Радянсько-американські відносини у другій половині 1980-х років. 2 страница

На рубежі 60-70-х pp. в історії науки і техніки сталися кардинальні зміни. Традиційні технології опинилися на межі своїх фізичних можливостей. В першу чергу це відчували традиційні галузі - металургія, машинобудуван­ня, енергетика. Ще з 50-х pp. постало питання про вдосконалення сталели­варної промисловості. Перший промисловий кисневий конвертор був побу­дований в Австралії у 1952 р. Киснево-конверторний метод переплавлення чавуну на сталь склав конкуренцію мартенівському методу. На 70-і pp. буді­вництво мартенівських печей практично було припинене у всьому світі. Прак­тично вичерпав свої можливості механічний удар -- один з самих розповсюд-. жених технологічних прийомів. Гранично експлуатувались традиційні транс­портні засоби, дійшли максимального їх рівня потужність, вантажопідй­омність, швидкість тощо. При новому віражі НТР йшлося про розвиток немеханічних технологій. Домінуючими стали такі процеси, коли вироб­ництво не передбачало безпосередньої механічної дії на матеріал ззовні, а відбувалось за рахунок енергії міжмолекулярних і міжатомних зв'язків, зміни внутрішньої структури.

Стали виникати нові наукові галузі та напрямки. На межі фізики елек-

тричних явищ і традиційної механіки виникла мехатроніка. Розвиток кван­тової радіофізики сприяв народженню лазера. Йшов активний пошук та впровадження альтернативних джерел енергії: геоенергетика, енергія вітру та припливу, створення синтетичного палива. Отримала дальший розвиток гідропоніка ^безперервне, цілорічне і цілодобове автоматизоване виробниц­тво сільськогосподарських продуктів, що не залежать від ґрунтів, погодних чи кліматичних умов. Над поліпшенням генетичного коду агрокультур пра­цює генна інженерія.

Складні чи небезпечні для людини ділянки виробництва потребували спеціальної машинізації - створення робота. Найперші зразки простих про­мислових роботів були створені у 1962 р. в США (" Версатран" та " Юні-мейт"). Вони діяли по суворій схемі при незмінних умовах праці. Роботи другого покоління стали більш автономними завдяки створенню підсистем сенсорної та ЕОМ. Прообразом адаптивного робота був маніпулятор Ернста 1961 р. У 1969 р. у Стенфордському університеті був створений робот " Шейкі", який мав технічний зір, міг розпізнавати предмети і оперувати ними по заданій програмі. Роботизація активно прогресувала в Японії. У 1982 р. фірма Міцубісі оголосила про створення робота, який міг сам розкурити цигарку і знімати телефонну трубку. Але американці у цьому ж році ство­рили робота, що міг складати кубик Рубіка. Роботизація виробництва, крім позитивного (підвищення якості і темпів виробництва), має і негативний бік: загроза безробіття внаслідок гегемонії механічних приладів на місцях, стре­си працюючих, травматизм. Перший випадок вбивства роботом людини став­ся в Японії у 1981 р.. тому Міжнародна організація праці (МОП) виробила правила користування роботами на масових підприємствах. Нині вчені роз­робляють роботів третього покоління - із штучним інтелектом. їх основне призначення - цілеспрямована дія у складному, погано організованому, не прогнозованому середовищі.

У другій половині XX ст. однією з провідних наук стала кібернетика (наука про інформаційне управління), батьком якої називають американсь­кого вченого Норберта Вінера (1894-1964). У 1948 р. вчений видав книгу " Кібернетика", яка зробила його всесвітньо відомим. Його заслуга полягала в тому, що він вперше зрозумів принципове значення інформації в процесах управління.

Людина поглиблювала свої знання не тільки про світобудову, а й про саму себе. У 1962 р. Нобелівська премія в галузі фізіології і медицини була присуджена англійцю Ф. Кріку, американцям Д.Уотсону та М.Уїлкінсу за створення моделі ДНК у 1953 р. та поглиблене вивчення структури та ме­ханізмів дії нуклеїнових кислот. Поглиблювались знання про нервову систе­му, на новому рівні вивчали позасвідоме. Так, у 1983 р. спільно з математи­ком Гремом Мітчісоном Френсіс Крік висунув гіпотезу про те, що сновидін

ня є побічним ефектом процесу звільнення людського мозку від надмірних і некорисних асоціацій, накопичених у стані бадьорості.

