Угорщині розвивалася з карколомною швидкістю, тому в урядових колах країни не було єдності з багатьох питань. Події, які сталися 25 жовтня, набрали широкого резонансу. Це, по-перше, інцидент біля будинку парламенту, де під час мітингу були обстріляні з дахів радянські солдати і спа­лено один танк, у відповідь окупанти відкрили вогонь, у результаті чого заги­нуло 60 угорців; по-друге, перестрілка біля приміщення ЦК партії: радянські танкісти, які охороняли будинок, обстріляли роту угорської охорони, прий­нявши їх за повстанців. 10 угорців було вбито. Важливо підкреслити, що час­тини угорської армії, займаючи очікувальну позицію, не чинили опору повста­лим. Багато нервозності вносили передачі радіостанцій «Вільна Європа» і «Голос Америки». Голова КДБ СРСР Сєров інформував, що в окремих містах населення, захопивши тюрми, звільнило понад 8000 ув'язнених, які відібрали зброю у працівників охорони, а боєприпасами і додатковою зброєю забезпе­чили себе, нападаючи на військові склади; в ряді регіонів країни «населення гостро збуджене... Озброєні особи розшукують по квартирах комуністів і роз­стрілюють їх». Керівник радянського КДБ також повідомляв, що «у зв'язку з рішенням угорського уряду про ліквідацію органів держбезпеки серед опера­тивного складу настрій підупав і агентурна робота, спрямована на виявлення організаторів виступу, яка почала розгортатися, припинилася». 25 жовтня за працівниками держбезпеки вже велося справжнє полювання. Деякі групи угорських кадебістів, побоюючись розправи, пробивалися зі зброєю до ра­дянського кордону, інші -до кордону з Чехословаччиною.

У Будапешті спалахували нові вогнища повстання. Ситуація підійшла до критичної межі. Під впливом цих подій радикалізувалися погляди та діяльність І.Надя. У своєму виступі по радіо 28 жовтня він підкреслив, що уряд відкидає оцінку нинішнього народного руху як контрреволюції, а також заявив, що «ра­дянська війська починають повертатися на свої бази». Одночасно прем'єр-міністр оголосив про розпуск угорської армії та органів безпеки. В країні по­чалося формування нових збройних сил на базі старої армії та загонів по­встанців.

І.Надь обнародував програму " великого, демократичного, національно­го, народного руху, яка має забезпечити національну незалежність, са­мостійність, суверенітет, розвиток демократизму у громадському, господарсь­кому і політичному житті, оскільки саме ці гасла є основою соціалізму в Угор­щині. Як бачимо, не йшлося про відмову від соціалістичної перспективи. Тоді ж І.Надь запевнив співвітчизників, що ініціює переговори з СРСР про повне виведення його військ з країни.

Правлячі кола західних держав пильно стежили за розвитком угорських подій і вживали відповідних заходів, щоб привернути до них увагу світової громадськості. Домогтися цього їм почасти вдалося. 28 жовтня у Нью-Йорку розпочала свою роботу Рада Безпеки ООН. Одним з центральних питань, що

розглядалися на ній, були вимоги США, Англії і Франції про включення в програму роботи Ради пункту «Ситуація в Угорщині». Радянський Союз вис­тупив категорично проти цього. Однак більшістю голосів його протест було відхилено. Генеральна Асамблея 53 голосами включила «угорське питання» в порядок денний своєї XI сесії. Дев'ять делегацій, у тому числі СРСР, голосу­вали проти, вісім - утримались.

Тимчасом уряд 1. Надя продовжував наполягати на негайному виведенні радянських військ зі столиці, а Мікоян та Суслов дедалі більше схилялися до збройного розв'язання «угорської проблеми». У донесені в Москву від ЗО жов­тня вони повідомляли про дальше погіршення політичної обстановки як у ціло­му по країні, так і в Будапешті, що виявлялося в безпорадності керівних органів Угорської партії трудящих, розпаді партійних організацій, захопленні ворожи­ми елементами приміщень державних установ, партійних комітетів, розпра­вах над комуністами та їхніми сім'ями, у простоюванні підприємств і заліз­ниць, невиході антиконтрреволюційних газет, в очікувальній позиції угорсь­кої армії і зменшені довіри до радянських офіцерів з боку їхніх угорських ко­лег.

