Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 11 страница

По-різному здійснювалася економічна інтеграція в Латинській Аме­риці. Під керівництвом відомого аргентинського економіста Рауля Пребіша 1948 року було розроблено програму модернізації всіх економічних та соц­іальних структур на основі індустріалізації, інтенсивного розвитку сільсько­господарського виробництва і ефективних зовнішньоекономічних зв'язків. Вона дістала назву доктрини ЕКЛА (Економічна комісія ООН для країн Латинської Америки). 1960 року створено Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ), реорганізовану 1983 року в Латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). Розвивалася співпраця в рамках інших органі­зацій: Латиноамериканської економічної системи (ЛАЕС), Субрегіональної Андської групи, Амазонського пакту (1978 p.), Аргентино-Бразильської інтег­рації (1986 p.). Інтеграційні процеси розвивалися і у Карибському басейні, де з 1973 року діє Карибське співтовариство (КАРІКОМ), яке об'єднало 14

держав. У рамках цього товариства функціонує Спільний ринок.

Німецьке питання. Однією з найдраматичніших проблем повоєнних міжнародних стосунків стало німецьке питання. Йшлося про статус Німеч­чини після її капітуляції.. Як сказано вище, Німеччина та Берлін були под­ілені на 4 зони окупації, і союзники домовилися здійснювати тут політику чотирьох " Д". Проте кожна із сторін по-своєму тлумачила ці принципи. В радянській зоні окупації створювалися органи влади з прорадянськи на­лаштованих соціал-демократів та комуністів. СРСР поспішно демонтував німецькі підприємства, вивозив найцінніше устаткування, техніку, стратегічні та інші матеріали. Таке масове, необмежене пограбування країни, що зазна­ла поразки, прикривалося формулою " вилучення в рахунок репарацій". На­томість у грудні 1946 року було об'єднано американську та англійську зони окупації в Бізонію. Пізніше до них приєдналася Франція і було створено Тризонію. Переговори, які відбувалися між колишніми союзниками упро­довж 1947 року, виявилися безрезультатними. СРСР не підтримав пропози­цію Заходу про відкриття зональних кордонів, вільне пересуванця громадян, ідей та товарів по всій Німеччині.

Зібравшись окремо в Лондоні в лютому 1948 року, США. Англія та Франція (за участю країн Бенілюксу) домовилися про створення на теренах своїх зон Західної Німеччини, про скликання Установчих зборів, які мали виробити Конституцію нової німецької держави, поширити на Західну Німеч­чину план Маршалла. Союзники також прийняли рішення про суттєве ско­рочення програми репарацій та демонтажу підприємств у західних зонах. У відповідь на ці сепаратні дії союзників СРСР розпочав з лютого 1948 року блокаду західних зон Берліна. Так виникла перша берлінська криза, яка три­вала до весни 1949 року і яка завершилася розколом Німеччини на дві дер­жави: у вересні 1949 року було проголошено ФРН, а у жовтні цього ж року -НДР, з якою СРСР одразу ж встановив дипломатичні відносини. Але і після цих акцій спроби розв'язати німецьке питання тривали. Вже у лютому 1950 року Верховний комісар США в Німеччині Д. Макклой надіслав офіційну ноту голові СКК генералові В.Чуйкову з пропозицією провести " загально-німецькі вільні вибори''. Перемога СЕПН за умови вільної конкуренції партій та ще п під міжнародним контролем виглядала маловірогідною. Не дивно, що і керівництво НДР і СРСР проігнорували американську пропозицію. 1951 -1952 років Москва та Східний Берлін запропонували скликати нову сесію РМЗС з німецького питання та виробити проект мирної угоди з Німеччи­ною, який передбачав її нейтральний військовий статус. К.Аденауер зайняв найнепримиреннішу позицію щодо радянського проекту.

Після смерті Сталіна з ініціативи західних держав відбулася чотирис­тороння конференція з німецького питання (січень - лютий 1954 року). Ра­дянський Союз наполягав знову на ідеї німецького нейтралітету, доповнив­ши її потребою створення тимчасового загальнонімецького уряду, виведен-

ня окупаційних військ і проведення вільних загальнонімецьких виоорів. Позиція ж західних країн базувалася на " плані їдена", який передбачав не­гайне об'єднання Німеччини шляхом загальнонімецьких виборів. Сторони не дійшли згоди.