У травні 1990 р. група американських вчених з Медичної школи ім. Гопкінса (Вашингтон) вперше виростила в лабораторії колонію людських нейронів, відкривши шлях в біохімію і генетику людського мозку, створення нейротехнологін для ЕОМ. У лабораторіях компанії IBM 1990 p. вчені отри­мали метод точно переміщувати окремі атоми. Це відкрило шлях для ство­рення таких мікросхем, в яких інформація обертатиметься на молекулярно­му рівні. Науковою сенсацією стало здійснення в одному з англійських уні­верситетів у 1997 р. клонування великого дорослого ссавця. Вівця Доллі, що з'явилася на світ в результаті цього експерименту, забезпечила собі місце в історії науки. Американський учений Річард Сід оголосив про початок екс­периментів по клонуванню людини, тобто створенню штучної людини із окремої клітини нестатевим способом. Такі досліди засуджені Ватиканом і заборонені законом Великобританії. Значення таких експериментів важко усвідомити. Йдеться про довільні зміни і конструювання біологічної приро­ди людини, створення кібернетичних організмів. На практичному горизонті медицини серед інших вирізняється фармако-генетика — методика скануван­ня геному і створення ліків, призначених для конкретної людини.

Тенденції у розвитку літератури.

Картина світової літератури стає по війні значно складнішою у всіх відношеннях: за тематикою, жанрами, стилями, проблемами, регіональним представництвом. До школи так званої " старої" літератури (західноєвро­пейської чи північноамериканської) прилучаються новітня хвиля - латиноа­мериканці (Габріель Маркес, Пабло Неруда, Луїс Борхес), японці (Кобо Абе, КавабатоЯсунарі), африканці. При яскравій строкатості умовно можна ви­ділити два основних напрями -- реалістично-традиційний та модерністич-ний. Реалізм продовжував довоєнну демократичну тенденцію в літературі, а також традицію літературного руху Опору у роки фашизму та нацизму. Тут в першу чергу слід нагадати імена французів Роже Війяна, Робера Мерля, Жана Лаффіта, німців Генріха Бьолля, Анни Зегерс, Германа Гессе. Так, Жан Лаффіт, що пройшов шлях в'язня у гітлерівських концтаборах, у книзі " Живі борються" документально розповів про людську мужність, неско­реність і віру у перемогу над фашизмом. Робер Мерль у романі " Смерть -моя професія" показує історію Німеччини першої половини XX ст. через, долю Рудольфа Ланга, що став комендантом концтабору й професійним убивцею. Романи і повісті Анни Зегерс (" Мертві залишаються молодими", " Поїзд прийшов вчасно", " Де ти був, Адаме? ") розкривають драматизм

33^N

німецького суспільного життя за гітлерівського режиму. Цю ж тему у своїх художніх та публіцистичних творах продовжив Генріх Бьолль. який і був відзначений Нобелівською премією у 1956 р.

" Сердитими молодими людьми" назвали англійських письменників, що вступили до кола літератури у середині 50-х pp. їх твори містили їдкий сар­казм, різку і неприкриту критику існуючих порядків. До плеяди " сердитих" відносяться Кінслі Еміс (" Щасливчик Джим", " Це невизначене почуття"), Джон Уейн (" Поспішай униз", " Живучи тепер"), Джон Осборн (" Оглянься у гніві"). Трохи пізніше в літературу Великої Британії прийшло покоління бунтівників, яких стали називати творцями " робітничого роману". Започат­кував цей рух роман Аллана Сіллітоу " Суботній вечір та недільний ранок". Його наслідували Сід Чаплін (" День сардини", " Можна кохати і так"). Дом­інували у цих романах молоді герої з середнього трудящого класу, невдово-лені життям, що займали активну громадянську позицію. Але " робітничий роман" був хоч і помітним явищем, але нетривким. У цей же час з'являється і так званий " антиколоніальний роман". Його представляють такі письмен­ники як Джеймс Олдрідж (" Дипломат", " Не хочу, щоб він помирав", " Ос­таннє вигнання"), Д.Стюарт (" Леопард у траві". " Непідходящий англієць"), Н.Льюїс (" Самотній пілігрим", " Зрима пітьма"). Та найбільшою постаттю повоєнної англійської романістики є Грем Грін. Ного романи " Тихий амери­канець", " Суть справи", " Комедіанти", " Наша людина в Гавані", " Подорож з моєю тіткою" зосереджують увагу читача на яскравих психологічних харак­теристиках героїв, що провідним питанням життя мають визначення і знай­дення його сенсу. Чарльза Персі Сноу іноді називають новим Голсуорсі за його цикл романів " Чужі та брати", який панорамно показує життя англійсь­кого суспільства 20-60-х pp.