" Наставники з Москви» рекомендували продовжувати концентрацію ра­дянських військ поблизу угорського кордону, а також наполягали на необхід­ності " негайного прибуття до Угорщини тов. Конєва".

Увечеріі 31 жовтня розпочалося виведення радянських військ з Бу­дапешта. До кінця дня всі радянська з'єднання і частини зосередилися за 15-20-км від столиці Угорщини. Штаб Особливого корпусу розташувався на аерод­ромі в Текелі, де базувалася одна з його авіаційних частин. Одночасно під приводом забезпечення евакуації військ розпочалося додаткове вторгнення радянських частин.

І.Надь та угорський МЗС протестували, заявляючи, що цим порушуєть­ся Варшавський договір. Вони погрожували зверненням до ООН, виходом з Організації Варшавського договору та оголошенням нейтралітету Угорщини. Тим часом від імені Тимчасового революційного уряду та Комітету безпеки батьківщини, створених повсталими, лунали радикальніші вимоги. З усіх ре­гіонів країни надходила інформація про створення національних рад, які пе­ребирали владу на місцях. З-за кордону через Австрію до Угорщини (технічну загорожу на угорсько-австрійському кордоні було демонтовано) вантажівка­ми й літаками прибували люди, колишні емігранти, а також зброя.

У Москві гарячково шукали виходу із ситуації, що склалася. Оцінювали її однозначно. М.С. Хрущев був переконаний у тому, що країни НАТО спря­мовують зусилля на те, «щоб розпалити боротьбу, розпочати громадянську війну, ліквідувати революційні завоювання, повернути Угорщину на капіталі­стичні рейки». Він вважав, що місія СРСР полягає у «підтримані прогресив­них рухів, допомозі народам у переході від капіталізму до соціалізму». Ра-

дянське керівництво, прогнозуючи подальший розвиток подій, дійшло вис­новку: якщо переможе контрреволюція і сили НАТО увійдуть на терени Угор­щини, виникне загроза соціалізмові в Чехословаччині, Югославії, Румунії і безпосередньо Радянському Союзу. Рішення, які визначили подальший хід подій, було прийнято в останній день жовтня на засіданні президії ЦК КПРС, що проходило під головуванням М. С Хрущова. Міністру оборони СРСР було дано вказівку «розробити відповідний план заходів щодо подій в Угорщині і доповісти ЦК КПРС». Прийняте рішення про великомасштабне застосування воєнної сили Хрущов, Молотов і Маленков погодили з лідерами інших східноє­вропейських країн. Консультації та зустрічі відбулися також з П.Тольятті, ліде­ром ІКП, Лю Шаоци, другою людиною після Мао Цзедуна в Китаї, В.Гомул­кою та Ю.Циранкевичем (Польща), Т.Живковим (Болгарія), Г.Георгіу-Дежем (Румунія) та Й.Броз Тіто (Югославія), які підтвердили радянські оцінки угорсь­ких подій та схвалили військовий план дій.

Поки у Будапешті перебували Мікоян і Суслов програма І.Надя не вихо­дила за межі тих настанов, які він виголосив 25 жовтня. До того ж солідарність з цією програмою висловило керівництво Польщі та Югославії. Щоправда, польсько-югославська підтримка демократичних змін в Угорщині буда дозо­ваною, як і Заходу, який більше переймався суецькою кризою. Президент США Д.Ейзенхауер інформував М.Хрущова про відсутність інтересу до угорських подій, оскільки це " внутрішня справа радянського блоку."

