Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 5 страница

29 вересня 1992 року палата депутатів конгресу 441 голосом проти 38 проголосувала за імпічмент. В цей же день за домовленістю із союзом підприємців по всій Бразилії зупинилося все ділове життя. Потужні демон­страції відбулися в Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Порте-Алегрі та інших містах.

2 жовтня Ф.Коллор був усунений від влади, а виконувати обов'язки глави держави було доручено віце-президентові Ітамара Франко.

" Бразилія переживає історичний час" - таким був лейтмотив числен­них ЗМІ. Імпічмент відбувся без втручання армії. Серйозну політичну кризу було подолано в рамках конституції під тиском громадських та політичних організацій, широких мас виборців, силами демократичних інститутів - кон­гресу і Верховного суду. Це дало підставу багатьом політикам для зйяв про зміцнення бразильської демократії, яка на ділі довела можливість усунення від влади президента чисто конституційним шляхом. Цю подію оцінюють як безпрецедентну не тільки у бразильській, але й і в усій латиноамериканській історії.

І.Франко, який заступив на посаду президента 30 грудня 1992 року, пом'якшив неоліберальний курс свого попередника: з метою економічної стабілізації знизив податки та ціни на споживчі товари, з програми привати­зації було виключено " стратегічні компанії", прийнято широку програму соціальної допомоги.

Щоб покласти край суперечкам довкола питання про форму державно­го ладу було проведено 21 квітня 1993 року референдум, в ході якого бра­зильці висловилися за збереження наявної форми влади.

Була ще одна суспільна проблема, яка потребувала нагального розв'я­зання, стосувалася вона ревізії основного закону країни. Проте спектр ду­мок щодо цього був вельми розмаїтим. В результаті було прийнято лише шість незначних поправок щодо створення надзвичайного фонду для стабі­лізації економіки, скорочення терміну президентства з 5 до 4 років, про участь військовиків у виборах тощо. Таким чином, шанс для перегляду конституції був утрачений.

Реальні кроки у цій справі зробив Фернандо Енріке Кордозо, який при­ступив до виконання президентських повноважень 1 січня 1995 року. При­чиною його перемоги на виборах над кандидатом від лівих Луісом Ігнасіо Лулою да Сільвою стала успішна реалізація " Плано реал", розробленого тоді, коли він був міністром економіки в уряді Франко. Вступивши в дію 1 липня 1994 року, цей план привів до скорочення інфляції з 50 відсотків в червні 1994 року до 2 відсотків упродовж наступних місяців.

В інаугураційній промові президент визначив пріоритетні напрямки діяльності майбутнього уряду: активна зовнішня політика, прискорення про­цесу приватизації, реформа конституції, увага до соціальної сфери, розв'я­зання аграрного питання. Цю програму було охарактеризовано як неолібе­ральний курс " з людським обличчям".

Значні надії уряд Кордозо покладав на оновлений склад конгресу, ви­бори до якого відбулися одночасно з президентськими (3 жовтня 1994 року), і який був більше схильним до реформування Основного закону країни. На­справді ж, головне завдання 1995 року полягало в запровадженні конституц­ійних реформ, спрямованих на створення міцної основи стабілізаційного процесу, стимулювання вільного ринку і усунення перешкод для притоку

іноземних капіталовкладень. Відкритій стратегічних галузей для зарубіж­ного капіталу обумовлювалося не тільки внутрішніми потребами, але й ви­могами МВФ, Світового банку та іншими міжнародними фінансовими орган­ізаціями: лише за умови їх виконання Бразилія могла розраховувати на нові позики та реструктуризацію боргу.

Упродовж 1995 року було ліквідовано монополію держшдприемств на постачання споживачів природним газом і нафтою, скасовано податкові пільги та привілеї національним компаніям, у сфері телекомунікації приватні ком­панії отримали рівні права з державними, дозволено участь іноземних інве­сторів у банківській сфері, системі страхування, в охороні здоров'я.

