Спроби соціалістичного оновлення та демократизації суспільного життя (1953-1955 роки). 12 страница

третьому етапі, який тривав з ЗО липня по 1 січня 1975 року 33 європейські країни, а також США і Канада підписали Заключний акт наради, який зат­вердив такі принципи ведення політики: повага до суверенітету, незастосу-вання сили, непорушність кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, повага до прав людини і основних свобод тощо. Держави-учасниці підписали також низку угод про співробітництво у сфері економіки, техніки, збереження довкілля, гуманітарних знань. Заключний акт та нові правила європейської зовнішньої політики виявилися в цілому ефективними і діють по сьогоднішній день. Можна сподіватися, що якнай­точніше їхнє виконання стане запорукою спокою на європейському конти­ненті.

3. Міжнародні відносини у другій половині 1970-х - 1980-х роках. Поворот від розрядки до нового витка напруженості

Перші ознаки нетривкості періоду розрядки окреслились уже у 1974 році, коли американський конгрес прийняв поправку Джексона-Веніка, яка позбавляла СРСР режиму найбільшого сприяння в торгівлі з США. Прези­дентська кампанія 1976 року в США проходила під гаслами переходу до політики з позицій сили, про що оголосив у березні того року президент Дж. Форд. І хоча 1979 року між СРСР та США було підписано договір про ОСО-2, проте американський конгрес не ратифікував його. Того ж року США, проігнорувавши домовленість про багатосторонні переговори за участю СРСР, організували підписання египетсько-ізраїльського мирного договору, за яким Єгипет та Ізраїль встановлювали дипломатичні відносини, а Єгипту був повернений Синайський півострів.

Перемога на президентських виборах 1980 року республіканця Р. Рей­гана була логічним завершенням відкидання політики розрядки та переходу до нового етапу конфронтації. З першим періодом президентства Р. Рейгана зв'язані такі одіозні акції, як програми масового переозброєння Америки та зоряних війн (або " СОЇ").

СРСР, зі свого боку, підбадьорений успішними результатами зовніш­ньої політики першої половини 1970-х років (досягнення стратегічного па­ритету зі США, стЛусу-кво в Європі) вирішив закріпити успіхи. Мало того, він удався до дій, які різко загострили міжнародні відносини. В другій поло­вині 1970-х років Кремль розмістив в Східній Європі ракети середньої дії. У відповідь НАТО в грудні 1979 року зажадав від Радянського Союзу демон­тувати ракети в східноєвропейських країнах; в разі невиконання цього розм­істити у 1983 році американські ракети аналогічного типу в Західній Європі. Водночас, використовуючи остаточний розпад колоніальної системи і праг-

нучи закріпитися в колишніх колоніальних країнах, СРСР пустив у хід чер­гову марксистську вигад'ку, оголосивши ряд азіатсько-африканських та ла­тиноамериканських країн " країнами соціалістичної орієнтації". Навіть за найменший натяк на марксистські погляди новосиечені лідери постколоні-альних країн отримували від СРСР колосальні військові арсенали та все­бічну матеріальну допомогу. Невдовзі добра половина Африки була " нафар­ширована" понад потреби радянською військовою технікою. Освоювати її місцевим кадрам допомагали радянські спеціалісти, загальна кількість яких тільки на африканському континенті становила більше 25 тис. осіб.

СРСР вдавався і до інших нерозсудливих заходів, які викликали світо­ву напругу. Так. після того, як у 1975 році Ангола отримала незалежність від Португалії, тут розпочалась громадянська війна між двома військово-пол­ітичними угрупованнями: марксистською МПЛА і націоналістичною УН1-ТА. Кремль негайно став на бік МПЛА та її лідера Агостиньє Нето, постача-ючи йому зброю та радянських емісарів. Проте успіх був на боці націоналістів. Тоді Москва наважилася на безпрецедентний крок: улітку 1975 року на ра­дянських транспортних кораблях під прикриттям бойових кораблів та літаків до Анголи прибули 20 кубинських піхотних та бронетанкових бригад, по­вністю екіпірованих радянською зброєю. їх чисельність складала 42 тис. вояків. Антиурядові сили на чолі з Савімбі підтримували США та ПАР. Ан­гола, таким чином, стала у 1970 - 1980-х роках свого роду полігоном, напру­женою точкою суперництва двох наддержав.

