Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 8 страница

У серпні 1982 року мексиканський уряд звернувся до своїх кредиторів з проханням надати мораторій на обслуговування зовнішнього боргу. До кінця року необхідно було погасити основну частину боргу в 21 млрд. до­ларів та виплатити проценти - 5 млрд. доларів.

За цих умов зросла втеча капіталів за кордон, сума яких склала, за оф­іційними даними, понад 50 млрд. доларів. Ситуація вимагала надзвичайних заходів. Виступаючи 1 вересня 1982 року перед конгресом із щорічним звітом про діяльність уряду, президент оголосив націоналізацію приватних банків. Цей захід не підтримали лише фракції правих партій.

Країна вступила у смугу гострої фінансово-економічної кризи.

Фінансово-економічна криза початку 1980-х років та політика уря­ду Мігеля де ла Мадріда (1982-1988 роки). Упродовж 1981-1982 років у Мексиці точилася передвиборна боротьба за крісло президента. 3 1919 року влада в країні, як і посада президента, належала Інститущйно-революційній партії (ІРП), яка незмінно вигравала президентські перегони. В самій ІРП існувала особлива система відбору кандидата на найвищу посаду в країні. Вище керівництво партії, лідером якої був президент, не володіючи жодною офіційною партійною посадою, за рік до виборів висував кандидатами дек­ількох діячів партії. Вважалося, що вибір єдиного кандидата здійснюють керівники трьох секторів ІРП: робітничого, селянського та народного (се­редні верстви). Насправді ж вирішальне слово залишалося за діючим прези­дентом. У Мексиці таку систему називають методом " пальця" (" дедо"). А належить цей палець президентові. Після цього з'їзд партії затверджує кан­дидата.

Всі інші партії також висувають своїх кандидатів на президентських виборах.

Кандидатом від ІРП на виборах 1982 року став міністр планування і державного бюджету Мігель де ла Мадрид Уртадо. Лейтмотивом його чис­ленних виступів було: моральне оновлення суспільства, боротьба з коруп­цією та інфляцією, демократизація влади, рівноправність усіх громадян. У зовнішньополітичному плані кандидат обіцяв продовжувати курс Лопеса Портільйо, спрямований на захист національного суверенітету й незалеж­ності країни, на підтримання тісних зв'язків зі США та контакти з Кубою, на ліквідацію конфліктів у Центральній Америці тощо.

1 вересня 1982 року Мігеля де ла Мадрида було обрано президентом. На той час йому виповнилося 47 років. Економіст за фахом, президент закі­нчив Національний автономний університет Мексики, здобув ступінь магі­стра в Гарвардському університеті. Одним з його викладачів у Національно­му університеті був Лопес Портільйо. який став згодом його політичним наставником.

Перед новим президентом постали найскладніші за всю повоєнну істо­рію Мексики проблеми.

Запроваджена у Мексиці у післявоєнні роки, як і в ряді інших латиноа­мериканських держав, імпортозамінна економічна стратегія, спрямована на розвиток національної промисловості за безпосередньою участю держави, вичерпала себе на рубежі 1970-1980-х років. У 1980-і роки Мексика вступи­ла з украй розбалансованою на макроекономічному рівні економікою, з ви­робництвом, що перебувало у стані стагнації, з ціновою нестабільністю і досить гострими проблемами соціальної нерівності та злиденного рівня життя значної частини населення.

Розпочався перехід до принципово іншої моделі неоліберальної, тобто відкритої ринкової економіки, ефективної та конкурентоспроможної на світо­вих ринках.