Женевська нарада глав урядів СРСР, США, Англії та Франції (липень 1955 року) завершилася також безрезультатно. СРСР погоджувався на ідею вільних виборів, але за умови невходження ФРН до НАТО. План нейтраль­ності Німеччини західні держави відкидали напріч. 9 травня 1955 року ФРН стала членом НАТО. 1957 року учасники переговорного процесу поверну­лися знову до ідеї вільних виборів під міжнародним контролем, що фактич­но означало ліквідацію НДР. СРСР та НДР оцінили її як " нереальну". Зате через рік радянське керівництво у ноті урядам США, Англії, Франції та ФРН в ультимативному тоні зажадало перетворити Західний Берлін на " дем­ілітаризоване вільне місто". В разі невиконання цього плану Москва погро­жувала передати під контроль НДР комунікації між ФРН і Західним Берлі­ном. Дослідники вважають цей інцидент початком другої берлінської кризи.

Нові зустрічі та пропозиції зацікавлених сторін не дали конструктив­них результатів. 13 серпня 1961 року було споруджено берлінський мур (спо­чатку поставили огорожу з колючого дроту навколо Західного Берліна, а зго­дом її замінили бетонною стіною), будівництво якого зняло з порядку денно­го німецьке питання.

Створення військово-політичних блоків. Демаркаційна лінія " холод­ної війни" логічно переходила зі сфери економічної та політичної у площи­ну військову. СРСР упродовж 1945-1949 років пов'язав країни Східної Євро­пи (прорадянського блоку) двосторонніми договорами про дружбу, взаємо­допомогу та співробітництво. У свою чергу, західні держави (Англія, Фран­ція та країни Бенілюксу) в березні 1948 року підписали в Брюсселі Договір про економічне, соціальне і культурне співробітництво та колективну само­оборону (Західний союз чи Брюссельський пакт). В рамках цього союзу невдовзі були створені спільні збройні сили. Західний союз став прообразом НАТО. Навесні та влітку 1948 року розпочалися консультації та зустрічі між західними державами та США з приводу розширення Брюссельського пак­ту. 4 квітня 1949 року було підписано договір про створення Північноатлан­тичного пакту (НАТО). Його членами стали 12 країн: США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Норвегія, Данія, Іслан­дія, Португалія. За формою Північноатлантичний пакт - це договір про ко­лективну взаємодопомогу. Він був покликаний компенсувати вплив тодіш­нього СРСР та мирно полагоджувати суперечки між країнами-членами НАТО. Водночас були створені структурні підрозділи НАТО: Рада НАТО (з міністрів закордонних справ), Комітет оборони (з військових міністрів), Фінансово-економічниіі комітет (з міністрів фінансів), формувалися спільні збройні сили.

1952 року до НАТО увійшли Греція й Туреччина. Ефективність цього блоку зменшувалася позаблоковим існуванням ФРН. У 1955 року вона стала чле­ном Північноатлантичної о пакту, формувалася західнонімецька армія, про­те окупаційний режим трьох держав зберігався протягом наступних 50 років. У ті ж дні, коли ФРН стала членом НАТО, тобто у травні 1955 року, СРСР та контрольовані ним східноєвропейські держави заснували свій військово-пол­ітичний союз - Організацію Варшавського договору (Договір про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу), до складу якого увійшли 8 країн: Ал­банія (вийшла з організації 1968 року), Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз. Згідно з договором створю­валися об'єднані збройні сили, Політичний консультативний комітет та інші органи. Офіційна преса радянської доби постійно твердила про виключно наступальний характер НАТО. Зате Варшавський договір трактувався лише як оборонна організація. Документи, які стали відомими лише сьогодні, свідчать, що до 1988 року ОВД планувала тільки наступальні операції з на­несенням першими ядерного удару. Лише після 1988 року у зв'язку з горба-човськими новаціями ОВД перейшла до стратегії " активної оборони" і в наступних військових маневрах виявилося, що армійські підрозділи не го­тові до оборони: не вистачало належної техніки та навичок (рити окопи, бун­кери тощо). Про штучність ОВД свідчить її раптовий крах 1991 року після розпаду СРСР.

