Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 10 страница

Що ж стосується компартії Чилі, то вона переживає глибоку кризу і різкий спад впливу. В результаті парламентських виборів 1989 і 1993 років їй не дісталося жодного депутатського місця в конгресі. На президентських виборах 1993 року кандидат від компартії набрав всього 4, 4 відсотка го­лосів. У відповідь ліві сили розгорнули терор. Лівацька організація " Фронт Мануеля Родригеса", до якої входить 7 бойових угрупувань (2 700 озброє­них екстремістів), з березня 1990 року до травня 1991 року здійснила 160 терористичних актів. І квітня 1991 року вони вчинили замах на сенатора Хайме Гусмана, відомого своїми правими поглядами. На його похороні був присутній А.Піночет. Багатотисячний натовп скандував: " Піночете, повер­нись до нас! ", " Піночете, порятуй націю! ".

Президентство Е.Фрея тривало з 1993 по 1999 рік. Його уряд продов­жив політику попередника, надавши їй більшої соціальної спрямованості. Активізувалася роль держави у підтримці національного підприємництва, в розвитку інфраструктури, системи народної освіти.

Історія розвивається по спіралі. Цю істину у черговий раз підтвердили події в Чилі. Майже через 30 років найвищу державну посаду знову зайняв соціаліст Рікардо Лагос Ескобар, який переміг у другому турі президентсь­ких виборів (в січні 2000 року). За нього проголосувало 51, 3 відсотка ви­борців (його суперник Х.Лавін набрав 49 відсотків голосів). Противники кандидата-соціаліста залякували виборців тим, що " повернення соціалізму до палацу Ла-Монеда матиме такий же руйнівний ефект, як і за Сальвадора Альенде". Проте ці застереження не спрацювали. 62-річний Р.Лагос, юрист за фахом, став президентом Чилі на період з 2000 по 2005 рік включно. За час, що минув після виборів, чилійське суспільство значно просунулося по шляху демократизації, економіка країни розвивається найдинамічніше в ре­гіоні, значна частина населення має відносно високі й стабільні доходи. Щоправда, у 2000 році Чилі після тривалого періоду піднесення пережила деякий спад в економіці. Загалом стратегічний курс нового президента-соц-іаліста на збереження та вдосконалення соціально орієнтованих ринкових відносин залишається незмінним. Ставиться завдання досяітн семипроцен-

тного економічного зростання. При цьому Р.Лагос заявив, що не збирається націоналізувати корпорацію з видобутку міді, яка забезпечує левову частку валютних надходжень до бюджету. Іноземних же вкладників він запевнив у своєму твердому намірі зберегти для них режим найбільшого сприяння. Одним з пріоритетних завдань, на його думку, є продовження виплати у ще більших розмірах гак званого соціального боргу, який нагромадився за роки впровадження неоліберальної моделі шокової терапії. Упродовж шести років Р.Лагос передбачає створити 700 тисяч робочих місць, пом'якшити безроб­іття, яке склало 11 відсотків працездатного населення. Для заохочення се­редніх та дрібних підприємців, основного генератора нових робочих місць, планує запровадити систему мікрокредитів та резервних фондів. Готується спеціальний закон про допомогу безробітним. Розробляються також заходи, спрямовані на вдосконалення системи охорони здоров'я та освіти, особливо у сільській місцевості (підключення всіх шкіл до Інтернету; один клас - один комп'ютер).

Ключовим фактором забезпечення динамічного розвитку економіки і досягнення соціального миру повинно стати, на думку Р.Лагоса, налагод­ження розумних і справедливих відносин у трикутнику " держава-підприємці-трудящі".

В суспільно-громадській сфері новий президент життєво важливим вважає подальше зміцнення альянсу з християнськими демократами (в складі нового уряду представники ХДП отримали 7 із 16 міністерських посад), посилення контролю за соціалістами з метою попередження спроб звернути вліво, а також налагодження конструктивного діалогу з опозицією. Нарешті, Р.Лагос збирається докорінно реформувати піночетівську конституцію 1980 року і винести це питання на розгляд спеціального референдуму.