В травні 1983 року новий уряд оприлюднив національний план роз­витку на 1983-1988 роки, в якому йшлося про переорієнтацію експорту на­фти і сировини на експорт готової продукції. Передовсім було скорочено державні витрати і припинено дотування нерентабельних малих і середніх приватних підприємств, що спричинило їхнє масове закриття (у 1986 році кожні три дні закривалася в середньому одна фабрика). Таким чином, в ше­сти промислових галузях було звільнено 150 тисяч осіб. Безробіття торкну­лося не тільки кваліфікованих робітників і спеціалістів, але й значної части­ни працівників народної освіти, охорони здоров'я, викладачів вищої школи. Натомість підприємствам, які спеціалізувалися на виробництві експортної продукції, надавалися фінансові пільги, кредити, для них створювалася інфра­структура і розроблялося відповідне законодавство. У привілейованому ста­новищі знаходилися " макіладорас" - іноземні, переважно північноамери­канські підприємства, які мали особливі пільгові умови для своєї діяльності. Працювали вони на імпортних сировині і матеріалах, користувалися правом часткового або повного вивезення продукції на зовнішній ринок. Сектор макіладорас спеціалізувався на випуску електронних та електротехнічних виробів, легкових автомобілів, двигунів, деталей тощо. Завдяки цьому екс­порт готової продукції з 1981 по 1988 рік зріс на 22 відсотки.

Аграрний сектор по-старому переживав нестачу капіталовкладень і виявився неспроможним задовольнити потреби країни в продуктах харчу­вання і сировині для промисловості. Постійно зростав імпорт зерна. Майно-

ва диференціація населення досягла безпрецедентних у новітнії! історії Мек­сики масштабів. Справжньою бідою стала інфляція. Так, з 1982 по 1987 рік купівельна спроможність мінімальної зарплати знизилася на 50 відсотків. 1987 року офіційно зареєстровано 4, 5 млн. безробітних (17, 6 відсотка еко­номічно активного населення) А якщо врахувати осіб, які не мали постійної роботи, то цей показник перевищував 40 відсотків. До цього додалася інша трагедія. Відомо, що Мексика знаходиться в зоні підвищеної сейсмічної ак­тивності. Один із найсильніших землетрусів стався 19 березня 1985 року. Того дня, за офіційними даними, загинуло 10 тисяч мексиканців, за іншими даними - понад 50 тисяч.

За розв'язання боргової кризи, яку переживала Мексика та інші держа­ви, взялися світові фінансові організації. 1985 року на спільній сесії Міжна­родного валютного фонду та Міжнародного банку розвитку і реконструкції у Сеулі було схвалено нову програму оздоровлення кредитно-фінансової системи капіталізму - так званий план Бейкера, суть якою полягала у виді­ленні упродовж трьох років додаткових кредитів на суму 19 млрд. доларів для підтримання економіки 15 найбільших краін-боржників. Однією із пер­ших у цьому списку була Мексика.

Мексиканський уряд домігся також 14-річної відстрочки боргових пла­тежів. Надано було низку інших пільг, приміром, засновано спеціальний фонд при МБРР (1, 9 млрд. доларів) для компенсації Мексиці валютних вит­рат у разі зниження цін на нафту або падіння темпів економічного зростан­ня до 3-4 відсотків і нижче. Здійснено відповідну реорганізацію зовнішньо­го боргу мексиканського приватного капіталу.

Нововведенням у механізмі врегулювання боргів приватного сектору стали так звані операції " своп" - обмін боргових зобов'язань приватних ком­паній на їхні акції.

Таким чином, шестирічні реформ (1982-1988 років) не принесли струк­турних змін в економіку, зате вони заклали юридичні основи майбутньої модернізації.

Мексика наприкінці 1980-1990-х років та перехід до відкритої рин­кової економіки. В 1987 році правляча 1РП висунула кандидатом на поса­ду президента 39-річного Карлоса Салінаса де Гортарі, вихідця з родини, представники якої брали участь у революції 1910-1917 років. Він здобув еко­номічну освіту в Національному університеті, а згодом - вчений ступінь док­тора політекономії в Гарвардському університеті США. Активний член 1РП. В уряді М. де ла Мадрида був міністром програмування і держбюджету, на­лежав до технократів, які пропонували нові принципи прискореного розвит­ку країни.

