Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 6 страница






Весною 1947 року Кастро як відомого критика уряду Грау Сан-Марті-на запросили до нової Кубинської народної партії, яку прозвали партією " ор­тодоксів". Вона сповідувала ідеї X. Марті. Організував партію колишній студентський лідер в революції 1933-34 років Едді Чібас. " Ортодокси" відділились від урядової партії " Аутентиків", до її складу увійшла молодь, яка походила переважно з традиційно радикальної провінції Оріснте.

У партії " ортодоксів" Кастро сформував незабаром радикальну фрак­цію, яка заперечувала традиційну парламентсько-виборчу тактику Чібаса і проголосила революцію як єдиний шлях до завоювання влади.

Влітку 1947 року Кастро взяв участь у підготовці збройного походу з метою скинення диктатури Трухильо в Домініканській республіці. Його об­рали навіть президентом Комітету захисту демократії в цій республіці. Ек­спедицію кубинських революціонерів в останній момент зупинив прези­дент Грау, можливо, під тиском американського уряду.

Цілком випадково довелося йому взяти участь у заворушеннях в 1948 році столиці Колумбії м. Боготі. Кастро у складі кубинської делегації при­був сюди на конгрес студентів Америки. Під час конференції було вбито лідера Колумбійської ліберальної партії Хорхе Гайтана, що збіглося з соціальними заворушеннями в країні, які вилилися у справжнє повстання. Кастро при­єднався до ^повсталих. Після 48 безсонних годин, сповнених небезпеки, Кас­тро поспішив у кубинське посольство і звідти вилетів на Кубу.

Але життя Фіделя наповнювала не лише революційна діяльність. Він


був привабливим молодиком і його серце було відкрите для любові. Вперше серйозно закохався 1948 року, його обраницею стала зеленоока красуня з багатої родини Мірта Діас-Баларі, студентка філософського факультету. Вона стала його першою і останньою дружиною. Медовий місяць молодята про­вели в Нью-Йорку, де на батькові гроші Фідель придбав автомашину марки " Лінкольн". Через рік у них народився син Фіделіто. Щоправда, родині Кас­тро приділяв мало часу.

1950 року Кастро закінчив університет. Разом з двома іншими випуск­никами, маючи невеликі кошти, почав юридичну практику в бідному квар­талі Гавани. Друзі захищали робітників, мешканців нетрів, затриманих сту­дентів та бідняків. Кастро продовжував активну політичну діяльність. Йому вдалося отримати добру трибуну. На шпальтах офіційної газети " Алерта", яка мала найбільший тираж у країні, кожного понеділка під великими заго­ловками друкувалися статті Кастро.

1 червня 1952 року на Кубі відбулися парламентські вибори. За підра­хунками політичних оглядачів, на середину 1951 року тільки 17 відсотків населення підтримувало уряд. Свої симпатії кубинці віддавали партії " Ор­тодоксів" та її кандидату в президенти Е. Чібасу. Але він вже зробив свій вибір.

Незважаючи на сумніви щодо дієвості парламентської боротьби, Каст­ро висунув свою кандидатуру на парламентських виборах 1952 року. Пізніше він напише: " Я вважав, що зможу запропонувати в парламенті програму, яка за своїм змістом буде аналогічною тій, що пізніше стала програмою Монка-ди. На мою думку, на підтримку такої програми можна було організувати масовий рух."

Під час передвиборних змагань Ф.Кастро розгорнув потужну кампа­нію, розсилаючи тисячі листівок та виголошуючи щоденно по кілька про­мов. " Ортодокси", можливо, виграли б вибори. Але 10 березня 1952 року Фульхенсіо Батиста здійснив державний переворот.

Ф. Кастро відреагував на цю подію гостро і звернувся 24 березня до Верховного суду з апеляцією, викриваючи злочинні дії змовників і вимагаю­чи їх суворого покарання. " Знову чоботи, знову " Колумбія" диктує закони, знову танки зловісно гарчать на наших вулицях і груба сила підноситься над людським розумом. Я звертаюсь до мужніх кубинців. Настав час самопо­жертви і боротьби, " - писав Кастро. Його звернення, звичайно, залишилось без відповіді.

У цій, здавалось би, безвихідній ситуації Кастро не занепав духом. В одній із підпільних газет в серпні 1952 року він заявляє: " Нинішній момент - для революції, а не для політики. Революційна партія має молоде револю­ційне керівництво, яке врятує Кубу".

