Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 7 страница

Слід підкреслити, що Ф.Кастро, очоливши революційний уряд, не спо­відував жодної конкретної ідеології, тим більше комуністичної. Він, як і чимало його соратників, залишався полум'яним націоналістом, який праг­нув процвітання свого народу і не думав поривати з США, хоча одним із пунктів революційної програми була націоналізація американської власності.

Серед інших заходів уряду необхідно відзначити підвищення зарплати, зниження цін на комунальні послуги і, найголовніше, початок аграрної ре­форми, яка відбулася у три етапи. На першому було прийнято закон №3, про який йшлося вище. Закон від 17 травня 1959 року започаткував другий етап, під час якого було скасовано латифундії, у тому числі американську

. 445

земельну власність. Новий земельний закон надавав право лише громадя­нам Куби бути власником землі. Максимальна земельна площа, якою могла володіти фізична або юридична особа, не могла перевищувати ЗО кабалЧрій, тобто понад 400 га. Землі понад визначений максимум експропріювалися і розподілялися серед безземельного та малоземельного селянства і сільсько­господарських робітників. Селянським родинам з 5 осіб надавалася земель­на ділянка в 27 га. На весну 1960 року було експропрійовано і взято під дер­жавний контроль 3 млн. гектарів.

Особливістю реформування сільського господарства на Кубі було те, що в умовах монокультурного його характеру, основну масу сільського насе­лення складали не селяни, а наймані робітники. Відірвані від землі, вони не домагалися отримати власні ділянки. Це дозволило урядові не ділити великі господарства і за короткий час перетворити їх у державні господарства соц­іалістичного типу. На базі тваринницьких госпродарств створювалися на­родні маєтки (радгоспи) і спеціальні ферми, а на цукрових латифундіях -кооперативи (при цукроварнях). Ще близько 30 відсотків сільськогосподарсь­ких угідь залишалося у приватному секторі. Завершальним етапом аграрної реформи стало прийняття 3 жовтня 1963 року закону про націоналізацію капіталістичних господарств на селі. Він стосувався власників, земельні ділян­ки, яких перевищувала 5 кабал'єрій (67 га). Загалом у результаті аграрної реформи держава взяла під свій контроль понад 70 відсотків земельних площ.

Специфіка політичних перетворень, здійснюваних у ході кубинської революції, полягала в тому, що виборні органи влади не відновлювалися після їхнього демонтажу. Тут сформувалася тимчасова форма революційноївла-дн, для характеристики якої не можна застосувати ні поняття " ради", ні " на­родна демократія". Конкретно-історичні умови Куби породили специфічну форму революційної влади, за якої відсутня система представницьких ви­борних органів. Органи влади формувалися з осіб, яких делегували гро­мадські організації. Ця форма дістала назву безпосередньої демократії. У лютому 1959 року згідно з принципом, проголошеним ще у С'срра-Маест-ра, що " революція є джерелом права", було прийнято закон №100, який зак­ріпляв активну участь Повстанської армії у суспільних перетвореннях. Од­ним із результатів цього процесу стало проголошення " демократії озброєно­го народу" та створення 1960 року комітетів захисту революції. Вони фор­мувалися за територіальним принципом: у кожному будинку, у кожному квар­талі і так далі. Функції КЗР розросталися: від патрулювання до контролю за розподілом продуктів, участі у ліквідації неписьменності, культурно-масо­вих заходах, допомоги сільському господарству тощо. Революційний уряд опирався також на інші масові громадські організації - профспілки. Союз комуністичної молоді, Національну асоціацію дрібних землевласників. Окрім цього, специфікою революційних перетворень на Кубі стало й те, що владу

було зосереджено в одних руках, а партійні і державні посади поєднували­ся.

Створення справжньої марксистсько-ленінської партії відбулося вже після перемоги революції. " Рух 26 липня", НСП та " Революційний дирек­торат 13 березня" (13 березня 1957 року студенти невдало атакували прези­дентський палац) інтегрувалися 1960 року в Об'єднану революційну орган­ізацію (ОРО). Проте ОРО не позбулася сектантства, боротьби за керівні посади. У березні 1962 року розпочалося формування Єдиної партії соціал­істичної революції Куби (ПУРСК). яка 1965 року була нереіменована в Ко­муністичну партію Куби. її очолив Ф.Кастро. В іделогічному та організацій­ному плані цей процес завершився 1975 року на 1-ому з'їзді КПК з прийнят­тям Статуту та Програмної платформи партії. Так поступово формувався тоталітарний режим, який грунтувався на монополії однієї партії та ідео­логії, забороні та переслідуванні будь-якої опозиції, культі вождя революції тощо.