Французький реалізм репрезентують Луї Арагон, Моріс Дрюон, Ерве Базен. Творчість Луї Арагона багатогранна: поезія, проза, публіцистика, есеї-стика. По війні у кількох поетичних збірках Арагон залишився вірний пам­'яті війни, руху Опору. Серед епічних творів вирізняються монументальні праці " Страсний тиждень", " Загибель всерйоз" та " Комуністи". У формі ро­динної хроніки написані романи Ерве Базена " Родина Резо", " Гадюка в кула­ку", " Смерть коня". Ерве Базен чи не першим гостро розкрив проблему по­колінь, що назрівала і вилилась у молодіжний бунт наприкінці 60-х pp. Учас­ник руху Опору Моріс Дрюон створив трилогію " Кінець людей", де викри­вав небезпеку цинізму і бездуховності у взаєминах людей. Справжня попу­лярність до Дрюона прийшла у наступні десятиліття, коли він написав серію

історичних романів " Прокляті королі" (1955-1977).

В США реалістичний напрям репрезентують лауреати Нобелівської премії Ернст Хемінгуей (1952), Уільям Фолкнер (1950), Джон Стейнбек (1962). У першому післявоєнному романі " За рікою, у затінку дерев" Е.Хем­інгуей показує руйнівну роль війни. Мова йшла про знищення людської осо­бистості. Відома повість " Старий і море" стала філософським осмисленням долі людини-борця. Це твір-притча, головна ідея якого висловлена ясно: " Людина створена не для того, щоб зазнавати поразки. Людину можна зни­щити, але не можна її перемогти". Проблеми сучасного американського сус­пільства відображені у творах Д.Стейнбека (" Море Кортеса", " Заблукалий автобус", " На схід від раю", " Зима тривоги нашої") та У.Фолкнєра (трилогія " Село", " Місто" та " Особняк"). Настрій покоління " хіпі" та " бітників" вира­зив у своєму романі " Над прірвою у житі" Дж.Д.Селлінджер. Головний ге­рой, зовні нічим не відмітний від інших, не може жити у злагоді з лицемір­ством, байдужістю, підлабузництвом. Він самотній у світі, якого не може збагнути. Твори Джона Апдайка (" Кентавр". " Ферма", " Кролику, біжи! ") знаходяться на перетині реалістичного і модерністичного напрямів. В США кращим твором про другу світову війну вважають роман Н.Мейлера " Голі та мертві". Антивоєнну тему Мейлер продовжив і у наступних романах- " Ар­мія ночі" (про масовий похід 1967 р. до Пентагону проти війни у В'єтнамі), " Майямі та облога Чикаго" (про воєнні програми у передвиборній кампанії 1968 p.). Його гостру манеру відгукуватись на нагальні проблеми сучасності назвали " новим журналізмом". У післявоєнний час в США нового рівня сягає і драматургія. У п'єсах Юджша О'Ніла " Продавець льоду прийде", " Довга подорож в ніч", " Місяць для пасинків долі" створена картина розк­ладу колись незаперечних людських цінностей, розриву природних зв'язків між людьми. Твори О'Ніла стали еталоном серйозної драми, підготували складну психологічну драматургію Теннессі У ільямса та Артура Міллера. У п'єсах Уільямса " Скляний звіринець", " Трамвай " Бажання", " Орфей спус­кається в пекло" та ін. світ людських стосунків постає трагічним. Твори Міллера " Після гріхопадіння", " Випадок у Віші" також зосереджені на про­блемі збереження чистоти внутрішнього світу людини.