Попри всі потуги радянської кубинології, немає жодних підстав ствер-


джувати, ніби Кастро в цей час був прихильником марксистських ідей та ленінської стратегії. Таким він стане після перемоги революції. Акція в Мон-када здійснювалася відповідно до кубинської традиції радикального націо­налізму. У своїй судовій промові Кастро засвідчив, що ідейним натхненни­ком подій 26 липня був X. Марті. План захоплення казарм Монкада був запо­зичений з кубинської історії, а не з російської революції.

26 липня 1953 року - спроба захопити казарми Монкада - важлива віха в історії Куби. Цей день став початком визвольного руху, що дістав пізніше назву " Рух 26 липня", а Ф. Кастро заявив про себе як цілком вірогідний його керівник.

Ув'язнення Кастро відбував на острові Пінос (Сосновий острів), що його змалював Р.-Л. Стівенсон у романі " Острів скарбів". На цьому ж ост­рові свого часу відбував покарання і X. Марті. В'язниця, в якій перебував Кастро, мало асоціюється з установою для утримання бунтівника, людини, яка зі зброєю в руках намагалась здійснити державний переворот. Утриму­вали його в одиночній камері досить пристойного вигляду. Тортур і фізично­го насильства він тут не зазнав. Навпаки, мав умови, що нагадували сана­торій. В одному з його листів (від 4 квітня 1954 року) читаємо: " Відчув голод, поставив кип'ятити спагетті з фаршированими кальмарами".

У в'язниці Ф.Кастро багато читав, зокрема праці Канта, Маркса, Лен­іна, Гітлера та іншу літературу, в тім числі.художню.

У травні 1955 року Батиста, зважаючи на настрої народу, підписав закон про амністію. 12 травня 1955 року в'язень під номером 4914, тобто Ф.Кастро, вийшов на волю. Тоді разом з однодумцями заснували " Рух 26 липня". До організації, окрім монкадистів, увійшла значна частина " орто­доксів", а також невеликі радикальні опозиційні угруповання, як " Революц­ійно-націоналістична дія", " Визвольна дія", " Національно-революційний рух". Радянська кубинологія, видаючи бажане за дійсне, стверджувала, що ряди " Руху" поповнювались головним чином за рахунок робітників, а пізніше - селянства. Насправді ж " Рух" об'єднував спочатку переважно молодь з середовища інтелігенції, дрібної буржуазії та студентства. Щоправда, Каст­ро, ставши диктатором, запевняв, що " Рух" створений для знедолених і є їхньою революційною організацією.

Програма " Руху", пройнята ідеями Марті, передбачала відновлення Конституції 1940 року і запровадження в житія її прогресивних статей, вста­новлення політичної демократії та соціальної справедливості в країні. Ряд настанов " Руху" були віддзеркалені у двох " Маніфестах до народу".Серед них привертають увагу такі: передача селянам землі у постійне користуван­ня та відшкодування державою збитків тим, у кого її було відібрано; участь робітників у розподілі прибутків; заміна всіх посадових осіб, які зрадили Конституції 1940 року; конфіскація народного добра у тих, хто його розік-


рав, тощо. Ці вимоги зводилися до демократичних та антифеодальних пере­творень.

Проживши в Гавані після амністії лише шість тижнів, будучи постійно переслідуваний та під загрозою нового арешту, Ф.Кастро емігрує до Мекси­ки. Перед від'їздом він заявив: " Оскільки перед народом закриті всі шляхи до громадської боротьби, не залишається іншого виходу, крім такого, як у 1868 і 1895 роках." Йшлося про підготовку до революції.

Підготовка, початок та перемога революції 1956-1959 років. Пе­ребуваючи в еміграції, група " фіделістів" - Ф. Кастро та учасники " штурму" казарм Монкада - створили разом з іншими кубинськими емігрантами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було єдине: опанувати тактику партизанської війни. Цьому мистецтву їх навчав також емігрант, колишній полковник іспанської республіканської армії 1936-1939 років Альберто Байо.

Варто зазначити, що партизанська війна - герилья - має в Латинській Америці багаті традиції і сягає своїм корінням в глиб історії. Водночас од­ним з найважливіших і найяскравіших періодів латиноамериканської історії, в якому герилья відіграла вирішальну роль, можна вважати кубинську рево­люцію.