На виборах 1988 року Салінас де Гортарі переміг з невеликою перева­гою свого головного суперника К.Карденаса, сина Ласаро Карденаса, прези-

ден та Мексики 1930-х років.

Подальше просування реформи випало на адміністрацію президента Карлоса Салінаса де Гортарі. В інаугураційній промові він виклав основні положення Національного плану розвитку економіки на 1988-1994 роки як продовження попереднього, і висловився досить оптимістично щодо перс­пектив її модернізації та структурних змін.

Ліві сили поставилися до планів Салінаса де Гартарі критично, поси­лаючись на можливі негативні наслідки самоусунення держави від регулю­ючої ролі та засилля іноземного капіталу. До речі, мексиканська економіка, без перебільшення, тримається на іноземному капіталі, переважна частка якого, понад 60 відсотків загального обсягу, надходить зі США. Свого часу її було визнано однією з найпривабливіших у світі для іноземного капіталу. Секрет цього феномену криється в лібералізації умов функціонування цих інвестицій в національній економіці: в 58 галузях прямі іноземні інвестиції можуть сягати 100 відсотків капіталу, а ще в 36, куди раніше іноземний кап­італ не мав доступу, межа цих капіталовкладень не може перевищувати 49 відсотків. За 1989-1993 роки обсяг іноземних інвестицій у мексиканську еко­номіку наблизився до 30 млрд. доларів.

Салінас де Гортарі у відповідь на критику запевнив своїх опонентів, що не варто боятися того, що іноземці приберуть до своїх рук усе національ­не багатство. По-перше, тому, що вітчизняні підприємці здатні конкурувати з іноземним капіталом; по-друге, держава згідно з конституцією зберігає за собою всі стратегічні галузі економіки (нафтодобувна, енергетична, заліз­ниці). Суть же змін, які мали відбутися в країні, полягала, на думку прези­дента, якраз у тому, щоб повернути державі її первісне призначення, а саме: роль захисника національного суверенітету і носія соціальної справедливості. " Парадокс у тому, - наголошував він, - що держава в Мексиці стала великим і одночасно слабким власником, оскільки прагнення бути присутньою у всіх сферах призвело до ігнорування нею прямих соціальних обов'язків перед народом".

К.Салінас де Гортарі виявився послідовним у впровадженні своєї лінії. Наприкінці 1988 року кількість компаній за участю державного капіталу ско­ротилася (з урахуванням приватизованих за М. де ла Мадрида) з 1 155 до 390. 1989 року держсектор скоротився ще на 300 підприємств. На початку 1990 року уряд оголосив продаж 65 підприємств. Серед них були два найб­ільших металургійних заводи Мексики " Альтос Орнос" і " Сікартс", чиї ак­тиви складали майже 5, 4 млрд. доларів, а також велика гірничо-добувна ком­панія " Мінера де Кананеа" - головне підприємство з видобутку міді в країні та п'яте у світі. Окрім цього, приватизації підлягала державна компанія " Те-лефонос де Мехіко" (" Телмекс"), від продажу якої уряд планував одержати 4 млрд. доларів. Це - найважливіший акт приватизації в Латинській Америці і

четвертий у світі.

За такі рішучі дії, спрямовані на перебудову економіки, Салінаса де Гортарі навіть наділили неофіційним титулом " Маргарет Тетчер Латинської Америки".

Проте не все було таким однозначним у процесі приватизації. Протес­ти викликала, зокрема, денаціоналізація металургійних підприємств компаній " 'Мінера де Кананеа", " Телмекс", які були рентабельними. Те ж саме сталося з наміром приватизувати нафтохімічну галузь. Щоб подолати цей опір, уряд змушений був видати спеціальний декрет, який визначив новий статус цієї галузі як непрюритетної, другорядної.