Дещо обабіч стоїть проблема А.Піночета. Суспільство дедалі більше переймається подальшою долею диктатора після його повернення з Англії на батьківщину (до речі, якраз напередодні інаугурації Р.Лагоса), сталися навіть серйозні зіткнення між прихильниками та противниками генерала. Одні вважають, що необхідно припинити судову справу у зв'язку з хворо­бою і неміччю А.Піночета, інші, що, навпаки, варто влаштувати гучний пол­ітичний процес і покарати його за злочини режиму, ним керованого. Р.Лагос дотримується тієї точки зору, що, по-перше, слід продовжити розслідування і з'ясувати обставини загибелі чи зникнення тисяч людей у роки диктатури. По-друге, можливий суд над А.Піночетом повинен відбутися в умовах суво­рого дотримання всіх юридичних процедур. Проблема А.Піночета - вкрай делікатна справа. І завдання Р.Лагоса, схильного до компромісів, зводиться до того, щоб зберегти не зовсім тривкий консенсус у суспільстві.

Розділ V. Міжнародні відносини після другої світової війни

Повоєнну епоху доцільно поділити на кілька періодів: 1) друга поло­вина 1940-х - 1950-і роки (відхід від співпраці в антигітлерівській коаліції, політика " холодної війни", військово-політичних блоків та гострої конфрон­тації двох світових соціальних систем); 2) 1960-і - перша половина 1970-х років (патові ситуації, породжені " холодною війною", та перехід до розряд­ки); 3) друга половина 1970-х- 1980-і роки (перемога консервативних тен­денцій, нові спалахи " холодної війни", поступовий перехід до реалістичної політики); 4) кінець 1980-х - 1990-і роки (завершення " холодної війни", роз­пад СРСР і світової соціалістичної системи та пошуки нової моделі сучас­ного світопорядку).

1. Міжнародні відносини у другій половині 1940 - 1950-х років.

Перемога над фашизмом та завершення другої світової війни створи­ли нову ситуацію у світі: 1) гегемонію двох наддержав - США та СРСР, які відходять від спільної праці воєнного часу і розгортають боротьбу за утвер­дження свого впливу в різних регіонах планети, що започаткувало " холодну війну"; 2) створення світової соціалістичної системи, побудованої за радянсь­ким тоталітарним зразком; 3) піднесення національно-визвольного руху за незалежність у країнах Азії та Африки; 4) з новою силою виявилося праг­нення людства до утвердження ідей демократії, прав людини та відвернення нової війни.

У перші повоєнні роки союзники в цілому прагнули діяти спільно та погоджено працювати над розв'язанням нагальних міжнародних проблем. Серед них: створення ООН, визначення статусу фашистської Німеччини після її капітуляції, покарання воєнних злочинців, укладення мирних договорів із союзниками Німеччини.

Утворення ООН, її структура, органи. Свідченням прагнень союз­ників по антигітлерівській коаліції забезпечити мир у світі та подальшу співпрацю стало утворення ООН. Цю проблему розглядали ще в роки війни, а наприкінці її, 25 квітня 1945 року, в Сан-Франциско відбулася міжнародна конференція за участю 47 держав. Запрошено було лише ті країни, які пере­бували в стані війни хоч би з однією із держав - союзниць Німеччини. Серед засновників ООН була і Україна. Конференція проходила довго і складно. В гострих суперечках вирішувалися питання про Генерального секретаря ООН, про компетенції Генеральної Асамблеї, принципи голосування в Раді Безпе­ки, про місце перебування організації, фінансування тощо. Нарешті, 24 жов-

тня 1945 року Статут ООН, підписаний 50 державами - членами, набрав чин­ності. У першому параграфі Статуту сказано, що ООН відповідно до прин­ципів справедливості і міжнародного права буде здійснювати мирними за­собами розв'язання міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть приве­сти до порушення миру. Ця міжнародна організація грунтувалася на прин­ципах суверенної рівності всіх її членів, при цьому вона не мала права втру­чатися у внутрішні справи жодної з держав - учасниць, за винятком ви­падків, коли таке втручання диктувалось необхідністю підтримати мир. Ви­щим органом стала Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік, і Рада Безпеки, що складається з 5 постійних членів (СРСР, США, Англія, Франція, Китай) і 6 непостійних, котрі обирає Генеральна Асамблея на 2 роки. Рада Безпеки наділялася правом санкцій, блокади та застосування сили проти агресора. Кожен із постійних членів Ради Безпеки мав право " вето" на рішення, яке не відповідало його інтересам. Були затверджені й інші органи та порядок голосування в них: Рада опіки, Міжнародний суд. Секретаріат на чолі з генсеком ООН. Пізніше були створені спеціалізовані організації ООН: ЮНЕСКО (Організація з освіти, науки і культури), В03 (Всесвітня організація здоров'я), МОП (Міжнародна організація з праці). ФАО (Продовольча і сільськогосподарська організація), ЮН1СЕФ (Дитячий фонд ООН). Згодом було досягнуто домовленості про перебування шгабу-приміщення ООН в Нью-Йорку. Була й інша пропозиція - Женева.