Умодерністичній літературі найбільш помітним явищем були твори екзистенціалістів. Засновником екзистенціалізму є французький письменник Жан Поль Сартр (1905-1980). Його філософське кредо досиіьясне: здійсню­ючи духовний вибір, людина бере на себе відповідальність за себе та інших, за долю світу в цілому. Жан Поль Сартр народився в Парижі, закінчив при_:

33*

вілейований вищий навчальний заклад Еколь Нормаль, відслужив в армії, викладав філософію в Гаврі. У 1933-1934 pp. був на стажуванні в Берліні, там познайомився з філософією Едмунда Гуссерля та Мартіна Хайдепера. У ранніх роботах " Трансцендентність Его" (1934), " Уява" (1936); " Ескіз те­орії емоцій" (1939), " Уявне" (1940) Сартр розвинув вчення про нічим не де­терміновану, спонтанну творчість екзистенції. Роботу над фундаментальною працею " Буття і ніщо" перервала війна. Сартр був мобілізований, в роки " дивної війни" потрапив в полон. Уміло зобразивши важке захворювання, він вийшов з табору і почав викладати філософію в одному з паризьких ліцеїв, приєднався до руху Опору. У середині 40-х pp. Сартр бере активну участь у політичному житті Франції. Намагався створити партію лівої інтелігенції, виступав проти колоніальних воєн в Алжирі та В'єтнамі. У 1964 році Сартру була присуджена премія Нобеля по літературі, але письменник відмовився її отримати.

Творчість іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю (1913-1960) була відзначена також Нобелівською премію (1957). Дитинство Камю пройшло в передмістях Алжиру, по закінченню Алжирського університету в 1940 р. Камю переїхав до Парижу, де влаштувався працювати в одну з сто­личних газет. Вільний час він віддавав редагуванню рукописів, розпочатих ще у Алжирі. Серед них - трагедія " Калігула", начерки філософського есе " Міф про Сізіфа", повість " Сторонній". Остання невдовзі принесла Камю широке визнання. Трагічна окупація Франції змусила його від'їхати до Ал­жиру, але вже з осені 1941 р. він пристав до руху Опору. Пізніше він поясню­вав свій вибір так: " Просто я себе ніде більше не мислив, от і все. Я думав, і так думаю по сьогодні, що приставати на бік концтаборів не можна". У 1943-1944 pp. у нелегальній пресі з'явились його " Листи до німецького дру­га" - філософсько-публіцистична відповідь спробам виправдати фашистсь­ке людиноненависництво за допомогою ніцшеанських поглядів. Найбільш відомий твір Альбера Камю " Чума" побачив світ у 1947 р. За словами само­го автора, зміст " Чуми" - це боротьба європейського опору проти нацизму. У своєму щоденнику письменник записав: " За допомогою чуми я хочу пере­дати обстановку задухи, від якої ми страждали, в якій ми тоді жили. Водно­час я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому." " Чума" - це книга про нескорених, книга про сенс життя посеред безглуздя. Коли А.Ка­мю загинув в автомобільній катастрофі, Ж.П.Сартр, з яким вони спочатку були дуже близькі, а потім різко розійшлися, в прощальній замітці про Камю так описав його духовне обличчя і місце в житті Заходу: " Камю являв в на-

шому столітті - і в суперечці проти поточної історії - сьогоднішнього спад­коємця старовинної породи тих моралістів, чия творчість є найбільш само­бутньою лінією у французькій літературі. Його впертий гуманізм, вузький і чистий, суворий і чутливий, вів сумнівну у кінцевому результаті битву протії руйнівних і потворних віянь епохи. 1 тим не менше впертістю своїх " ні" він - всупереч макіавеллістам, всупереч золотому тільцю користолюбства -зміцнював в її серці моральні засади".

Ученицею Сартра вважає себе англійська письменниця Айріс Мердок. Вона зображала людину загубленою і самотньою в світі хаосу (" Замок на піску", " Дика троянда", " Сдиноріг"). Людські долі визначаються загадковим фатумом, перед яким люди немічні, все вирішує сліпа сила долі.

Співзвучною екзистенціалізму в західноєвропейській літературі була " драма абсурду". Найбільш відомі представники цієї течії румун Ежен Іонеско та ірландець Самюель Беккет. Відчуження людини від суспільства, фатальна самотність, песимізм, передчуття загибелі, марність дій та безглуздість слів персонажів - головні риси цього напрямку. Широкої популярності набули п'єси Беккета " В очікуванні Годо", " Кінець гри", " Остання стрічка". Перу Іонеско належать " Повітряний пішохід", " Урок", " Носоріг", " Корабель по­мирає".