У 1950-і роки було створено ще ряд військовополітичних блоків. 1951 року в Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт безпеки (АН-ЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії; у Манілі 1954 року зас­новано Організацію Південно-Східної Азії (СЕАТО). до якої увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія. Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один блок створено у 1955 року за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, який 1959 року пе­рейменовано в СЕНТО після виходу з нього Іраку). Одночасно нарощувала­ся гонка озброєнь. СРСР провів перше випробування власної атомної бомби у 1949 році, Англія-1952. Водневу бомбу випробували в СРСР у 1953 році, у США- 1954, в Англії- 1958. В середині 1950-х років з'явилися міжконти­нентальні балістичні ракети, підводні човни-ракетоносці.

Ще наприкінці 1940-х років у світі виникло ряд регіональних конфліктів: у Кореї, Індокитаї, на Близькому Сході. Вони пов'язані були з процесом деколонізації, який почався після другої світової війни. В листо­паді 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про скасування британського мандату і створення на території Палестини двох держав -арабської та єврейської. Місто Єрусалим виділялося в самостійну адмініст­ративну одиницю. Одразу ж загострилися відносини Ізраїлю (проголоше­ний у травні 1948 року) з палестинськими арабами та арабськими держава-

ми. Того ж 1948 року арабські держави почали війну проти Ізраїлю. У ре­зультаті війни Ізраїль захопив 1948-1949 років 60 відсотків території, яка за рішенням ООН повинна була належати палестинській арабській державі. Інші терени так і не створеної Палестинської держави відійшли до Єгипту та Йорданії. Близько 1 млн. палестинців рятувалися втечею до сусідніх арабсь­ких держав. З того часу палестинська проблема перетворилася в одну найго­ловніших у близькосхідному конфлікті.

Корейська війна 1950-1953 років. Корея була окупована в роки дру­гої світової війни Японією. СРСР та США домовились ще до капітуляції Японії про зони окупації в Кореї: північніше 38-ї паралелі - радянська зона, південніше цієї паралелі - американська. 1948 року було проголошено Рес­публіку Корея з центром у Сеулі та Корейську Народно-Демократичну Рес­публіку (КНДР) із столицею у Пхеньяні. В КНДР з допомогою СРСР було створено боєздатну армію. Тут розгорнулася потужна антисеульська пропа­ганда.

25 червня 1950 року, заручившись підтримкою СРСР та КНР, збройні сили КНДР перейшла демаркаційну лінію і почала війну проти Південної Кореї. Надії Кім Ір Сена на блискавичну війну не справдилися. Сеул тримав­ся. Йому на допомогу прибув 50-тисячний корпус сил ООН на чолі з амери­канським генералом Макартуром. Левову частку корпусу складали амери­канці, крім них були - англійці, французи, австралійці та інші вояки (всього з 8 країн). Це сталося з санкції Ради Безпеки ООН, яка, розглянувши ко­рейське питання, визнала КНДР агресором і рекомендувала членам ООН надати допомогу Республіці Корея. Радянський представник був відсутній на засіданні Ради Безпеки на знак солідарності з КНР, яку ООН не визнала. У відповідь на рішення ООН на підтримку північнокорейського режиму по­спішила китайська армія. Радянський Союз направив до КНДР дві авіадивізії під командуванням генерала І. Кожедуба. Війна затягувалася. Впродовж 1951-1952 років сторони робили спроби перейти до мирних переговорів. Лише обрання президентом США Д. Ейзенхауера та смерть Сталіна зробили ці спроби реальними. 27 липня 1953 року було укладено перемир'я, за яким дві Кореї існують по нинішній день. Війна обійшлася Америці в 33 тис. вбити­ми, Кореї та Китаю - понад 2 млн.

В Індокитаї теж активно проходив процес деколонізації. Під час дру­гої світової війни французькі колонії В'єтнам, Лаос та Камбоджа опинилися під контролем Японії. Проти нових окупантів розгорнулася партизанська боротьба. Японці змушені були проголосити формальну незалежність цих країн. Після капітуляції Японії в регіоні висадилися французькі збройні сили. Франція визнала автономію Лаосу та Камбоджі, хоч і під наглядом фран­цузьких комісарів. Складніше розвивались події у В'єтнамі. Північний В'єтнам опинився під контролем комуністів, котрі у вересні 1945 року про-

голосили Демократичну Республіку В'єтнам на чолі з Хо Ші Міном. На півдні з допомогою французів постала Республіка В'єтнам з центром у Сай-гоні. Це стало поштовхом до довготривалої громадянської війни між обома державними утвореннями в Індокитаї. Хо Ші Міна підтримували Китай та СРСР, Сайгон - Франція, а згодом США. У 1954 році за Женевськими угода­ми Франція припинила " брудну» війну у В'єтнамі. За цією ж угодою одер­жали незалежність Лаос і Камбоджа, а В'єтнам був поділений: північніше 17 паралелі - ДРВ, південніше - Республіка В'єтнам. Передбачалося, що французький експедиційний корпус буде виведено і через два роки в обох частинах В'єтнаму відбудуться загальні вибори з метою створення єдиної держави. Проте воєнний конфлікт набрав тут нового загострення через пря­ме втручання великих держав (США, СРСР, Китаю).