З виведенням радянських військ з угорської столиці ситуація не стабілі­зувалася. Бої не припинялися і уряд не мав впливу на події. ЗО жовтня по­встанці з допомогою шести танків штурмували приміщення будапештського міськкому партії, в якому перебувало 30-40 партійних працівників та дві роти солдатів держбезпеки. Секретар міськкому, прагнучи врятувати своїх людей, вийшов з білим прапором, але був розстріляний. Всього під час штурму заги­нуло 60 захисників міськкому партії. У столиці лютував терор.

Цього ж дня І.Надь заявив про запровадження в країні багатопартійності. Окрім партій 1945 року, конституювалися десятки інших партій, в тому числі ультраправі. Угорська партія трудящих оголосила про свій саморозпуск. На­томість 1 листопада було створено нову партію - Угорську соціалістичну ро­бітничу (УСРП) на чолу з Я.Кадаром. У відповідності з принципом багатопар­тійності був реформований на коаліційній основі уряд, який скасував систему обов'язкових сільськогосподарських поставок, звернення " товариш" в армії (запроваджено " соратник по зброї"), відкликав з ООН угорського представни­ка. У столиці тривали мітинги та демонстрації під гаслами: " Росіяни - геть! ", " Іван, забирайся додому! " і т. п. 2 листопада новий уряд, не отримавши від Ю.Андропова пояснень, чому на угорську територію вводяться додаткові кон­тингенти радянських військ, заявив про вихід Угорщини з Варшавського до­говору та про її нейтралітет. Відповідну телеіраму було надіслано генсеку ООН.

Деякі історики безпідставно стверджують, що це рішення приймалося у вузь­кому колі прихильників І.Надя.

СРСР вирішив діяти. Напередодні відбулися зустрічі радянських керів­ників у Бухаресті з партійно-державним керівництвом Румунії, Болгарії та ЧССР, на о. Бріоні - з Й.Броз Тіто. Всі слухняно підтримали кремлівський план збройного придушення угорської революції. Тоді ж доставили літаком у Москву Я.Кадара. А 3 листопада тут же був визначений склад нового Угорсь­кого революційного робітничо-селянського уряду, очолюваного Я.Кадаром. Наступного дня призначений Москвою прем'єр звернувся з Сольнока (за 100 км від Будапешта) до співвітчизників зі зверненням, в якому повідомляв про запрошення радянських військ для наведення порядку в країні.

Ще 2 листопада до Сольнока прибув маршал 1. С. Конєв, на якого покла­далося керівництво діями радянських військ в Угорщині за планом операції «Вихор». Сюди ж для одержання бойового завдання викликали командира Особливого корпусу генерала П. Н. Лащенка.

А в цей час навколо Будапешта повстанці створювали оборонний пояс. Збройні загони займали найважливіші об'єкти, на вулицях патрулювали наря­ди військовослужбовців і національної гвардії. Чисельність особового складу угорських частин у столиці досягла 50 тис. осіб. Крім того, понад 10 тис. осіб входило до національної гвардії, озброєних груп та загонів. У повстанців було

близько 100 танків.

На 3 листопада всі радянські сили були приведені у бойову готовність. Про початок операції сповістив сигнал «Грім». У спеціальних передових заго­нах знаходилися співробітники КДБ СРСР, які мали заарештувати уряд І. Надя та керівників збройного повстання. Тим часом з метою маскування цього ж дня у Текелі розпочалися радянсько-угорські переговори про умови виведен­ня радянських військ з території Угорщини, але в ніч на 4 листопада угорську делегацію було заарештовано.

Цього дня радянські війська вдруге вдерлися до угорської столиці. Всьо­го у листопаді на території Угорщини будо задіяно близько 60 тисяч солдатів та офіцерів. І.Надь разом зі своїми соратниками (15 осіб та 19 членів сімей) знайшли притулок у югославському посольстві. Інтенсивні бої у Будапешті тривали до 10 листопада включно, а спорадичні - до початку грудня 1956

року.