На початку 60-х pp. у Франції нетривке місце посів " неороман" (або антироман). В основі роману - приреченість: людині дано пізнати лише фраг­менти, але зрозуміти істину поза її силою. Серед авторів найбільш популяр­ною у молоді стала Франсуаза Саган. її романи " Здраствуй, смуток", " Чудові хмари", " Чи любите ви Брамса? ", " Трохи сонця в холодній воді", " Ангел-охоронець" витримали кількаразові видання і були перекладені багатьма євро­пейськими мовами. " Психологічний роман" представляє також Наталі Сар-рот у творах " Портрет невідомого", " Планетарій", Золоті плоди", " Між жит­тям і смертю".

Нобелівська премія за 1999 р. була присуджена німецькому письмен­нику Гюнтеру Грассу за роман " Моє століття". Відомим він став ще значно раніше. Багато хто вважає, що Нобеля він заслужив відразу після виходу в світ свого першого роману " Бляшаний барабан" (1959). Народився Гюнтер Грасс у 1927 р. у Гданську в сім'ї кашубських німців. Після служби в армії та американського полону він працював гірником і водночас навчався в Ака­демії мистецтв у Дюссельдорфі та Берліні. У другій половині 50-х pp. за­робляв собі на життя як скульптор, графік і письменник спочатку в Парижі, а потім у Берліні. У 1955 р. вперше виступив з читанням своїх творів на

зібранні літературного об'єднання " Група 47", до якої входили найперспек-тивніші німецькі автори і яка була свого роду " арбітром" в оцінці творчості початківців. У 60-х роках письменник, як і багато інших " лівих інтелекту­алів", займався політикою та брав участь у передвиборній кампанії на боці соціал-демократів та Віллі Брандта. Його роман " Під місцевим наркозом" розповідає про відповідальність інтелектуала перед суспільством. Ця ж тема розкривається і у наступному творі " Із щоденників слимака". Грасс був на­городжений багатьма преміями, серед яких премія Теодора Фонтане, медаль Александера-Маяковського, премія Георга Бюхнера.

Розвиток архітектури.

Післявоєнна історія архітектури має кілька етапів розвитку з відповід­ними особливостями. У перші повоєнні роки (до кінця 40-х) питання стилю і художньої естетики відійшли на задній план, великі обсяги відбудови в Європі, з одного боку, і обмеженість засобів будівництва, з іншого, обумо­вили певну спрощеність і навіть примітивізацію будов. Тому криза авангар­дних напрямків архітектури (а її симптоми були помітні ще наприкінці 30-х pp.) поглибилась. Збитки, завдані країнам війною, породили прагнення до історизму, відновлення традицій, збереження (або поновлення) національ­ного. Всесвітній (міжнародний, інтернаціональний) стиль втратив свою по­пулярність і був приречений на згасання. Хоча, безперечно, його напрацю-вання не були марними і виявились у новому синтезі архітектурних засобів і стилістики.

50-і pp. позначені масовим житлобудівництвом. Проектні інститути працювали над плануванням квартир, враховуючи технічні можливості, де­мографічні та соціальні відмінності населення, особливості місцевості. По­при це житлові споруди всюди були доволі однотипні. Іншою ознакою 50-х pp. є те, що саме у цей період відновили свою автономну діяльність націо­нальні архітектурні школи, специфіка яких визначалась авторитетом тала­новитих майстрів. Так, архітектура Фінляндії множила традиції Алвара Аалто; японське зодчество вийшло на передові позиції завдяки Кендзо Танге, лати­ноамериканський світ представляли Оскар Німейср та Лусіо Коста; США подолали консерватизм дякуючи наполегливості Еро Саарінена, Великобри­танія заявила про свій стиль творчістю подружжя Елісон і Пітера Смітсонів. У 50-і роки остаточно визнані конструктивістські принципи Міс ван дер Рое і Ле Корбюзье.

Архітектура '60-х pp. відрізняється тенденцією до відгородження від

зовнішнього світу. Колишня легкість форм була заступлена гіпертрофова-ною масивністю. Навіть скляні фасади стали неприступними: прозоре скло замінили поляризованим, дзеркальним, що надало будовам вигляду непро­зорих зовні кристалів. Виявом реакції на зовнішнє благочестя, косметичну прибраність створеного довкілля став рух бруталізму (від фр. brutal - гру­бий, жорстокий). Бруталісти прагнули виразити в архітектурних образах життсстверджуючу силу, розуміючи її як природно-грубу енергію.