Міжнародні відносини середини та другої половини 1950-х років заз­нали певного потепління під впливом " хрущовської відлиги». Було полагод­жено справи з Австрією, яка оголосила свій нейтралітет, встановлено дип­ломатичні стосунки між ФРН та СРСР (1955 p.), відбулися перша після війни зустріч глав 4-х держав (США, СРСР, Англії та Франції) у Женеві та офіцій­ний візит М. Хрущова до США 1959 року. Нормалізувались відносини між СРСР і Югославією, Радянський Союз передав КНР Порт-Артур та Дайрен. Проте ці позитивні зрушення були перекреслені радянським інтервенціоні­стським втручанням в угорські події восени 1956 року та новою війною на Близькому Сході, пов'язаною з націоналізацією лідером Єгипту Насером Суецького каналу у жовтні 1956 року. У відповідь Англія, Франція та Ізраїль почали воєнні дії проти Єгипту. Радянський Союз відкрито солідаризувався з єгипетським керівником, надавши йому матеріальну та військову допомо­гу. Війна закінчилася безславно для західних держав.

З кінця 1950-х років у міжнародних стосунках знову посилюється кон­фронтація.

2. Міжнародні відносини у 1960-х - першій половині 1970-х років.

З початком 1960-х років вплив " холодної війни" на міжнародні відно­сини досяг свого апогею. Серед чинників, які зумовили таку міжнародну напругу, необхідно назвати: придушення радянськими військами народної революції в Угорщині восени 1956 року, поява 1957 року в СРСР міжконти­нентальних балістичних ракет, а в зв'язку з цим - втрата Сполученими Шта­тами фактору своєї географічної недосяжності, новий етап національно-виз­вольних і антиколоніальних революцій та боротьба великих держав за ут­вердження свого впливу в країнах, що звільнилися; новий щабель гонки оз­броєнь із врахуванням досягнень науково-технічної революції.

Друга Берлінська криза 1961 року. Розкол Німеччини на ФРН та НДР започаткував надзвичайно гостру міжнародну проблему, пов'язану зі стату­сом Західного Берліну. Як відомо. Східний Берлін став столицею НДР, а За­хідний Берлін опинився на території соціалістичної Німеччини, залишаю­чись економічно та політично зв'язаним з ФРН. Таким чином, колишні со­юзники змушені були співробітничати в Західному Берліні, хоча жорстко і конфронтаційно. Спільних зусиль потребувала, наприклад, проблема кому­нікацій між ФРН та Західним Берліном. Після зняття СРСР берлінської бло­кади у 1949 року було визначено транспортні коридори - повітряні і наземні - залізничні - з чітко регламентованими авіарейсами та залізничним рухом. Колишнім союзникам доводилося домовлятися і про спільний контроль за нацистськими в'язнями в тюрмі Шпандау, яка знаходилася на території Зах­ідного Берліна.

Ситуація з цим західним анклавом на території НДР почала радикаль­но змінюватися з другої половини 1950-х років. Радянський лідер М.Хру­щов, утвердившись у своїй абсолютній владі та придушивши революцію в Угорщині, вирішив остаточно покінчити з західноберлінською проблемою, яка, до речі, отримала в міжнародній термінології визначення " другого Са­раєва", " порохової бочки" тощо.

Принагідно зауважимо, що кордон, який ділив Берлін на дві частини -Східну й Західну, був практично відкритим. Достатньо було перебігти вули­цю, перейти через міст, проїхати одну зупинку в метро, як людина опиняла­ся в іншому світі, який різко контрастував з тим, в якому жили східні німці. Цей умовний кордон переходили щодня тисячі громадян НДР, здебільшого висококваліфікованих спеціалістів. На час будівництва стіни на Захід перей­шли 3 млн. осіб. Це створювало значні труднощі для економіки НДР, а вод­ночас, що найважливіше, підривало імідж соціалізму та радянської системи. Тут також постійно існувала вибуховонебезпечна обстановка, здійснювали­ся різного роду диверсії з обох сторін.