Перші тертя між США та революційною Кубою виникли з приводу жорстокої розправи над прихильниками Батисти та легалізації компартії. Наступним кроком стала аграрна реформа. 11 червня 1959 року адміністра­ція Д.Ензенхауера висловила протест кубинському урядові з приводу закону про аграрну реформу. Не одержавшії сатисфакції, Вашингтон зменшив по­ставки на Кубу нафти, промислового обладнання та продуктів харчування. У відповідь Ф.Кастро передав влітку 1960 року під контроль держави елек­тротехнічні та телефонні північноамериканські компанії, націоналізував три нафтопереробні заводи, 21 цукроварню. Комуністична влада вилучила у аме­риканських компаній документацію, пов'язану з розвідкою нафти, у вересні 1960 року націоналізувала американські банки, у жовтні - транспорт (всього 380 підприємств). США оголосили у відповідь економічну блокаду остро­ва, розірвали торгівлю з ним, скоротили на 700 тисяч тонн квоту на ввіз до США кубинського цукру, прийняли закон (вересень 1960 року) про позбав­лення американської допомоги держав, які надаватимуть кубинському уря­дові економічну та військову підтримку, припинилися туристичні поїздки американців на острів, що додатково позбавило Кубу 60 млн. доларів річно­го доходу, а роботи - десятки тисяч кубинців. Сполучені Штати заморозили кубинські валютні фонди, в грудні 1960 року знову заборонили ввіз 800 тисяч тонн кубинського цукру. В січні 1961 року Вашинітон розірвав дипло­матичні стосунки з Кубою, домігся виключення Куби з Організації амери­канських держав (ОАД), дав притулок кубинській еміграції на чолі з Х.Міро Кордоною (в Майамі). Президент Д.Ейзенхауер віддав у березні 1960 року таємне розпорядження про підготовку та підтримку військового вторгнення на острів збройних формувань кубинської еміграції. 17 квітня 1961 року за фінансовго та військовго сприяння США відбулася висадка ангикастрівців

на Плайя-Хірон. яка зазнала цілковитої невдачі.

У ці критичні для революційної Куби дні на допомогу прийшов СРСР та інші соціалістичні країни. В липні 1960 року кубинська делегація, очо­лювана Ф.Кастро, прибула до Москви. Було підписано радянсько-кубинську угоду терміном на 5 років, за якою Радянський Союз зобов'язувався купува­ти щорічно 1 млн. тонн цукру і надати кредит в 100 млн. доларів (під 2.5 відсотки щорічних) та військову допомогу. З цього часу лідер кубинської революції обрав орієнтацію на партнерство з СРСР та запозичення і запро­вадження у своїй країна постулатів і практики марксистсько-ленінської іде­ології.

Протистояння США, з одного боку, СРСР та Куби, з другого, вилилося восени 1962 року у карибську (ракетну) кризу, яка поставила світ на межу третьої світової війни.

За свідченями радянської кубинології. ще у квітні 1960 року Ф.Кастро оголосив про переростання демократичної революції у соціалістичну (де­мократичний етан кубинської революції припав на листопад 1958-1959 роки), яке завершилося перемогою останньої у 1962 році, після подолання карибсь­кої кризи. З цього часу Республіка Куба приступила до будівництва соціаліз­му. Ш-ій з'їзд компартії Куби (1986 рік) поставив завдання завершити будів­ництво соціалізму.

Побудову соціалістичного суспільства кубинці розпочали у складних та специфічних умовах: монокультурного характеру народного господарства, залежності від експорту та імпорту, економічної блокади. Водночас кубинські лідери вважали, що вони уникнуть прорахунків СРСР при здійсненні еконо­мічної політики, зокрема, індустріалізації. Під керівництвом Че Гевари, міністра промисловості, було розроблено загалом авантюрний план розвит­ку промисловості та створення багатогалузевого сільського господарства, оскільки не було враховано внутрішні можливості, сировинні запаси, на­явність кваліфікованої робочої сили, техніки. Плани індустріалізації були провалені: промислове зростання склало 1962 року 0, 4 відсотка, а наступно­го року - спад на 1, 5 відсотка, майже наполовину скоротилося виробництво цукру.