Лише перебудовчі процеси в СРСР дозволили у і 989 - 1991 роках до­сягти домовленості про мирне розв'язання ангельської проблеми. Кубинські сили були виведені. Ситуація, подібна до ангельської, виникла і в Мозамбі­ку, де владу після проголошення незалежності у 1975 році захопив марксис­тський союз ФРЕЛІМО на чолі з Саморою Машелом. СРСР активно допо­магав С. Машелу в боротьбі з повстанськими загонами. Окрім військової допомоги в 1 млрд. доларів, марксистів ФРЕЛІМО також підтримали ку­бинські війська. В Ефіопії ставку було зроблено на військову хунту маркси­стського спрямування на чолі з підполковником Менгісту Хайле Маріамом, який захопив владу в 1974 році.

^ Радянська інтервенція в Афганістан. Монархічна влада була ліквідо­вана в Афганістані ще в 30-х роках XX століття. Після другої світової війни. вплив СРСР на цю країну посилився. Конституція 1977 року закріпила в Афганістані парламентський однопартійний режим з президентським прав­лінням. Країна взяла курс на неприєднання до будь-яких блоків. Проте стабільність виявилася нетривкою. У 1978 році відбувся військовий перево­рот, владу захопили радикальні офіцери, які створили Революційну Раду на чолі з лідерами напівлегальної Народно-демократичної партії Афганістану (НДП А). У квітні цього ж року було проголошено Демократичну Республіку

Quot;

Афганістан з орієнтацією на будівництво соціалізму. Тоді ж СРСР та Афган­істан уклали договір про дружбу, добросусідство та співробітництво. Але саму НДПА роз'їдала постійна ворожнеча між двома угрупованнями (Халь-ком та Парчам), причому боротьба йшла не на життя, а на смерть. У вересні 1979 року керівника Революційної ради та НДПА Н.Таракі убито його про­тивником X. Аміном, який до СРСР ставився негативно. В Афганістані розпочалися репресії, чистки, НДПА втрачала вплив серед населення, що засвідчували масові втечі не тільки представників панівних верств, але й рядових хліборобів та скотарів. Це зіграло фатальну роль у долі Х.Аміна та всієї країни. В грудні 1979 року до Кабулу були введені радянські військові сили, президентський палац оточено, Аміна вбито, а на чолі Революційної ради та НДПА поставлено привезеного з Москви колишнього посла Афган­істану в ЧССР Бабрака Кармаля. З цього часу Афганістан опинився у вог­нищі війни, яка тривала 13 років. Це була, з одного боку, війна громадянська, а з другого - війна проти радянських окупантів, чисельність яких сягала 100 тис. вояків.

Вторгнення радянських військ до Афганістану було грубим втручан­ням у внутрішні справи суверенної держави, фактичною інтервенцією.. Ра­дянське керівництво, як завжди, сподівалося на силу, забуло чи не хотіло знати історію і традиції волелюбного афганського народу. СРСР опинився у фактичній міжнародній ізоляції. Радянсько-американські відносини перерва­лися, конгрес не ратифікував ОСО-2, наклав заборону на продаж СРСР зер­на. Генеральна Асамблея ООН зажадала негайного виведення радянських військ з Афганістану. Багато країн бойкотувало Олімпіаду-80 у Москві.

Лише прихід до влади М. Горбачова поклав початок принциповим зру­шенням у сфері зовнішньої політики СРСР. 1989 року розпочалося виве­дення радянського контингенту з Афганістану, Кармаля замінено Наджибул-лою, прийнято нову Конституцію, оголошено багатопартійність. Проте дні прорадянського режиму в Афганістані були вже пораховані. В 1992 році уряд Наджибулли впав, до влади прийшла збройна опозиція, яка продовжувала боротьбу, але вже з іншими угрупованнями афганських віпськово-політич-них сил.

СРСР втратив у цій війні понад 13 тис. солдатів та офіцерів, понад 300 осіб пропало безвісті. Втрати афганського народу у братовбивчій війні та боротьбі проти кремлівських окупантів склали близько 1 млн. осіб. Економ­іка країни зазнала жахливих руйнувань.

Отже, міжнародні відносини у першій половині 1980-х років характе­ризувалися конфронтацією та нестримною гонкою озброєнь. У 1983 році США заявили про програму " СОІ" (часткове виведення протиракетної техн­іки в космос), почали розміщення ракет середньої дії у Європі. СРСР роз­робляв аналогічну військово-космічну програму. Становите ще більше за­гострилося у зв'язку із збиттям над Сахаліном за наказом радянського ко-

мандування корейського пасажирського літака «Боінг-747» (вересень 1983 року). Тоді загинуло 269 осіб.