Приватизація банківської системи Мексики стала наступним кроком у діяльності адміністрації Салінаса де Гортарі. Вона логічно витікала з проце­су ліберальних реформ і мала на меті пристосувати національну фінансову систему до потреб ринку. Справа полегшувалася тим, що відповідно до па­раграфу п'ятого статті 28-ої Конституції банківська сфера не належала до стратегічних галузей, а, отже, її приватизація була легітимною.

Станом на 1990 рік результати нової економічної стратегії, якщо взяти за основу три найголовніших макроекономічних показники (ВВП, інфляція, зайнятість), засвідчували, що країна поступово виходить з кризової ситуації 1982-1983 років. Валовий внутрішній продукт зріс 1989 року на 3, 1 відсотка (замість запланованих 1, 5 відсотка), в тому числі промислове зростання скла­ло 4, 8 відсотка. Що стосується інфляції, то її рівень різко знизився - з 157 відсотків у 1980 році до 23 відсотків на середину 1990 року. Чітко окресли­лася тенденція до зменшення безробіття, і, навпаки, обнадійливими стали перспективи працевлаштування, особливо у сфері послуг, будівництва, торгівлі. У промисловості, наприклад, зайнятість упродовж перших трьох місяців 1990 року відповідно зросла на 10, 8, 9, 3 та 7, 6 відсотка. Найдинам-ічнішим сектором у цьому сенсі виявилася " макіладорас". За порівняно ко­роткий час Мексика за обсягом експорту випередила Бразилію. При цьому традиційна стаття мексиканського експорту - нафта, на яку припадала його левова частка, поступилася готовій продукції. На 20 млрд. доларів скоротив­ся зовнішній борг, хоч сума його залишалася все ще дуже високою - понад 79 млрд. доларів (40 відсотків ВВП). У 1987 році він складав 107 млрд. до­ларів (відповідно 60 відсотків ВВП).

Реформаторський курс президента Салінаса де Гортарі, попри всі по­зитивні результати, мав суттєві прорахунки. Рівень безробіття все ще був високий, що пов'язано було із закриттям дрібних і середніх підприємств. Так, за чотири роки (1987-1990) роботу втратило 20 відсотків людей, а 45 відсотків працездатного населення були зайняті неповний робочий день. Орієнтація ж. економіки країни на зовнішні ринки призвела до застою у га­лузях (виробництво продуктів, текстилю, наперу, будівництво, деревооброб-

Ко

на промисловість), які традиційно працювали на внутрішній ринок. До цьо­го необхідно додати різке підвищення цін: плата за електроенергію зросла на 200 відсотків, за телефон - на 700, вартість бензину - на 8, газу - на 5, державного житла - на 49 відсотків. Не сталося позитивних зрушень і в аграрному секторі. Можна погодитися з думкою ряду мексиканських еко­номістів, які стверджують, що " Мексика стала багатшою, а мексиканці біднішими" Найбільшим тягарем, що його уряд залишив у спадщину своїм наступникам, виявився пасив платіжного балансу, який 1994 року сягнув 28 млрд. доларів і становив 8 відсотків ВВП. А це, за міжнародними фінансо­вими нормами, неприпустимо високий рівень. До того ж надходження фінан­сових засобів ззовні вже не перекривали цього дефіциту.

Непередбаченим виявилося і скорочення запасів іноземної валюти: лише за період з 1 листопада до 20 грудня 1994 року вони зменшилися з 17 до 6, 5 млрд. доларів. За цих умов новий президент Ернесто Садільйо (1994-2000 роки) вдався до такого засобу гальмування кризи як девальвація національ­ної валюти песо на 13 відсотків. При цьому не повідомлялося про заходи, які гарантували б сталість нового обмінного курсу. У відповідь зарубіжні інвес­тори почали звільнятися і відмовлятися від авуарів у песо. Натомість, уряд Мексики зробив ще один крок, який сприяв поглибленню кризи - запрова­див вільний курс песо. Оприлюднений на початку січня 1995 року комплекс стабілізаційних заходів не зупинив кризу. На кінець січня вартість песо у доларовому виразі впала на 40 відсотків, а валютні резерви зменшилися до 3, 5 млрд. доларів.

