Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 9 страница

Чилійська революція (1970-1973 років). Реформи Е.Фрея розв'яза­ли ініціативу трудящих, які вимагали більш рішучих змін. Протягом 1969 року число учасників страйків збільшилося в 6 разів і склало 1 млн. осіб. Після падіння курсу песо у червні 1970 року збанкрутувало понад 700 підприємств. Ситуація загрожувала стати некерованою. Ліві організації 1969 року об'єдналися в Народну єдність, до якої увійшли комуністи, соціалісти, радикали, Рух єдиної народної дії (МАПУ), який відколовся від ХДП, та інші групи. У жовтні 1969 року було попереджено спробу нового військово­го перевороту.

В таких умовах в Чилі відбулися президентські вибори. За посаду пре­зидента боролися три претенденти: Сальвадор Альенде від Народної єдності, Радоміро Томпч від правлячої центристської ХДП і Хорхе Алессандрі від правих партій. За них проголосували відповідно 37, 28, 35 відсотків виборців. За чилійськими законами, коли жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів, остаточне рішення приймає парламент. У парламенті ж, обраному ще 1969 року, Народній єдності належало 89 депутатських місць, ХДП - 72 і правим партіям - 39. В цій ситуації політична боротьба в країні набрала особливої гостроти, яка вихлюпнулася на вулиці. В рядах ХДП ут­ворилося сильне ліве крило, яке підтримало С.Альенде. Командувач зброй­ними силами Рене Шнайдер відмовився від організації путчу, за що у жовтні 1970 року поплатився життям. Проте армія залишилася нейтральною і за нового командувача Карлоса Пратса.

24 жовтня 1970 року конгрес (парламент) більшістю голосів затвердив С.Альенде на посаді президента країни. Це сталося за умови, що кандидат-сощаліст від Народної єдності підпише " Статут конституційних гарантій", розроблених НЄ та ХДП, який гарантував діяльність опозиції, проведення вільних виборів, свободу друку, автономію університетів, відмову від одер-жавлення засобів масової інформації. За " Статутом" президент не мав права звільняти чиновників з мотивів їхніх політичних переконань, створювати збройні формування поза армією та поліцією тощо.

Президент-соціаліст та його уряд, який склали соціалісти, комуністи, радикали та інші партії НЄ, розробили програму виведення країни з кризи та побудови парламентським шляхом соціалізму в Чилі. Почалося втілення в життя надзвичайного плану боротьби з безробіттям, що дало можливість збільшити кількість зайнятих на 200 тисяч осіб. Було підвищено мінімальну заробітну плату й розмір пенсій, збільшено витрати на соціальне забезпе­чення, житлове будівництво, освіту та охорону здоров'я, розгорнуто кампа­нію за ліквідацію неписьменності. Уряд різко знизив банківські проценти за надання кредитів, відновив дипломатичні відносини з Кубою, розширив пол­ітичне й економічне співробітництво з СРСР та іншими соціалістичними країнами. В результаті вжитих заходів частка зарплати у національному до­ході за 1971 рік зросла з 51 до 59 відсотків, а безробіття скоротилося з 8, 3 до 3, 8 відсотка.

Побудова соціалістичного суспільства в Чилі здійснювалася вже вип­робуваними методами. У 1971 році уряд націоналізував власність найбіль­ших американських компаній у гірничодобувній та обробній галузях, у 1971-1972 роках - приватні банки та 110 з 250 підприємств, що належали великій національній буржуазії.

Уряд приступив до закупівлі акцій найбільших приватних банків, по­ставив під контроль держави діяльність усіх іноземних банків, запровадив

систему безплатного навчання й охорони здоров'я.

Завдяки аграрній реформі через два роки було покладено край лати­фундизму: 40 відсотків усієї оброблюваної землі розподілили серед селян. Зросло число кооперативів. Було ліквідовано три військово-повітряні бази США на чилійській території. Трудящі залучалися на всіх рівнях до управл­іння суспільним виробництвом. Дирекції підприємств, що були під контро­лем держави, здійснювало керівництво через адміністративні ради, до скла­ду кожної з яких входили на рівних засадах п'ять представників від трудово­го колективу та п'ять представників уряду. Крім рад, на націоналізованих підприємствах діяли виробничі комітети та комітети безпеки (у приватному секторі). Профспілки Чилі прийняли рішення про створення спеціальних груп контролю за виконанням рішень уряду з питань виробництва. У сільському господарстві виникали селянські ради та центри аграрної реформи.