Тренування розпочинались о 5-6 годині ранку в місцях, ландшафт яких нагадував кубинський. Для військової підготовки використовували спеціальну ферму " Троянда" в околицях Мехіко. У програму занять входили: переходи на великі відстані, дзю-до, веслування, стрільба з гвинтівки та пістолета. Значну увагу приділяли штабній роботі, веденню вуличних боїв у містах, виготовленню і використанню динамітних бомб. На " випускних екзаменах" найкраще виявив себе молодий аргентинський лікар Ернесто Че Гевара. Він познайомився з Ф. Кастро в липні 1955 року і відтоді пов'язав свою долю з Кубинською революцією.

Життя кубинських революціонерів у Мексиці було нелегким. Гостро відчувалася нестача грошей. Достатньо сказати, що Ф. Кастро, Рауль Каст­ро, X. Монтана і X. Мануель Маркес, які прибули у Мексику першими, мали у своєму розпорядженні всього 850 доларів. Окрім цього, за Кастро пост­ійно стежили агенти ФБР та мексиканської федеральної поліції, шеф якої за свої послуги, як стверджувалось у пресі, щомісяця отримував від батисті-вського уряду по 50 тисяч доларів. Не відставали від них і нишпірки Багн­ети, заслані в Мексику. Так само перманентно з будь-якого приводу арешто­вували кубинців, спільників Кастро, які голодували за гратами, влаштовува­ли обструкцію тощо. Необхідно було вчитися працювати у підпіллі, за гли­бокої конспірації.

Фідель Кастро і його найближчі прихильники підтримували тісні зв'язки з керівниками " Руху 26 липня", які залишилися на Кубі: спрямовували їхню роботу, спільно розробляли плани майбутньої революції. Агітацію та вербу-


вання людей у підрозділи " Руху 26 липня" здійснювали за географічним принципом: для цього країну було поділено на сектори. Особливого значен­ня надавали цій підготовчій роботі у провінції, де планувалась висадка сил Ф. Кастро. Популярність " Руху 26 липня" серед простих кубинців поясню­валась перш за все тим, що вселяв упевненість у швидкому поваленні режи­му Батисти. В русі брали участь люди різних політичних переконань, яких об'єднувало бажання покінчити з диктатурою.

Програма " Руху 26 липня" була достатньо розлогою та радикальною, тому й відповідала інтересам найширших верств суспільства. Так. за віднов­лення Конституції 1940 року виступала переважна більшість кубинців, які домагалися втілення в життя її статей про ліквідацію латифундій і захист національної економіки. Ф. Кастро докладав зусиль, щоб налагодити відно­сини з антибатистівською опозицією, мав контакти з комуністами, але завж­ди заперечував будь-який зв'язок з Народно-соціалістично-ю партією. Пере­буваючи у в'язниці в Мехіко, він в одній з кубинських газет надрукував статтю, яка спростовувала заяви Батисти про те, що Кастро - комуніст. " Зви­чайно, - писав він, - твердження, що я комуніст, видається абсурдним для тих, хто знає мою громадську кар'єру, яка не мала жодних зв'язків з комуні­стичною партією." Такі заяви, з одного боку, заспокоювали прихильників Кастро, опозиціонерів комуністам, а, з іншого, віддаляли його від Народно-соціалістичної партії.

Нова революційна стратегія являла собою розширений варіант плану здобуття Монкади. Планувалося, що Кастро висадиться з невеликою гру­пою людей на західному узбережжі Орієнте, де їх зустрінуть озброєні заго­ни з вантажівками. Ідея збройної акції, яка передбачає десант патріотів на Кубу з території іншої держави, - не нова в кубинській історії. 1895 року з території США X. Марті висадився на сході Куби за складних обставин, хоч і не таких ризикованих, як ті, з якими через 61 рік зіткнувся Ф. Кастро. Дик­татор Батиста був настільки впевнений, що Кастро повторить маршрут Марті, що наказав розташувати повітряне спостереження за східним узбережжям острова. Десантна ж операція відбулася на західному узбережжі..