Про те, яку загрозу для окремих ланок світового господарства стано­вила мексиканська валютна криза, свідчить блискавична реакція на неї роз­винутих країн Заходу і безпрецедентний за обсягом міжнародний план уря­тування становища. Щоб попередити колапс фінансової системи Мексики, а разом з нею і всієї світової фінансової системи, Сполучені Штати Америки, Міжнародний валютний фонд, Банк міжнародних розрахунків, консорціум міжнародних комерційних банків, Канада і група південноамериканських держав у короткі терміни визначилися з підтримкою Мексики, надали уря­дові президента Ернесто Садільйо позики на загальну суму 53 млрд. доларів.

Внутрішні заходи, спрямовані на подолання кризи в країні, були тради­ційними, хоч спостерігачі і назвали їх драконівськими, а експерти ООН більш зважено - новою політикою суворої ощадливості. По-перше, було істотно підвищено ціни, а інфляцію передбачили на рівні 42 відсотків до кінця 1995 року. Намічалося, щоправда, й підвищення на 10 відсотків мінімальної заро­бітної плати, яка до того дорівнювала 65 доларам на місяць.По-друге, крім зазначених заходів, на 35 відсотків підвищено ціни на нафтопродукти, на 20 відсотків - тарифи на електроенергію. По-третє, внесено корективи до фіскального законодавства: податок на додану вартість підвищено з 10 до 15

відсотків. Незмінною залишалася валютна політика, збережено режим " вільного плавання" за новим песо, хоча, при цьому й знято верхню і нижню межі, запроваджені напередодні кризи. Розроблено спеціальну програму удосконалення банківської системи вартістю в 3 мільярди доларів, яку проф-інансував кредитами Світовий банк.

Наслідки мексиканської валютної кризи в Латинській Америці визна­чили як " ефект гекіли", тобто ефект надмірної переоцінки ефективності реформування і втрати самоконтролю за надзвичайних умов. Криза стала результатом надто великого залучення зарубіжних грошових засобів, над­мірного знецінення національної грошової одиниці - песо, обвального пад­іння обсягів валютних резервів, втрати ліквідності активами, особливо " пе-собонами" - короткостроковими цінними паперами, з допомогою яких знач­ною мірою фінансувалися реформаторські заходи.

За оцінками експертів ООН, адаптація національної економіки Мекси­ки до нових умов буде супроводжуватися скороченням обсягів виробництва, збільшенням безробіття, зменшенням обсягів споживання та капіталовкла­день, а також зниженням реального рівня заробітної плати і прибутків пере­важної частини населення, зумовленого поглибленням інфляції. Не виклю­чено, що нова " політика суворої ощадливості" призведе до посилення соц­іальних та політичних заворушень.

Інституційно-революційна партія, яка протягом десятиліть обстоюва­ла ідею активної ролі держави у сфері економіки, з 1980-х років почала підтримувати неоліберальну модель, що передбачає приватизацію та залу­чення інвестицій. У 1990-х роках розгорнулась гостра боротьба між при­бічниками та противниками неоліберальної моделі економічних реформ. Погіршення соціально-економічної ситуації та політична дестабілізація у ці роки зумовили зміцнення позицій прихильників соціал-демократичних по­глядів. Це відбилося у програмних документах, прийнятих на XVII Націо­нальній асамблеї партії (1996 року) та у виборчій платформі 1РП 1997-2000 років.

Ситуацію в Мексиці дестабілізувало також повстання індіанців у штаті Чіапас у 1994 році та вбивство того ж року кандидата в президенти від 1РП Л.Д.Колосіо. Повстанці вимагали стабілізації економічної ситуації, розши­рення політичних прав індіанців.