Лібералізація в економічній царині супроводжувалася запровадженням великих соціальних програм. 1996 року уряд прийняв широкомасштабну програму з ліквідації неписьменності шляхом розширення низки початко­вих шкіл, атестації викладачів. 1997 рік оголошено роком здоров'я. Уряд розробив " Програму створення нових робочих місць", розраховану до 1999 року; вона гарантувала 2, 7 млн. нових робочих місць, поліпшення роботи громадського транспорту, модернізацію інфраструктури туристичної індустрії країни.

Результати економічної стабілізації були обнадійливими. Тільки за півтора року існування " Плано реал" кількість людей, які жили нижче межі бідності, зменшилася з 43 млн. 1993 року до ЗО млн. в січні 1996 року.

Водночас Ф.Кордозо вдалося досягти консенсусу щодо реформування Конституції 1988 року.

На чергових президентських виборах у жовтні 2002 року перемогу здо­був Луіс Ігнасіо Лула да Сільва (відомий, як Лула), лідер створеної 1980 року соціалістичної Партії трудящих, колишній робітник, профспілковий лідер. У другому турі виборів 67-річного Лулу да Сільва підтримала рекордна кількість виборців - 52 млн. (61, 3 відсотки). Перед новим президентом-соціалістом. який приступив до виконання обов'язків глави держави з початком 2003 року, стоять складні завдання: подальше реформування економіки та соціальної сфери, виплата зовнішнього боргу та ліквідація бюджетного дефіциту.

2. Куба

Куба в 1945-1952 роках. 9 грудня 1941 року Куба оголосила війну Японії, 11 грудня - Німеччині та Італії. Економіка країни в роки другої світової війни переживала піднесення. У декілька разів зріс видобуток експортних нікелевої, марганцевої і хромової руд, попит на кубинський цукор, імпортні квоти на який були скасовані США.

Коаліційний уряд, сформований президентом Ф.Батистою (1940-1944), підтримував демократичні свободи, здійснював ліберальну політику, було прийнято ряд законів, які розширювали права трудящих, у тому числі: ви­борчі. Спроба профашистського перевороту була придушена. В жовтні 1942 року налагоджено дипломатичні відносини з СРСР. Керована комуністами

Конфедерація ірудящих Куби (КТК, налічувала 500 тисяч осіб) відмовилася
в роки війни ви страйків, домоглася нрава офіційної участі в щорічних уго­
дах з США щодо умов продажу кубинського цукру. Така позиція КТК приве­
ла у 1943 році до угоди про співпрацю між урядом та комуністами, за якої
комуністи отримали міністерські портфелі. В січні 1944 року компартія пе­
рейменувала себе в Народно-соціалістичну партію (НСП). Попри всі пози­
тивні зрушення Ф.Батиста зловживав владою для власного збагачення і сам
собі присвоїв звання генерала, що активно використала опозиція на черго­
вих президентських виборах 1944 року. /

Опозиційна Кубинська революційна партія (КРП) висунула на цих ви­борах свого лідера Грау Сан-Мартіна. Від урядового блоку кандидатом на посаду президента став прем'єр-міністр Карлос Саладрігас. якого підтрима­ла НСП. Батиста міг запропонувати свою кандидатуру на посаду президента згідно з конституцією лише через 8 років і тому мав намір очолити штаб армії. Лідер опозиції скористався своїм авторитетом, який він здобув, буду­чи прем'єр-міністром у 1933-1934 роках. Він обіцяв продовжити свою про­граму, перервану в січні 1934 року. На виборах 1 червня 1944 року опозицій­ний блок отримав більшість голосів. Грау Сан-Мартіна обрали президентом. Американська преса оголосила президентські вибори 1944 року найчесні-шими в історії Куби. Вже 3 червня Ф.Д.Рузвельт запросив нового президен­та Куби відвідати Вашингтон.