Об'єднаними силами революціонери повинні були захопити два найб­лижчих містечка, де в цей час мали відбутися повстання і заворушення. Пла­нувалося, що диверсії і агітація спричинять загальний страйк та падіння ба-тистівського режиму. Враховано було уроки поразки 1953 року: за збройни­ми загонами повинна стояти міцна організація для ідеологічного забезпе­чення, постачання повстанців зброєю, поповнення їх рядів новобранцями тощо. Запланована експедиція потребувала значних коштів. Крім надходжень від острівних рухівців, декілька значних внесків зробили багаті люди, які співчували задуманій справі, серед них колишній президент Куби П. Сокар-рас. Як і Марті 60 років тому, Кастро в жовтні - листопаді 1956 року виру-


шив для збирання коштів до кубинських громад у Флориді.

Ще в серпні 1956 року він домовився з " Революційним директора­том", студентською збройною підпільною організацією, що діяла під керів-ництвом президента Студентського союзу Хосе Антоніо Ечиверріа про спільні збройні акції. Цей документ відомий як Мексиканський пакт.

Наприкінці листопада 1956 року загін Ф. Кастро завершив приготуван­ня до експедиції на Кубу. Тривали пошуки необхідного судна. Всього за вісім днів до відплиття кубинська розвідка виявила адреси явочних квартир у Мехіко, куди було перевезено майже всю зброю, і мексиканська поліція кон­фіскувала її. Довелося заново створювати арсенали. Крім того, зірвалась купівля великої, але досить дешевої шхуни. Замість неї вдалося придбати яхту " Гранма" (в перекладі з англійської " Бабуля"). її купили через підстав­ну особу у багатого американця за 15 тисяч доларів.

24 листопада з трьох міст Мексики (Мехіко, Веракрус, С'юдад-Вікто-рія) в мексиканський порт Туспан прибули 82 учасники майбутнього десан­ту, двадцять з яких брали участь у " штурмі" Монкада 1953 року. " Гранма" залишила порт Туспан 27 листопада 1956 року. Море штормило. На Кубу з Мексики надійшла телеграма: " Книгу, яку замовляли, продали". Це був умов­ний знак до повстання у Сант'яго-де-Куба, яке мало розпочатись через три дні після одержання телеграми. За підрахунками повстанців, саме стільки їм було необхідно, щоб подолати відстань від Мексики до Куби.

Перехід був надзвичайно важкий, фактично, з семи днів подорожі дов­жиною приблизно 150 миль, спокійним для мореплавців був лише один, весь час дув норд. Крім того, вони майже не мали провіанту через те, що відплиття було повністю законспіроване. Незручності десантників були пов'язані і з тим, що Фідель заборонив в денні години підніматися нагору. Це була прогулянкова яхта, в якій з комфортом могли розміститися лише 8-Ю осіб, їх же було вісімдесят дві.

Чи брали до уваги патріоти можливість невдалого закінчення цієї екс­педиції? Ймовірно, адже Кастро згадував: " Перш, ніж відпливти на " Гранмі", ми заховали у Мехіко 15 гвинтівок. На випадок поразки ми знову прилетіли б на літаку і з цією зброєю почали б боротьбу у С'єррі."

Яхта не прийшла на Кубу у визначений термін через її пошкодження та штормову погоду. Тим часом керівники острівного " Руху", не знаючи про затримку " Гранми", розпочали 30 листопада повстання в Сант'яго-де-Куба. До речі, саме тоді, ЗО листопада, його учасники одягли форму зелено-олив­кового кольору та червоно-чорні нарукавні пов'язки " Руху 26 липня". По­встанці врешті були розбиті в запеклих вуличних боях.

" Гранма" прибула до Куби лише 2 грудня. Більше тисячі вояків кинув Батиста проти легіонерів. 5 грудня відбулася найзапекліша сутичка з батис-тівським гарнізоном. Двадцять два повстанці потрапили в полон і були роз-


стріляні. Ф. Кастро, його брат Рауль і Ернесто Че Гевара та ще дев'ять осіб залишилися живими після кривавого бою. Відірвавшись від переслідувачів, Фідель підбив перші підсумки партизанської війни. Його " армія" складала­ся з 12 бійців, озброєних 7 гвинтівками. " Тепер ми переможемо, " - заявив лідер повстанців.

Упродовж місяця партизани переховувалися в районі гори Туркіно, най­вищої вершини гірського масиву С'єрра-Маестра, постійно міняючи пере­бування й уникаючи сутичок з урядовими військами. Водночас загін віднов­лював сили, поповнювався новими бійцями, налагоджував зв'язки з місце­вим селянством, " Рухом 26 липня". На грудень 1956-травень 1957 року припав перший період кубинської революції. Побут партизанів поступово налагоджувався, з'явилися різноманітні служби, почала виходити повстансь­ка газета, діяло " Повстанське радіо".