У липні 2000 року до влади прийшов альянс " За зміни". Цією подією завершився тривалий період домінування Інституційно-революційної партії у мексиканській політичній системі.

Таким чином, протягом 1980-1990-х років у Мексиці відбувся процес модернізації економіки та політики. Економічні перетворення мали цикліч­ний характер, успіхи змінювалися кризами. Одна з головних причин невдач - занадто швидкі темпи реформування. Важливу роль у здійснені реформ у

Мексиці відіграла інтеграції зі США та Канадою. Співробітництво-з розви­нутими країнами допомогло не лише збільшити обсяг експортно-імпортних операцій, а й зміцнити власний авторитет на міжнародній арені. Бурхливі події сталися і в політичній сфері. Головна серед них - втрата Інституцшно-революційною партією монополії на владу, яку вона тримала протягом деся­тиліть.

4. Чилі

Соціально-економічний та політичний розвиток Чилі у другій по­ловині 1940 - 1960-х роках. У повоєнні роки Чилі увійшли до категорії розвинених капіталістичних держав Латинської Америки. Ії характеризува­ли високий рівень урбанізації, розвинена соціальна структура, численне, добре організоване і активне робітництво. В результаті " імнортзамінної індустріалізації" обсяг продукції обробної промисловості Чилі з 1938 по 1958 рік зріс в 2, 4 раза. За участю держави були закладені основи важкої промис­ловості, створено державну нафтову компанію (ЕНАП), яка володіла моно­польним правом на розвідку, видобуток та переробку нафти. Виробництво електроенергії за 20 років (до 1958 року) зросло у 5, 5 раза. Розвивалася хімічна промисловість. Окрім великих компаній, діяло багато дрібних та середніх підприємств, кількість яких зростала й далі. Провідна чилійська галузь - видобувна - не зазнала бурхливих темпів розвитку, обсяг її про­дукції за 20 років (до 1958 року) зріс лише на 20 відсотків. Видобуток міді не зростав, принаймні, до середини 1950-х років. Іноземні інвестиції складали на 1948 рік 793 млн. доларів, з них 536 (68 відсотків) були американські; 1953 року - 1 020 млн. доларів, з них 813 млн. (80 відсотків) належали США. Половина експорту Чилі припадала на Сполучені Штати.

У сільському господарстві панівним залишався латифундизм. Стагна­ція сільськогосподарського виробництва при зростанні населення з 5, 1 млн. осіб у 1940 році до 7, 7 млн. в 1960 році вела до збільшення імпорту аграрної продукції.

У післявоєнний час Чилі мала високу питому вагу найманої праці: в 1950 році - 70 відсотків економічно активного населення. У промисловості (без кустарного виробництва) того ж 1950 року було зайнято 380 тисяч роб­ітників та службовців. Ще близько 200 тисяч працювали на будівництві, в електроенергетиці, на транспорті. Загальна чисельність чилійського робіт­ничого класу 1950 року становила понад 1 млн. осіб, а 1960 року - 1, 2 млн., тобто половину економічно активного населення. Безземельні та малозе­мельні маси в селі сягали майже півмільйона.

В політичному житті Чилі після другої світової війни перевагу мали ліві та демократичні сили. 1941 року помер президент Педро Агірре Серду. Постало питання обрання нового. В січні 1942 року було відновлено Народ-

ний фронт під назвою Демократичного альянсу, до якого ввійшла, крім ра­дикалів, соціалістів, комуністів, демократів, частина лібералів. Кандидат Демократичного альянсу Хуан Антоніо Ріос отримав більшість на президен­тських виборах 1 лютого 1942 року.

Перед парламентськими виборами 1945 року позиції Демократичного альянсу дещо послабилися, соціалісти вийшли з нього. Зростала роль пра­вих партій - консерваторів та лібералів.