1964 року було ініційовано новий курс, спрямований на пріоритетний розвиток цукрової галузі та тваринництва, пропонувалися амбіційні плани, зокрема, виробити 1970 року 10 млн. тонн цукру (проти 5-6 млн. тонн), який не змогли виконати, хоча і було досягнуто рекордної цифри - 8, 5 млн. тонн цукру. Водночас з другої половини 1960-х років розпочалося згортання то­варно-грошових відносин (" гроші несумісні з соціалізмом"), запроваджен­ня зрівняльної оплати праці, як реалізації соціальної справедливості, стиму­лювання добровільної праці. Було ліквідовано міністерство фінансів, реор­ганізовано Національний банк.

1972 року Куба стала членом РЕВ. У рамках цього соціалістичного союзу розроблялися і впроваджувалися на Кубі великі економічні програ­ми: видобутку нікелю, розвитку цукрової галузі. До початку 1980-х років функціонувало 150 підприємств, побудованих з допомогою СРСР та інших членів РЕВ. Водночас Куба зайняла в РЕВ своєрідну нішу: вона спеціалізу­валася на виробництві цукру та тропічних продуктів та обмінювала їх на промислові товари. Це було по суті відновленням відомих на острові неоко­лоніальних відносин, але вже у межах соціалістичного табору.

1976 року було прийнято Конституцію та низку законів, які передба­чали створення по всій країна виборних органів влади. Право голосу нада­валося громадянам, які досягай 16-річного віку. Основний закон передбачав створення нових органів влади, зокрема. Національної асамблеї (парламен­ту) і провінційних та муніципальних асамблей (місцеві органи влади), Дер­жавної ради (вищий орган Національної асамблеї у міжсесійний період), головою якої було обрано Ф.Кастро, який до того ж обіймав посаду голови Ради міністрів та очолював компартію. Тоді ж запроваджено нову систему управління та планування економіки, запозичену в СРСР. Це бездумне копі­ювання вилилося на Кубі у жорстку централізацію, планування, яке виходи­ло з ідеологічних настанов, а не економічних реалій, у бюрократизацію уп­равління, нівелювання і навіть руйнацію стимулів до праці тощо.

Необхідно відзначити успіхи Куби у соціальній та культурній сферах: ліквідації безробіття, будівництві житла, досягненні загальної грамотності, запровадженні безплатної і обов'язкової 6-річної освіти, безплатної медици­ни, створенні Академії наук.

" Соціалізм або смерть! " Це гасло найчастіше лунає з кінця 1980-років у промовах та виступах лідера кубинської революції і засвідчує новий етап у розвитку соціалістичної Куби. Щоправда, Ф.Кастро поставився до проголошеної М.Горбачовим в СРСР перебудови украй негативно. Погод­жуючись у принципі з необхідністю вдосконалення соціалізму, він відкинув запропоновані радянським генсеком методи, кваліфікував їх як капіталістичні та такі, що ведуть до відмови від найелементарніших догматів марксизму-ленінізму.

Разом з тим кубинська політична та економічна система переживала, уже вкотре, серйозні труднощі. На світовому ринку впали ціни на цукор -головну експортну продукцію острова. Через великі витрати на оборону, соціальні послуги, бюрократичний аппарат дефіцит держбюджету сягнув рекордної цифри - 199 млн. доларів, зовнішній борг - 4 млрд. доларів. За цих умов Кастро влютому 1986 року у виступі перед делегатами Ш-го з'їзду компартії оголосив новий внутрішній курс на " ректифікацію", або " виправ­лення помилок". Це не стало для кубинців новиною, адже їхній вождь час від часу переглядає стратегію соціалістичного будівництва, як це було після

провалу планів індустріалізації 1960-х років, кричи 1970-х.

Політика " ректифікації" закликала кубинців до нового, ще тіснішого, " затягування пасків", підвищення трудової дисципліни, подолання корупції та егоїзму, боротьби з бюрократизмом, скорочення адміністративного апа­рату (на середину 1980-х років на Кубі було понад півмільйона чиновників на 10 млн. громадян). 1989 року за звинуваченнями у корупції та контра­банді наркотиками страчено найближчих соратників Ф. Кастро, серед яких популярний у народі дивізійний генерал А.Очоа Санчес. За неофіційною версією, транзит наркотиків через Кубу до США здійснювався з санкції са­мого Кастро. Тоді ж кілька сот чиновників було ув'язнено за крадіжки та спекуляцію.

