Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 4 страница

Внутрішня та зовнішня політика президента Ж.Кубічека (1956-1961 роки). В цих умовах Кафе Фільйо заявив, що президентські вибори відбу­дуться у визначений конституцією термін - у жовтні 1955 року. На цих виборах перемогу здобув підтриманий трабальїстами представник СДП Жуселіно Кубічек. Він пообіцяв захищати конституційні й демократичні сво­боди та національні інтереси. Спроба консервативних сил анулювати вибо­ри зазнала невдачі. 31 січня 1956 року Ж.Кубічек склав присягу президента Бразилії.

Уряд Ж.Кубічека здійснив низку заходів, спрямованих на прискорення економічного розвитку країни. Частка державних інвестицій у розвиток за­собів виробництва склала 1960 року 45 відсотків. Уряд захищав державну монополію на видобуток нафти, розширював державний сектор у промис­ловості. Одночасно заохочував іноземні капіталовкладення. Усього протя­гом 1956-1961 років сума зарубіжних капіталів та кредитів склала 2 млрд. доларів, тобто четверту частину всіх інвестицій за ці роки.

Уряд Кубічека домігся зростання ВВП на 8 відсотків щорічно, про­мислового виробництва - майже на 11 відсотків. Найшвидше розвивалися нові галузі. Пожвавився економічний розвиток у депресивних районах північного сходу. Тут будува'лися електростанції, іригаційні споруди, про­мислові підприємства, шосе. Бразилія перетворилася в індустріально-аграрну державу.

Щоб прискорити освоєння внутрішніх територій, в глибині Бразилії,

на відстані І тисячі кілометрів від узбережжя і на висоті понад І тисячу метрів над рівнем моря 1957 року розпочалося будівництво нової столиці республіки, названої, як і країна, " Бразилія" (інколи пишуть " Бразиліа", щоб відрізнити столицю від країни). Нове місто закладено на березі мальовничо­го водоймища за проектом відомого бразильського архітектора Лусіу Кости. Він запропонував план міської забудови у вигляді лотоса. Головним творцем міських будівель був інший видатний бразильський архітектор Оскар Німейра. Нову столицю, розраховану на 500 тисяч жителів, побудовано за три роки. 21 квітня 1960 року відбулося її урочисте відкриття. Сюди переїхали дер­жавні та урядові установи. Ріо-де-Жанейро втратив статус столиці, який йому належав-з 1763 року. Вже через рік у місті Бразиліа жило 140 тисяч осіб, 1968 - 300 тисяч, а 1988 - 1, 7 мільйона.

Таке масштабне будівництво потребувало великих коштів. Незважаю­чи на високі темпи економічного розвитку, урядові Кубчека не вдалося уник­нути дефіциту платіжного балансу та інфляції. Вартість життя у 1957 році зменшилась на 10 відсотків. Це спричинило страйковий рух. З другої поло­вини 1950-х років страйкувало щорічно 700-800 тисяч людей. Найбільшим був 9-денний страйк 400 тисяч робітників штату Сан-Паулу, який завершив­ся підвищенням зарплати.

Сповідуючи гасла класового миру і соціальної інтеграції нації, уряд тричі підвищував мінімальний рівень зарплати, поліпшив пенсійне забезпе­чення робітників та службовців. Але, незважаючи на будівельний бум, ма­сова міграція населення в міста не зменшили безробіття та не змогли за­гальмувати інфляції. 1958 року було заморожено ціни на товари першої не­обхідності. А наступного року почалися переговори з МВФ про кредит в 300 млн. доларів, які не мали успіху через вимогу Фонду збільшити податки та заморозити зарплату.