12 липня 1957 року після тривалих дискусій антибатистівські сили підписали маніфест " До народу Куби", який більш відомий під назвою " Дек­ларація С'єрра-Маестри". У Декларації викладалася програма широкого революційно-патріотичного фронту, яка об'єднувала всі політичні опозиційні партії, патріотичні організації та революційні сили. Вона ставила вимогу звільнення політичних в'язнів; свободи інформації і гарантії прав і свобод громадян; призначення тимчасових алькальдів у всіх муніципалітетах краї­ни; заборони спекуляції, ліквідації неписьменності. Передбачала призначи­ти кандидата на посаду голови майбутнього тимчасового уряду, провести аграрну реформу, прийняти нову фінансову політику, прискорити процес індустріалізації. Ф. Кастро, за свідченням Че Гевари, наполягав на тому, щоб деякі пункти Декларації, особливо ті, які стосувалися аграрної рефор­ми, були сформульовані чіткіше.

Наприкінці 1957 року повстанці контролювали майже всю С'єрра-Ма-естру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій тери­торії розпочали конфіскацію земель батистивців.

28 липня 1957 року була утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою " Май-амський пакт". У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою " об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму за повернення демократії на Кубі". Кастро запропонував кандидатуру Мануеля Уррутія на посаду президента. Комуністи не приєдналися до " Майамського пакту". Щоб залучити робітників на свій бік " Рух 26 липня" наприкінці 1957 року виступив з ініціативою створення Національного робітничого фронту. НСП з готовністю відгукнулась на цю пропозицію, одночасно визнаючи, що партизанський рух в С'єрра-Маестра явище позитивне.

Вкрай напружене становище склалося у східних провінціях, де анти-батистівська боротьба набула гострого характеру. У першому кварталі 1958


року зафіксовано багато випадків саоотажу, підпалів і виоухів на підприєм­ствах, які належали американським компаніям. У лютому-березні 1958 року оголосили страйк десятки тисяч школярів старших класів та студентів з ви­могою припинити терор у країні. Ареною запеклої боротьби стала підготов­ка до виборів, призначених на червень 1958 року (згодом їх перенесено було на осінь).

Другий етап партизанського руху припадає на кінець 1957 року - квітень 1958 року Він характеризується нагромадженням сил і перетворенням заго­ну в невелику, але добре організовану Повстанську армію. Ф. Кастро ствер­джує, що навіть на останньому етапі боротьби вона не нараховувала більше З тис. осіб.

Сили повстанців постійно зростали і це дозволило приступити до ство­рення Другого Східного фронту на півночі провінції Оріснте. Перший фронт - у горах С'єрра-Маестра, як і раніше, очолював головнокомандувач По­встанською армією Ф. Кастро. В околиці Сант'яго-де-Куба було відкрито Третій фронт.

У Маніфесті від 12 березня 1958 року Ф. Кастро оголосив режиму Ба­тиста " тотальну війну". Натомість Батиста запровадив надзвичайний стан відповідно до закону від 1 квітня 1958 року на 45 днів. 26 березня лідер повстанців звернувся до всіх опозиційних партій із закликом об'єднати свої сили для організації загального страйку. Розвиток революційного процесу на Кубі з ЗО листопада 1956 року до 1958 р. характеризувався розмаїттям форм боротьби. Це - герилья, страйки, збройні виступи і студентські мані­фестації, виступи селян проти зігнання їх із землі, саботаж на фабриках і заводах. Навесні 1958 року Ф. Кастро призначили генеральним секретарем " Руху 26 липня". Був створений секретаріат, до складу якого ввійшло 5 осіб. Секретаріат займався фінансовими, політичними і організаційними питан­нями. Все, що стосувалось відправки зброї і зв'язків із закордоном, почина­ючи з цього моменту, вирішував безпосередньо генеральний секретар.

Очевидно, саме тоді окреслився майбутній курс революції. Після страй­ку 9 квітня Ф. Кастро звернувся до комуністичної партії, сподіваючись на її організаційну підтримку. Його політичні погляди формувалися в цей час під впливом двох найближчих радників-брата Рауля Кастро і Че Гевари. Обид­ва відкидали комунізм, перший через те, що як і Фідель, вважав програму комуністів чистісіньким авантюризмом, а другого більше захоплював ан-тиамериканський націоналізм, ніж підтримка Москви. Видається, що у Ф.Ка­стро не було ще чіткої думки щодо конкретної політичної моделі Куби, крім традиційної, демократичної.