Весняна 1961 року зустріч М.Хрущова та Дж. Кеннеді у Відні вияви­лась безрезультатною. Дійти згоди щодо статусу Західного Берліна лідери двох наддержав не змогли. Тоді обидві сторони перейшли до рішучих дій. Побоюючись чергової блокади Берліна, американці навіть розробили план локального ядерного удару по радянських частинах, дислокованих на тери­торії НДР. Почалася передислокація американських військ. У СРСР прове­ли чергову мобілізацію військовослужбовців.

Нарешті, за тодішньою радянською офіційною версією, держави - учас­ники Варшавського договору прийняли рішення, в якому рекомендували Народній палаті та уряду НДР навести порядок та надійно захистити кордон із Західним Берліном. У ніч на 13 серпня 196] року почалося встановлення огородження з колючого дроту, а згодом будівництво бетонної стіни навколо

Західного Берліну з контрольно-пропускними пунктами. Стіна довжиною 46 км, висотою 3 метри проходила серединою вулиць, уздовж будинків, че­рез садки і парки. Ситуація вкрай загострилася, виникло своєрідне балансу­вання на грані війни. 17 та 18 серпня СРСР та США обмінялися різкими нотами. З західної сторони було зроблено кілька спроб зруйнувати стіну. Кульмінацією кризи стало танкове протистояння у жовтні, коли з західної сторони до одного із КПП підійшли американські танки, а на відстані 200 м з протилежної - радянські. Протистояння тривало майже добу. Але здоро­вий глузд узяв гору, танки відвели.

Після спорудження берлінської стіни будь-які можливості для розв'я­зання німецького питання були втрачені. Незважаючи не відповідну військо­ву напругу в серпневі дні 1961 року довкола Західного Берліну, США не застосували воєнних санкцій і розцінили загалом цю акцію як внутрішню справу радянської сфери впливу. Навіть К.Аденауер, коли дізнався 13 серп­ня 1961 року про події у Берліні, вигукнув: " Слава Богу! " Берлінський, мур; який В.Ульбріхт назвав " другим народженням НДР", переконливо зас­відчив поразку не тільки східнонімецького режиму, але й усієї " соціалістич­ної співдружності" у змаганні двох систем.

Карибська криза 1962 року та її наслідки. Апогеєм " холодної війни" стали події осені 1962 року, пов'язані з фіделістською революцією на Кубі, відомі в радянській літературі як " карибська криза", а в американській - як " карибська ракетна криза".

Ставлення США та СРСР до революції на Кубі в 1959 року під керів­ництвом Ф. Кастро було закономірно прямо протилежне. США вдалися до економічної блокади, розриву дипломатичних відносин і, нарешті, підтри­мали воєнну інтервенцію антикастрівців -на Кубу в квітні 1961 року. СРСР, навпаки, визнав Ф. Кастро та його революцію соціалістичною і надав всіля­ку допомогу, в тому числі військову. Ф. Кастро, не будучи ні соціалістом, ні комуністом на час революції, сприйняв належним чином великодушний жест СРСР і оголосив будівництво соціалізму на Кубі. З метою надійного захисту кубинського соціалізму радянське керівництво за згодою Ф. Кастро виріши­ло таємно розмістити на острові ракети середньої дії з ядерними боєголов­ками. З міжнародно-правової точки зору нічого особливого в цій акції не було, оскільки сталася вона за обопільною згодою СРСР і Куби. Слід взяти до уваги і укладення між обома державами угоди про взаємодопомогу. Так само не існувало морально-політичних причин для заперечення радянських дій з боку США, якщо врахувати, що Штати мали вже свого роду ракетний пояс від Гренландії до Туреччини. Але Радянський Союз розміщував ракети не відкрито, а таємно, про це знало невелике коло людей. Наприклад, солда-' там, яких відправляли на Кубу, було наказано взяти зимовий одяг, оскільки їх нібито передислоковують на північ країни.

Американці дізналися про ракетні шахти та ракети на Кубі випад­ково, з аерозйомки. Це стало для них справжнім струсом, адже відстань між США та Кубою - всього 180 км і таким чином більша частина території Штатів потрапляла до сфери дії радянських ракет.