Після смерті Ріоса 4 вересня 1946 року відбулися лові президентські вибори, на яких перемогу здобув кандидат Демократичного альянсу ради­кал Рафаель Гонсалес Відела (1946-1952 роки). Президент Відела сформу­вав уряд з представників Демократичного альянсу за участю радикалів, лібе­ралів та трьох комуністів. З ініціативи комуністів уряд видав низку декретів про експропріацію деяких великих латифундій, націоналізацію двох заліз­ниць, було запроваджено державну монополію на торгівлю пшеницею та борошном. Інші законопроекти, як-то: про створення державного банку, об­меження привілеїв американських міднорудних компаній, підвищення по­датків на великий національний та американський капітали не знайшли підтримки.

Лави комуністів зростали (з 10 тисяч осіб до війни до 50 тисяч 1946 року). На муніципальних виборах 1947 року вони набрали 16, 5 відсотків голосів (91 тисяча осіб), випередивши інші партії. Проте розпал " холодної війни", відмова США надавати економічну допомогу в разі дальшого пере­бування комуністів в уряді стали причиною того, що 16 квітня 1947 року президент Г.Гонсалес Відела оголосив про вихід комуністів з уряду. Було сформовано новий кабінет - кабінет " національної концентрації" - у складі радикалів, лібералів і консерваторів. Це був серйозний поворот у політиці президента і радикальної партії, які пішли на блок з правими партіями.

Новий кабінет застосував жорсткі заходи проти страйків, зокрема, шах­тарів. 1 жовтня в країні було запроваджено надзвичайний стан, керівників компартії та профспілок заарештовано, багатьох вислано на північ у табір Пісагуа. Події 1947 року позначили розпад Демократичного альянсу і зага­лом політики Народного фронту.

Уряд Гонсалеса Відели виступив одним з ініціаторів військового дого­вору про взаємодопомогу між 21 американською державою, який підписа­но в Ріо-де-Жанейро у вересні 1947 року. 21 жовтня 1947 року він розірвав дипломатичні відносини з СРСР. У квітні 1948 року Гонсалес Відела вніс законопроект'ТІро захист демократії", який набрав чинності 2 вересня 1948 року і за яким компартію було оголошено поза законом і заборонено Конфе­дерацію трудящих Чилі, контрольовану комуністами. В квітні 1952 року чи­лійський уряд уклав зі США двосторонній договір про взаємодопомогу і обопільну оборону.

З 1949 року по 1952 рік у зв'язку з підвищенням плати за проїзд у міському транспорті, зростанням цін та репресивними заходами й політич­ними переслідуваннями прокотилася нова хвиля страйків. Уряд пішов на поступки, звільнивши 200 профспілкових ватажків, дозволив вільні вибори у профспілках; у вересні 1952 року видав закони про амністію політв'язнів та легалізацію профспілок. Компартія вийшла з підпілля.

Складні процеси у повоєнний період проходили у Соціалістичній партії. Вони пов'язані були зі ставленням до політики Гонсалеса Відели. Партія розкололася на Народно-соціалістичну (НСП), яка виступала проти ради­калів і уряду і за союз робітничих партій, за запровадження в Чилі " диктату­ри пролетаріату", та помірковану Соціалістичну партію, у якій продовжува­лися суперечки між реформістами - прихильниками співпраці з урядом Гон­салеса Відели та противниками такої співпраці, які закликали до союзу з комуністами та іншими опозиційними до уряду партіями. Ця боротьба за­вершилась перемогою другої течії, яку очолив сенатор Сальвадор Альенде.

В листопаді 1952 року соціалістична й комуністична партії утворили Фронт єдності, який висунув на президентських виборах 1952 року свого кандидата - соціаліста Сальвадора Альенде (1908-1973), хірурга за фахом, одного із засновників соцпартії, міністра охорони здоров'я в урядах Народ­ного фронту та Демократичного альянсу у 1939-1942 роках, з 1945 року -сенатора.