Починаючи з 1945 року, уряд Грау видав низку декретів: про підвищен­ня зарплати робітникам цукроварень та цукрових плантацій; заборону виг­нання селян із землі, підвищення квартплати та виселення наймачів квар­тир тощо. Щоправда, обіцянки президента здійснити аграрну реформу, " мо­ральну революцію", тобто ствердити здорові моральні принципи у суспільстві і державних владних структурах, його націоналістичні і анти­імперіалістичні заяви залишилися не зреалізованими. Ф.Батиста відійшов від політики: покинув країну і оселився разом з новою родиною на Флоріді.

З розгортанням на міжнародній арені " холодної війни" урядовий курс Грау поправішав. Почалося переслідування НСП та КТК, а 11 жовтня 1947 року спеціальним декретом було заборонено стару КТК, а її повноваження передано новій КТК, сформованій " аутентпками". Упродовж 1947-1948 років під арешто опинилисям сотні комуністів та лідерів робітничого руху. Такий відхід КРП від недавно проголошеного курсу, репресії та корупційні сканда­ли спричинили розкол урядової партії: її ліве крило - " ортодокси" на чолі з Едуардо Чібасом - заснувало Партію кубинського народу (ПКН). Довкола Е.Чібаса і партії " ортодоксів" згуртувалася частина молоді, студентство, се­ред яких був і Ф.Кастро, демократична інтелігенція, міські середні верстви.

На президентських виборах 1 червня 1948 року Е.Чібас виступив са­мостійно і набрав 16 відсотків голосів. Кандидат НСП Хуан Марінельйо - 7

відсотків. Перемогу отримав кандидат " аутентиків" Пріо Сокаррас, який був міністром праці в уряді Грау Сан-Мартіна. За списком ліберальної партії в сенат було обрано Ф.Батісту, а його брат став губернатором провінції Гава­на. Повернувшись на батьківщину, Ф.Батиста відновив старі зв'язки і ство­рив партію - Об'єднану прогресивну дію (ОПД).

Новий президент Пріо Сокаррас (1948-1952 роки) обіцяв індустріалі­зацію, обмеження впливу іноземного капіталу, аграрну реформу, захист де­мократичних свобод. Проте Куба наприкінці 1940-х років опинилася в кри­зовому стані, погіршилося становище трудящих. Ситуація ускладнилася роз­колом КРП на прихильників Грау та Сокарраса. Це сприяло зростанню впливу " ортодоксів" та Об'єднаної прогресивної дії. Проте батистівська ОПД не мала шансів на перемогу на чергових виборах, тому у військових колах, очо­люваних Ф.Батистою, почалася підготовка до державного перевороту з ме­тою не допустити успіху на президентських виборах радикального лідера " ортодоксів" Е.Чібаса, який прагнучи підняти народ на боротьбу проти ре­акції. В серпні 1951 року він виголосив полум'яну викривальну промову, яку закінчив словами: " За економічну незалежність, політичну свободу і соц­іальну справедливість! Геть злодіїв з уряду! Совість проти грошей! Кубинсь­кий народе, прокинься! " Але Чібас не зміг навести належних доказів про причетність міністра освіти до фактів корупції і в пориві самопожертви за­стрелився.

16 серпня 1952 року на траурному мітингу, влаштованому " ортодокса­ми" біля могили Е.Чібаса, пролунали слова молодого адвоката Ф.Кастро: " Едуарде Чібасе, ми прийшли сказати тобі, що будемо гідні твого самовідда­ного вчинку і не пошкодуємо сил в ім'я того, щоб побачити батьківщину вільною".

Після загибелі Чібаса гору в партії " ортодоксів" взяли помірковані сили на чолі з університетським професором Р.Аграмонте, якого підтримали та­кож комуністи. На 1 червня 1952 року випали президентські вибори. За по­переднім опитуванням, тільки 17 відсотків громадян підтримували уряд. Симпатії кубинців були на боці " ортодоксів".

7 березня 1952 року після відставки декількох міністрів сталася урядо­ва криза. П.Сокаррас оголосив, що новий уряд буде сформовано 10 березня.