Розпад СРСР та крах соціалістичної системи катастрофічно відбився на економічному та політичному становищі острова. Найвідчутніше це по­значилося на економіці. Тотальна орієнтація Куби на зовнішні матеріальні та фінансові ін'єкції фактично перетворили її на своєрідну колонію у соціа-літичному таборі. Досить сказати, що СРСР витрачав на Кубу щорічно 5-6 млрд.доларів, повністю забезпечував паливом. З його допомогою на поча­ток 1990-х років було введено 400 підприємств та інших об'єктів, які вироб­ляли 45 відсотків усіх енергетичних ресурсів, 95 - сталі, 100 - прокату, 60 -азотних добрив тощо. Проте основної мети, а саме: створення динамічної, самодостатньої національної економіки не було досягнуто.

На початку 1990-х років Росія, назважаючи на те, що оголосила себе спадкоємницею СРСР, фактично припинила співпрацю з Кубою. Один із реч­ників єльцинської адміністрації висловився з цього приводу так: " Можливо, найкраще, що ми могли б зробити для кубинського народу - це розірвати усіляке співробітництво з режимом Кастро, щоб острів зміг повернутися на шлях світової цивілізації". Упродовж 1992-1993 років більшість колишніх радянських спеціалістів та військові гарнізони покинули кубинську тери­торію. 1996 року обсяг російсько-кубинської торгівлі склав лише 7 відсотків від рівня 1970-х років. Через раптове припинення радянських поставок ком­бікормів Куба втратила половину поголів'я великої рогатої худоби, зокрема корів голштинської породи.

Кубинське керівництво змушене було перейти до жорсткого картково­го нормування продуктів, відключення електроенергії, припинення роботи транспорту, з'явилися тотальний дефіцит товарів, безробіття. На острові скла­лася ситуація, наслідки якої можна прирівняти до умов воєнного часу, або повної блокади, чи до загрози іноземного вторгнення.

Про це заявив на початку 1990 року кубинський лідер і в черговий раз оголосив новий курс, названий " особливим періодом у мирний час", тобто фактично курс на виживання. У руслі оголошеного курсу, наближеного до воєнного, посилилася мілітаризація країни, контроль за виробництвом, нор-

муванням та розподілом, згортання інтернаціональної допомоги африкансь­ким країнам та соціальних програм, здійснення державної продовольчої про­грами, яка передбачала збільшення сільськогосподарських площ під зернові культури тощо.

Водночас намітилися і суттєві зміни, особливо після 4-го з'їзду ком-. партії у жовтні 1991 року: оновлено на 53 відсотки ЦК партії (здебільшого за рахунок людей, відданих Кастро), дозволено прийом до партії віруючих, прямі вибори громадянами депутатів до Національної асамблеї та провінційних асамблей, відкрито десятки валютних магазинів. Такж дозволено залучення іноземних інвестицій, які, на думку Кастро, не суперечать принипам соціа­лізму, марксизму-ленінізму та революції, оскільки їх контролюватиме рево­люційна влада та народ.

Цього ж року легалізовано обіг долара, прийнято програму фінансо­вого оздоровлення, реформу податкової системи, дозволено діяльність про­вінційних сільськогосподарських та індустріальних ринків, створення при­ватних підприємств, скасовано державну монополію на зовнішю торгівлю. 1995 року набрав юридичної сили закон про іноземні інвестиції. Якщо 1992 року на острові функціонувало 50 спільних підприємств за участю 10 дер­жав, то 1995 року - вже 250, а кількість держав-учасниць досягла 55. Резуль­татом цих нововведень на середину 1990-х років зупинився економічний спад і навіть почалося деяке зростання виробництва та сфери послуг: найб­ільше в індустрії туризму, нафтовидобутку, біофармацевтичній та нікелевій галузях, виробництві цитрусових та тютюну.

Симпатизуючи китайській моделі, Ф. Кастро прагне зберегти централ­ізовану політичну та економічну владу і лише у межах необхідного дозволяє лібералізацію. Проте ліберальні новації не підвищили рівень життя пере­важної більшості кубинців. 1993 року середня зарплата складала на острові 200 песо (3 долари за ринковим курсом). Невдоволення кубинців виливається у масову еміграцію. За 40 років соціалістичного будівництва острів залиши­ли понад 2 млн. осіб (1/5 населення); 1993 року -2, 5 тисячі, незважаючи на всі перестороги та перешкоди режиму.