На початковому етапі (до вересня 1971 року) заходи уряду С.Альенде підтримувала більшість населення. Про це свідчать муніципальні вибори у квітні 1971 року, коли Народній єдністі віддали голоси 50 відсотків виборців. Однак незабаром ситуація різко змінилася. Фактично вся сфера розподілу опинилася під контролем опонентів Народної єдності, що призвело до роз­риву економічного циклу виробництва й розподілу та відтворення. Виник " чорний ринок", який втягував у свою орбіту навіть державний сектор. Краї­на опинилася на межі економічного краху.

Державні системи безплатної охорони здоров'я, освіти, а також пенс­ійного забезпечення стали для держави непосильним тягарем. Приватне підприємництво не витримувало величезних податків. Почався відплив кап­італу за кордон. Це призвело до різкого погіршення економічного станови­ща широких верст населення. Робітництво, яке спочатку підтримувало уряд С.Альєнде, відповіло своєю випробуваною зброєю - страйками. Цим скори­сталися внутрішня і зовнішня опозиції. В першій половині 1972 року поча­лися виступи робітників на підприємствах міднорудної промисловості. Страй­карі вимагали збільшення платні та передачі державних підприємств їхнім трудовим колективам.

Учасники так званого " страйку хазяїв", що стався у жовтні - листопаді 1972 року, зажадали скасувати рішення уряду про створення державної транс­портної компанії. До них приєдналися продавці та крамарі. У відповідь уряд у 24-х з 25-ти провінцій запровадив надзвичайний стан. Страйк переріс у загальний. Його учасники поставили вимогу повернути підприємства влас­никам, затвердити конституційну реформу, яка забороняла експропріацію підприємств без згоди конгресу, розпустити народні комітети забезпечення, створені для боротьби із спекуляцією, скасувати цензуру на радіомовленні, запроваджену військовими властями у зв'язку з надзвичайним станом, тощо.

У листопаді 1972 року С.Альєнде ввів до складу уряду військових.

Парламентські вибори у березні 1973 року засвідчили падіння популярності уряду: хоч 43 відсотки виборців голосували за ліві партії, Народна єдність втратила 6 відсотків виборців порівняно з 1971 роком.

Після березневих виборів президент вивів з уряду генералів і сформу­вав його з представників партій Народної єдності. Авторитет лівих військо­вих швидко падав. У липні 1973 року почався страйк власників вантажного транспорту, який в умовах гористої місцевості був основою транспортної системи Чилі. Життя країни було фактично паралізоване. Тільки із середини липня до кінця серпня 1973 року сталося понад 1, 5 тисяч диверсій. Вибух­нув заколот правих офіцерів, його придушили вірні урядові військовики. У ті ж місяці 1973 року армія розпочала активні насильницькі дії проти тру­дових колективів - пошуки зброї, арешти робітничих ватажків тощо.

С.Альєнде так і не став президентом усіх чилійців. На нього тиснули соціалісти, штовхаючи на порушення конституції країни. Представники ліво­го революційного руху, які формально не входили до Народної єдності, втілю­вали в життя авантюристські плани " будівництва" соціалізму: захоплювали маєтки, промислові підприємства, створювали " індустріальні зони" з " вла­дою трудящих". Ще 1971 року соціалісти висунули гасло збройного захоп­лення влади, а вже в 1972-1973 роках почали створювати паралельні збройні структури. Країні опинилася перед загрозою громадянської війни.

Збройні сили Чилі, і особливо так званий " конституціоналістський сек­тор" військових прихильників С.Альєнде, залишилися лояльними до уряду НЄ, бо діяв він в рамках закону і дотримувався " Статуту конституційних гарантій". В березні 1973 року командувачі ВПС, ВМС та сухопутних сил вийшли з уряду. Це ослабило позиції НЄ і полегшило організацію змови в армії. Число прихильників Альенде у збройних силах зменшувалося, про­відну роль у них відігравали генерали-змовники. Наприкінці серпня 1973 року подав у відставку К.Пратс, його замінив А.Піночет. Опозиція протис­тавила урядові Народної єдності широкий фронт, який об'єднував велику і середню буржуазію, латифундистів, переважну більшість середніх верств. Співвідношення суспільно-політичних сил склалося не на користь НЄ. 11 вересня 1973 року генерали-змовники почали збройний путч. Танки та військова авіація обстрілювали і штурмували президентський палац Ла-Мо-неда. Президент С.Альєнде відмовився подати у відставку, заявивши: " На цьому перехресті історії я готовий заплатити життям за довіру народу". Зі зброєю в руках він захищався до останку. Владу захопила військова хунта, і за законами військової ієрархії її очолив генерал Аугусто Піночет Угарте. Режим, що запанував, за своїм характером був правоавторитарним дикта­торським.