Державний переворот 1952 року та встановлення диктатури Ф.Ба-тисти (1952-1959 роки). 9 березня 1952 року офіцери-змовники у військо­вому містечку Колумбія отримали умовний знак: " Чотири Колумбія 10 бе­резня", який означав місце та час перевороту. За годину до його початку у містечку з'явилися автомашини з групою військовиків, серед яких виділявся чоловік у спортивній сорочці невисокого зросту, кремезний із вилицюватим обличчям. Це був Ф.Батиста. Він звернувся до солдатів із закликом підняти­ся на " революцію, щоб врятувати батьківщину від політиканів і шахраїв".

Змовники швидко заволоділи військовим містечком, фортом Ла Кабанья, поліцейським управлінням, узяли під свій контроль пошту, телеграф, адмін­істративні установи, аеропорт. Загін солдатів було послано у провінцію Ка-магуей. До вечора 10 березня Батиста став повновладним господарем Куби. Спрацював давній принцип: " Той, хто володіє Колумбією, той володіє Ку­бою".

Більшість цивільних та військових органів влади на місцях зберігали вірність урядові. Проте ні Пріо Сокаррас, який утік із президентського пала­цу, ні лідери впливових партій не спробували організовувати опір змовни­кам. Невдовзі вся армія перейшла на їхній бік. Сам президент, знайшовши притулок у мексиканському посольстві, розпочав переговори з Батистою про повернення йому палацевого сейфу з грішми та коштовностями. Одержав­ши сейф, він одразу залишив Кубу. Населення поставилося загалом спокій­но до перевороту. Воно ще пам'ятало " повстання сержантів" 1933 року та прогресивні реформи " президента-демократа" Батисти в роки війни. Реак­ція Вашингтону була також схвальною.

Так, до влади на Кубі прийшла військова хунта, яка привласнила собі законодавчі та виконавчі функції. Ф.Батиста сформував і очолив уряд. Пере­ворот він кваліфікував як " революційний" виступ проти одіозного, нрогни-лого уряду, а у зверненні до народу заявив: " Замість бійні я пропоную мир, замість крові - любов, замість брехні - щирість". Новий кубинський керів­ник обіцяв також " безпеку", " справедливі й чесні вибори", дотримання всіх укладених Кубою договорів, захист іноземних капіталовкладень. 21 березня його уряд фактично припинив дипломатичні стосунки з СРСР. У квітні Ба­тиста проголосив себе " тимчасовим президентом". Конгрес замінив Кон­сультативною радою, призначив нових губернаторів та лідерів. Конститу­цію 1940 року було замінено Конституційним статутом республіки, який над­іляв главу держави диктаторськими повноваженнями, президентські вибори 1952 року перенесено на 1953 рік, а згодом на 1954. З усіх політичних партій лише НСП (комуністи), яку згодом Батиста заборонив, оцінила новий уряд як проімперіалістський, як антиробітничу тиранію і закликала до опору.

" Штурм" казарм Монкада в липні 1953 року. Революційна і налаш­тована проти батистівського режиму молодь гуртувалася навколо Фіделя Кастро, який вирішив створити самостійну, незалежну від традиційних партій, революційну організацію, метою якої була підготовка збройного повстання. Формування такої організації почалося в середині 1952 року, мала вона кон­спіративний характер. Виникає патріотичний рух, який вирішив гідно відзна­чити 100-річчя з дня народження X. Марті. Молоді патріоти девізом своєї діяльності взяли відому настанову X. Марті про те, що справжньої свободи і незалежності можна добитись лише зі зброєю в руках: " Війна необхідна, отже, війна неминуча". Відбір членів організації здійснювався на індивіду-

альній основі. Вже у квітні 1953 року в її складі було 500 осіб..

Поділялася організація на невеликі підрозділи (осередки), які. окрім столиці, діяли в деяких провінціях. Члени організації вчилися володіти вог­непальною зброєю і практикувалися на різних фермах або у приміщенні Гаванського університету. Головою організації був Ф. Кастро.