Сучасну будівлю ООН у центрі Нью-Йорку було споруджено 1952 року. Фінансування організації мало відбуватися за рахунок внесків її членів за спеціальною шкалою, в основу якої було покладено обсяг національного (ва­лового) продукту на 1 мешканця та здатність отримувати іноземну валюту. За цією шкалою внесок СРСР, УРСР, БРСР у бюджет ООН в перші роки становив 7, 4 відсотка загальної суми її бюджету (США - 25 відсотків).

Генеральний секретар ООН обирається одностайним голосуванням постійних членів Ради Безпеки. Першим генсеком ООН з 1946 по 1953 рік був норвежець Трюгве Лі; з 1953 по 1961 рік ці обов'язки виконував швед Даг Яльмар Хаммаршельд; з 1961 по 1971 - представник Бірми У Тан; з 1971 року - Курт Вальдхайм (Австрія), Хав'єр Перес де Куельяр (Перу); Бутрос Галі (Сгипет); нині Кофі Аннан (Гана).

Упродовж тривалого часу діяльність ООН була малоефективною, да­валась взнаки " холодна війна", конфронтація між Заходом та Сходом. Не дивно, що всі ініціативи СРСР в ООН Захід блокував, сприймаючи їх як пропагандистські трюки, до 1955 року практично було заморожено вступ до ООН соціалістичних країн (Румунії, Албанії, Болгарії, Угорщини). Радянсь­кий Союз, у свою чергу, застосував право " вето" на вступ західних держав (Італії, Португалії, Іспанії). 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея прий­няла Загальну декларацію прав людини. При голосуванні 8 країн утримали-

ся (серед них СРСР, УРСР, БРСР), мотивуючи це тим, що декларація не за­безпечує дійсних прав людини. Радянське керівництво вважало, що взірцем щодо прав людини може слугувати тільки СРСР. Але світова спільнота із зрозумілих причин не змогла оцінити цей взірець. _

Декларація складається з 30 статей. Ось деякі із них: всі люди народ­жуються вільними і рівними у своїй гідності та правах; кожна людина по­винна мати всі права і всі свободи; кожна людина має право на особисту недоторканість; ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; ніхто не повинен зазнавати тортур; кожна людина мас право вільно пересу­ватися, покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну, і повертатися до своєї країни; кожна людина має право на освіту, освіта ж повинна бути без­коштовною, хоча б початкова і загальна. Текст Декларації в СРСР не публі­кували аж до середини 1980-х років.

Потсдамська (Берлінська) конференція 1945 року. Питання про долю переможеної Німеччини союзники розглядали впродовж війни, остаточно ж його було вирішено на Потсдамській (Берлінській) конференції (липень-серпень 1945 p.). Ситуація істотно відрізнялась від тієї, що склалася в кінці першої світової війни. Перемир'я, а згодом і мирний договір з Німеччиною не підписували. Вона беззастережно капітулювала. За рішенням союзників, Німеччину поділяли на чотири зони окупації: відповідно - СРСР, США, Англії, Франції. На такі ж зони поділили і Берлін. Союзники зобов'язували­ся здійснити в своїх зонах денацифікацію, демократизацію, демілітариза­цію та декартелізацію. Остаточно були визначені кордони Німеччини, тери­торія якої зменшувалася на 1/4 у порівнянні з 1938 роком. З територій, які відходили від Німеччини, німецьке населення виселялося. Союзники домо­вилися про взаємну репатріацію військовополонених та про загальну суму репарацій з Німеччини в 20 млрд. дол., 50 відсотків якої мав отримати СРСР. Важливо підкреслити, що союзники вважали Німеччину єдиним економіч­ним цілим і висловилися за те, щоб у майбутньому відновити єдину демок­ратичну німецьку державу.