З другої половини 1950-х років додав клопоту урядові рух орендарів, які вимагали зниження орендної плати, скасування кабальних форм оренди та поширення трудового законодавства на аграрний сектор. Учасники руху створювали свої організації - " селянські ліги". Набирав сили також рух за обмеження привілеїв для іноземного капіталу, на захист національної еконо­міки та суверенітету країни, за цілковите розв'язання аграрного питання. Участь у ньому брали національні підприємці, частина офіцерства, парла­ментарі, студентські та профспілкові організації. На цьому грунті виник На­ціональний парламентський фронт. Провідну роль в цьому русі відігравала трабальїстська партія, яку очолив після загибелі Ж.Варгаса Жоао Гуларт, соратник екс-президента та віце-президент у роки правління Ж.Кубічека.

У зовнішній політиці Кубічек зберігав лояльні стосунки з США. На­прикінці 1959 року він підписав з СРСР торговельний договір, хоча не відно­вив з ним дипломатичних відносин.

Парламентські вибори 1960 року. Правління Ж. Гуларта (1961-1964 роки). На початку 1959 року в Бразилії розпочалася чергова президентська виборча кампанія. Головна боротьба розгорнулася між двома політичними блоками: з одного боку, були трабальїстська, соціал-демократична та соціал­істична партії, які висунули кандидатом на посаду президента маршала Ен-ріке Лотта, а на посаду віце-президента Жоао Гуларта. їхня програма спов­нена була патріотичних гасел захисту національних багатств, проведення аграрної реформи, розширення системи освіти та охорони здоров'я. їм про­тистояла коаліція Національно-демократичного союзу, християнсько-демок­ратичної, республіканської та інших партій, які висунули свого кандидата -Жаніо Куадроса. Перемога дісталася Ж.Куадросу. Віце-президентом було призначено Ж.Гуларта.

31 січня 1961 року Ж.Куадрос замінив на президентській посаді Кубі-чека. Новий президент намагався перейти до більш незалежного зовнішньо­політичного курсу: розширив стосунки з соціалістичними державами, вис­тупив на захист Куби. В серпні 1961 року він прийняв і нагородив вищим бразильським орденом героя кубинської революції, міністра промисловості Куби Ернесто Че Гевару.

Такі кроки викликали невдоволення правих. 25 серпня 1961 року на вимогу військової верхівки Ж.Куадрос подав у відставку і передав владу представникам військових кіл. Це був свого роду військовий переворот, який викликав масовий протест широкої громадськості. В країні розпочалися мітинги, демонстрації, страйки з вимогами відновлення законності і пере­дачі президентських повноважень віце-президенту Жоао Гуларту. Ці вимоги підтримала частина військових, зокрема Третя армія (з чотирьох армій Бра­зилії). Залізничники оголосили загальний страйк, що перешкодило Куадро-сові перекинути вірні йому війська. Загальний страйк підтримали студенти. Країна опинилася на порозі громадянської війни. Це змусило змовників відступити. 7 вересня 1961 року Ж.Гуларт зайняв посаду президента. Щоп­равда, він погодився на певне обмеження своїх повноважень, зокрема, на запровадження посади прем'єр-міністра. Було сформовано коаліційний уряд.

Ставши президентом, Ж.Гуларт підтримав вимоги щодо захисту націо­нальної економіки, обмеження привілеїв іноземним компаніям та аграрної реформи. Не розірвав він стосунки з Кубою. В листопаді 1961 року Бразилія налагодила дипломатичні відносини з СРСР.

Внутрішня ситуація залишалася напруженою. Зменшився приплив іно­земного капіталу. Темни зростання ВВП, досягнувши 1961 року 10, 3 відсот­ка, впали до 1, 5 відсотка в 1963 році. Роздрібні тни зросли 1961 року на 39 відсотків, а 1963 року - вже на 71 відсоток. Профспілки домагалися розши­рення своїх прав, демократичних та економічних перетворень. Кількість страйкарів упродовж 1961-1963 років склала 2-3 млн. осіб щорічно. 1961

року було засноване національне об'єднання профспілок - Загальне керів­ництво трудящих.