Правоавторитарний режим А.Піночета (1973-1990 роки). Після приходу до влади хунта на чолі з А.Піночетом запросила групу експертів так

званої " чикагської школи", школи неолібералізму (засновники М.Фрідмен, Ф.Найт, Т.Саймонс та інші) для розробки стратегії економічного розвитку країни.

Експерти запропонували провести лібералізацію цін, скасувати забо­рони на підприємницьку діяльність, запровадити сприятливу податкову сис­тему, денаціоналізувати підприємства, суттєво скоротити державні витрати, визначити реальний обмінний курс песо щодо долара.

На основі цієї моделі військові приступили до оздоровлення національ­ної економіки й виправлення помилок, яких припустилися спочатку демох-ристияни, а потім і Народна єдність.

Хунті вдалося справитися з проблемами розвитку Чилі, хоч країні до­велося пройти через важкі кризові ситуації. Перша криза почалася одразу ж після перевороту і була пов'язана з приватизацією. Цей процес проходив з величезними труднощами, оскільки переважна більшість фабрик і заводів функціонували за рахунок державних дотацій і були нерентабельними. Коли ж відкрилися двері для імпортних товарів, місцева індустрія виявилася не­спроможною конкурувати з ними, що спричинило масові банкрутства і 30-відсоткове безробіття.

Нові труднощі приніс 1982 рік. Падіння цін на основні види традицій­ної чилійської сировини спробували зупинити за рахунок встановлення но­вого, значно вищого, але реалістичного курсу долара по відношенню до чи­лійського песо. Рівень купівельної спроможності населення різко знизився. Багато підприємств після " шокової терапії" збанкрутувало. Однак станови­ще поступово стабілізувалося, оскільки курс Піночета на зростання експор­тних можливостей країни виявився успішним.

Провадилася політика демонтажу державного сектора. Промислові підприємства передавали приватним інвесторам. Так, переважну більшість з них в обробній промисловості було продано місцевим фінансовим групам та іноземним фірмам за так званими " цінами реалізації". У 1974-1978 роках колишнім власникам були повернуті 294 раніше націоналізованих підприє­мства, а ще 200 - продано з торгів за зниженими цінами. 112 державних підприємств продали за 290 млн. доларів, хоч балансова вартість тільки 21 з них становила 300 млн. доларів. В цілому приватний сектор придбав за зни­женими цінами активи державних промислових фірм на суму 1, 5 млрд. до­ларів.

Державна корпорація КОРФО, яка відігравала за часів С. Альенде клю­чову роль у структурній перебудові економіки, зазнала значних змін: у її влас­ності залишилися лише декілька компаній (нафтова, вугільна, металургійна, цукрова). Однак згодом процес деприватизації захопив і їх - значна частина акцій цих компаній перейшла до рук приватних інвесторів.

Важливим каналом нагромадження капіталу у приватному секторі ста-

ли також заходи уряду, спрямовані на реорганізацію та оздоровлення підприємств за рахунок державних коштів, після чого вони поверталися при­ватним власникам. Було встановлено порівняно низькі тарифні ставки за послуги виробничій інфраструктурі, що стало додатковим джерелом нагро­мадження капіталів приватними фірмами. Імпортні мита військова хунта зменшила до рівня 10 відсотків. Споживання імпортних товарів значною мірою здійснювалося за рахунок розширення системи закупівель у кредит, що збагачувало внутрішній ринок.

Хунта вжила заходів для реорганізації сільського господарства. Було припинено кооперативний рух і наділення найбідніших селян землею та сільгоспмашинами. Поновлювалися у правах великі землевласники, сільська і торговельно-посередницька буржуазія. Було взято курс на розширення виробництва сільськогосподарської продукції на експорт. Протягом 1976-1980 років посівні площі під 14 основними продовольчими культурами (в основному зерновими) скорочувалися щорічно приблизно на 17 відсотків, зате зростали площі під бавовником та іншими технічними культурами.