Нюрнберзький та Токійський судові процеси. Ці процеси стали підтвердженням курсу на післявоєнний демократичний світ. Вперше в міжна­родній практиці до судової відповідальності було притягнуто та суворо по­карано воєнних злочинців, в тому числі й тих, які брали участь у підготовці, розв'язанні й веденні загарбницької війни, в плануванні та здійсненні акцій, спрямованих на знищення мирного населення.

Рішення про створення військового трибуналу прийняли уряди СРСР, США, Великобританії і Франції 8 серпня 1945 року у Лондоні (Лондонська угода). До цієї постанови приєдналося ще 19 держав. Тоді ж було ухвалено Статут трибуналу, який створювали на паритетних засадах з представників 4-х держав.

Г

Нюрнберзький судовий процес проходив з 20 листопада 1945 року по 1 жовтня 1946 року. До суду міжнародного військового трибуналу були при­тягнуті вищі державні та військові діячі фашистської Німеччини. Захист обвинувачених взяли на себе 27 адвокатів. 8 з яких були у недалекому мину­лому членами нацистської партії. Процес тривав 3 17 днів. Його 407-е - ос­таннє - засідання було найкоротшим. 12 злочинців були засуджені до страти через повішання, 3 - на довічне ув'язнення, 4 - до тюремного ув'язнення терміном від 10 до 20 років.

Токійський судовий процес над головними японськими воєнними зло­чинцями проходив з 3 травня 1946 року по 12 листопада 1948 року. До кате­горії головних воєнних злочинців було віднесено 28 осіб: членів японського уряду, державних діячів, високопоставлених військовиків. В ході процесу двое з них померли, одного визнали недієздатним. 7 злочинців були засуд­жені до смертної кари через повішання, 16 -до довічного тюремного ув'яз­нення, 1 -до 20 років і 1 -до 7 років. Серед страчених - колишні прем'єр-міністри Японії, військовий міністр. 22 червня 1948 року вирок було вико­нано. Для виконання вироку з США привезли '" заслуженого" ката сержанта Джона Вуді, який аналогічну процедуру виконав після Нюрнберзького про­цесу.

Паризька мирна конференція 1946 року та укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини, із союзниками Німеччини підписувалися перемир'я. Вони виходили з війни і навіть оголошували війну і воювали проти свого колишнього патрона. Для нагляду за дотриманням перемир'я у кожній з них були утворені Союзницькі контрольні комісії (СКК). Одним з першочергових післявоєнних завдань стало укладення мирних до­говорів з колишніми союзниками Німеччини - Італією, Угорщиною, Руму­нією, Болгарією, Фінляндією. У цій справі учасники антигітлерівської ко­аліції проявили в цілому спільну волю та погодженість. Механізм підготов­ки проектів договорів обговорено і визначено на Потсдамській конференції. Цим повинна була займатися Рада міністрів закордонних справ - РМЗС п'я­ти великих держав: СРСР, США, Англії, Франції, Китаю.

Паризька мирна конференція відбувалася з 29 липня по 15 жовтня 1946 року за участю 21 держави. її робота, як і діяльність РМЗС, проходила непросто. Спочатку зав'язли на процедурних питаннях: якою кількістю го­лосів приймати рішення. Врешті-решт зійшлися на тому, що рішення бу­дуть прийматися і простою, і кваліфікованою (2/3) більшістю голосів. Три­валі дебати викликали територіальні питання (італо-югославський кордон та м.Трієст, грецькб-болгарський кордон), а також проблеми судноплавства по Дунаю, економічні та репараційні питання. Конференція завершилася тим, що прийняла лише рекомендації з укладання мирних договорів. Остаточно проекти мирних договорів було погоджено на 3-ій сесії РМЗС, підписано в

482.

Парижі в лютому 1947 року та ратифіковано всіма державами у вересні цього ж року.

В преамбулах мирних договорів йшлося про припинення стану війни з колишніми союзниками Німеччини. Політичні постанови мирних договорів зобов'язували переможені країни забезпечити своїм громадянам незалежно від раси, статі, мови чи релігії, всі демократичні свободи, не допускати відрод­ження фашистських організацій, затримувати й судити воєнних злочинців.