Від початку 70-х pp. в історії архітектури вирізняють етап постмодерн­ізму, що охопив і 80-і pp. У 1972 р. побачила світ книга П.Блейка " Форма випливає з фіаско". Ця назва звучала як антитеза до максими модерністич-ної архітектури: " Форма випливає з функції". П.Блейк вважав, що модерні-стична архітектура зазнала поразки через надмірну революційність і без­компромісність, утопічну мрійливість і примарність. Якщо у 30-і pp. скло у модерністичній концепції і практиці було символом чистоти, ясності, довер­шеності, слугувало засобом єднання внутрішнього і зовнішнього просторів, то в 70-і pp. " скляну" архітектуру звинуватили в тоталітаризмі, в контролі приватного і громадського життя людини.

У 90-і pp. відновлюється інтерес до унікальних проектів, нестандарт­них рішень в організації простору.

Першим теоретичним обґрунтуванням назрілих в архітектурі проблем вважають працю професора Йєльського університету Роберта Вентурі " Складність і суперечність в архітектурі" (1966). Учений провів порівняль­ний аналіз засад довоєнної і сучасної архітектури. Р.Вентурі нагадував, що Корбюзье проголосив основою нової архітектури чіткий порядок: " Ми ствер­джуємо, що людині притаманне прагнення до порядку, що всі її дії і думки спрямовуються прямою лінією і прямим кутом". Вузловим принципом по­стмодернізму Р.Вентурі назвав " складний порядок", який передбачає гнучкість і певну свободу. На думку постмодерністів, архітектура має подо­лати каркас канонів, має бути відкритою, мобільною системою. Р.Вентурі цитував провідного архітектора модерну Антоніо Гауді: " Я люблю невпо-рядкований порядок". Цей вислів став правити за кредо постмодерністичної архітектури. На противагу універсальному інтернаціоналізму був відновле­ний національний історизм. Постмодерністи наступальному революціоніз­му функціоналістів протиставили повагу до традицій, їх головним принци­пом стала ідея вписування (вмонтовування) в довкілля. В 70-і pp. виникають цілі проекти " нейтралізації" модерністичних споруд. Так, Центр Жоржа Помпіду в Парижі (1977, арх. Р.Піано, Р.Роджерс) був затулений архітектур-

ною " ширмою" з арок, колон, стовпів (арх. М.Кюло, Дж.Стелленс). Інклю­зивний принцип стає провідним у ансамблевій забудові.

У 1980 р. в Парижі була проведена Бієнале з характерною назвою " Urbamte" (дослівно: ввічливість, учтивість). Корбюзіанське поняття " L'urbanism" (урбанізм, городянство) було витіснене. " Ввічлива" архітекту­ра розв'язувала завдання не згори, а з середини. Комфорт, затишок, зручність - основні критерії архітектури 80-х років.

Інший американський дослідник Р. Рагон підкреслив, що иостмодерн-істи включають не тільки історичне минуле, а й повсякденне, тривіальне, буденне. Якщо мовою модерніста була висока поезія, то постмодерніст пише старанною прозою. Модерністи використовували майбутній час, а їх наступ­ники тісно пов'язані із сучасністю, вони - в теперішньому часі. Модерністи іноді скидались на утопістів-мрійників, їх вважали іноді божевільними; по-стмодерністи стали надто тверезими, вони уникали новаторського ризику. Постійне оглядання назад, ностальгування зробили їх швидше колекціоне­рами, хранителями цінностей, ніж самостійними будівничими. Модерністи часто згадували вислів 3. Фройда: " Птах летить, або помирає! ". Постмодер-ністи доцільним вважали зауваження Е. Фромма про " жіночність" архітек­тури, власне, її підпорядкованість, слухняність.

Протистояння постмодерністів бунтівній архітектурі виразилось і на практиці. Кінцевою датою функціональної архітектури США називають 15 липня 1972 року. В цей день було знищено житловий комплекс Проут-Айгоу в Сент-Луїсі. Побудований він був у 1956 році на місці негритянських ба­раків і мав розв'язати соціальний конфлікт. Але на 70-ті роки Проут-Айгоу залишався осередком кримінальної злочинності.

У 1977 році у кількох номерах журналу " Америка" було надруковано низку матеріалів під рубрикою " Що відбувається з американською архітек­турою? " Авторка нарисів Дженні Хакстебл відповіла лаконічно: " Контрре­волюція". Це слово достатньо точно передавало характер руху, спрямовано­го проти новітньої архітектури. Вирок висловив Юліус Позенер: " Функціо­налізм будував для нікого! ", тому з ним треба покінчити. Ще в 60-ті роки в США була відчутною тенденція до монументалізації.