Формальної ідеологічної платформи вона не мала. її учасники, в своїй більшості, вихідці з рядів " ортодоксів", вважали себе послідовниками вчен­ня Хосе Марті та ідей Е. Чібаса, її керівники були знайомі з ідеями Маркса, Леніна, з деякими їхніми працями. Методи путчистської боротьби були поширені серед значної частини радикально налаштованої молоді, об'єдна­ної у Національний революційний рух. Ця організація готувала збройних напад на " Колумбію". У квітні 1953 р. змову було розкрито, а її учасників заарештовано.

Ф. Кастро, натхненний відомими прикладами з кубинської історії, спла­нував захоплення військових казарм в Сант'яго-де-Куба, столиці провінції Орієнте. закликаючи співввітчизників повстати проти нового диктатора. За традицією Орієнте вважалася постанською провінцією. Саме звідси почав­ся рух за незалежність від іспанських колонізаторів. Початком повстання мало стати захоплення казарм і роздача зброї людям. У військовому відно­шенні план був нескладний, проте ризикований. Повстанці повинні були за­хопити арсенали зброї в Монкада. Окрема група бойовиків мала зайняти казарми, які знаходилися за 100 км відМонкади, а також мости, які з'єдну­вали провінцію з іншими регіонами країни. На випадок невдачі повстанці могли відступити в гори С'єрра-Маестра, вкриті густими лісами; і звідти розгорнути партизанську війну.

Для здійснення операції в Монкада Ф. Кастро відібрав 150 осіб. Серед них було і дві жінки. їм вдалося зібрати кошти на придбання 165 одиниць зброї. Купували її у приватних осіб, підробляючи дозвіл на її придбання. Нарешті, змовники були озброєні гвинтівками, револьверами всіх можли­вих систем, навіть малокаліберними, і одним ручним кулеметом. Місцем збору загону стала невелика садиба Сібоней, розташована недалеко від Сан-т'яго - де - Куба. її арендовали нібито під птахоферму. На той час проходив яскравий і галасливий липневий сант'ягівський карнавал. Це допомагало змовникам здійснювати розвідку і звозити зброю.

Путчисти підготували відозву " Кубинська революція", відому ще під назвою " Маніфест революціонерів". В ній декларувалися необхідність мо­рального відродження суспільства, всебічного економічного розвитку краї­ни та вимога соціальної справедливості. Лейтмотивом маніфесту став зак­лик до національного повстання.

Вночі 25 липня 1953 року Ф. Кастро віддав наказ про виступ о 5.15 ранку наступного дня. У своєму зверненні до спільників висловив сподіван-

43П

ня захопити Монкада без жодного пострілу і попередив товаришів, що кров повинна пролитися лише у разі крайньої необхідності. На закінчення ска­зав: " Товариші! Через кілька годин ми можемо перемогти або буї и перемо­женими! " Бій почався о 5 годині 15 хвилин, коли автомобіль Ф. Кастро на­штовхнувся на військовий патруль зовнішньої охорони казарм. Повстанці змушені були відступити ще на підходах до казарм.

Атаку розпочали два інших загони, які розташувалися за будівлями. Один з них з 10 осіб під керівництвом Рауля Кастро, брата Фіделя, захопив Палац Правосуддя, а інший, на чолі з А. Сантамарією, у складі 21 особи, увірвався в провінційний шпиталь, що знаходився за казармами. Загін А. Сантамарії, не знаючи про поразку основних сил путчистів, залишився в шпиталі, де і був розстріляний солдатами Батист.

Повстанцям вдалося захопити одну з будівель казарм (" пост № 3") і взяти у полон солдатів, які перебували там. Ще один їхній загін заблукав у незнайомому місті і не зміг вчасно прибути до місця бойових дій. Погано озброєним повстанцям, які майже не мали боєприпасів, протистояло близь­ко 400 батистівських солдатів. Кількісне співвідношення було 1 до 15 не на користь повстанців. Ф. Кастро наказав відступати. Відходили невеликими групами по 8-Ю осіб, шестеро прикривали відхід. Після двох годин нерівно­го бою стрілянина припинилася.