Територіальні постанови: кордони Італії визначалися в межах.1938 року (до Югославії відходила східна частина Юлійської Крайнії, півострів Істрія, Фіуме, острів Пелагоза та інші); Італія втрачала всі права на колонії. Місто Трієст оголошувалося вільною територією. Кордони Угорщини фіксувалися за станом на 1 січня 1938 (Віденські арбітражі 1938 року і 1940 років визна­но недійсними); кордони Румунії-за станом на 1 січня 1941 року (Північна Трансільванія переходила до Румунії); кордони Фінляндії - за договором з СРСР від 12 березня 1940 року (окрім цього, фінни віддавали СРСР область Петсамо (Печенгу) та район Порккала-Удд в оренду на 50 років, СРСР відмов­лявся від оренди півострова Ханко); кордони Болгарії залишалися незмінни­ми.

Військові постанови визначали чисельність національних армій в пе­реможених країнах (Італія: сухопутна армія - 250 тис. осіб, флот та авіація -по 25 тис, водотоннажність флоту-67500 тонн; Фінляндія: сухопутна армія 34400 солдатів та офіцерів, водотоннажність флоту - 10 тис. тонн). Спец­іальні статті встановлювали терміни евакуації союзницьких армій з тери­торій переможених країн, а саме - через 90 днів з часу набрання мирними договорами юридичної сили.

Репараційні та реституційні постанови передбачали: Болгарія випла­чувала Греції 45 млн. доларів репарацій; Румунія та Фінляндія сплачували СРСР по 300 млн. доларів, Угорщина- 200 млн. доларів, Італія - 100 млн. доларів. Окремі статті зобов'язували повернення золотих запасів у країни, з яких вони були вивезені. За пошкоджену іноземну вартість переможені краї­ни повинні були сплатити 2/3 її вартості. За такими постановами мирних договорів жив світ у перші повоєнні роки.

Початок та розгортання " холодної війни": періодизація, причини. Хоча союзники загалом розв'язували нагальні повоєнні проблеми, проте над усім панував дух " холодної війни". «Холодна війна" - це планетарна двостороння конфронтація СРСР і США та їх союзників на конкретній ідео­логічній основі, яка характеризується боротьбою за сфери впливу і кризами, що ставили світ на грань глобальної війни з застосуванням ядерної зброї. Науковці як Сходу, так і Заходу відходять нині від звинувачення лише однієї з протилежних сторін у розгортанні " холодної війни" і покладають відпові­дальність на обидві сторони у виникненні однієї з найдраматичніших сто­зі*

рінок історії XX століття. Радянські історики і політики вважають початком " холодної війни" виступ У. Черчілля в американському м. Фултоні 5 березня 1946 року. Це не зовсім так, оскільки напруга у відносинах між союзниками виникла задовго до промови англійського політика. Прикладом може слугу­вати установча сесія ООН, атомне бомбардування Сполученими Штатами японських міст тощо. Нині, коли " холодна війна», сподіваємося, стала істо­рією, можна визначити її окремі етапи: 1) 1945-1948 роки, коли йшло спов­зання до конфронтації між СРСР та США, які прагнули закріпити за собою сфери впливу, здобуті в ході війни, і звинувачували один одного в агресив­них намірах; 2) з 1948 р. починається той особливий період, який, власне, і с " холодною війною", і який тривав до 1962 року. Цей етап започаткував гірора-дянський переворот у лютому 1948 року в ЧССР, далі - перша берлінська криза (квітень 1948 року - травень 1949 року), потім корейська війна 1950-1953 років і, нарешті, карибська криза 1962 року. Ворогуючі військово-пол­ітичні блоки провадили політику на межі війни. Найвиразніше це прояви­лося під час карибської кризи 1962 року. Саме перебіг цієї кризи примусив її учасників дійти думки, що гра за такими правилами неможлива, що пере­можців у ній не буде; 3) з 1962 року по 1989 рік - третій і останній етап " холодної війни". Ці роки теж були складними, але великі держави не дово­дили справи до такого рівня ескалації, як це було 1962року. В результаті на­лагодився фактично безперервний радянсько-американський діалог. Уже 1963 року було підписано московський договір про заборону випробувань ядер­ної зброї у трьох середовищах. Пізніше радянсько-американські стосунки зазнавали значних перепадів, але навіть у роки в'єтнамської та афганської воєн не доходили до такого небезпечного стану, як під час карибської кризи. Демократичні революції 1989 року у східноєвропейських країнах, розпад соціалістичного табору, а незабаром і СРСР, завершили " холодну війну", хоча інерція мислення в дусі " холодної війни" ще час від часу проявляється. Буде­мо плекати надію, що це вже тільки інерція.