Відводячи державному сектору допоміжну роль, військова хунта взяла курс на широке співробітництво з іноземним капіталом. У 1974 році Чилі вийшла з Андського пакту, перебування в якому не відповідало політиці уря­ду щодо іноземного капіталу. Цей крок стимулював широкий приплив до країни іноземних інвестицій. Відповідно до прийнятого в 1974 році закону " Про режим іноземних інвестицій" іноземні інвестори одержали право на прибутки без будь-яких обмежень, а також податкові, митні та інші пільги. Був заснований спеціалізований банк для розробки проектів, який забезпе­чував іноземних вкладників проектною документацією. Для налагодження безпосередніх контактів з іноземними фірмами, надання їм відповідної еко­номічної інформації та ознайомлення з інвестиційним " кліматом" організо­вувалися щорічні " форуми інвесторів".

Це дало відчутні результати. Протягом 1974-1984 років в економіку країни було вкладено 2, 26 млрд. доларів, з них 3/4 становили інвестиції США, які пішли головним чином у гірничорудну промисловість. При цьому найбільші мідні рудники залишилися в руках держави. Іноземні капіталісти значно розширили пошуки корисних копалин, зокрема нових родовищ міді у північних провінціях країни, а також нафти на континентальному шельфі.

В обробну промисловість було вкладено відносно невелику суму іно­земного капіталу. Протягом 1974-1981 років Комітет з іноземних капіталов­кладень затвердив інвестиційні проекти на суму 417 млн. доларів. Це пояс­нюється тим, що попит на готову продукцію у країні задовольнявся за раху­нок її імпорту, обсяг якого у 1981 році становив 1, 8 млрд. доларів, або понад 25 відсотків вартості всієї продукції місцевої обробної промисловості.

Уряд заохочував створення змішаних підприємств. У 1974-1981 роках

Комітет з іноземних капіталовкладень схвалив 726 проектів на загальну суму 6, 4 млрд. доларів.

Найбільший інтерес іноземний капітал виявив до експортних галузей промисловості -целюлозно-паперової, рибної, деревообробної. Так, у 1974-1981 роках іноземні інвестиції в рибну промисловість становили 81 млн. доларів, з них 47 - в окремі проекти.

Таким чином, уряд Піночета вирішував економічні проблеми країни переважно за рахунок іноземного капіталу. Наприкінці 1970-х років тільки 30 відсотків інвестицій у промисловість здійснювалося за рахунок коштів власних підприємств, 13 - за рахунок місцевого позичкового ринку, решта, тобто 57 відсотків, складали внески іноземних кредиторів.

Ринкова економіка забезпечила сприятливі умови для консолідації та зміцнення місцевого капіталу. За рахунок купівлі державних підприємств та майна за відносно низькими цінами, спекулятивних операцій на фондовій біржі та в банківській сфері, переваг та пільг при одержанні кредитів від міжнародних валютно-фінансових закладів та іноземних приватних банків національні чилійські фінансові об'єднання набрали сили, почали на рівних співробітничати з іноземним капіталом, а подекуди й диктувати свої умови на ринку капіталів країни. Важливим джерелом нагромадження стали також для чилійських фінансових установ високі процентні ставки на банківські позички (30-40 відсотків).

Характерно, що іноземні кредити надавалися передусім національним фінансовим групам. У 1976-1978 роках зарубіжні банки виділили для про­мислового розвитку країни 1, 1 млрд. доларів, з них 511 млн. (46 відсотків) -одержали 70 підприємств, які були під контролем національних фінансових груп.

1973 року на ринку позичкового капіталу 4 місцеві групи контролюва­ли 45 відсотків усіх банківських позик у країні. Національні фінансові групи поступово почали набирати сили. В 1979 році три групи (Ларріна, Віале та Латте) контролювали 46 відсотків активів 250 великих приватних підприємств.

Однак такі жорсткі заходи уряду не одразу привели до стабілізації еко­номіки. В середині 1970-х років обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) Чилі зменшився на 13 відсотків і до 1980 року зростав дуже повільно.

Тривала й далі мілітаризація країни, зміцнювався репресивний апарат. Тільки протягом 1975-1979 років на закупівлю зброї витрачено 2, 7 млрд. доларів: було придбано 3 підводні човни, понад 70 бойових літаків, бронет­ранспортери, гармати, протитанкові та протиповітряні ракети тощо.