Радянські представники в США та ООН все заперечували. 22 жовтня США оголосили військово-морську блокаду Куби, до якої прямували ра­дянські кораблі з рештою ядерної зброї. Здавалось, що воєнне зіткнення неминуче. Світ заціпенів. У США йшла боротьба " голубів» та " яструбів». Останні наполягали надати групі американського вторгнення на Кубу так­тичну ядерну зброю. На Кубі було мобілізовано 270 тис. вояків і Ф.Кастро заявив, що його країна боротиметься до " останнього солдата". Тим часом між М.Хрущовим та Дж. Кеннеді йшов активний обмін листами й телегра­мами, почалися переговори з радянським послом у США А. Добриніним.

|Нарешті 26 жовтня було досягнуто компромісу: СРСР погодився на демон­таж ракет на Кубі, натомість США гарантували недоторканість Куби. Дж.

РКеннеді погодився також демонтувати американські ракети на території Ту­реччини. Кульмінацію кризи було пройдено 28 жовтня, остаточне ж її врегу­лювання відбулося через 3-4 тижні.

Перебіг Карибської кризи примусив лідерів двох світових наддержав дійти думки про те, що військовими методами досягти безпеки своїх країн та світу неможливо і що потрібний контроль за ядерною зброєю. Важливим було усвідомлення необхідності прямих контактів лідерів держав. Цьому мав слугувати прямий телефонний зв'язок між Москвою та Вашингтоном, вста­новлений у червні 1963 року. Прямим наслідком кризи стало підписання першого міжнародного договору про контроль за ядерною зброєю - Догово­ру про заборону ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Його підписали 15 серпня 1963 року СРСР, США та Англія.

В'єтнамська війна. Женевські угоди 1954 року та поява двох В'єтнамів
не розв'язали в'єтнамської проблеми. Замість Франції у війну на боці сай-
гонського режиму поступово втягнулися Сполучені Штати. Приводом для їх
безпосереднього втручання у війну став так званий " тонкінський інцидент»,
тобто обстріл північнов'єтнамськими торпедними катерами американських
кораблів, які знаходилися у Тонкінській затоці. Так з 1965 року почалася
пряма воєнна інтервенція та бомбардування ДРВ Сполученими Штатами.
Пентагон зосередив у В'єтнамі на 1968 рік півмільйонну армію. Наприкінці
1968 року 80 відсотків міст та провінційних центрів ДРВ були зруйновані
або зазнали значних втрат від американських бомбових ударів. СРСР та
Китай повторили у в'єтнамській війні корейський сценарій. Лише СРСР увів
у Північний В'єтнам два зенітно-ракетні корпуси (18 бригад) по три дивізіо­
ни в кожному. Один корпус прикривав Ханой, другий - порти, авітоади тощо.

В ході війни тричі змінився особовий склад радянських військ'йе тільки за

рахунок демобілізованих, але й загиблих. У небі Північного В'єтнаму з аме­риканськими " фантомами" билися чотири радянських авіадивізії супервп-нищувачів М1Г-21. Участь у війні розколола американське суспільство, на­ція знаходилась на грані загальної непокори. Р. Ніксон, перемігши на прези­дентських виборах у 1968 році, проголосив курс на " в'єтнамізацію війни" і почав виведення американських військ, про що йшлося у підписаній між США, ДРВ та партизанами угоді 1973 року. Через два роки Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У війні загинуло 58 тис. американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 ти'б. американських вояків надзвичайно складно адаптувалися до умов мирного життя.

Послаблення міжнародної напруги та прихід короткотривалого періоду розрядки. Початок 1970-х років ознаменувався відносним послаб­ленням міжнародної напруженості, періодом так званої розрядки. Хроноло­гічно він припадає на першу половину 1970-х років. Очевидно, у цій назві відбилася провідна тенденція того часу - прагнення розв'язувати основні світові проблеми дипломатичним шляхом, хоч і в першій половині 1970-х років відбувалися збройні конфлікти, як, наприклад, арабо-ізраїльська війна

1973 року.