На території казарм Монкада почалася розправа над полоненими. Командир гарнізону Сант'яго-де-Куба отримав особистий наказ Батисти: за кожного вбитого солдата (вони втратили 17 осіб) розстріляти 10 повстанців. Цей наказ ретельПо виконували упродовж 26-29 липня. Тільки п'яти поране­ним вдалося врятуватися завдяки військовим лікарям. Розправа набула та­кого розмаху, що у справу втрутився архієпископ. Він особисто вирушив у гори і припинив подальші розстріли. Голова апеляційного суду Мануель Уррутіа підтвердив акт медичної експертизи, яка засвідчила застосування тортур до полонених. Фідель Кастро разом з двома спільниками пішов у гори, що оточували Сант'яго-де-Куба. Проблукавши цілий день, вони зас­нули мертвим сном у порожній мисливській хатині і навіть не виставили вартового, впевнений в тому, що з ними нічого не трапиться. Розбудив їх армійський патруль, командир якого напередодні отримав чіткий наказ: Фіде­ля Кастро живим не брати. Вперше в житті 40-річний офіцер-негр Педро Сарріа (він знав Ф. Кастро ще по університету) не виконав наказу. Лідера повстанців він доставив у міську в'язницю, а не в казарми Монкада, де його чекав розгніваний гарнізон. За цей вчинок офіцер був розжалуваний у ря­дові. Ф. Кастро не забув свого рятівника і після перемоги революції 1956-1959 років присвоїв йому звання капітана й призначив начальником охоро­ни президентського палацу.

У в'язниці були піддані жорстким тортурам і вбиті десятки спільників

Ф. Кастро. Його ж збирались отруїти, але вчасно дізнавшись про це, він оголосив голодування.

21 вересня 1953 року розпочався суд над путчистами. Ф.Кастро сам вів свій захист і виголосив промову, яка отримала назву " Історія мене виправ­дає". Пізніше він відновив її, використовуючи записи, зроблені прихильни­ками під час суду. Ця промова стала офіційним заповітом кубинської рево­люції, програмою відродження Куби. У ній прозвучали вимоги соціальних і економічних реформ, які, на думку Ф.Кастро, будуть здійснені лише після перемоги революції. Ф.Кастро було засуджено на 15 років тюремного ув'яз­нення.

Скориставшись подіями в Монкада, Батиста наполіг на прийнятті жор­стких законів " Про безпеку і громадський порядок", " Про заборону комуні­стичної діяльності", зміцнив мережу розшукових та каральних органів. Перед президентськими виборами 1954 року давній суперник Грау Сан-Мартін зняв свою кандидатуру. Таким чином, єдиний претендент - Ф.Батис­та- став главою держави. Відомо, що посольство США мало великий вплив на Кубі. То ж посол Спролучених Штатів у Гавані А. Гарднер назвав ці вибори " дійсними та чесними". В лютому 1955 року новий президент Куби оголосив про відновлення конституції 1940 року, а в травні видав декрет про загальну амністію і звільнив ув'язнених, у тому числі й учасників акції в Монкада разом Ф.Кастро.

Керівництво КТК і загалом профспілок пішло на співробітництво з владою та підприємцями. Профспілковий рух таким чином опинився під контролем нового уряду.

У своїй внутрішній і зовнішній політиці Батиста орієнтувався на США. Так, у квітні 1959 року, вже після втечі з Куби, у бесіді з кореспондентом однієї з американських газет, він заявив: " Я розірвав стосунки з Росією, так як ви цього хотіли*. Я заборонив компартію". В ООН та Організації амери­канських держав кубинська дипломатія перебувала у фарватері вашингтонсь­кої політики. Батиста налагодив тісні зв'язки з диктаторськими режимами Сомоси в Нікарагуа і Трухільйо у Домініканській республіці, усунув всі пе­репони для іноземних вкладників капіталів. На 1958 рік американцям нале­жали цукроварні, які виробляли близько 40 відсотків цукру-.сирцю. Вони контролювали також 90 відсотків електроенергетики. В сільському госпо­дарстві Куби їм та місцевим латифундистам належало 3/4 земельного фонду.