Продовжували свою діяльність селянські ліги, доходило до захоплен­ня поміщицьких земель. В листопаді 1961 року відбувся Перший національ­ний селянський конгрес, який задекларував боротьбу за радикальну аграрну реформу. 1963 року виникла Національна конфедерація сільськогосподарсь­ких робітників (1, 2 млн. осіб).

Лівонаціоналістичні сили гуртувалися довкола Націоналістичного пар­ламентського фронту, який об'єднував трабальїстів та інших патріотично налаштованих депутатів конгресу. Серед них виділялося угруповання лівих трабальїстів на чолі з Л. Брізолою. За їхньою ініціативою 24 жовтня 1961 року на 50-тисячному мітингу було проголошено заснування Фронту націо­нального звільнення (перейменованого згодом у Фронт народної мобілізації), який об'єднав низку демократичних організацій.

Під впливом цих процесів Ж.Гуларт вдався до радикальних заходів. У січні 1963 року, спираючись на результати всенародного плебісциту, доміг­ся скасування посади прем'єра. Нарешті наприкінці 1963 - на початку 1964 року створив заплановану Варгасом державну компанію " Електробраз", а також задекларовано державну монополію на імпорт нафти та нафтопро­дуктів, обмеження вивозу прибутків іноземних кампаній (10-ма відсотками), підвищено мінімум зарплати робітникам та службовцям, запроваджено соц­іальне страхування для сільськогосподарських робітників. У березні 1964 року президент видав декрети про націоналізацію необроблюваних земель­них володінь (понад 500 га), розташованих у 10-кілометровій зоні по обидва боки залізниць, автобанів та річок і про державну монополію на переробку нафти, про регулювання цін на житло. В березні 1964 року на 250-тисячно-му мітингу президент підтримав вимогу глибоких антиолігархічних пере­творень, зокрема, аграрної реформи та створення Народного фронту, не­обхідність внести зміни до конституції з метою розширення повноважень президента. Ж.Гуларт запропонував винести всі ці питання на схвалення референдуму. При цьому він підкреслив, що його реформи покликані були попередити радикалізацію мас, революційний вибух. 23 березня друком з'я­вилася попередня програма майбутнього Народного фронту.

Проте прихильники реформ та й сам Гуларт припустилися низки про-рахунків. Багатьох людей налякала ідея внесення змін до конституції та зміцнення влади президента. Була сильна пересторога щодо гасел комуністів. 24 березня 1964 року ЦК Бразильської компартії прийняв рішення про при­пинення угодовської політики з Гулартом та про склад нового уряду і пере­дачу в руки пролетаріату всієї виконавчої влади. Паралельно відбувалася консолідація правих сил. Ситуація в країні загострювалася і набирала ознак громадянського протистояння.

27^м"

Ліві закликали до реорганізації збройних сил, їх підтримали солдати та сержанти, які виступили проти офіцерства. Позиції правих серед командно­го складу армії зміцнювалися. Сам президент Гуларт, роблячи все більш радикальні заяви, сподівався на авторитет президентської влади та'лояльність військовиків. Щопрада, власну родину та гроші відправив, про всяк випа­док, до Уругваю. Тим часом права опозиція набирала все більшої ваги, орган­ізовувала багатотисячні мітинги, вуличні маніфестації на захист " Бога, ро­дини та свободи". В цих умовах сформувалася широка антиурядова змова.

Квітневий державний переворот 1964 року та встановлення військового авторитарного режиму (1964-1984 роки). На світанку 31 бе­резня 1964 року в штаті Мінос-Жероіс розпочався заколот місцевого гарні­зону та політичних сил (22 тисячі осіб), очолюваний губернатором. До зако­лотників приєдналися штати Сан-Паулу та Ріо-де Жанейро. В штаті Пернам-буку проти уряду виступили частини 4-ої армії, а 1 квітня -головні сили бразильської армії, дислоковані в інших регіонах країни. В таємному цирку­лярі, підписаному начальником генштабу збройних сил Бразилії, містився заклик до військовослужбовців не допустити " підкорення нації комунізмові з Москви". Цього ж дня Гуларт перебрався на південь країни, а 2 квітня втік до Уругваю, де і прожив до своєї смерті у 1976 році. В країні розпочалися арешти представників лівих сил та профспілок.