24 травня батистівське командування приступило до виконання " плану ФФ". що означала " заключна фаза" (Fase Final) або " Кінець Фіделю" (Fin de Fidel). Його основна мета полягала у розгромі колони № 1 на чолі з Фіделем


Кастро. До Орієнте було підтягнуто 14 піхотних батальйонів і 7 окремих рот. танки, вогнемети, гірську артилерію і авіацію. Всього 10 тис. вояків. їм про­тистояло 3 тис. повстанців. Наступ мав вестися на С'єрра-Маестра з різних напрямків, щоб поступово затягнути зашморг у центрі табору повстанців. Узбережжя, куди могли відступати партизани, було блоковано кораблями ВМФ. Операцією керував генерал Е. Кантільйо. Проте урядові війська пере­бували вже у стані деморалізації, не хотіли воювати. Натомість повстанці успішно застосовувалии тактику партзанської війни. До початку осені 1958 року під їхнім контролем перебували дві провінції Орієнте та Лас Вільяс.

10 листопада 1958 року в С'єрра-Маестра з'явився знаменитий закон №3 " Про право селян на землю", за яким у власність селян переходили об­роблювані ними землі в два кабал'єрії (один кабал'єрій - 13, 4 га). Закон не передбачав конфіскації земельної власності латифундистів та іноземців. Цей документ здобув велику популярність у народі, що одразу позначилося на чисельності рядів Повстанської армії. Наприкінці 1958 року розпочалися завершальні бої.

З листопада цього ж року на Кубі відбулися президентські вибори, у яких участь взяли лише до 40 відсотків кубинців. Переміг урядовий канди­дат А.Ріверо-Агуеро, який мав посаду прем'єр-міністра за диктатури Бати­ста.

Розуміючи неминучість поразки, головнокомандувач війська Батисти Е. Кантільйо 29 грудня запропонував Ф.Кастро переговори про припинення воєнних дій. Він прийняв умови про арешт Батисти і притягнення його до суду

1 січня 1959 року армія Фіделя Кастро увійшла в Сантяго-де-Куба. Того ж дня, коли Кантільйо погодився на капітуляцію, на заході повстанці почали бої за столицю провінції Лас-Вгляс Санта-Клару, яка була ключовою позицією на шляху до Гавани. На ранок 1 січня повстанці стали повновлад­ними господарями міста.

Ф. Батиста зрозумів безнадійність становища і ще 29 грудня під вигля­дом зустрічі Нового року відправив до Нью-Йорка своїх молодших синів. Переважна частина його капіталів і цінностей була переведена у швейцарські банки, а на аеродромі військового містечка Колумбія вже другий місяць сто­яв напоготові літак. Батиста втік з дружиною і найближчими особами у До­мініканську республіку. Звідти перебрався до Португалії. З вересня 1959 р. жив на о. Мадейра, а потім - поблизу Ліссабона. Помер екс-президент Куби в Іспанії у серпні 1973 року.

1 січня Е.Кантільйо прибув у Гавану, де фактично здійснив військовий перевороті створив військову хунту. Вкраїні встановилося двовладдя. Проте більша частина Куби була вже в руках повстанців, а у Гавані діяла урядова хунта. Ф. Кастро закликав народ продовжити революцію. 1 січня з ініціати-


ви " Руху 26 липня" і НСП почався загальний страйк. Урядові війська були блоковані. 2 січня в Гавану урочисто увійшли загони найближчих соратників Кастро - К. С'єнфуегоса і Е. Че Гевари.

8 січня головнокомандувач на чолі Повстанської армії вступив до столиці. Над Гаваною лунав дзвін церков, з порту линули гудки. Натовпи на вулицях вигукували: " Фідель! Фідель! Фідель! "

Увечері 8 січня у військовому містечку " Колумбія" Ф. Кастро виголо­сив промову перед багатотисячним зібранням. Він заявив: " Народ виграв цю війну. її виграв народ і ніхто інший. Я кажу про це, щоб хтось не поду­мав, що саме він або якась армія виграла її і тому ми віддаємо шану наро­дові. Першого січня ми тільки завоювали право розпочати революцію."