Народно-соціалістична ж партія підтримала " незалежного" кандидата генерала Карлоса Ібаньеса дель Кампо, який обіймав посаду президента в 1927-1931 роках і якому на час виборів виповнилося 75 років. Стояв він на нашонал-реформістських позиціях, декларував захист природних багатств, аграрну реформу, скасування закону " Про захист демократії" та військовий договір зі США. Генерал переміг на президентських виборах 4 вересня 1952 року, набравши 49 відсотків голосів; за його конкурента С.Альєнде прого­лосувала всього 51 тисяча виборців (5, 3 відсотка).

Політиці уряду К.Ібаньеса (1952-1958 роки) були притаманні нацюнал-реформістські риси. Він вживав заходи, спрямовані на зміцнення позицій національного капіталу та сприяння промисловому прогресу, на співпрацю із західноєвропейськими країнами та Японією; 1953 року підписав договір з пероністською Аргентиною. Однак, обіцяна ним аграрна реформа не була здійснена. Зазнали невдачі і спроби встановити контроль над профспілками; не поспішав він скасовувати закон " Про захист демократії" та легалізувати компартію. Уряд не зміг також зупинити інфляцію, яка зросла з 22 відсотків 1952 року до 76 в 1955 році, та нестримне підвищення цін. Це спричинило нові страйки та консолідацію лівих сил. 1953 року в Сантьяго був створений Єдиний профцентр трудящих (КУТ) Чилі, який об'єднав більшість органі­зованих робітників та службовців (понад 300 тисяч осіб). КУТ підтримали

ліві партії, які у травні 1954 року організували 24-годинний загальний страйк за участю 700 тисяч осіб. У вересні цього ж року застрайкували шахтарі. Уряд пішов на поступки, підвищивши зарплату деяким категоріям робітників, а водночас запровадив надзвичайний стан. Проте 16 грудня після демонст­рації, в якій узяло участь 60 тисяч осіб, надзвичайний стан був скасований і відправлений у відставку міністр внутрішніх справ та економіки. Влітку 1955 року знову розпочався загальний страйк за участю рекордної кількості учас­ників - 1, 2 млн. осіб. Страйкарі вимагали чергового підвищення зарплати, поліпшення умов праці, скасування закону " Про захист демократії".

Спільні акції робітників поступово зблизили соціалістів та комуністів. Так само НСП відійшла від підтримки уряду К.ібаньєса. У лютому 1956 року ліві сили (КПЧ, СП, НСП та інші партії) об'єдналися у Фронт народної дії (ФРАП). На виборах 1958 та 1964 років за ФРАП голосувало до 40 відсотків виборців.

В умовах такого конфронтаційного розвитку чилійського суспільства стабілізуючою силою стала християнсько-демократична партія; вона нама­галася перехопити ініціативу у лівих сил. ХДП Едуардо Фрея керувала краї­ною з 1964 по 1970 рік і упродовж цього часу-відповідно до програми " Ре­волюція в умовах свободи" здійснила низку реформ. Серед них - радикаль­ну аграрну реформу (1967), за якою латифундії понад встановлений макси­мум підлягали конфіскації з виплатою їхнім власникам компенсацій та про­давалися селянам на виплат. В результаті з 100 тис. селянських родин, які потребували землі, 29 тисяч отримали її. Уряд Е.Фрея здійснив " чилізацію міді" шляхом поступового викупу акцій американських компаній. 51 відсо­ток цих акцій стали власністю чилійської держави (при збереженні техніч­ної співпраці і адміністративного контролю з боку американців). Були побу­довані нові школи, активізувалося житлове будівництво, розширено права профспілок та масових організацій. Але ряд проблем залишилися не розв'я­заними: інфляція склала 40 відсотків на рік, кількість безробітних зросла, зовнішній борг становив 2, 8 млрд. доларів. Проте в умовах стабільного сус­пільного розвитку та подальшому просуванні реформістських зусиль ХДП була надія подолати їх.