Так в Бразилії розпочалася 20-річна історія військового авторитарного режиму.

На перших порах обов'язки президента країни виконував голова пала­ти депутатів. На місцях же діяли на свій розсуд військово-політичні угрупо­вання. 9 квітня 1964 року, через тиждень після перевороту, три військових міністри, які утворили так зване революційне командування, опублікували перший акт. який мав конституційний характер. Відповідно до цього акту завдання " демократичноїреволюції" полягало втому, щоб " відновити поря­док в економіці та фінансах й знищити комуністичний нарив, який заразив не тільки уряд, але й адміністративні органи".

Всі конституційні гарантії були призупинені терміном на півроку. Ге­нерали заявили також про свої повноваження скасовувати терміном на де­сять років політичні права тих, хто виступатиме проти нової влади. На їхню думку, " армія залишається найсильнішою партією уряду, з допомогою якої він вестиме боротьбу проти " комуністичної інтоксикації мас".

Одразу ж розпочалися репресії проти колишніх урядовців, політичних та профспілкових діячів. За два тижні було заарештовано 8 тисяч осіб. 40 парламентарів позбавлені депутатських мандатів, здійснено чистку в армії, Бразильську компартію заборонено, її лідерів притягнено до судової відпов­ідальності, чимало профспілок оголосило про свій саморозпуск, членів тра-бальїстської партії та Націоналістичного парламентського фронту позбавле-

41Я

но політичних прав

Було запроваджено сувору пресову цензуру, скасовано недоторканність приватного листування, заборонено демократичні газети й журнали, діяльність усіх політичних партій, всі види страйків, вилучено з продажу твори деяких письменників, розпущені студентські організації, їхні лідери заарештовані. Діяла спеціальна комісія, очолювана військовиками, з розслі­дування підривної діяльності.

15 квітня 1964 року на посаду тимчасового президента республіки було обрано маршала Кастело Бранко, правління якого тривало до 15 березня 1967 року. Після цього президентом став маршал Коста-е-Сілва, а з жовтня 1969 року до 1974 року - маршал Гаррастазу Медісі. В березні 1974 року прези­дентські функції перебрав генерал Ернесто Гейзел (по 1979 рік) та Жоао Батіста Фігейреду у 1979-1985 роках.

Військовий режим, що утвердився у Бразилії 1964 року, мав власну ідеологічну платформу, витоки якої в русі тенентистів 1930-х років, коли консервативні офіцери-урядовці підтримували авторитарні методи правлін­ня. В наступні роки армія неодноразово втручалася у велику політику, при­власнюючи собі повноваження арбітражу у громадянських конфліктах. В період президентства Ж.Гуларта генералітет остаточно утвердився в думці про кончу потребу в країні сильної авторитарної влади. Головні завдання такої влади мали зводитися до того, щоб гарантувати національну єдність і безпеку як від зовнішнього, так і від внутрішнього ворога, щоб не допусти­ти встановлення " синдикалістсько-комуністичної диктатури"; відновити дис­ципліну, ієрархію, громадський порядок, моральні цінності, права приват­ної власності; стимулювати ділову активність, гарантувати внески інозем­них інвесторів, стабілізувати валюту. Загалом задекларована військовим ре­жимом мета відповідала завданням прогресивного розвитку бразильського суспільства, оскільки основним гаслом військовиків стало перетворення країни у " Велику Бразилію" шляхом техніко-економічної модернізації. " Роз­виток будь - якою ціною! " - проголошував режим генералів.