Щодо причин " холодної війни", то їх безліч. Шукати їх слід в історичній, ідеологічній, політичній, економічній та психологічній сферах. Не варто, як це роблять деякі дослідники, зводити проблему до якоїсь однієї причини, наприклад, до політики держав у Східній Європі, або до специфіки економ­ічного післявоєнного співробітництва, або до " німецького питання". Фено­мен " холодної війни" набагато складніший, ніж здається на перший погляд. Можна вказати на причини планетарного характеру, як це часто роблять аме­риканські історики: 1) жовтень 1917 року в Росії та розкол світу на дві по­лярні системи; 2) друга світова війна та її наслідки, котрі зумовили боротьбу за сфери впливу; 3) поява атомної зброї.

Частина західних істориків вказує на виключно суб'єктивні фактори " холодної війни" (характери керівників двох наддержав). Наведемо декілька

конкретних прикладів розвитку цієї війни. Перші її спалахи дали вже ял­тинські угоди, за якими був запланований поділ Європи на сфери впливу між союзниками. Так само і в Потсдамі у 1945 році Сталін, Труїуіен і Черчілль психологічно були готові до конфронтації. Американські союзники не под­ілилися з радянським керівництвом секретом існування атомної бомби та планами бомбардування Японії. Далі - фултонська промова Черчілля в бе­резні 1946 року, розкол Німеччини, план Маршалла, прорадянські перево­роти у країнах Східної Європи тощо.

Бреттон-Вудська валютна система, план Маршалла, економічна інтеграція в Європі. Пригадаємо, що після першої світової війни великі держави проігнорували повоєнні економічні проблеми. Це значною мірою призвело до появи фашизму. Прагнучи виправити допущену помилку, союз­нику ще в роки другої світової війни домовилися забезпечити після війни фінансову стабільність, попередити валютні війни, забезпечити міжнародну економічну співпрацю тощо.

Міжнародна валютна система, яка склалася у західному світі після Другої світової війни, називається бретгон-вудською. Це слово походить від назви курортного містечка Бреттон-Вуд, у штаті Нью-Хемпшир, де влітку 1944 року зібралася міжнародна фінансова конференція. В ній взяло участь 44 держави, в тому числі СРСР, США, Англія. Учасники конференції дійшли згоди про закріплення за американським доларом статусу світової резервної валюти, тобто головної валюти у міжнародних платежах та розрахунках. Справа в тому, що Сполучені Штати зосередили у себе близько 70 відсотків світового золотого запасу, тому у повоєнній валютній системі американсь­кий долар став неначе дублікатом золота. Уряд США гарантував іншим дер­жавам обмін їх доларових запасів (валютних активів) на золото за твердим співвідношенням. Звідси і походить бреттон-вудська валютна система. Вод­ночас були створені спеціалізовані фінансові організації в рамках ООН: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та роз­витку, завдання яких полягало у сприянні якнайшвидшій відбудові підірва­них війною економік та торгівлі між державами. Радянський Союз брав ак­тивну участь у конференції та розробці статутних документів фонду і банку. Передбачалося, що СРСР стане одним із провідних членів цих організацій. Проте його підписи відсутні на статутних документах цих світових фінансо­вих організацій, оскільки радянське керівництво розцінило засадничі прин­ципи у діяльності фонду, банку та умови надання кредитів як втручання імперіалістичних держав у внутрішні справи першої в світі соціалістичної держави.

Хоча СРСР ухилився від участі в бреттон-вудській фінансовій системі, західні держави, особливо США. наполягали на необхідності економічної допомоги Європі. 5 червня 1947 року держсекретар США Дж. Маршалл,

виступаючи перед студентами Гарвардського університету, висловився за широкомасштабну економічну допомогу європейським країнам за умови, то вони розроблять єдину програму відбудови своїх економік. Так виник план Маршалла - план економічної відбудови Європи. Наприкінці грудня 1947 року уряд США вніс на розгляд конгресу законопроект про план Маршалла терміном на 4 роки, відповідно до якого загальна сума американських суб­сидій та кредитів становила 17 млрд. доларів. 2 квітня 1948 року амери­канський конгрес схвалив план. Він діяв з 3 квітня 1948 року по ЗО грудня 1951 року. Тоді ж у квітні 1948 року у Парижі було скликано міжнародну конференцію, на якій європейські держави та США підписали спільну кон­венцію щодо виконання плану Маршалла. її підписали Англія. Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швей­царія, Португалія, Греція. Туреччина. В грудні 1949 року до плану приєдна­лась ФРН.