У питанні щодо кількості жертв угорської революції існують розбіжності. За свіченням угорської статистики, мартиролог подій з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року становить 21 728 осіб, з яких 2502 загиблих і 19 226 - поранених.

Угорські спеціалісти спробували визначити також втрати радянської сто­рони: кількість загиблих радянських військовослужбовців, на їхню думку, ста­новить 1600, а поранених - 2 тисячі осіб. За найновішими даними, радянські втрати склали 2260 осіб, з яких у боях загинуло 669 солдатів, сержантів та

офіцерів, було поранено 1450, пропав без вісті 51 вояк.

До середини листопада радянські органи безпеки заарештовали в Угор­щині 1372 особи. 22 листопада І.Надь та його однодумці покинули югославське посольство і одразу були заарештовані. На судовому процесі опальний прем'єр, якому інкримінували " організацію змови з метою скинення народно-демокра­тичного ладу" і " зраду батьківщині", не визнав себе винним, відмовився від прохання про помилування, сказавши, що останнє слово про нього належить історії. 16 червня 1958 року І.Надь і чотири його соратники були страчені за вироком суду і поховані у безіменній могилі.

6 липня 1989 року, в день смерті Я.Кадара, Верховний суд УНР виніс рішення про юридичну реабілітацію І.Надя, голови уряду Угорщини з 24 жов­тня по 4 листопада 1956 року.

Угорські реформи 1960-1970-х років. Епоха Я.Кадара. Видатний по­літик Я.Кадар відчував необхідність реформування закостенілих партійно-дер­жавних структур. Водночас, прагнучи зберегти суспільну стабільність, він тримав під контролем баланс сил, чітко простежував грань між традицією, що склалася, і процесом оновлення. Його курс, названий кадаризмом, був угорсь­ким різновидом соціалістичних реформ 1960-1970-х років. Разом з концеп­цією громадського самоврядування в Югославії, експериментами " празької весни" 1968 року, політичний курс Я.Кадара репрезентував спробу нівелюва­ти найбільш одіозні риси сталінської адміністративно-командної моделі, вне­сти корекцію в структуру влади та управління.

Але потенціал кадаризму був об'єктивно лімітований, а план реформ реалізувати повністю не вдалося через вимушені компроміси, зумовлені про­тидією консервативних сил як всередині країни, так і за її межами.

Життя лідера УСРП, його політична і громадська діяльність сповнені драматичних моментів. Справжнє прізвище Я. Кадара- Янош Черманек (Ка­дар - псевдо, взяте в роки підпільної діяльності). Народився він 12 травня 1912 року в Рієці (нині в складі Югославії). Рано розпочав трудове життя, був робітником, потім механіком. З 16 років - в робітничому русі Угорщини. 1931 року вступив до КПУ. Неодноразово зазнавав арештів. З 1940 року працював у підпіллі, відновив розгромлену хортистським режимом компартію; з 1942 року - член ЦК КПУ, з 1943 - секретар ЦК. Після звільнення країни від фашизму ввійшов до складу ЦК і Політбюро КПУ, а в 1946 році став заступником генсека партії. В 1948 - 1950 роках Я.Кадар - міністр внутрішніх справ, потім секретар, заввіддділу УПТ. Весною 1951 року на основі сфабрикованих зви­нувачень заарештований і засуджений до пожиттєвого ув'язнення.

Через рік після смерті Сталіна його реабілітували; в червні 1956 року обрали членом Політбюро і секретарем ЦК УПТ; 31 жовтня 1956 року він став першим секретарем Тимчасового ЦК нової партії, створеної замість роз­пущеної УПТ. Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) і одночасно

державним міністром в уряді І.Надя.

У листопаді 1956 року Я.Кадар ініціював створення Угорського револю­ційного робітничо-селянського уряду. Головою уряду залишався до 1965 року (з перервами у 1958 - 1961 роках). До травня 1988 року - незмінний Перший (Генеральний) секретар УСРП. З 22 травня 1988 року - голова УСРП. 8 трав­ня 1989 року звільнений з усіх партійних посад. Помер 6 липня 1989 року в Будапешті на 78 році життя.