Свої акції режим розпочав з того, що скасував повноваження консти­туції 1946 року, натомість видав серію інституційних актів, які мали консти­туційний характер. Перші такі акти (1964, 1965, 1968 років) забороняли будь-яку опозицію, партії та профспілки, надавали урядові військовиків за­конодавчі права, фактично підпорядкувавши конгрес виконавчій владі. Куль­мінаційним моментом інституювання військового режиму стало запровад­ження смертної кари, скасованої у Бразилії 1817 року. В 1967 році було прий­нято нову конституцію, яка номінально зберігала демократичні атрибути влади, але за інетитуцінними урядовими актами військовий президент во­лодів, по-суті, диктаторськими повноваженнями, запроваджувалася жорст­ка цензура тощо.

" > 7*

Разом з цим, Каетело Бранко вирішив на виміну від " традиційних дик­татур" розширити соціальну базу режиму, а також ліквідувати багатопартій-ну систему й узаконити стабільну двопартійну. Для цього 1965 року було дозволено діяльність двох політичних партій: урядової - Національного со­юзу оновлення (АРЕНА) та опозиційної - Бразильського демократичного руху (МДБ), який об'єднав усіх прихильників перевороту та військового ре­жиму, зокрема, членів колишньої партії Національно-демократичний союз, соціал-демократичну партію та трабальїстів.

" Оновленні" (АРЕНА) отримали на виборах до конгресу 1966 року 8.7 млн. голосів, а 1970 року ще більше - 10, 8 млн.

В економічній сфері на відміну від суспільно-політичної, військові ви­сунули гасло " Розвиток будь-якою ціною! ". Було запроваджено нову еконо­мічну стратегію, так звану " бразильську модель", яку розробили теоретп-ки-технократи. Вона забезпечила надзвичайно високі темпи розвитку еко­номіки - 10-12 відсотків приросту щорічно упродовж 1968-1974 років. Цей феномен отримав назву " бразильського економічного дива". Завдяки йому військовий режим визначають як " модернізаторську диктатуру".

Найбільш чітко плани першого військового уряду в економічній сфері були сформульовані у програмі його діяльності на 1964-1966 роки. Головне завдання, поставлене в ній, -досягти шестивідсоткового зниження інфляції, вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів та ліквідації безробіття. Особ­ливий акцент робила програма на необхідності залучення іноземного капі­талу як основного засобу нагромадження коштів для економічного розвитку. Стимулом для цього мав стати перегляд закону про обмеження вивозу за кордон прибутків іноземних фірм. Вже у квітні 1964 року були скасовані закони про державну монополію на вивіз нафти, про обмеження переказів дивідендів за кордон. Приватні підприємці, в тому числі іноземці, отримали можливість придбати нафтопереробні заводи, морську транспортну компа­нію " Ллойд бразілейро", а також провідну державну компанію бразильсько­го вантажного автомобілебудування. Фінансування економічної модернізації планувалося за рахунок скорочення державних, передовсім, соціальних вт­рат (політика " затягування пасків") та іноземного капіталу. Першим наслідком нової економічної політики стало падіння реальної зарплати (у 1964-1965 роках на 20 відсотків), зниження купівельної спроможності населення, бан­крутство вітчизняних фірм, які не витримували конкуренції з іноземним ка­піталом. Разом з тим вдалося суттєво знизити інфляцію (з 86 відсотків 1964 року до 24 - 1968. до 20 - 1971 року), незважаючи на те, що уряд змушений був скористатися таким засобом, як емісія.

У Бразилію буквально ринув потік іноземних інвестицій: на початку 1970-х років вони склали 6 млрд. доларів. Зацікавленість іноземних моно­полій у прибутках, швидкому обігу капіталів прискорила надходження інве-

стицій насамперед у високорентабельні передові галузі промисловості: ав­томобілебудівну, хімічну, радіоелектронну. Таким чином, загальні темпи роз­витку бразильської економіки кінця 1960-х - початку 1970-х років сталії сен­сацією світового масштабу. Справді, якщо 1967 року приріст ВВП становив лише 4, 8 відсотка, 1968- 11, 2, 1971 - 13, 3, то вже 1973 року- 14 відсотків. Темпи ж приросту промислового виробництва 1973 року, наприклад, пере­вищили 15 відсотків, а в ряді галузей подолали 20-відсотковий рубіж.

Ефективність економічної політики спричинила згортання страйково­го руху (з 1, 6 млн. осіб до 340 тисяч), дала змогу виділити кошти на підви­щення заробітної плати, на різного роду доплати трудівникам, зокрема, у вигляді премій, розширити систему соціального страхування. В цьому кон­тексті з'явилися підстави говорити про " гуманізацію" трудових відносин та " соціальну інтеграцію". 1970 року було навіть розроблено план соціальної інтеграції, який передбачав участь робітників у прибутках підприємств че­рез так звані " фонди участі". Тоді ж уряд Медісі проголосив нову політику стосовно профспілок: розширювалася їхня участь у програмах соціального забезпечення, охорони здоров'я, боротьби з неписьменністю, професійного навчання. Держава збільшила фінансування професійних спілок.

Мінусом " економічного дива" було зростання зовнішньої заборгова­ності Бразилії - з 5, 2 млрд. до 23 млрд. доларів у 1975 році. 1974 року бра­зильська економіка, орієнтована на зовнішні джерела фінансування та екс­порт, пережила деякий спад, пов'язаний із світовою " нафтової кризою".

Водночас на фоні " економічного дива з середини 1970-х років " поча­лася " лібералізація" військового режиму. Найвиразніше це відзеркалилося у так званому " червневому пакеті" 1978 року, який передбачав скасування диктаторських повноважень, смертної кари за політичні злочини, цензури друку та участі опозиції в парламентських і муніципальних виборах. Так було започатковано мирний перехід до обмеженої, контрольованої демок­ратії. Більш активно здійснював лібералізацію, п'ятий президент країни -генерал Ж.Б.Фігейреду. Він амністував більшість політв'язнів, відновив ба­гатопартійність, право на страйки, призначив 1982 року прямі вибори губер­наторів штатів. Найголовніше для керівництва режиму полягало в тому, щоб забезпечити контроль за зміною президента в 1985 році. З 1980 року почала­ся реєстрація партій, при цьому правляча АРЕНА реформувалася у Соціал-демократичну партію (СДП), а замість опозиційної МДБ виникло чотири партії: Партія бразильського демократичного руху (ПМДБ), Бразильська трабальїстська партія (ПТБ), Демократична трабальїстська партія (ІІДТ) і Центристська народна партія (ПП). Засновано було ліву Партію трудящих (ПТ). Компартія залишилася поза законом.

Тоді ж, на початку 1980-х років, Бразилія знову пережила спад економ­іки. Ж.Фігейреду застосував заходи жорсткої економії: зменшив на 20

відсотків державні витрати, провів девальвацію національної валюти та ска­сував закон, за яким двічі на рік автоматично підвищували зарплату. Лише за цих умов МВФ погодився надати Бразилії нову позику. Країна пережила новий сплеск страйкового руху.

Головною подією в житті країни ставали демократичні вибори прези­дента. Відбувалися вони за сценарієм військовиків: були непрямими. Опо­зиційні партії створили коаліцію Демократичний союз, який висунув канди­датом на посаду президента Танкреду Невіса, а віце-президента-ЖозеСар-нея. За цих претендентів 15 січня 1985 року віддали голоси 480 виборщиків з 686. їхнім конкурентам пощастило набрати лише 180 голосів. Проте за кілька годин до офіційної інаугурації 75-річний Т. Невіс був госпіталізова­ний. Врятувати його не вдалося. 22 квітня 1985 року відповідно консти­туції, президентом Бразилії став Ж.Сарней.