На початку 1980-х років у найбільших центрах світової економіки зно­ву почалася криза, яка позначилася й на Чилі. Спроби забезпечити стабіль­не функціонування господарства на основі всебічного форсування експорту

зазнали невдачі через падіння попиту на чилійські товари у країнах розвину­того капіталізму і встановлення ними митних бар'єрів з метою захистити власні ринки від товарів з країн, що розвиваються.

За форсування лише галузей, які працювали на імпорт, довелося запла­тити велику ціну: в умовах загострення іноземної конкуренції посилився процес розорення чилійських власників. Лише у 1980 році збанкрутувало 20 відсотків дрібних підприємств, інші різко згорнули свою діяльність. Ста­ли банкрутами: в 1980 році 427 компаній, в 1981 - 500, у 1982 - 800.

У цих умовах уряд А.Піночета, намагаючись оздоровити державний бюджет й ослабити інфляційний процес, вдався до зменшення державних витрат, у тому числі й на соціальні потреби. Скорочення дефіциту держбюд­жету з 5 відсотків від ВВП у 1984 році до 4, 5 відсотків - у 1987 році, хоч і негативно вплинуло на платоспроможність широких верств населення, од­нак у цілому сприяло виходу економіки країни з кризи і створенню переду­мов для її стабільного розвитку.

З метою захистити національну фінансову систему від струсів Цент­ральний банк Чилі почав надавати " надзвичайні позики", дозволив перекази на свої рахунки банківських зобов'язань, що втратили термін, увів держав­ну гарантію депозитів приватних банків тощо. Для цього держава виділила до середини 1980-х років 6 млрд. доларів.

Для регулювання зовнішньоторговельних операцій було підвищено до 20 відсотків розміри імпортного мита, знижено експортні податки та деваль­вовано національну валюту - з 39 песо за долар у 1980 рот до 170 песо - у 1985 році. Зниження експортного мита та девальвація песо створили спри­ятливі передумови для розширення експортних операцій. Управління зі спри­яння експорту разом з Комітетом Організації Об'єднаних Націй з промисло­вого розвитку (ЮНІ ДС) заснували спеціалізований банк з розробки проектів. Так, у 1982 році зарубіжним компаніям було запропоновано 50 проектів, реалізація яких забезпечила приплив до країни 600 млн. доларів у вигляді прямих іноземних капіталовкладень та 250 млн. доларів - у формі позичко­вого капіталу. Іноземні монополії взяли участь у реалізації 636 проектів, вклавши в них 1, 3 млрд. доларів. Близько 80 відсотків цієї суми припадало на капітал США. Державна нафтова корпорація ЕНАП уклала угоду з аме­риканськими компаніями на проведення нафторозвідувальних робіт на площі 9 млн. га на півдні країни.

Щоб пом'якшити проблему зовнішнього боргу, військова хунта вдала­ся до його дефінансування шляхом відстрочки платежів та отримання нових позик від Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконст­рукції і розвитку, приватних іноземних банків. Тільки протягом 1980-1985 років іноземні банки надали з цією метою нові позики на.суму 11 млрд. до­ларів. До кінця 1980-х років у структурі державної заборгованості 70 відсотків

припадало на державні гарантії з зовнішньої заборгованості приватного сек­тора. Окрім цього, для сплати зовнішнього боргу вирішено було розпрода­ти цінні державні папери на фондовій біржі США за зниженим курсом (60-70 відсотків номіналу), що також дало свої результати.

Починаючи з 1984 року, економіка Чилі стабілізувалася, аз 1988 року її розвиток активізувався і триває донині. Однак за успіхи, як і за все, треба платити. Економічна політика Піночета була не просто жорсткою, а й не­щадною: соціальна ціна стабільності виявилася зависокою. Процвітання досягалося шляхом репресивних заходів, які розв'язали руки підприємцям та військовій хунті. Було закрито нерентабельні виробництва, удвічі скоро­чено кількість робітників, приречено на вимирання цілі заводські селища, заборонено страйки. Уряд А.Піночета скасував усі громадянські свободи, розпустив Національний конгрес, оголосив поза законом політичні партії Народної єдності, припинив діяльність інших громадських організацій. Ма­сового характеру набрало порушення прав людини. 38 496 осіб були заа­рештовані. Долю 682 чилійців, які пропали безвісти, не з'ясовано й досі, 1134 особи загинули від рук агентів диктатури, 1300 - подали позов до суду за те, що зазнали тортур. І це, на жаль, ще не все. Зовсім недавно виявлено цілі могильники невідомих жертв. Слід, однак, зазначити, що повідомлення лівих сил про мільйонні жертви військової хунти не підтвердилися.