Радянські представники також взяли участь у Паризькій конференції. Але погляди обох сторін на план Маршалла були діаметрально протилежні. Радянські лідери розцінили його, як план закабаления Європи, позбавлення її суверенітету, економічної незалежності та політичної самостійності. Під тиском СРСР у плані не взяли участі соціалістичні країни та Фінляндія. Без­перечно, США у плані Маршалла мали відповідні власні інтереси - пере­довсім досягти політичної стабільності і тим самим попередити появу но­вих " фюрерів", нормалізувати міжнародні економічні відносини, стимулю­вати американський бізнес, обмін знаннями, ноу-хау тощо.

Головна практична мета плану полягала в тому, щоб досягти до кінця 1951 року такої економічної ситуації в Європі, яка б забезпечила нормаль­ний рівень життя людей без значної зовнішньої допомоги. В основу плану були покладені такі принципи: максимальні зусилля кожної країни щодо збільшення внутрішнього виробництва (було встановлено конкретні показ­ники щодо виробництва зерна, вугілля, сталі, розвитку автотранспорту, мо­дернізації промислового комплексу); забезпечення внутрішньої фінансової стабілізації (збалансування бюджету, впорядкування грошової емісії); розв­'язання проблеми дефіциту торговельного балансу шляхом розвитку експорту, ліквідації торговельних та валютних обмежень; відкрита публікація звітів про використання фондів, товарів та послуг, захист приватної власності тощо. Кожна із країн мала свої погоджені національні програми. За неповних 4 роки дії плану американська допомога склала 12, 4 млрд. доларів. Кредити видавали терміном на 3, 5 року (пільговий термін 7, 5 року) під процентну ставку 2, 5 відсотка річних.

План Маршалла остаточно розколов світ на два табори. СРСР ініцію­вав, у свою чергу, створення під своєю егідою " соціалістичних економічних та фінансових еквівалентів". Так, 1949 року було засновано Раду Економіч-

ної Взаємодопомоги, Міжнародний банк економічного співробітництва та Міжнародний інвестиційний банк. Ці валютні інституції також надавали кредити, але соціалістичним країнам під символічний процент. Було створе­но і власну регіональну валюту - так званий перевідний карбованець.

Економічна інтеграція західноєвропейських держав розвивалася успі­шно. В 1950 році з ініціативи Франції (для своєрідного контролю за потенц­іалом ФРН) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого входило шість держав (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідер­ланди, Люксембург) і яке передбачало визначення квот на виробництво вуг­ілля і сталі, єдині ціни, поступове зменшення мита, заснування спільного грошового фонду. 1957 року " шістка" підписала Римські угоди про ство­рення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, або " Спільного ринку"), яке також мало на меті поетапне вільне переміщення в рамках това­риства товарів, капіталів, робочої сили, зниження мит тощо. В рамках ЄЕС були сформовані наднаціональні інститути - Раду (на рівні міністрів - як вищий орган з координації з правом вето кожного учасника), Комісію (про^ відний виконавчий орган), Асамблею (консультативний орган, який формуєть­ся на представницькій основі і названий пізніше Європарламентом), Суд (ви­щий арбітражний орган).

З кінця 1960-х років розпочався другий етап західноєвропейського інтег­раційного процесу. 1972 року ЄЕС поповнився новими членами. До його складу увійшли Великобританія, Ірландія, Данія; 1986 року - Іспанія, Пор­тугалія, Греція. З 1 січня 1995 року до них приєдналися Австрія, Швеція і Фінляндія (всього 15 країн).

В царині політичної інтеграції також відбулися важливі зрушення. Сут­тєво зросла роль Ради ЄЕС, у діяльності якої почали брати участь керівники держав-учасниць співтовариства. 1978 року запроваджено прямі вибори на партійній основі до Європарламенту, що надало нової ваги цьому органу.