Бразилія в другій половині 1980-х - 1990-х років. Президентство Ж.Сарнея (1985-1989 роки) започаткувало перехідний період між авторита­ризмом та демократією. Про перехідний характер нового бразильського уряду свідчив його неоднорідний склад: серед міністрів були центристи, регіональні політики, опозиція, представники лівих організацій.

Програма уряду під назвою " Нова республіка*' мала розв'язати найак­туальніші проблеми - ліквідувати зовнішню заборгованість; інфляцію та безробіття. Серед економічних заходів, спрямованих на реалізацію урядової програми, слід згадати проекти розвитку з швидкою окупністю, скорочен­ня внутрішнього державного боргу, економія бюджетних коштів. Соціаль­ний аспект курсу кабінету Ж.Сарнея базувався на так званому " соціальному і іакті" - свого роду тристоронній угоді про перемир'я між державою, підприє­мцями та профспілками.

Кабінет задекларував аграрну реформу, яка розпочалася 1985 року. Передбачалося упродовж 15 років передати понад 7 млн. селян 500 млн. гек­тарів земельних угідь. У найближчі чотири роки, тобто за час президентства Ж.Сарнея, землю мали отримати 1, 4 млн. осіб. Але перерозподілові підляга­ли лише державні землі.

Уряд Ж.Сарнея вжив заходів для зміни деяких статей конституції: відновлювалася автономія штатів і муніципій, надано право голосу непись­менним, знято обмеження на діяльність компартії та інших лівих організацій і. найголовніше, запроваджено прямі вибори президента та віце-президен­та.

5 жовтня 1988 року було прийнято нову конституцію Бразилії. Вона встановила президентську республіку з п'ятирічним терміном повноважень президента. Основний закон зафіксував скорочення з 48 до 44 годин три­валість робочого тижня, заборонив використовувати працю дітей, звільняти держслужбовців, визнано право на страйки, вихід на пенсію за стажем робо-

ти. В економічному плані закріплено привілеї національним компаніям та обмежено діяльність іноземного капіталу. Загалом конституція 1988 року відбила ситуацію перехідного періоду, чимало статей мали аморфний виг­ляд. Власне, з обнародуванням нової конституції процес переходу до визна­ченої форми правління не завершився. Це питання відклали до вересневого плебісциту 1993 року, який повинен був завершити етан становлення Бра­зилії як демократичної держави.

В грудні 1989 року на чергових президентських виборах переміг 40-. річний Фернандо Коллор де Мело. Він уособлював новий тип політичного діяча, здатного дати неоліберальний імпульс до розвитку країни. Питання про необхідність змін у конституції постало буквально на другий день після інаугурації нового президента, який оголосив програму неоліберальних еко­номічних реформ- план " Нова Бразилія", або " план Коллора", спрямований на боротьбу з інфляцією, заохочення приватної ініціативи, зміцнення ринко­вих відносин та модернізацію промисловості. Деякі заходи, а саме звільнен­ня десятків тисяч державних службовців, зняття обмежень на діяльність іно­земного капіталу суперечили конституції. Розходився з Основним законом і " Проект національної реконструкції", який передбачав ліквідацію держав­ної монополії на нафту, допуск іноземного капіталу в нафто- та гірничодо­бувну галузі, припинення виплати пенсій за вислугою літ тощо.

Конституція фактично прирекла країну на життя в умовах високої інфляції, оскільки встановлені розміри держапарату були більші, ніж скарб­ниця могла ирофінансувати їх. Так само, передавши частину доходів від по­датків штатам і муніципалітетам, федеральний уряд залишився відповідаль­ним за загальнодержавні витрати, центральний банк країни покривав також місцеві дефіцити.