Серед факторів, які спричинили розрядку, вкажемо на такі: досягнен­ня військово-стратегічного паритету між СРСР та США; поступова втрата Штатами абсолютного лідерства в капіталістичній системі, серйозну конку­ренцію їм почали складати Західна Європа та Японія; суперечки в НАТО і вихід Франції з цього блоку; відповідне врівноваження позицій СРСР та США щодо регіональних впливів (США зазнали поразки в боротьбі за В'єтнам, а СРСР зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з КНР, прикладом чого сдав збройний конфлікт-1969 року на острові Даманському, який призвів до роз$иву відносин між СРСР та КНР); переорієнтація зовнішньої політи­ки США відповідно до своїх можливостей та вимог рівномірно розподіли­ти зусилля і відповідальність між усіма союзниками з метою зміцнення зах­ідної системи; ліквідація колоніальної системи.

Радянсько-американські відносини. Вони були визначальними і слу­гували відповідним барометром періоду розрядки. Впродовж першої поло­вини 197" 0-х років відбулося декілька зустрічей керівників СРСР та США на вищому рівні: у травні 1972 року візит президента США Р. Ніксона до СРСР: у червні наступного року - візит-відповідь Л. Брежнєва до США; червень

1974 року - зустріч Р. Ніксона і Л. Брежнєва в Криму; у листопаді цього ж
року - зустріч Дж. Форда та Л. Брежнєва у Владивостоці. Результатом цих
зустрічей стало підписання майже 200 різних угод. Це більше, ніж за всю
пЙЁ? редню історію радянсько-американських відносин. Найважливіші із них:
про основні взаємин між СРСР і США: про обмеження стратегічних озб­
роєнь (Я00- ')> ^{в як}'й ішлося про системи протиракетної оборони та захо-

ди. спрямовані на скорочення виробництва стратегічних наступальних озб­роєнь протягом 5 років; про попередження ядерної війни. Також укладено торговельну угоду на основі найбільшого сприяння для СРСР, але в жовтні 1972 року конгрес США прийняв поправку сенатора Джексона та конгрес­мена Веніка, суть якої зводилася до того, що режим найбільшого сприяння буде надано СРСР при умові демократизації радянського законодавства щодо еміграції. США скористалися розривом радянсько-китайських відносин, і в 1972 році нормалізували стосунки з КНР (вперше після 1949 p.), зняли вето на вступ КНР до ООН, але дипломатичними службами обмінялися лише у 1979 році. Проте позитивний резонанс потепління радянсько-амернкансь-ких відносин домінував у світовій політиці упродовж першої половини 1970-х років.

Нова східна політика - це зовнішня політика уряду ФРН, який скла­дався з соціал-демократів та вільних демократів (очолював його лідер СДПН В. Брандт). Вона була спрямована на нормалізацію відносин зі своїми східни­ми сусідами. В умовах 1970-х років стало очевидним анахронізмом відсутність дипломатичного визнання між ФРН і НДР та іншими європейсь­кими соціалістичними державами. Наведемо перелік договорів, які, власне, віддзеркалювали зміст зовнішньої політики уряду В. Брандта і яка стримала назву " нової східної": у серпні 1970 року укладено Московський договір між ФРН та СРСР, який передбачив відмову від політики з позицій сили та виз­нання Західною Німеччиною післявоєнних кордонів (дипломатичні відно­сини між СРСР та ФРН встановлені ще у 1955 році під час приїзду К. Адена-уера до Москви); у грудні цього ж року підписано договір про нормалізацію відносин між ФРН і ПНР та визнання кордону по Одеру - Нейсе; у вересні 1971 року підписано чотиристоронню угоду (СРСР, США, Англія, Франція) щодо Західного Берліна, який не був визнаний складовою частиною ФРН, над ним зберігався контроль 4-х держав; у грудні 1972 року укладено до­говір між ФРН і НДР та між ФРН і ЧССР, за яким Мюнхенську угоду визна­но недійсною; у 1973-1974 роки встановлено дипломатичні відносини ФРН з Болгарією, Угорщиною та МНР.

1973 року обидві Німеччини були прийняті до ООН. а В. Брандта відзна­чено Нобелівською премією миру.

Нарада у Гельсінкі та підписання Заключного акту 1975 року. її варто вважати вершиною періоду розрядки, оскільки нормалізація радянсь­ко-американських відносин, нова східна політика ФРН дозволили зайнятися загальноєвропейськими питаннями і виробити свого роду кодекс поведінки європейських країн. Цю спробу навіть важко оцінити, якщо не забувати, що в Європі двічі у XX столітті палало вогнище світових воєн. Нарада у Гельсінкі відбувалася в три етапи, де перші два - це підготовчі роботи, на яких було визначено порядок денний та підготовано основні документи. Нарешті, на зл^и