Після трагічних подій 1956 року перед Я.Кадаром, партією і всією краї­ною гостро постало питання " Яким шляхом іти далі? " Кадар обрав шлях на­ціональної згоди, компромісів і поступових реформ. Це був реалістичний вибір, він враховував специфіку внутрішньополітичної' боротьби та зовнішніх об­ставин. Новий партійний керівник Угорщини зумів зробити виважені виснов­ки з трагічних подій 1956 року. Акцентуючи на необхідності пошуку власного шляху розвитку країни, він у своїй реформаторській діяльності вдало визна­чив допустимі межі лібералізму в рамках старих ідеологічних догматів.

Політичний курс Я.Кадара був позначений прагматизмом і здоровим глуз­дом. В його основі лежали прості істини, які мали філософську цінність: люди повинні відчувати зростання життєвого рівня в міру просування по шляху соц­іалізму; не можна допускати розриву між словом і ділом; партія зобов'язана працювати в масах, самі комуністи не зможуть побудувати соціалістичне сус­пільство. Його крилата фраза " Хто не проти нас, той з нами" сприяла згурту­ванню суспільство на грунті національного порозуміння. Особистий автори­тет і популярність Я.Кадара в країні і за кордоном в 1960-1970-х роках був високий. І хоч він не володів широкими і спеціальними економічними знання­ми, але розумів необхідність економічних реформ, усвідомлював їхній тісний зв" язок з політичною структурою суспільства. Програми реформ з'явилися ще 1957 року. Вже тоді було очевидним, що етап екстенсивного розвитку еко­номіки завершився. Проте фактична реалізація реформ розпочалася лише в 1966 - 1968 роках. Разом з успішною перебудовою сільськогосподарської сфе­ри, здійсненням радикальної економічної реформи в інших галузях відбулися зміни в суспільному житті країни: угорці першими в соціалістичному таборі почали висувати на один депутатський мандат по декілька кандидатів, розши­рили функції місцевого самоврядування, лібералізували політику в сфері куль­тури та практику виїзду громадян за кордон

• За оцінками більшості угорських економістів, система так званого по­бічного економічного регулювання (стимулювання підприємств за допомо­гою податків, кредитів, рівня зарплати тощо), яка почала діяти з 1968 року, дозволила демократизувати господарські відносини, зміцнити самостійність первинних господарських одиниць, віднайти резерви для підвищення їхньої ефективності на мікрорівні. Значну увагу керівництво звернуло на розвиток прямих договірних відносин між виробництвом і торгівлею та зовнішнім

світом. Було скасовано монополію в системі матеріально-технічного забезпе­чення.

Першими в Угорщині почалися реформи в сільському господарстві. Го­ловний їх напрямок - посилити господарську самостійність радгоспів і коо­перативів. 1967 року був прийнятий новий закон про землекористування, який затвердив нову форму власності на землю - кооперативну й підвищив закупі­вельні ціни на сільськогосподарську продукцію.

Специфіка реформ у сільському господарстві виявилася у вдалому по­єднанні інтересів окремого селянина, кооперативу й держави, яка не втруча­лася у ці взаємовідносини, а лише регулювала аграрне виробництво за допо­могою економічних стимулів. Це дозволило Угорщині вже у 1970-х роках ув­ійти у першу десятку країн світу за рівнем урожайності та виробництва най­важливіших продуктів харчування на душу населення. Модель, що склалася в Угорщині наприкінці 1980-х років, не можна розглядати як чисто кооператив­но-соціалістичну. Була вона швидше фермерсько-кооперативною. Ця система грунтувалася на тісних горизонтальних і -особливо - вертикальних зв'язках між різними формами господарств - кооперативами, держгоспами, великою кількістю приватних господарств та переробними і торговельними підприєм­ствами.

Це дозволило досить швидко досягти високих показників у забезпеченні країни продовольством: наприкінці 1980-х років в Угорщині вироблялося до 1, 5 тонни зерна і 160 кг м'яса на душу населення. Користуючись радянською термінологією, можна сказати, що в Угорщині вже наприкінці 1960-х років було повністю розв'язано " продовольчу програму". Варто зауважити, що в 1968 році, коли реформи в Угорщині почалися, в СРСР їх згорнули, а в ЧССР саму спробу оновити суспільно-економічне життя придушили зброєю. Угорщина опинилася наодинці у своїх реформаторських пошуках. Більше того, аж до горбачовської перебудови сусідні держави ставилися до кадарівських реформ підозріло.

Окрім успішного реформування сільського господарства, Я.Кадар зі своєю командою здійснив загальну економічну реформу. Тоді ще не прийнято було говорити про ліквідацію командно-адміністративної системи, проте угорці пер­шими скасували державне адресне планування, запровадили індикативне пла­нування та економічні методи господарювання, демократизували виробничі відносини, урівняли в правах обидві форми власності -державну і кооператив­ну. Функції міністрів було обмежено, підприємствам надано широку само­стійність.Тоді ж запроваджено торгівлю засобами виробництва, здійснено ре­форму ціноутворення. Ринок швидко заповнився різноманітними товарами.

Зміни мали кардинальний характер, хоча Я.Кадар і стримував тих, хто прагнув більшого. Відбувалися вони в несприятливих зовнішніх умовах. Угорські новації наштовхувалися на нерозуміння в інших соціалістичних краї-

20^{! 1}

нах. Саме тоді в СРСР, як уже зазначалося, економічні реформи були припи­нені. В ЧССР розгорталася політична криза, щодо якої Я.Кадар дотримувався справедливої думки, що чехам і словакам необхідно надати свободу у розв'я­занні назрілих проблем. Він довго чинив опір вторгненню збройних сил п'яти держав Варшавського договору в ЧССР у серпні 1968 року, наполягав на пол­ітичних методах врегулювання конфлікту. До акції ОВД приєднався лише після того, як усі соціалістичні країни підтримали рішення СРСР. В 1989 році він скаже: " А що було робити? Адже чехословацькі товариші не бажали поступи­тися, не зробили тих кроків, з допомогою яких, можливо, вдалося би уникну­ти катастрофи, а в Москві з'ясували, що ми, угорці, залишаємось наодинці зі своєю реформою і цим протиставили себе більшості соціалістичних країн".

" Інтернаціональна" акція 1968 року проти ЧССР реанімувала антире­форматорські сили в Угорщині. До того ж реформи висвітлили низку нових проблем: збільшилася диференціація прибутків, що спричинило соціальну напругу; прибутки на селі росли швидше, ніж промислових робітників; по­гіршилося становище великих державних підприємств, директори яких не поспішали скористатися новими правами; невдоволення викликало зростан­ня роздрібних цін. Чимало проблем виникало через збої у функціонуванні еко­номічних важелів. В УСРП почастішали суперечки стосовно ролі партії в еко­номічній політиці та функцій партійних організацій на виробництві; непооди­нокі були спроби обмежити висування альтернативних кандидатур на вибо­рах.

До того ж на початок 1970- х років в умовах господарської реформи за­гострилися всі задавнені проблеми угорської економіки: її незбалансованість, зовнішній борг, відсутність сировини, низька продуктивність праці. Ситуація була цілком логічною, оскільки для розв'язання цих проблем необхідно було здійснити глибокі структурні зміни, знайти інвестиції, кошти на соціальні по­треби, щоб забезпечити порівняно високий рівень життя, про що керівництво вимушено дбало від часів трагічного 1956 року. Відтоді країна все більше спо­живала, ніж виробляла. З 1971 року невпинно зростав зовнішній борг, оскіль­ки кредити і позики спрямовувалися часто не на виробництво. Труднощі по­глиблювалися " нафтовою кризою" та зміною цін у середині РЕВ.

Таким чином, реформи в Угорщині опинилися на роздоріжжі, боротьба навколо них набирала обертів. Вважається, що після зустрічі 1972 року Я.Ка-дара з Л.І.Брежнєвим у Москві, в реформуванні угорської економіки та сусп­ільства наступала пауза. 1984 року подав у відставку " батько" угорських ре­форм, член Політбюро УСРП Реже Н'єрш. Згодом Я. Кадар, прагнучи встано­вити рівновагу між лівими і правими, між " робітничою опозицією" та рефор­містами, здійснив інші кадрові переміщення. Пауза затягнулася до 1984 року, час було втрачено. Кризові явища, передусім в економіці, поглиблювалися: зовнішній борг сягнув 18 млрд. доларів.

Таким чином, вади хоча й модернізованої, але в своїй основі все тієї ж сталінської системи стали на перешкоді справжнього відродження угорського суспільства. Але важливо те, що епоха " реального соціалізму" завершилася в Угорщині в 1989-1990-х роках мирним шляхом. Крах " кадаризму" став про­вісником розпаду радянської системи.

Революція кінця 1980-х - початку 1990-х років в Угорщині, її розви­ток та особливості. Угорщина належить до тих країн, в яких демократичну революцію кінця 1980-х - початку 1990-х років можна визначити, як " перего­ворну", тобто революційні зміни ініціювало тут реформаторське крило Угорсь­кої соціалістичної робітничої партії (УСРП), вони й домовилися про це з опо­зиційними силами шляхом переговорів за " круглим столом".

До середини 1980- х років в Угорщині вже були вичерпані ресурси ек­стенсивного розвитку. Це призвело до збільшення капіталовкладень у народ­не господарство, скорочення імпорту, зниження життєвого рівня населення, до сповільнення загальних темпів розвитку. З 1986 по 1989 рік зовнішня за­боргованість країни зросла з 8 до 20 млрд. доларів. І хоча, починаючи з 1960-х років, тоталітарна влада в Угорщині набрала модернізованого авторитарно­го характеру і вигідно відрізнялася від режимів в інших країнах соціалістич­ного табору, зокрема, своїм відносним демократизмом, вона все ж не змогла уникнути іманентного комуністичній системі розкладу.

У цих умовах Державні збори (парламент) прийняли ряд законодавчих актів про демократичні свободи й права громадян, про боротьбу з господарсь­кими злочинами та корупцією.

Угорська ситуація відносно більшої свободи сприяла порівняно ранньо­му зародженню і згуртуванню в надрах режиму опозиційних сил. Одним із перших у березні 1987 року сформувався Угорський демократичний форум (УДФ), який об'єднав представників інтелігенції. У форумі взяв участь Імре Пожгаї, член Політбюро ЦК УСРП, один з ініціаторів реформ 1960-1970-х років. Невдовзі в різних регіонах Угорщини виникли місцеві групи УДФ. Де­бати велися навколо питання про вихід з кризи, шляхи оновлення, про доко­нечну потребу ефективних реформ. УДФ поступово брав на себе функції виразника демократичних прагнень в угорському суспільстві в умовах по­глиблення кризи монопартійної політичної системи. Зупинити цей процес на­магалася Всеугорська партійна конференція УСРП (травень 1988 року) шля­хом запровадження посади почесного голови партії для 76-річного Я.Кадара, оновлення (наполовину) політбюро партії, визнання необхідності реформ. Генеральним секретарем УСРП обрали Кароя Гроса (56 років), який підтвер­див, що новації ініціювала невелика група комуністів.

До 1989 року в політичному житті країни брали участь вже 32 партії, у тому числі Партія дрібних сільських господарів (ПДСГ), соціал-демократич-на партія (СДП), національно-селянська партія (НСП), Союз вільних демок-