Привабливі цифри розвитку - це лише фасад будівлі чилійської еконо­міки. 5 млн. чилійців (з 12-ти) перебувають за межею бідності. В країні посилилася поляризація - соціальна, економічна, географічна. Рік у рік ско­рочуються асигнування на соціальні потреби. З 1975 року, зокрема, соціальні витрати надушу населення зменшилися на 30 відсотків. Прибутки ж надушу населення з 1980 по 1989 роки зросли лише на 1, 2 відсотка. Та їх розподіл дуже нерівномірний. У 20 відсотків населення (найбагатших) вони різко збільшилися, а у 80 відсотків населення - різко зменшилися. Бідняки з пе­редмість незадоволені. Раніше, за часів С.Альенде, були черги за продо­вольством, а багатьох товарів не було в продажу. Тепер усе є, але платні ви­стачає лише, щоб не померти з голоду.

У 1983 році Чилі імпортувала зернові на 300 млн. доларів, хоч можли­вості країни дозволяли прогодувати себе й ще принаймні пів-Америки. До лав безробітних потрапило 6.5 відсотка працездатного населення, багато було частково безробітних. У першому півріччі 1990 року інфляція станови­ла 11, 2 відсотки, а вже кінці року - 25 відсотків. ВВП зріс того ж року на 3-4 відсотки. Активне сальдо у торгівлі становило 913 млн. доларів. Загальна сума зовнішнього боргу Чилі щодо ВВП виявилася найбільшою в Латинській Америці - 17 млрд. доларів.

Один з авторів чикагської економічної школи М.Фрідман пояснює це тим, що розроблена для Чилі модель може давати збої, оскільки " розрахова-

но її для демократичної країни".

Керівник режиму генерал Піночет, зваживши на брак соціальної підтримки, наприкінці 1970-х років зробив спробу легітимізувати свою пол­ітичну діяльність. З цією метою 11 вересня 1980 року проведено плебісцит з приводу прийняття нової конституції. Його результати дали уряду значну підтримку з боку чилійців. Конституцію було прийнято і введено в дію в жовтні 1980 року. Вона закріпиала авторитарний тип демократії, в якій пре­зидент мав широкі виконавчі повноваження.

5 жовтня 1988 року відбувся ще один плебісцит, під час якого чилійці мали вирішити: чи зберегти в країні військовий режим, чи передати владу цивільним органам. Народ висловився за демократичні перетворення. Відпо­відно до результатів плебісциту 14 грудня 1989 року відбулися президентські вибори, перемогу на яких отримав кандидат від коаліції 17-и політичних партій " Згода заради демократії", лідер ХДП Патрісіо Ейлвін Асокар. Його підтримало 55, 2 відсотка чилійців. У передвиборній програмі нового прези­дента йшлося про відновлення демократичних свобод, досягнення націо­нального порозуміння, посилення ролі парламенту, реформи в армії тощо. Ставши главою держави на 1990-1993 роки, П.Ейлвін започаткував етап будівництва основ демократичного ладу.

Чилі в 1990-х роках. Уряд, що його очолив 72-річний лідер ХДП П.Ейлвін, був коаліційним. До його складу увійшли 10 міністрів, у тому числі міністр внутрішніх справ, оборони та фінансів, які належали до хрис­тиянсько-демократичної партії, також міністри-соціалісти, від радикалької партії та інших політичних сил.Уряд спирався на широкий спектр лівоцен-тристських сил і мав достатні можливості, щоб консолідувати чилійське сус­пільство, що було вкрай необхідно. Так почався по суті перехідний період в політичному житті Чилі, бо президент здійснював свою програму реформ на підставі конституції 1980 року, прийнятої за А. Піночета і яку присягався виконувати. Згідно з основним законом, збройні сили були гарантом демок­ратії та внутрішнього порядку в країні, а керівництво ними належало голов­нокомандувачеві А.Піночету та його прибічникам, повноваження яких зат­верджені на 8 років. Окрім того, контроль за діяльністю конгресу та уряду здійснювала рада національної безпеки, в якій військові мали чотири з семи місць. Уряд не мав також права усувати основний склад чиновників держ­апарату, профспілкову та муніципальну владу. Дев'ять сенаторів пожиттєво призначених Піночетом, як і він сам, позбавляли правлячі партії більшості у сенаті. Верховний суд республіки складався із суддів, призначених у попе­редні роки, яких не можна було поміняти. В тюрмах залишалося декілька сот політв'язнів, засуджених військовим режимом за " тероризм" і " загрозу національній безпеці". За діючим законодавством новий уряд мав повнова­жень на їхнє звільнення.

В цих умовах уряд П.Ейлвіна, виходячи з реальної розстановки сил та умов, вживав заходів, щоб утримати процес демократичних перетворень в мирних рамках. Через конгрес йому вдалося скасувати військові трибунали у цивільному судочинстві, заборону на антиурядові демонстрації. Почалося розслідування фактів корупції та фінансових махінацій військовими за по­переднього режиму, в тому числі старшого сина Піночета. У квітні 1990 року президентським декретом було створено Національну комісію правди та примирення (комісію Реттиги - за прізвищем голови), яка підтвердила факт загибелі в застінках режиму 2 279 осіб. Проти деяких винуватців жорстоких розправ було розпочато слідство. Уряд, однак, не пішов по шляху широко­масштабних судових процесів над військовими. Конгрес схвалив також дек­рет про амністію політв'язнів. Проект же нової конституції сенат відхилив.

В соціально-економічній сфері уряд Ейлвіна намагався закріпити до­сягнуті результати, але без " шокових" варіантів. Він продовжував політику, спрямовану на модернізацію устаткування і технологій промислових підприємств, на лібералізацію зовнішньої торгівлі і залучення в чилійську економіку іноземних капіталів. Всупереч прогнозам, що " чилійське диво" можливе лише за умови " сильної влади" Піночета, економічні показники за роки " цивільного" правління не погіршилися, а деякі, навпаки, стали кра­щими, зокрема, значно знизилася інфляція - з 22 відсотків у 1990 році до 13 відсотків у першій половині 1992-го. Чилі посіла друге місце в Латинській Америці (після Венесуели) за темпами економічного зростання - на 7 відсотків щороку. Динамічна, відкрита чилійська економіка була привабли­вою для іноземного капіталу, обсяг якого 1991 року склав понад 1 млрд. до­ларів.

Окрім цього, економічна політика П.Ейлвіна мала чітко виражене соц­іальне спрямування. Збільшилася мінімальна зарплата (з 80-90 до 110-130 доларів), мінімальна пенсія складає 85 відсотків від мінімальної зарплати. Уряд розробив програми професійного навчання молоді, фінансової допо­моги дрібним та середнім підприємцям. За роки правління Ейлвіна на 20 відсотків збільшилися доходи найбідніших верств населення.

З приходом до влади цивільного уряду було покінчено з міжнародною ізоляцією Чилі. 1991 року в її столиці Сантьяго відбулися важливі міжна­родні форуми, зокрема, засідання ради Соцштерну, Генеральної Асамблеї ОАД. Президент П.Ейлвін відвідав з офіційним візитом практично всі дер­жави Західної.Європи. Зміцніли торговельно-економічні зв'язки Чилі з ЄЕС. Налагоджено дипломатичні стосунки з країнами Східної Європи, врегульо­вано питання щодо спірних територій з Аргентиною, відновлено консульські та торговельні відносини з Кубою, підписано угоду про вільну торгівлю з Мексикою, у повному обсязі відновлено стосунки зі США, з якими 1993 року також підписано аналогічну угоду. 1990 року після довготривалого розриву

знову відновлено дипломатичні відносини з СРСР. Україна та Чилі встано­вили економічні зв'язки 1992 року, обидві країни підписали угоди про за­хист інвестицій, про зниження податкового оподаткування тощо.

11 грудня 1993 року в Чилі відбулися чергові президентські вибори. Правляча коаліція - Об'єднання політичних сил за демократію - кандида­том у президенти на наступний термін висунула сина фундатора і багаторіч­ного лідера ХДП, екс-президента Чилі у Е.Фрея, також діяча ХДП Едуардо Фрея Руіс-Тальє - молодшого. За нього проголосувало 58 відсотків виборців. Його основним конкурентом був кандидат від правих сил Артуро Алессандрі (внук Хорхе Алессандрі, президента 1958-1964 років).