Якщо 1946 року прямі приватні інвестиції США складали на Кубі 533 млн. доларів, 1950 - 646 млн., то 1958 року вони сягали 1 млрд. доларів. Проте з часу завершення другої світової війни до 1958 року вивіз прибутків американських компаній переважав увіз їхніх капіталів на Кубу. Американці вважали, що Батиста справляє на свою країну стабілізаційний вплив. Віце-президент США Р.Ніксон, який відвідав Кубу 1954 року, назвав кубинського

43?

диктатора надійним " захисником принципів свободи та демократії".

1 хоч Батиста демонстрував свій намір здійснювати перетворення (на­ціоналізував частку залізниць, будував шосейні дороги, урядові установи, військовий порт, забезпечив армію телевізійною системою зв'язку й сучас­ними літаками, закуповував зброю), все ж антинаціональний зміст його внут­рішньої та зовнішньої політики ставав все очевиднішим. Так, 1956 року він підтримав зменшення квоти на поставки кубинського цукру до США, що зменшило валютні надходження від експорту і знизило національний дохід країни. Наступного року США підвищили тарифи на ввіз кубинського тю­тюну.

Разом з тим кубинський диктатор не забував про власну кишеню. За надання концесій або створення нових компаній він отримував 50 відсотків акцій і таким чином став акціонером 40 компаній. За підвищення тарифів телефонної компанії він узяв хабар у 3 млн. доларів, а в подарунок - відлитий із золота телефонний апарат. Одна з фірм подарувала йому срібний нічний горщик. Відсотки від різноманітних оборудок стікалися рікою до сейфів Ба­тиста. Він так розбагатів, що навіть мільйонери, які побували у його палаці, були вражені розкішшю, якою оточив себе диктатор. Разом з тим місцева біла еліта зневажливо ставилася до нього як вихідця з народу і у приватних розмовах називала диктатора " Цей негр".

Між тим сприяння американському капіталу гальмувало розвиток на­ціональної економіки. Корупція спричинила те, що борг країни збільшився у 5 разів. Зростало безробіття, яке охопило четверту частину працездатного населення (одне з перших місць у світі). Зарплата робітників зменшилася на 25 відсотків. Натомість бурхливо розвивалися ігровий бізнес та проститу­ція.

Батиста правив, спираючись на кастову армію та поліцейсько-бюрок­ратичний апарат. Репресії набрали таких масштабів, що острів порівнювали з тюремним табором. Список жертв режиму нараховував близько 20 тисяч осіб.

Фідель Кастро Рус. Кубинські Кастро мають іспанське походження. Батько Фіделя, Анхель Кастро, був мобілізований до іспанської армії під час іспано-американській війни 1898 року, внаслідок якої Іспанія втратила всі свої колоніальні володіння, в тому числі Кубу. А Кастро не повернувся на батьківщину, влаштувався робітником на Кубі (укладав колії на залізницях), згодом став дрібним торгівцем. Жив дуже скромно. На заощаджені кошти узяв в оренду ділянку землі і почав вирощувати цукрову тростину, продаю­чи її американським заводам.

13 серпня 1926 року народився Фідель Кастро. Він був третьою дити­ною від шлюбу Анхеля Кастро і Ліни Рус. Мав вісім братів і сестер.

З часом А.Кастро став багатим плантатором. Проте, незважаючи на

Quot;

достаток, він і його родина не поділяли інтересів земельних магнатів. Дітей виховували у пуританському дусі.