Наприкінці 1950-х pp. набув визнання американський архітектор Луїс Кан (1901-1974). Це пов'язане з його викладацькою роботою в Иєльському університеті. Особливе значення Кан надавав організації світла. Воно для нього - найважливіший структурний засіб формування простору, незапереч­на характеристика для його сприйняття. " Композитор записує ноти, щоб

почути звуки, - писав майстер. - В архітектурі ритм необхідний, щоб витво­рилась музика відповідності між світлом і простором. Символи архітектури і музики через те такі близькі. Я вірю в те, що архітектура - розумний спосіб організації простору. Вона має бути створена так, щоб конструкція і простір проявились в ній самій. Вибір конструкції повинен враховувати організацію світла. Структура допоміжних приміщень має доповнювати структуру ос­новних. Одна - груба, брутальна, інша - мережлива, сповнена світлом". Пер­шими значними реалізаціями концепції Кана були будови Художнього му­зею Йєльського університету в Нью-Хейвені (1951-1953) і американської федерації медичних працівників у Філадельфії (1954-1956). Широке визнання Кану принесло будівництво медичних лабораторій Пенсільванського універ­ситету (1956-1961).

Справу " органічної архітектури" Райта у повоєнні роки продовжив Брюс Гофф (1904-1982). Він розробляв індивідуальні форми, враховуючи смак і бажання замовника, особливості місцини і традиції місцевості. Гофф вва­жав, що архітектура виграє від несподіваного використання матеріалів: " Ма­теріали мають переступати межі своєї фізичної природи, так само як в лю­дині ми сподіваємося побачити більше того " матеріалу", з якого вона зроб­лена". Взаємини Гоффа із замовниками грунтувались на відомій тезі його учителя Райта про те, що " органічна архітектура" покликана створювати будинки такі ж не подібні один на одного, як і люди, що в них мешкають. Райт створив стиль, що передбачав безліч комбінацій. Гофф всякий раз ство­рював все нові і нові " стилі" для задоволення потреб замовника, прагнучи максимально наблизити будинок до його задуму. Гофф виступав проти про­фесійних обмежень. Гофф - автор понад 400 проектів, 130 з яких реалізо­вані. Англійські критики називають його " самим американським архітекто­ром" або " архітектором мрії". Для родини Фордів у Аврорі (штат Іллінойс) він побудував " будинок-парасольку" (1948); для сім'ї Бавінджер в Нормані (штат Оклахома) " будинок-равлик" (1951-1955); для доктора Хайда в Кан-зас-сіті - " зелену попільничку" (1965) та безліч інших вражаючих будинків. Будинки Гоффа іноді називають " архітектурними портретами".

Філіпа Джонсона (народ. 1906) критики називають " останнім архітек­тором епохи майстрів і першим - епохи без майстрів". Сам він називав себе і функціональним модерністом, і класицистом, і постмодерністом, і функці­ональним еклектиком. 1 все це без будь-якого кокетування. Кожна з цих ха­рактеристик до нього прийнятна у різні етапи його творчості. Після другої світової лійни, наприкінці якої Джонсон служив у діючій армії, він повер-

ну вся до нью-йоркського Музею сучасного мистецтва. 1947 року він випус­тив монографію про Міс ван дер Рое, саме його творчість і надихнула його на будшничу стежку. Свою самостійність Джонсон усвідомив наприкінці 1950-х pp., побудувавши корпус університету Св. Томаса в Хьюстоні та Му­зей Вільяма Проктора в Юті ці. 60-і роки знаменують новий етан його зрілості. Сам він про це писав у своїй дослідницькій праці " Елементи руху в архітек­турі": " Архітектура, це, звичайно, не тільки організація простору, не тільки організація об'ємів. Це фактори допоміжні, підпорядковані основному -організації руху (" процесії"). Архітектура існує тільки в часі". Саме через організацію руху слід відзначити його " Сад скульптур" при Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку (1953-1964), театральний комплекс Лінкольн-центр (1962), Музей доколумбового мистецтва у Вашингтоні (1963). Джонсон за­лишався найавторитетнішим майстром впродовж 70-80-х pp., самим мод­ним і самим дорогим.