Внутрішній опозиційний рух ледве жевріє. Тоталітарна система при­душує будь-які його прояви. За західними даними, у в'язницях Куби перебу­ває 100 тисяч політв'язнів, тобто 1 відсоток громадян. Самі кубинські керів­ники визнають, що 5 відсотків кубинців відкрито опонують режимові.

У 1990-х роках Ф.Кастро активізував свою зовнішньополітичну діяльність. Він відвідав ряд латиноамериканських держав, підписав еко-номінчі угоди з Грецією, Ізраїлем, Росією; з усіх міжнародних трибун закли­кає до скасування санкцій проти Куби. Острів посилив свої позиції в ряді регіональних об'єднань, зокрема, Асоціації карибських держав. За останні 7 років Кубу відвідали глави 36 держав, міністри закордонних справ 92 дер-

-> 9*

жав, ряд видатних світових політиків, утому числі Папа Римський Іоан-Пав-лоН.

Ф.Кастро і досі залишається для кубинців живою історією революції, в яку вони ще продовжують вірити. А сам вождь заявив у промові на урочи­стому мітингу 1 січня 1999 року з нагоди 40-ї річниці революції: " Економіч­ний порядок, який панує сьогодні у світі, неминуче зазнає краху.". 12 квітня 2000 року він, виступаючи на саміті країн третього світу у Гавані, закликав провести своєрідний Нюрнберзький процес над керівниками " великої сімки", знищити Міжнародний валютний фонд, а країни Латинської Америки об'­єднатися і бойкотувати боргові зобов'язання.

3. Мексика

Період " стабільного розвитку" (1940-1960-і роки). До 1970-х років XX століття про Мексику прийнято було говорити як про одну з найщаслив-іших країн не тільки в Латинській Америці, а й у всьому " третьому світі". Підставою для цього були відносно стабільні і високі темпи її економічного розвитку, помірні за масштабами латиноамериканського регіону темпи інфляції, значні валютні нагромадження, завдяки чому незмінним залишав­ся рівень вільного обмінного курсу національної валюти - песо на долари та інші " тверді" валюти. У фінансових колах Мексика мала репутацію однієї з найбільш надійних платоспроможних держав у " третьому світі". Упродовж 1940-1960-х років вона не знала ні тривалих економічних криз, ні серйозних політичних струсів. Держава забезпечувала спадковість соціально-економі­чного курсу і контролювала майже всі важливі сфери громадсько-політич­ного життя. Сукупность цих рис дає підстави говорити про період " стабіль­ного розвитку" країни.

Упродовж згаданих трьох десятиріч Мексика зробила своєрідний стри­бок, який дозволив їй реорганізувати національну економіку і посісти друге після Бразилії місце в регіоні. Так, ВВП країни у 1940-х роках зріс на 38 відсотків, у 1950-х - на 26, у 1960-х - на 46 відсотків. На 1960 рік ВВП Мексики склав 17 млрд. доларів, або 20 відсотків ВВП всього регіону, а у 1973 році він зріс до 40 млрд. (23 відсотки ВВП регіону). Вартість продукції обробної промисловості Мексики лише за 1960-і роки зросла в 2, 5 раза (її випереджала лише Бразилія).

У роки " стабільного розвитку" суттєві зрушення сталися у сільському господарстві. Країна в основному забезпечувала себе продуктами харчуван­ня, а промисловість - сировиною. Одним з важливих факторів піднесення сільськогосподарського виробництва у Мексиці (особливо у 1960-х роках) стала " зелена революція", тобто технологічні зміни у сільському господарстві, пов'язані із запровадженням гібридних сортів культур на основі викорис­тання міндобрив, отрутохімікатів, іригації та механізації при одночасному

підвищенні кваліфікації робочої сили на селі. Цей метод запозичили згодом інші країни. Мексика набирала рис промислово-аграрної країни.

Для збереження свого впливу серед трудящих правлячі кола Мексики у воєнні і повоєнні роки спиралися на ідею " перманентної мексиканської революції", рекламуючи свою політику, як " конструктивне " продовження революційних завоювань 1910- 1940-х років. Кінцевою метою " перманент­ної революції" було проголошено поступове досягнення на основі співпраці всіх класів економічного процвітання та соціальної справедливості. Правля­ча Партія мексиканської революції (ПМР) в січні 1946 року перейменувала­ся в інституційно-революційну партію (ІРП). Складали її з три основні ма­сові сектори - робітничий (профспілковий), селянський і " народний". Ос­танній об'єднував переважно середні верстви, в тому числі військових та підприємців. У політичному житті ІРП посіла монопольне становище як організація, що зрослася з державною адміністрацією і претендує на об'­єднання всіх верств суспільства. Очолював партію президент республіки, якого обирають на шість років без права переобрання. Один з найвпливові-ших профцентрів - Конфедерація трудящих Мексики (КТМ) - контролю­вався ІРП. Державний арбітраж виробничих конфліктів обмежував страйко­ву боротьбу. Водночас держава залучала робітників до участі в розподілі прибутків. Військові у Мексиці, на відміну від. скажімо, Бразилії, не відігра­вали самостійної ролі, вони були інтегровані у систему, що також сприяло стабільному розвитку конституційного режиму з демократичними правами і регулярними виборами.

Уряди Мігеля Алемана (1946-1952 роки) та Руіса Кортінеса (1952-1958 роки) сприяли розвиткові національної економіки. Активно стимулювали вони вітчизняний промисловий капітал, залучаючи одночасно іноземні інве­стиції, передусім, американські. 1947 року частку іноземного капіталу в ком­паніях було збільшено до 49 відсотків. Прямі капіталовкладення США у Мексику зросли з 316 млн. доларів 1946 року до 787 млн. в 1957. Серед політичних новацій слід згадати надання жінкам у 1953 році виборчих прав.

Уряди президентів Адольфо Лоиеса Матеоса (1958-1964 роки) та Гус-таво Діаса Ордаса (1964-1970 роки) продовжували аграрні реформи: понад 600 тисяч селянських родин отримали 32 млн. га землі; держава надала кош­ти на будівництво іригаційних систем, доріг, шкіл, лікарень, вжито було за­ходів, спрямованих на забезпечення селянських господарств технікою, міне­ральними добривами тощо. Сільськогосподарське виробництво в 1970 році-зросло у порівнянні з 1950 роком у 2, 8 раза.

У промисловості держава опікувалася зміцненням та розвитком вироб­ничої інфраструктури (передовсім паливно-енергетичної та сировинної бази), а також створенням та розвитком комплексу базових виробництв (металургії, загальної хімії та нафтохімії, деяких видів машинобудування). Поряд з на-

фтовою компанією ПЕМЕКС потужним ядром державного сектору у фінан-сово-промисловій сфері стала інвестиційна компанія НАФІН, створена ще у 1930-х роках. 1970 року в сфері її впливу перебувало 12 інвестиційних това­риств і 64 великих промислових підприємств. Неухильно зростав обсяг дер­жавних інвестицій в економіку, сягнувши максимуму в середині 1970-х років (близько 37 відсотків усіх капіталовкладень в країні).

Курс на побудову " суспільства соціальної демократії" президента Луіса Ечеверіа Альвареса (1970-1976 роки) та перехід до політики мо­дернізації уряду Хосе Лопеса Портільйо (1976-1982 роки). На рубежі 1960-1970-х років мексиканська модель суспільного розвитку почала давати збої. Відчутними вони стали насамперед у соціально-політичній сфері: наприкінці 1960-х років проявилися такі негативні сторони політичної системи, як ан­тидемократизм, бюрократизм та корупція. 1968 року по країні прокотилися хвиля студентських виступів та страйків залізничників. Уряд удався до військової сили. Десятки й сотні людей стали жертвами репресій. Ситуація набрала конфліктного характеру, який наочно продемонстрував, що рамки політичної системи стали тісними для суспільних відносин, які зазнали змін.

У 1970-х роках соціально-політична криза, що назріла, переплелася з економічними та валютно-фінансовими негараздами, які також засвідчили, що мексиканська модель залежнокапіталістичного розвитку втратила свій попередній динамізм, вичерпала можливості поступального безкризового розвитку. Сенсаційною подією стало рішення мексиканського керівництва запровадити з 1 вересня 1976 року " плаваючий" обмінний курс песо стосов­но долара. Цей захід вилився у девальвацію національної валюти: курс песо, який упродовж 20 років (з 1954 року) залишався незмінним (12, 5 песо за 1 долар), буквально за два дні упав до 20, 5 песо. 1 цей процес тривав.