За різними свідченнями, вирішальний вплив на них мала мати, Ліна Рус. " Вона була практично неосвіченою, навчилась читати й писати само­тужки, - згадував Фідель про свою матір. Я не чув, щоб вона ходила до школи, не відвідувала церкву. Думаю, що її набожність пов'язана з родин­ними традиціями."

Природний такт та внутрішня культура допомогли Ліні Рус знайти спільну мову з синами, Фіделем і Раулем, які обрали шлях революційної боротьби. Вона поважала їхні переконання. Батько Фіделя помер 21 жовтня 1956 року, коли син перебував в еміграції у Мексиці. Мати побачила перемо­гу революції, перемогу свого сина. Померла 6 серпня 1963 року. Фідель зро­став в оточенні людей різного соціального походження.

Після початкової школи та пансіонату Фідель 1941 року вступив до привілейованого католицького коледжу. Його вихователем був священик-езуїт, який відзначав, що хлопчик цілеспрямований та марнославний. Воля до перемоги - його головна риса, яка потім яскраво проявилась у політиці. У коледжі брав участь у багатьох молодіжних сутичках, ходив з пістолетом.

1945 року Фідель блискуче закінчив коледж і вступив до Гаванського університету на факультет права. Батько хотів бачити сина адвокатом і пере­дати йому керівництво справами, та юнака більше цікавила політика. Читав твори Хосе Марті, Муссоліні, Леніна, Сталіна, Троцького, засновника іспансь­кого фашизму Хосе Антоніо Прімо де Рівери. До комуністів ставився лояль­но. Одного разу навіть пожартував: " Згоден стати комуністом негайно, якщо мене зроблять Сталіним".

На час навчання Ф.Кастро в Гаванському університеті тут існувало два студентські угруповання - " Рух за соціалістичну революцію" (РСР) і " Союз революціонерів-бунтівників" (СРБ). Ці організації, хоч і були суперниками, але виступали як помітна політична сила. Студентське містечко, розташова­не на підвищенні, у центрі Гавани, було згідно з конституцією забороненою зоною для поліції та армії. Отож на його території була можливість влашто­вувати політичні акції, зберігати зброю тощо. Іноді в холах і скверах універ­ситету лунала стрілянина.

Для Кастро, політично активного студента, було закономірним перебу­вання в студентських організаціях: він приєднався до СРБ і, ймовірно, брав участь у деяких силових акціях. Через багато років він скаже про юнацькі угруповання: " Не можна звинувачувати тих молодих людей. Надихаючись легендами героїчного епосу, вони хотіли здійснити революцію, яка не відбу­лася у свій час. Багато з тих, які померли як бандити, сьогодні могли б стати героями." Історики вважають студентський період життя Кастро найзагад-ковішим, йому приписують участь у політичних сутичках і навіть спробу

вбити ватажка Союзу революціонерів-бунтівників.

У студентському містечку Кастро проявив себе швидше як таланови­тий організатор і оратор, аніж прихильник насильства, хоч у нього й виста­чало юнацької бравади. На відміну від багатьох інших активістів універси­тету, у Кастро не було сталих політичних симпатій. " Коли я вступив до уні­верситету, у мене ще не було сформованих політичних переконань, - писав він пізніше, - а лише схильність до політичної діяльності. Я скоріше дотри­мувався певних етичних норм. Я не сприймав злодійство, зловживання. Я мав все ж бунтарський характер".

Проте ні провінційне виховання, ні привілейована освіта не допомог­ли йому визначитись політично. На початку своєї діяльності він цікавився проблемою влади для втілення ідеалів національного відродження. Прагма­тизм стане невід'ємною рисою його майбутньої політичної кар'єри. В уні­верситеті серед нових друзів Кастро були лідер СРБ і президент Студентсь­кого союзу, а також один з керівників молодіжної організації комуністичної партії. Він брав активну участь у студентському русі спочатку як голова кор­порації студентів-юристів, потім як віце-голова студентської федерації уні­верситету, нарешті, голова цієї організації. Засуджував корупцію і соціальну демагогію.