1990 року президент ужив заходів " шокової терапії", запровадив нову фінансову систему, замінивши стару грошову одиницю " новий крузадо" на " крузейро" і заморозивши на півтора роки всі види банківських внесків. Окрім цього, було запроваджено контроль за цінами, жорстку податкову політику та податок на майно, скасовано урядові пільги і субсидії, оголошено прива­тизацію державного сектору і знято обмеження на імпорт. В результаті інфля­ція впала з 90 відсотків у березні 1990 року до нуля у квітні того ж року.

Одночасно почалося скорочення державних витрат шляхом привати­зації збиткового державного сектору і зменшення державної адміністрації. В уряді з 23 міністрів залишилося 12. Широко рекламувався наступ на при­вілеї, корупцію, спекуляцію. З аукціонів були продані тисячі лімузинів, служ­бових квартир та віл представників адміністрації.

Уряд Ф.Коллора відмовився від протекціоністської політики. 1990 року були скасовані державні дотації, експортно-імпортні обмеження, скорочено або скасовано податки на імпорт. Стосовно іноземних товарів і капіталів зап-

роваджено політику " відкритих дверей". Бразилія відновила платежі за зов­нішню заборгованість, хоч і в обмежених масштабах. В рахунок погашення боргу продавали акції державних підприємств.

Ф.Коллор висловився також проти засилля латифундистів. Було запро­ваджено додаткові податки на необроблювані поміщицькі землі. Угіддя, на яких жили індіанські племена, передавалася їм у власність.

Прагнучи зміцнити конституційний режим, уряд Ф.Коллора вжив за­ходів для усунення військовиків від участі в політиці. Було розпущено На­ціональну службу безпеки, її замінили спеціальним секретаріатом при пре­зиденті.

Жорсткі урядові заходи, особливо в сфері обігу коштів, зменшили інфля­цію та дефіцит бюджету, але в той же час призвели до дезорганізації вироб­ництва і падіння реальної зарплати та зростання безробіття. Промислове виробництво у 1990 році впало на 9 відсотків. Згодом, з 1991 року, почала набирати темпів інфляція.

Уряд дещо пом'якшив економічну політику: почалася лібералізація цін та " розмороження" банківських вкладів, було рефінансовано зовнішній борг; збільшився притік іноземного капіталу (з 5 млрд. доларів 1990 року до 11, 2 млрд. доларів в 1991 році). Але вивести країну з кризової ситуації не вдало­ся. Давався взнаки великий дефіцит бюджету. Інфляція за 1991 рік склала 480 відсотків, а у 1992 році - 1 142. Третій рік поспіль тривав економічний спад. В країні назрівало загальне невдоволення.

Уряд Коллора розробив проект конституційних поправок, але конгрес відхилив його і замість того, щоб прискорити конституційну реформу, при­ступив до розслідування фінансових зловживань адміністрації президента, а згодом розпочав процес імпічменту щодо Коллора. В серпні-вересні 1992 року по країні прокотилася хвиля мітингів під гаслами: " Геть Коллора! ", " Коллор корумпований! ", " Вимагаємо справедливості! ", " Злодія за грати! ". Приводом до політичної кризи в країні послужили скандальні викрит­тя Педру Коллора, молодшого брата президента, про корупцію у найближ­чому оточенні глави держави, розслідування спеціальної комісії конгресу показало, що Коллор причетний до фінансових афер, використовував дер­жавні кошти для власного збагачення. Колишній казначей його виборчої кам­панії, діючи від імені президента, створив тіньові корумповані структури в уряді, фактично розпоряджався державною скарбницею, привласнив собі мільйони доларів. Було доведено зловживання самого президента: за раху­нок державного бюджету фінансувалися його особисті мільйонні витрати. Офіційні звинувачення про привласнення великих сум були пред'явлені і дружині президента, яка переказувала на рахунки своїх родичів сотні тисяч доларів. Судові позови були порушені і протії ряду колишніх міністрів.