Вперше за багато років похитнулася довіра іноземних та місцевих вклад­ників до мексиканської валюти. Розпочався відтік грошей з країни (6 млрд. доларів). Нерівномірного, стрибкоподібного характеру набрали темпи еко­номічного зростання Мексики - від 2, 1 відсотка 1976 року до'8 - у 1979 і., нульової позначки - в 1982 році.

Які ж причини цього явища? Річ у тім, що " економічний стрибок", який здійснювався з допомогою фінансово-кредитних ресурсів держави, врешті-решт виявився їй не по кишені. Великомасштабні програми господарського будівництва - реконструкція залізниць, розширення мережі першокласних шосейних доріг, розвиток паливно-енергетичної бази, освоєння засушливих районів шляхом іригації-потребували величезних витрат з державної скар­бниці.

Одночасно в країні набирала обертів імпортнозамінна індустріалізація (заміна імпорту базових промислових товарів їхнім виробництвом на місцях). Для підтримки цього процесу держава надавала приватному сектору подат-

кові пільги, субсидії та пільгові позики, і все це лягало тягарем на держав­ний бюджет, обмежувало його поповнення. Нарешті, чималих фінансових витрат вимагали системи освіти та охорони здоров'я, соціального забезпе­чення. Такі заходи були характерні для періоду " стабільного розвитку".

Переживаючи труднощі щодо забезпечення форсованого розвитку краї­ни за рахунок власних ресурсів, держава почала вдаватися до зовнішніх фінан­сових кредитів та позик.

За цих умов мексиканські уряди покладали надію на всезростаючий експорт нафти. З розрахунку на " нафтовий бум", вони розробляли амбіційні плани економічного розвитку, умовно названі " нафтовими програмами". Але надходження нафтодоларів до Мексики та кредити вже не перекривали величезних фінансових затрат. До того ж наприкінці 1970-х років завершив­ся період " дешевих грошей" на світових ринках; відбулося різке підвищення процентних ставок на кредити. Зростанню зовнішнього боргу сприяла та­кож політика лібералізації державного регулювання зовнішньополітичних зв'язків. Склалися умови, за яких мексиканський приватний сектор змуше­нії був удатися до масових позичок на світовому позичковому ринку.

Таким чином, " економічний стрибок", здійснений Мексикою у роки 'стабільного" зростання підготував грунт для гострих зовнішніх та нутрішніх колізій в економічній, фінансовій та соціально-політичній сфе-іах.

Президент Луіс Ечеверіа Альварес, прийшовши до влади 1970 року, намагався розв'язати назрілі проблеми націонал-реформістськими метода­ми. Він проголосив курс на створення суспільства " соціальної демократії", прагнув заручитися підтримкою широких верств населення і зміцнити по­зиції ІРП. У політичній сфері Ечеверіа оголосив демократизацію виборного процесу, реєстрацію опозиційних партій.

Його наступник Хосе Лопес Портільйо, який розпочав своє президен-ство 1976 року, своєю політикою в рамках програми " Союзу заради вироб­ництва" побічно сприяв зростанню зовнішньої заборгованості. Діяльність у межах цього " Союзу" полягала в активному стимулюванні приватного капі­талу, створенні сприятливого інвестиційного клімату в країні шляхом надан­ня приватному секторові різного роду субсидій та пільг. За підрахунками мексиканських учених, наприкінці 1970-х років понад третина державних витрат йшла на субсидії і вони склали 25 відсотків ВВП. 1980 року їхній обсяг перевищив розміри прибутків компаній національного приватного сек­тору. До цього необхідно додати відсутність ефективного контролю за вит­ратами коштів, що виливалося в непродуктивне та спекулятивне їх викорис­тання.

Останній рік президентства Лопеса Портільйо (1982) завершився зовнішнім боргом в 70 млрд. доларів, з яких майже 50 млрд. складав борг

держсектору. Упродовж 1982 року уряд двічі здійснив девальвацію песо сто­совно долара: запроваджувалося два курси національної валюти: преферен­ційний - для виплати зовнішнього валютного боргу - і курс вільного ринку (відповідно до попиту - пропозиції). В країні процвітав " чорний ринок". " Файюка" - нелегально ввезені товари-заполонили ринки міст. Підприємці несхвально сприйняли запровадження Двох курсів національної валюти, оскільки це викликало подорожчання імпорту.