Захисники фіделістського режиму з метою його виправдання часто висувають тезу про те, що диктатура Кастро є породженням колишнього Радянського Союзу і саме він несе відповідальність за все, що коїться на Кубі. Така постановка питання з самого початку помилкова. Справедливим є те, що СРСР зробив усе, щоб підтримати новий кубинський режим. За свідченнями західних аналітиків політичного феномену Ф.Кастро, він міг стати ким завгодно - комуністом, соціалістом, фашистом, монархістом, анар­хістом, католиком чи буддистом - в залежності від кон'юнктури. Імідж " ро­мантичного революціонера", " соціального експериментатора", який номил-вся у виборі шляху, але в принципі такого, що вірив у соціалізм, - не більше, ніж легенда. Відомо, що у молоді роки Ф.Кастро починав свою діяльність у дрібнобуржуазній партіїї " Ортодоксів", яка сповідувала одвертий антико-мунізм, у роки повстанської боротьби проти Батісти у нього склалися осо­бисті неприязні стосунки з комуністами, а після захоплення влади Кастро застосував репресії проти компартії, заборонив її діяльність і створив зго­дом свою власну комуністичну партію.

Таким чином, кубинська революція, яку за характером можна кваліф­ікувати як національно-демократичну, готувалася й відбулася вона у відпов­ідності з традиціями кубинської національно-визвольної боротьби, а не в руслі світової соціалістичної революції, як стверджували багато років ра­дянські кубинологи. Фідель Кастро і його соратники були насправді людь­ми, які керувалися ідеалами національного визволення і пошуками добро­буту для свого народу. Партизанську війну і революційну боротьбу підтри­мали широкі верстви населення цієї країни.

Фіделістський режим, становлення та особливості розвитку. Пи­тання влади, яке є основоположним будь-якої революції, було розв'язане на Кубі після зайняття столиці Повстанською армією за попередньою домовле­ністю усіх революційних та опозиційних сил відповідно до " Декларації С'срра-Маестри" та " Майамського пакту". Тимчасовим президентом став М.Уррутія, а Тимчасовий революційний коаліційний уряд очолив Хосе Міро

ААЛ


Кордона, обов'язки головнокомандувача армії у якому узяв на себе Ф.Каст­ро. Уряд зосередив у своїх руках усю виконавчу та законодавчу владу, оскільки повноваження парламенту та старих урядових структур були ска­совані. Повстанська армія, очолювана Ф.Кастро, контролювала ситуацію. У перші дні після перемоги були відновлені демократичні свободи, страчено близько 200 найближчих соратників Батисти, розпущено стару армію та міліцію, розпочато реорганізацію судової системи, вислано з країни амери­канську військову місію. Питання про подальші демократичні реформи спри­чинили серйозні розходження в урядовій коаліції і відставку прем'єр-міністра та кількох міністрів. Щоправда, офіційний уряд з моменту свого інститую-вання перетворився у номінальний орган, оскільки довкола Кастро сформу­вався неофіційний комітет з найближчих його прихильників під назвою Міністерства революційного планування та координації.

16 лютого 1959 року уряд очолив Ф.Кастро, залишившись водночас на посаді головнокомандувача армії. Невдовзі виникли тертя з президентом М.Уррутія, який чинив опір залученню комуністів до урядових структур. Внаслідок цього відбулася нова реорганізація уряду і виведення з нього 5 міністрів-" контрреволюціонерів", натомість кооптовано Рауля Кастро як військового міністра та Е.Че Гевару як президента Національного банку. М.Уррутія під тиском революціонерів подав у відставку. Коментуючи її, Ф.Ка­стро заявив, що Уррутія саботував революційні заходи і його діяльність " ме­жувала зі зрадою революції." Новим президентом було призначено Осваль-до Дортікос Торрада, який перебував на цій посаді по грудень 1976 року.

Водночас розпочався процес поляризації кубинського суспільства. На бік антикастрівської опозиції перейшла католицька ієрархія, оскільки рево­люційний уряд почав переслідувати священників, задекларувв світську осв­іту, нехтував роллю церкви у розв'язанні національних проблем. На середи­ну 1960-х років припадає перша хвиля еміграції, яку складала кубинська діло­ва та професійна еліта: лікарі, інженери, економісти, техніки, вчителі, і яка усувала потенційне джерело опозиції новому режиму. Цим був прискорений процес політичної централізації.


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал